Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Ніл не дуже розумів, чому в них все було саме так – мало не тваринний потяг і вишенькою трошки ніжності. Але і зупиняти це не хотів. Не хотів з порогу сказати: "Ні, давай без цього, з мене досить, мені не подобається". Не хотів просто все припинити, хоч єдине, що знав точно – він міг. Але натомість щоразу чекав вечора, хоч і ніколи не міг вгадати коли пощастить, а коли – сидітиме покинутою собакою сам.

Але ввечері його з того ж порогу втискають у стіну, жадібно цілуючи. Нілу трошки смішно, коли він думає, що немає сенсу в цій жадібності, мовляв, тобі ні з ким мене ділити не треба. Мовляв, я нікуди від тебе не дінусь. Сказав би навіть, якби був впевнений, що його взагалі сприймуть. Якось справді треба сказати. Точно не зараз. Зараз Ніл підставляється під гарячі губи Метта, дозволяючи робити з собою абсолютно все. Теж безмовне правило. Метт може прийти коли захоче і зробити з Нілом що захоче і той ще буде дивитись вдячно.

Волст навпомацки тягне у спальню, навіть із закритими очима точно знає куди йти. Навіть цілуючи Ніла на ходу. Кидає на ліжко, сідлаючи стегна, кусає за шию, що Сандерсон видихає крізь стиснуті зуби. Вони завжди майже не розмовляють, та й навіщо? Якби Ніл був проти, він би сказав, а так мовчить і подає голос лише коли Метт дозволить. Насправді, Ніл не впевнений чи є у них якесь стоп-слово, хоча думає, що ніколи б його не використав все одно. Надто сильно йому подобається все, що робить з ним Метт. Аж до збоченого подобається і Ніл не хоче нічого з цим робити. Він просто... Приймає свою збоченність щодо Меттових дій.

Так само і зараз, Сандерсон просто стогне стиха, коли Волст знімає з нього футболку, поцілунками-укусами приходиться нижче, від шиї аж до пупка, обводячи його язиком. Їй-богу, якщо Метт одного дня просто відкусить і зіжре кусок, Ніл несильно буде протестувати. Метт вилизує торс, поверх власних укусів; себе зовсім не дає торкатись, утримуючи зап'ястки Ніла в того над головою, вимушуючи його тільки вигибатись назустріч губам.

Метт перевертає Ніла, в процесі ще й якось встигає стягти з нього джинси із білизною. Ще й ремінь витягти, щоб руки прив'язати до узголів'я. Сандерсон, дивлячись на власні грубо зв'язані шкіряним ременем руки, мимоволі думає, що купить пізніше наручники. Хоча й емоції не ті будуть. Адже коли Волст хмуриться, що не з першого разу вдається прив'язати руки Ніла, лається собі під ніс, затягуючи сильніше, аж до болю, такий Метт видається якимось неповторно чаруючим. Ніл не згоден промінювати це на зручні наручники. Ні такого Метта, ні біль в зап'ятках, які Метт розтиратиме потім, ні те, як Метт по-хазяйськи тримає його руки, обертаючи ременем, немов Ніл кудись втече.

Ніл краєм ока помічає, що це тільки він лежить вже повністю голий. Сам же Метт тільки скинув майку і виплутує з петель власний ремінь. Ніл не може бути впевненим, битиме чи душитиме. А може і по черзі. Ніл згоден на все, тільки б Волст продовжував.

— Ну що, готовий? – Метт хрипло шепоче на вухо, гарячою долонею гладить чужі сідниці, що Ніл підставляється під зовсім лагідні рухи, вигибаючись в спині.

Сандерсон киває, судомно видихаючи, м'язи мимоволі напружуються. Встигає побачити хижу півусмішку, перед тим як чує тихий свист. Через секунду відчуває вже ніжною шкірою. Рожеві смуги з'являються майже одразу, все ж удар був сильним. Метт гладить, із натиском проводить пальцем вздовж цих смуг, підіймається вище, владно огладжує чужу спину, ребра. Ніл не рухається, прислухається до власних відчуттів. Його веде від цієї гарячої долоні, що наостанок стискає його стегно, плескаючи, перед тим як замахнутись знову. Боляче, Метт б'є кілька разів поспіль, без зупинок, і боляче настільки, що хочеться відсахнутись, втекти, але Ніл лишається, тільки тремтить від напруги. Але Ніл лишається і підставляється під сильні долоні Метта, коли він гладить почервонілі сідниці, розводить їх в сторони, дражнячи. Поки відходить за змазкою, Ніл чомусь ловить себе на думці, що відчуває себе якимось покинутим саме зараз. Хочеться покликати: "Агов, Метте, в мене стояк, в тебе точно теж стояк, де ти риєшся, повернись і трахни мене!", але мовчить. Знає, що інакше Метт, знущаючись, почне шепотіти на вухо, як би він драв Ніла, як сучку, але відтворити у реальності? Тільки після сльозних благань.

Насправді ж, Волст повертається дуже швидко, вже роздягнений і Ніл жалкує, що не зміг бачити, як той роздягався. Ніла Метт розтягує геть повільно, обережно навіть, поступово, плечі цілує ніжно. Питає коротко: "Окей?". Ніл думає, що завдяки такій трохи збоченій чуйності точно знає, що Метт про нього справді турбується. Сандерсон тільки киває на питання, замість зайвих слів тільки сильніше прогибається, скиглячи, просячи. Метт шкіриться задоволено. Ніл так підставляється, так хниче від бажання, так, це те, чого він, сам Метт, і хотів. Довести Ніла, щоб той плакав і просив член. І щоразу виходило.

Метт тримає за стегна міцно, дає трохи звикнути, хоч і знає: Нілові це не так важливо. А Волсту зараз особливо важливо не зробити неприємно-боляче. Ніл скавулить під ним, стегнами рухає назустріч. Сандерсон захлинеться стогонами, поки Метт вколачує його у ліжко, надрочуючи в такт, гарчить йому на вухо. Нілові просто до ахуєнного добре від того.

Сандерсон чомусь погано запам'ятовує коли кінчає сам, коли кінчає Метт. Пам'ятає, вже як Волст носом утикається йому в плече, трохи навалюючись зверху, віддихується. Як витирає його, відв'язує занімілі зап'ястки, розтирає в руках, як робить завжди.

Метт палить прямо в його ліжку; в Ніла немає сил, щоб щось казати. Він взагалі може тільки лежати у Волста на колінах, мружачись, як кіт, від лагідної долоні у волоссі.

— Метте? – все ж наважується спитати. Той тихо угукає, відкликаючись. – Слухай, а... А хто ми один одному? – чомусь сором'язливо відводить погляд в сторону. Чомусь думає, що у житті це звучить зовсім наївно і по-дитячому.

— Якщо тобі важливо, трахаюсь я тільки з тобою, – із напівпосмішкою кидає Метт. – А ким ти хочеш, щоб ми були? – питає навіщось. Більше з інтересу, хоча і знає відповідь: Ніла надто легко зрозуміти по всіх його виразах обличчя.

— Парою? – радше невпевнено питає.

Метт мовчить. Сандерсон думає, що дарма почав цю розмову і вже придумує жарти та відмазки, як Волст задумливо каже:

— Ми можемо спробувати...

Ніл плине під долоню у волоссі. Хоче піднятись і поцілувати, але спина ниє сильніше. Знає, що хлопець його зрозумів, по лагідній посмішці. Їм все одно не потрібні слова. Метт і сам нахиляється, губами притискаючись до чужого лоба. Ніл посміхається, роздивляючись стелю, головою лежачи у нарешті свого Метта.

Сандерсон відчуває себе абсолютно щасливим, і це навіть помічають хлопці з гурту, хіба що, Бред дивно хмуриться, коли ударник проговорюється про його брата. Проте, все ж, їм всім бачити Ніла, котрий веселиться і радіє, краще, ніж Ніла, котрий ходить пригнічений і зажурений і кусає зсередини щоку, коли згадують молодшого Волста. Авжеж, як він не буде тепер радісним, коли Метт його кличе на романтичні побачення від звичайної прогулянки до дорогих ресторанів; обіймає уві сні, ніжно, по-власницькі, але Ніл і плавиться від того. Та він не може назвати Метта особливо лагідним та сентиментальним загалом, тому кожен раз, коли Волста пробивало на раптові обійми чи невинні поцілунки, Ніл намагається запам'ятати якомога чіткіше: такі моменти йому особливо важливі.

Сандерсон сам не помічає, як поступово переїжджає до Метта. Але, мабуть, так справді зручніше. Все ж, разом вони проводять доволі багато часу, а Волст живе в загородньому будинку, і зайвий раз Нілові від себе їхати туди – сенсу немає. «Тут, знаєш, тихо, спокійно. Природа і свіже повітря», – пояснив якось Метт свій вибір місця проживання.

Ніл думає, що це якийсь сон і казка, адже такий, здавалося, недосяжний Метт, тепер лежить поряд із ним після шаленого, хоч і ніжного, сексу, віддихується, періодично ліниво цілує хлопця в скроню чи щоку, куди дотягується. Сандерсон втомлено сповзає нижче, сліпо утикається лобом Метту в груди, обіймає поперек. Більше рухатись найближчим часом він не збирається, а Волст ще й волосся перебирає. Палить у ліжку, за звичкою, і Ніл хотів би вже хоча б натякнути, що, взагалі-то, не допускає таке, але не наважується ніяк, а інколи просто забуває, а інколи – не хоче псувати момент якоїсь ідилії. Та й чорт з ним, Метт попіл струшує обережно і в попільничку, тож не так вже й критично.

Але наступає переламний момент: Ніла більше не заводять всі їхні садо-мазохістичні ігри, і він просто терпить біль від ударів, і намагається якось їх уникнути, і каже одного разу Меттові, що, може, досить?

— Та годі тобі, Ні~іле, – тягне той, обходячи хлопця кругом. Ніл не встигає повернутись, як Метт вже обіймає з-за спини, підборіддям впираючись на плече і дихає гаряче кудись на вухо. – Не пручайся, тобі ж подобається, не бреши, – хрипло шепоче із такою впевненістю, аж Сандерсон мимоволі думає, що сам собі вигадав «неприємний біль».

— Метте... – тільки і може вимовити, скоріш видихнути. У голові в Ніла проноситься, що він навіть не знає, як він ставиться до цих власницьких обіймів зараз, коли Волст притискає до себе і водить руками вже під футболкою, із несильним натиском.

— М-м? – мурчить Метт, поволі підштовхуючи до ліжка.

Ніл противиться тільки у себе в голові, та й то кволо, в дійсності ж, дозволяє, просто дозволяє, повалити себе. І душити, аж до відчуття, що втратить свідомість, і це навіть трохи лякає, але він дозволяє. Сандерсону здається, що це якийсь інший Метт гарчить йому на вухо, коли той відсахується в сторону від удару пліткою, і він кусає губи, всередині жахаючись власного страху. Справді, кого він боїться, це ж Метт, його Метт, котрий після сесії буде цілувати і обіймати, чому він боїться? Просто він сам зв'язаний в руках та з кляпом в роті і просто в них досі немає стоп-слова чи сигналу. Ніл заспокоює себе, що все буде добре, все пройде, і біль це лише уявна відносність і зараз полегшає і не пектиме так сильно.

Вночі Сандерсон тихо плаче, бо не може лягти так, щоб нічого не боліло. Метту сказати... Не хоче, не наважується. Нічого, він сильний, перетерпить. Завтра, тільки, головне знеболююче випити, бо якось не дуже хороше буде згибатись в агонії на репточці. Все буде добре.

Стає гірше.

Стає абсолютно нестерпно, коли Метту в голову приходить ідея ламати Ніла. Сандерсону здається, що це він вміє найкраще. Але все ж, Волст все ще підлазить обійматись і казати, як йому із Нілом пощастило, що в того з'являються думки, що, мабуть так треба. Всього-навсього Метт просто буває агресивним і може підняти руку просто так. Можливо, втомлений, чи в гурті проблеми. Не розповідає ж, і Сандерсону лишається тільки будувати теорії, жодну з яких Метт ні підтверджує, ні спростовує. Просто уникає питань, перескакує на інші теми, вдало заговорює зуби, коли не надто злий. Волст, попри все, весь час осипає Ніла компліментами і мурчить, наскільки сильно любить і йому хочеться повірити кожен раз. Проте поволі, Сандерсон починає розвалюватись, в'янути і його переслідує відчуття, що щось настільки неправильно, що, насправді, все йде за якимось планом. Ніл намагається поменше аналізувати і обирає пливсти за течією, адже інакше починає думати, що божеволіє. Краще не задумуватись. Краще змиритись.

Синці помічає Адам, просить лишитись після репетиції. Усаджує Ніла на стілець, сам сідає перед ним на підлозі. Хмуриться на дрібно тремтячі руки, обережно накриває своїми, і Сандерсону стає трошки спокійніше від тепла чужих долонь на своїх, не дивлячись на першопочаткове здивування. Він-то думав, що вони з Адамом вже встигли віддалитись достатньо, щоб робити вигляд, що їм все одно на якісь невеликі чи ні проблеми іншого. А ні, той все ще підтримує зв'язок. Це, все ж, заспокоює і приносить відчуття якогось тепла.

— Давай ти візьмеш собі трохи відпочинку, як думаєш? – Гонтьє закушує губу, стурбовано оглядаючи ударника.

— Все добре, я в порядку, – механічно промовляє той, за звичкою. Перехоплює стомлений, сумний погляд Адама, зітхає. Каже: – В усякому разі, тур я зможу відіграти.

— Ти що, взагалі вже? Ніле, я бачу, що ти виснажений, не треба знущатись над собою, – стискає його пальці між своїх, – Будь ласка, – тихо додає.

Ніл мовчить, кусаючи щоку зсередини, бореться із собою. Хочеться відштовхнути всю цю турботу і увагу, на самоті скиглити від болю і ні з ким його не ділити і навіть не підпускати до себе. І, водночас, хочеться, щоб пожаліли і запевнили, що все буде добре. Адам не тисне, взагалі мовчить, відвівши погляд, та рук не забирає. Мабуть, саме такого спокою Сандерсону вже давно не вистачає, бо він сповзає вниз на підлогу, лобом утикається вокалісту в плече, стомлено зітхаючи. Здавалось би, просто видихає повітря, а в Гонтьє серце стискається від того, наскільки розбито Нілові вдається це зробити.

— Мене бентежить, скільки на тобі синців... – раптом тихо говорить, гладить Сандерсона по плечу. – Ти не подумай, я не лізу в твоє особисте життя, просто я мимоволі це все помічаю і вкупі із твоїм станом, мене це напружує. Точно все добре?

— Чому тебе це хвилює?.. – Ніл із нерозумінням відриває голову від чужого плеча, сідає, підтягуючи ноги до себе. Обіймає коліна.

— Бо ти мій друг і барабанщик? Бо я пам'ятаю себе в такому ж стані? Ніле, ми обидва знаємо, як я тоді закінчив, дозволь мені хвилюватись за тебе, – Гонтьє дзеркально відтворює його позу, із відчаєм дивиться з-під спадаючих на обличчя пасм. Вдихає, швидко облизує губи, додає: – Бо ти хвилювався тоді за мене, і я вдячний, що ти мене не кинув, тож я так само не кину тебе, – Сандерсон киває, відвертаючись. Усвідомлює.

— В тебе хіба були якісь незрозумілі стосунки, де тебе люблять і на руках носять, а потім кричать і замахуються через всяку хрінь? – зрештою Ніл півістерично посміхається, міцніше обіймаючи себе. Хочеться сміятись із жаху в очах Адама. О, це він ще нічого не знає навіть.

— Ти впевнений, що це взагалі нормально?.. – Сандерсону здається, що вокаліст заплаче зараз. Опускає голову на коліна, бормоче:

— Я вже ні в чому не впевнений.

Мовчать, поки Гонтьє придумує відповідь, і Ніл просто дихає, розслабляючись. Все ж, жити в постійній напрузі важко. Смішно, а міг би вже звикнути і змиритись, що таке в нього життя. Зрештою, Адам просто підлазить ближче, на пробу торкається чужого плеча, кінчиками пальців гладить. Сандерсон розбито вдивляється в стурбоване обличчя друга, знову привалюється до його плеча. Якось незграбно й слабо намагається відповісти на обійми, проте Гонтьє шепоче: «Тш, розслабся. Я поруч», і справді стає трохи спокійніше. Адам же не зробить ще гірше, правда?

— Ти же знаєш, що я тебе вислухаю в будь-який час, якщо тобі треба? – мов прикинувши щось в голові, знову заговорює Гонтьє, бережно тримаючи Ніла в руках. Задумується над власною фразою. Так, він готовий відповісти за ці слова, хоча б за ці, і йому здається, це найменше, що він може зробити.

— Дякую... – раптово схрипілим голосом відповідає той. Десь про себе думає, що вже пізно їхати за місто до Метта. Доведеться з'їздити вперше за довгий час до себе. А зараз... Зараз він хоче посидіти отак в обіймах ще трошки. Урвати собі ще хвилинку спокою, щастить, що Адам і не збирається відганяти від себе так відчайдушно чіпляючогося за нього Сандерсона.

Йому треба зазирнути своїм страхам в очі і подумати. Бути чесним хоч би із собою і визнати наявність проблем. Може, все це і справді не нормально. Може, варто припинити весь цей жах. Але Ніл не хоче. Він все ще вірить, що це тимчасове, і потім буде краще.

І Нілу здається, що Гонтьє вдається давати якесь тепло, яке більше ніхто не здатен дати. Волст... Припинив. А може ніколи і не вмів. Але, оце, виключно Адамове, тепло давало надію, що, все-таки, все буде добре, і з Меттом у Ніла все покращиться. Сандерсон вважає себе геть наївною дитиною, вірячи власним думкам про щасливе майбутнє. Ще й з ким – з людиною, котра мала б давно відштовхнути від себе своїми проявами холоду і знущаннями. Метт ще рідше почав казати про свою любов до Ніла, та й ставиться відповідно: вже й пригрозити встиг, щоб Сандерсон не вирішив писати на нього заяву, після того, як Метт не витримав і розбив йому обличчя. Нілу страшно, Ніл згоден обіцяти, що ніхто ні про що не дізнається, Ніл згоден на все.

Репетиції і нечасті зустрічі особисто із Адамом дедалі стають схожими на втечу із пекла. Одного разу Ніл зізнається, що все справді геть погано і, навіть, дозволяє обробити опік на руці. Ще й намагається жартувати, мовляв, «Саме тому я проти куріння в приміщенні», проте Гонтьє чує в цій спробі тільки біль, не так фізичний, як душевний. Адам не може згадати, чи бачив він колись Ніла, що трясеться від ридань, але впевнений: настільки більш відверто жахливої картини йому назвати важко.

— Чому... Чому ти дозволяєш йому робити це із собою?.. – у Гонтьє в очах стоять сльози і Ніл подумки дає собі ляпаса. Ні-ні-ні, він не хотів робити своїм виглядом погано Адаму.

— Я люблю його? – каже, задихаючись, мов сам вже невпевнений. – Я... Я не можу... Він важливий мені, розумієш?.. – Сандерсон вкладається вологою щокою на плече Гонтьє.

— Я не розумію, – чесно зізнається той, ближче притискаючи до себе побите тіло. – Я намагаюсь, але я не можу тебе зрозуміти, вибач, – Ніл навіть завмирає на мить.

— Ти не маєш... Вибачатись... – тяжко вимовляє, перехоплюючи здоровою рукою Адама за долоню. – Не треба по ребрам...

Гонтьє на це мовчить, замість повноцінних обійм, одною рукою притискає до себе Ніла за плечі, іншою гладить по голові. Хмуриться, випадково знаходячи засохлу корку крові десь на потилиці, проте нічого не каже. Тільки дозволяє зручніше півлягти на себе, обережно обіймає, по можливості. Не припиняє пальцями заспокійливо водити по лобу навіть вже коли Сандерсон припинив плакати вголос і тільки втомлено лежав поряд, ігноруючи біль в спині. Адаму стає страшно водночас від уявного образу Метта, і за життя Ніла, і від дежавю: кілька років тому він сам точно так само тулився до Сандерсона, шукаючи в нього підтримки під час ломки.

– Можна я посплю трохи? – забито тихо питає Ніл, і Гонтьє вже готовий запропонувати лишитись, як той додає: – Мені ще до ночі повернутись треба...

— Він тебе контролює? – Адам питає абсолютно серйозно і молиться про себе на негативну відповідь.

— Ні, але біситься, коли я без попередження не ночую вдома, – Сандерсон зітхає, вмощуючись зручніше. – Не забивай голову, добре? – Гонтьє не лишається нічого, окрім як погодитись, для Ніла. Думає, що в геть інших обставинах зрозумів би, мовляв, він би теж не сидів спокійним б, якби його хлопець ночами раптово шлявся б десь, але це не та ситуація. Абсолютно не та. І люди не ті. Тут такі «переймання» можуть коштувати Сандерсону зламаних кісток, і Гонтьє розуміє це. – Чекай, не йди, – Ніл хапає його за футболку, коли відчуває, як той обережно перекладає його на диван, сам же виповзає з-під чужого тіла.

— Я поруч, я просто думаю, тобі буде зручніше лежати на чомусь м'якому... Може, на ліжко?.. – в голові Адам прикидає, чи зможе донести барабанщика на руках. Все ж, вони приблизно одної статури, може, і вдасться.

— Мені тут добре, – відмахується той. У Гонтьє немає ні сил, ні бажання із ним сперечатись. Домовляються лише на подушки. Багато подушок і м'яких ковдр, і Ніл слабко усміхається. Давно про нього так не турбувались.

Адам плаче, поки Сандерсон спить. Беззвучно, сидячи поряд, мимоволі рахує години до його від'їзду до «цього». Йому здається, що це просто не може бути Метт Волст, котрого він сам знає, як найсвітлішу людину. Відганяє думки, що Ніл в чомусь бреше. Ні, це неможливо. Неможливо думати, що Ніл бреше, після всіх його істерик. Проте, чому із ним Метт завжди спілкувався абсолютно по-доброму і навіть намагався підтримати у важкі моменти?.. Щось тут не так, і Гонтьє не розуміє що. Набагато важливіше, щоб Ніл хоча б і нього міг спокійно поспати, тому він стирає сльози, дихає глибоко, приходячи в себе. Хочеться, дуже хочеться, захистити Сандерсона від всього болю, але, зрештою, Ніл цього вже не просить. Тому Адам просто буде поруч із ним, наскільки може.

Але стає набагато гірше, хоча Сандерсон не розуміє, як таке можливо.

Ніл не пам'ятає, коли відчував настільки сильний приступ страху останній раз.

— Щось сталось? – о, Метт виглядає навіть стурбованим, заглядає в обличчя так. Сандерсон важко сковтує, закриває очі. – Ніле?.. – Волст, на диво, ніжно проводить пальцями по щоці.

— Адам зник, – ледве вимовляє той. Руки тремтять із затиснутим в них телефоном. Вокаліст не відповідає на дзвінки вже два дні, і це не просто бентежить, це лякає настільки, що Нілу здається, його от-от схопить панічна атака.

— Блять, – тільки видає Волст. Знає, чим це може закінчитись. – Може, просто поїхав кудись і вам не сказав? Це ж Адам, він міг би і на інший кінець країни поїхати за натхненням, – Метт кусає губи, приобіймаючи хлопця за плечі. Сандерсон істерично посміхається на цю незграбну спробу підбадьорити. Проте, в чомусь той і правий.

— Так...Він міг би... – повторює за ним Ніл. З'являється якесь дивне відчуття, але він не може сказати яке саме. Хоча, скоріш за все, йому просто здається через стрес. Справді, це ж Адам-суча-мати-Гонтьє, котрий має талант потрапляти в максимально хуйові пригоди і так само з них вилазити кожен раз. Повернеться скоро, куди він дінеться.

Минув тиждень, Адам все ще не повернувся. І все ще не виходить на зв'язок. Чи то Ніл більше не помічає жорсткості Метта, чи то у Метта прокидається – о, диво! – співчуття, але навіть він доволі ніжний останнім часом. Щиро цікавиться станом Ніла, питає, як там Адам, обіцяє, що він знайдеться. Якось навіть жартує, мовляв, Ніле, ти що, закохався? Сандерсону стає трошки моторошно від тої посмішки, хоч Волст і намагається звучати весело і беззлобно. На репетиції Ніл не їздить, та й сенсу з них – без вокалу вони не можуть нормально працювати, чи це особисто Ніл без нього не здатен ні на що. Схоже, Адам, як і пропонував, вирішив відмінити тур, проте Сандерсону від того тільки важче. Одне трохи підіймає настрій – Метт, котрого ніби перемикнуло, і він тепер весь час крутиться поряд із Нілом, мало не з рук годує його, чаєм напоює, запевняє, що турбується, обіймає так лагідно, що, врешті, Сандерсон дивується і жахається таким різким змінам. Думає, а може то він вже з розуму сходить і вигадав собі насильника-Метта? Але зайвий раз про це згадувати і говорити не хоче.

Волста, здається, взагалі не бентежить, що Ніл на його обійми напружується тільки сильніше. Руками обвиває з-за спини, носом кудись в шию тичеться, муркотить аж. Сандерсон не витримує.

— Не чіпай мене, – каже тихо, видихає скоріш, проте чужі руки скидає з себе впевнено. Метт хмуриться і це, у втомленій, запаленій свідомості Ніла, виглядає загрозливо.

— А що сталось? – питає із нерозумінням, невинно кліпаючи очима, хоч губи і піджимає невдоволено. Сандерсону як ніколи хочеться опинитись подалі від цього будинку і, особливо, від хазяїна.

Ніл сковтує в'язку слину, заплющує очі. Метт виглядає, як хижак, що готовий вполювати здобич.

— Ну ж бо, Ніле, розкажи мені, що тобі не подобається, – із натиском говорить, підходячи ближче. Хлопець, напроти, відходить, аж поки лопатками не упирається в стіну. Дідько. – Чого мовчиш, язик проковтнув? – Волст шипить йому в обличчя, і Сандерсон повертає голову в сторону, мружить очі до кольорових плям, сподіваючись прокинутись.

Але дива не стається і реальність не виявляється страшним сном. Хочеться, дуже хочеться, зникнути подалі звідси, бажано кудись, де тепло і безпечно. Нілу одразу згадується квартира Адама, і він відчуває, як заплаче у відчаї від комку в горлі. Хочеться, щоб цей деспотичний Метт зник, повернув отого лагідного і доброго хлопчика, котрий мило спав у Ніла на плечі. Важко повірити, що той хлопчик і цей садист – одна людина, і, схоже, завжди нею були. Сандерсон панічно дихає швидше, думає, чи зможе хоча б відштовхнути Метта від себе. Збирається із собою він надто пізно: Волст вже зімкнув пальці на чужій шиї. Знесилене побите тіло не може сильно пручатись, і Ніл інстинктивно хапається за Меттові руки на своєму горлі, задихаючись, перехоплює його байдужий, холодний погляд. Ніби він не вбиває людину перед собою, ніби це рутина. Невже це кінець?.. Сандерсон подумки вибачається перед всіма, навіть кого хоч раз зустрічав. Останнє, що він відчуває – сильний удар об стіну.

Приходить до тями Ніл на холодній підлозі у темряві. Щось важке тисне зверху і він із жахом розуміє, що оповитий ланцюгом. Проте якось недбало, просто накинутий, в деяких місцях слабко накручений, мов просто залякати хотіли. Очі потроху звикають до темряви, Сандерсон оглядається. Радше інтуїтивно розуміє, що сидить в підвалі. Прокручує в голову останні спогади. Це... Метт його сюди затягнув? Голова болить нестерпно, Нілу здається, що в нього не те щоб, струс мозку, в нього шкіра помітно розсічена в черговий раз. Виплутується з ланцюга максимально тихо, наскільки взагалі можливо. Підтягує ноги до себе, обіймає. Треба було ж так влипнути. Хочеться плакати, але вже і сил на сльози немає. Сил взагалі немає, як і надії. Мабуть, Метт його все ж вб'є, Ніл вже не здивується. Зрештою, думає він, до цього йшло з самого початку. Сандерсон посміхається собі під ніс, згадуючи, як так само чекав Метта вечора кілька місяців тому, коли в них був просто хороший секс, не більше. Тепер він чекає Метта, як свого палача, і їй-богу, най він прийде швидше.

За півгодини очікування, Ніл все ж важко, притримуючись за стінку, встає. Без особливих сподівань смикає за ручку дверей. Піддаються. Сандерсон завмирає, прислухається. Ніби, все тихо. Чи це пастка, чи все настільки просто? Він може піти зараз і забути все, як страшний сон?.. За відчиненими дверима лишаються ще одні, Ніл сковтує в передчутті, роблячи пару нестійких кроків вперед. Навіщось оглядається ще раз, перед тим як спробувати штовхнути другі двері. Нічого не стається. Тоді він смикає, пробує відчинити знову. Безрезультатно. Над ним просто познущались, давши оманливу надію і одразу її відібравши, як і вже робили неодноразово. Нілу не лишається нічого, крім як повернутись в свій куток підвалу, там хоч можна подрімати, головою привалившись до стіни. Біль відходить кудись на задній план, чи то Сандерсон настільки звик до нього, що вже не помічає.

Задумується, а чи зможе він дати відсіч Метту, коли він прийде? Ніл кусає губи. Диво, але Волст сильніший за нього, в усякому разі, зараз, коли Сандерсон виснажений і побитий настільки, що йому важко стояти, щоб голова не паморочилась. Схоже, в нього немає шансів. Тільки випадкова можливість, у що Ніл не вірив. Бо Метт такого не дозволить просто.

Двері відкриваються із гучним гуркотом, і Сандерсон здригається від різкого звуку і слабкого світла єдиної лампочки. Він не знає, скільки вже тут сидить, він не знає, що з ним зробить Метт. Здогадується, але розуміти і приймати не хоче. Наляканий. Ніл завжди був впевнений, що не боїться смерті і тільки тепер, опинившись в лічених кроках від неї, стало страшно. Волст присідає перед ним, ставить якусь тарілку із чимось, ліктями впирається собі в стегна. Шкіриться з-під чубу.

— Скучив? – хрипло питається, від чого Ніл забивається в куток. У нього немає шансів. – Їж давай, – наказує, підштовхуючи тарілку.

Сандерсон вдивляється у те «щось» на тарілці. Сире м'ясо?.. Підіймає нерозуміючий погляд на Метта, уникаючи прямого зорового контакту. Надто страшно, надто байдуже він дивиться. Роздратовано зітхає, бере шматок в руки, відкушує, показуючи.

— Ти, мабуть, не хочеш же повільно помирати від голоду? – швидко кліпає очима, посміхається, майже мило. Це, скоріше, жахає все більше.

Ніл намагається відповісти хоч щось, проте не може вимовити і звуку. Його мов паралізувало, сидить, обіймаючи коліна, дихає пришвидшено, намагається не дивитись більше на Метта. Той підлазить ближче, пальцями із силою бере Сандерсона за підборіддя, повертаючи його голову до себе. Нахиляється, дихає на щоку, і Ніл сподівається, що йому просто переріжуть горлянку. Власну безпорадність надто важко витримати, особливо, коли тіло просто не слухається, і він хотів би, як мінімум, спробувати боротись, але не може поворушитись.

— Ні~іле, – тягне Волст, – їж, – повторює із натиском. – Інакше буде дуже-дуже погано, – посміхається ще ширше, у повній тиші дуже добре чує, як Сандерсон сковтує.

Ніл не розуміє, навіщо Метт так наполягає на споживанні сирого, суча мати, сирого м'яса, але, проти волі, слухняно бере шматочок. Волст схвально киває, задоволено посміхається, коли Ніл, після роздивляння слизького шматка, все ж кладе до рота. Жувати важко, неприємно, але він покірно їсть. Через силу ковтає, боязко дивиться на Метта, мовляв, домігся свого? Той пальцями заривається у чуже волосся, гладить, мов у нагороду. Проте тут же різко смикає, в кулаці стискаючи відросші пасми. Ніл тихо шипить, зажмурюючи очі від різкого болю.

— Що, не сподобалось? Сумно, а я думав, ти оціниш, все ж, твоє улюблене, – Волст зі злосттю відтягує його волосся.

У Сандерсона серце пропускає удар від можливої здогадки, яку він гонить подалі. Очі не розплющує, мружить тільки сильніше.

— Ну, чому ти мовчиш, любий? – Метт за волосся притягує ближче до себе і той тихо зойкає. – Почекай, – різко відпускає, відштовхуючи, і Нілу здається, що шия могла б зламатись, приклади Волст більше сили.

Хлопець встає, риється в сумці, яку одразу підтягує ближче, і котру Сандерсон не одразу помітив. Повертається з чимось, вручає це чергове «щось» Нілові, шкірячись, і той з переляку покірно бере предмет в руки і лише через кілька секунд із жахом розуміє, що саме він тримає. Метт же, ніби упиваючись шоком в очах напроти, либиться ще ширше.

— Ц... Це щ-що?.. – перепитує Ніл зірванним голосом. В горлі враз сухо, дихати стає все важче.

— Дай-но подумаю... – Волст показово піджимає губи, робить задумливий вигляд. – А ти сам як бачиш? – майже одразу кидає саркастично.

— Ч.. Череп?.. – руки тремтять, хочеться відкинути подалі, але навпаки, тримає так міцно, як може. Щось підказує, що це абсолютно справжній череп, хоч і без нижньої щелепи та зубів, але і від цього починає нудити.

— Бінго! Впізнаєш же чий? – цікавиться Метт, сміючись. Йому так весело, це все для нього не більше, ніж розвага, тим часом, як Сандерсон мало не сивіє від шоку. – Ну ж бо, ти точно знаєш, чи по кісткам впізнати важче? А так часто гладив ці вилиці, за котрі ти зараз тримаєш, думаєш, я не знаю?

Ніл важко сковтує. На очі навертаються сльози.

— Адз... – тихо шепоче, дивиться перед собою у пустоту. Він нічого не бачить, все стає абсолютно розмитим від сліз. Звуки якось приглушаються, десь на фоні чутно, як Метт хіхікає. Серце б'ється надто швидко, аж вистрибне зараз і, водночас, не б'ється взагалі. Це все сон, дуже-дуже-дуже страшний і божевільний сон, і зараз Ніл прокинеться десь в номері готелю, із Адамом на сусідньому ліжку. Той спитає, що сталось, адже, як завжди, ще не лягав спати, і Ніл йому пожаліється на чергові кошмари, але без дрібниць, бо не визнає, що плаче від страшних снів, де з Гонтьє щось стається, і вони сидітимуть поряд, притулившись один до одного колінами, на килимку між ліжками із гарячим чаєм, говоритимуть про якісь дурниці, поки Нілу не стане спокійніше.

Рука, що за підборіддя підіймає його голову, повертає в реальність. Метт виглядає задоволеним, із натиском стирає чужі сльози. Оцінює вигляд хлопця перед собою. О, так, саме такі емоції він і очікував, цього він і хотів. Відчай, шок, страх.

— То як тобі серце? – ще раз невинно цікавиться із холодним спокоєм.

У Ніла ще більше округлюються очі. Все-таки усвідомлення наздогнало. Його рве тими шматками м'яз вперемішку із жовчю та кров'ю. Йому абсолютно все одно на запах і на залишки на своїх ногах, ще б пак, його хвилювали такі неважливі зараз дрібниці. Сандерсон обережно притискає до себе череп, мов найцінніше, що в нього є. Єдине, що в нього є. Мозок навіщось згадує слова Адама: «Може, тобі буде безпечніше розійтись з ним?». Безпечніше. Було б. Для всіх.

— Ч-чому ти це зробив?.. – говорити важко, язик не слухається. Ніл розуміє, що, мабуть, відповідь Волста, якщо і прозвучить, то вже нічого значити не буде, хоча б тому, що Сандерсон не вийде звідси живим і це стало очевидним. Проте, наостанок, поцікавитись все ж варто.

— Хочеш знати? – Метт перестає посміхатись. Сідає напроти, схрещує ноги. З кишені випадає складний ніж, яким він одразу починає гратись, крутячи в руках. – Ну, я не думав, що так далеко зайде. Так, і не дивись на мене своїми Бембі-оченятами. Я просто хотів дізнатись, як швидко ти зламаєшся, але ти і таким продовжував робити вигляд, що все добре, і це дратувало і притягувало. Але вліз твій цей, – він киває на череп, – і ти почав відходити від мене. А я не люблю, коли мої іграшки забирають. Поки ти був у постійній відключці через той чай, я собі тихенько рубав цього, до речі, піймати його теж було нескладно, – Метт посміхається, коли помічає черговий потік беззвучних сліз Сандерсона. В голові спливає розмова з Адамом в його останні хвилини. Як він благав полишити Ніла в спокої. Що ж, Ніл і був залишений у спокої від седативних.

Сандерсон пригадує той тиждень нібито пошуків Гонтьє. Точно. Метт весь час носив йому чай, а Ніл був надто змучений, щоб помітити вміст снодійних та інших седативних. Всередині його починає заповнювати раптова пустота. Метт ним тільки грався, Адам мертвий, Ніл все-таки зламаний. Більше сенсу вже ні в чому немає. Тремтячим голосом питає:

— Навіщо ти все це робиш?..

— Цікаво просто. Скільки ти витримаєш, скільки я зможу зробити. Ніхто ні про що не дізнається, я тебе запевняю, – Метт лезом проводить вздовж щоки Сандерсона, неглибоко надрізаючи. Той скрикує, з очей градом течуть гарячі сльози, але Волст долонею затискає йому рота, злизує кров. – Смачніший, ніж Гонтьє, до речі, – відмічає, ніби про сорти кави говорить. – Яку твою частину мені з'їсти, га? Може, хоч в тебе буде печінка нормальна. Чи мені відрізати твій чудовий робочий язичок, що думаєш? – він пальцями розтуляє чужий рот, знаходить язик, трохи тягне. Паралізоване від болю та шоку тіло піддається без пручань. – Випереджаючи твої питання, ні, я не часто їм людське м'ясо. Проте заробляю його постачанням, чорний ринок, знаєш, людям потрібні органи. А ти думаєш, звідки в мене можливість утримувати такий будинок і жити так? На тупих пісеньках далеко не поїдеш, – шкіриться, мрійливо дивиться в сторону.

— Тебе посадять... – навіщось каже Ніл. Сам не знає, що він цим хоче довести, пригрозити. Просто каже те, що перше приходить в голову.

— О, я так не думаю, повір мені, – Волст заперечливо хитає головою. – Ну, а тепер, – він силою зриває з Сандерсона кофту, – дай-но мені свою пташку, – він грубо хапає хлопця за ліву руку. Той раптово відмирає, шипить, намагається вирватись, б'є вільною рукою Метта по плечам. Той ричить від невдоволення, ножем цілить кудись в праве плече Нілові. Той кричить, все ж, Волст попав у м'язи, а тепер навмисно повільно відрізає шматок татуюванної шкіри.

Сандерсону здається, що він зриває голос від криків. Горло нещадно саднить, але цей біль просто ніщо, в порівнянні із болем в руках. Метт невдоволено кривиться через слизькі від крові руки, проте обережно тримає зрізанного птаха.

— Мені завжди подобалось це твоє тату, – говорить між іншим. Відкладає шкіру в сторону. Мило посміхається Нілові, і той налякано сковтує. Що ще цей садист придумає?

Він вже не кричить, тільки дихає важко. Сил на більше немає. Виявляється, що є, коли Волст натискає на свіжу рану пальцями, вичавлюючи ще більше крові. Ніл голосно кричить, біль застилає свідомість, аж перед очима з'являються яскраві світлі спалахи разом із різкою темрявою. Якимось чином, його мозок ще здатен формувати думки, і єдине, на що його вистачає – це сподіватись, що Метту швидко набридне його катувати, і якийсь жарт у відчаї, мовляв, тепер він розуміє, чому Волсту так подобається віддалена від людей локація. Тут тихо й можна розмістити свій «робочий кабінет».

— Знаєш, – байдуже говорить Метт, облизуючи пальці, – якби Гонтьє дожив, я б зафіксував твою голову в тисках, щоб ти не крутився і дивився, як я розбираю його на шматки. Чи навпаки, без різниці, ви один одного варті. Або відрізав би тобі повіки на додачу, але в тебе больовий поріг низький якийсь, ти б зір втратив, а так не цікаво. Але нічого, отримав би дружні нові очі. Чого сумний такий, сталось щось? – знущається, хлопає по щоці. Ніл міцно зціплює зуби. Виє, коли Метт починає вирізати на його щоках посмішку. Кричати вже просто не може.

Волст відходить на пару кроків, оцінює картину. Ніл у повному відчаї, безпорадний, явно молиться на швидку смерть. Зламана іграшка більше нікому не потрібна. Метту так тим паче.

— Гей, подивись на мене, – нависає зверху, задоволено розтягує губи у посмішці, коли Сандерсон покірно підіймає голову. – Хороший хлопчик, – гладить по голові, перед тим як різко увігнати ніж йому кудись в живіт.

У Ніла очі розкриваються ще ширше, кричати він не може, перерізані лицеві м'язи забирають взагалі будь-яку можливість говорити, і він може тільки мичати. Метт витягає з його тіла великий шмат м'яса, оглядає. Сандерсон відчуває, як починає непритомніти, надто багато болю, кров без зупинки тече з усього тіла, а із нової глибокої діри в животі – надзвичайно стрімко. Його вистачає тільки на те, щоб спостерігати, як Метт відкушує сире м'ясо з Нілового ж тіла. Далі – темрява. Останнє, про що він ще встигає подумати – Волст божевільний і завжди ним був, і зробив і його божевільним, раз він лишився з ним аж до такого. А ще, про те, до тепер страждання завершенні. Попереду тільки темрява. Заспокійлива, затишна темрява, яка радісно приймає Ніла в свої обійми. Чомусь вона виглядає схожою на Адама, але Ніл більше не може і не хоче думати.

Волст зітхає. Погляд трохи проясняється. Він гладить непритомного Сандерсона по голові, ніжно, як раніше. Прибирає прилипле волосся з чужого лоба.

— Ти ще легко відбувся, – каже в пустоту, звертаючись до Ніла. Крутить в руках ножа.

***

Бред вибиває двері будинку брата. Оглядаються разом із Баррі, мовляв, і де вони можуть бути? Від Ніла з Меттом нічого не чутно вже пару тижнів. Ходять по апартаментам, шукаючи. Все виглядає так дивно: машини стоять в гаражі, весь дім мов застиг у часі. Все стає зрозумілим, коли Сток реагує на різкий запах, проходячи повз сходів, що ведуть у підвал. Заглядає і його нудить.

— Тобі краще не бачити того, – обертається до Бреда, проте той все одно встає поряд, ще й ліхтарем собі підсвічує. Рукою хапається за стіну. – От тобі всіх трьох і знайшли... – нервово каже Баррі.

— Трьох?.. – сиплим голосом питає басист.

— Там в сумці рука... Кисть із кільцями Адама... – він обіймає Бреда поперек грудей, не пускаючи всередину.

Розуміє, що треба викликати поліцію, проте не може змусити себе відвести погляд від тіла Ніла у порізах і застреленого Метта поряд. В руці молодшого Волста затиснутий пістолет і це все пояснює, але усвідомити, що, схоже, саме Метт вбив їх трьох – все ніяк не виходить.

— Я не вірю... – Бред тримається за Баррі, разом вони відходять від підвалу.

— Я теж... – він дозволяє йому привалитись до свого плеча, даючи хоч якусь підтримку. Все ж, вони обидвоє зараз шоковані. – Треба поліцію викликати... – каже думки вголос. Бред із ним погоджується кивком.

Говорити складно, та й що вони можуть сказати? Хіба що, якісь дурні слова про те, що вони разом пройдуть через цей жах, але для них обох це зрозуміло і без того. Всі троє були близькими людьми для них. І втратити їх, ще й так – не те, щоб просто важко і неочікувано, це б'є настільки, що в горлі стоїть комок, хочеться ридати, злитись на себе, на всіх довколо, на Метта, на Адама, на Ніла, пробити оту стіну головою. Але вони обидва сидять нерухомі, відновлюючи дихання. Вони мають витримати, обов'язково.

Chapter Text

Репетиції і нечасті зустрічі особисто із Адамом дедалі стають схожими на втечу із пекла. Одного разу Ніл зізнається, що все справді геть погано і, навіть, дозволяє обробити опік на руці. Ще й намагається жартувати, мовляв, «Саме тому я проти куріння в приміщенні», проте Гонтьє чує в цій спробі тільки біль, не так фізичний, як душевний. Адам не може згадати, чи бачив він колись Ніла, що трясеться в істериці від ридань, але впевнений: настільки більш відверто жахливої і болісної картини йому назвати важко.

— Чому... Чому ти дозволяєш йому робити це із собою?.. – у Гонтьє в очах стоять сльози і Ніл подумки дає собі ляпаса. Ні-ні-ні, він не хотів робити своїм виглядом погано Адаму, тільки не йому.

— Я люблю його? – каже, задихаючись, мов сам вже невпевнений. – Я... Я не можу... Він важливий мені, розумієш?.. – Сандерсон вкладається вологою щокою на плече Гонтьє.

— Я не розумію, – чесно зізнається той, ближче притискаючи до себе побите тіло. – Я намагаюсь, але я не можу тебе зрозуміти, вибач, – Ніл навіть завмирає на мить.

— Ти не маєш... Вибачатись... – тяжко вимовляє, перехоплюючи здоровою рукою Адама за долоню. – Не треба по ребрам...

Гонтьє на це мовчить, замість повноцінних обійм, одною рукою притискає до себе Ніла за плечі, іншою гладить по голові. Хмуриться, випадково знаходячи засохлу корку крові десь на потилиці, проте нічого не каже. Тільки дозволяє зручніше півлягти на себе, обережно обіймає, по можливості. Не припиняє пальцями заспокійливо водити по лобу навіть вже коли Сандерсон припинив плакати вголос і тільки втомлено лежав поряд, ігноруючи біль в спині. Адаму стає страшно водночас від уявного образу Метта, і за життя Ніла, і від дежавю: кілька років тому він сам точно так само тулився до Сандерсона, шукаючи в нього підтримки під час ломки.

— Може, рентген варто зробити?.. – пропонує Гонтьє на тихе шипіння Ніла, якому ніяк не вдається вглятись зручніше.

— Я не впевнений, що це хороша ідея... – тихо промовляє, нарешті якось влаштовуючись. Відчуває, як в Адама груди здіймаються у судомному вдосі. – Я спати хочу... – бормоче, мружачись. Страшно, що зараз Гонтьє прибере теплу долоню з плечей і взагалі зіштовхне. Зрештою, він не повинен з ним возитись.

— Я розумію, що тобі важко зручно лягти і ти тільки вмостився, але давай, пішли, я тобі в спальні свіжу постіль зміню, – всупереч своїм словам, легенько притискає до себе ближче тільки.

— А можна ми тут полежимо?.. – невпевнено питає Ніл, так і не відкриваючи очей.

— Якщо тобі буде зручно. Але, може, я тобі хоч подушки м'які принесу? – усміхається, коли Сандерсон погоджується, просить трошки почекати, обережно висковзаючи з-під нього.

На губах Ніла з'являється стомлена усмішка на всю турботу Адама. Давно в нього такого не було.

— Ти же посидиш поряд, так? – просить в якомусь відчаї і Гонтьє не може відмовити. Хоч він і не збирався йти, але тепер обіцяє бути поруч. На підтвердження підтягує крісло ближче, сідає так, що Сандерсон неушкодженою рукою може дотягнутись до нього. Ніби перевіряє, що Адам справді з ним, і від цього серце болісно колить.

— Розбудиш мене ввечері? Мені треба встигнути до ночі повернутись? – сумно просить Ніл, кутаючись в ковдру. Останнім часом, йому часто холодно.

— Він тебе контролює?.. – Адам стискає зуби від злості, проте не подає виду. Не варто Сандерсону перейматись через його реакцію зайвий раз.

— Ні, але сильно дратується, коли я не ночую чи пізно повертаюсь без попередження, і... Ну, ти зрозумів... – коли Ніл вголос промовляє це, повністю розуміє сюрреалістичність, в яку потрапив. Він вже свідомо боїться, що його поб'є його ж хлопець за вчасну відсутність, і це все-таки якось нездорово.

— Це ненормально, – підсумовує Адам. Якби це були інші люди, інша ситуація, він би зрозумів, мовляв, теж хвилювався б, якщо його хлопець довго не виходить на зв'язок і не каже, чи прийде ночувати, але тут все не так. Тут такі «переймання» Метта можуть коштувати Нілу забоїв і зламаних кісток. Сандерсона хочеться притиснути до себе, але Адам втримується. По-перше, йому боляче, по-друге, хто Гонтьє такий, щоб весь час влазити в його особистий простір?

Ніл на це тільки зітхає. Лежить зовсім тихо, і Гонтьє про всяк випадок перевіряє, чи він спить. Придушує бажання зачинитись у ванні і плакати, тому тихо, беззвучно, плаче поряд. Гарячі сльози неконтрольованим потоком стікають по щокам, картинка перед очима розмивається. В голові крутиться тільки одне – страх. Страх за Ніла. І бажання захистити, разом із розумінням власного безсилля. Хоча б тому, що Сандерсон сам не просить допомоги і порятунку, тож що Адам може зробити, окрім як бути поряд, коли Ніл сам до нього йде? Проте Метт... Лякає. Най навіть Гонтьє і не так часто з ним спілкується, але те, що «цей» робить із Нілом, доводить до істерик і загального виснаження – справді страшно. І дивно, адже Адам завжди знав його, як доволі світлу і добру людину, розуміючу, а не того садиста, котрим він відкрився Нілові.

Спить той неспокійно, часто ворочається та тихо стогне, і все, що в силах зробити Гонтьє – гладити по голові і шепотіти, що він поруч. Ні, все ж, треба його витягати з цього. Ніл сам каже, що Волст переходить межу, і не йде від нього, закоханий дурень. Адам не може його засуджувати, тільки зітхати співчутливо.

Сандерсон прокидається ближче до ночі. На власне здивування, починає посміхатись, коли бачить Адама, що згорнувся у кріслі поряд, ще й руку до нього, Ніла, протягує. Чомусь він видається таким милим, що барабанщик не хоче навіть його будити. Не збрехав, справді лишився поряд. Від усвідомлення цього тепліє всередині. І різко все падає вниз, коли він згадує про час. Гонтьє, ніби відчуває, із тихим мичанням розплющує очі, мружиться від світла. Концентрує погляд на Нілові, що, сидячи в ліжку, обіймав себе за коліна, і його ніби холодною водою обливають.

— Хей, ти як? – питає обережно, пересідає на підлогу поряд, заглядаючи в обличчя.

— Я не встигну до ночі... – Ніл закушує губу, – Але я і не хочу повертатись, – тихо додає, і здається, ніби він аж зменшився.

— Ти чуєш, що ти кажеш? Ти боїшся повертатись до свого хлопця, бо він буде з тебе знущатись за це, Ніле, так не має бути, це ненормально взагалі, – Адам протягує руку, щоб погладити по плечу, проте Сандерсон перехоплює, хапаючись, ніби йому від того легше. Най навіть так, Гонтьє згоден, в нього тільки серце розривається від того, як відчайдушно Ніл чіпляється за нього.

— Я знаю... – давить з себе той. В очах знову сльози, і Адам все же встає, розкриває руки, в німому жесті запрошує в обійми. Сандерсон лобом притискається до його грудей, слабко обвиває руками у відповідь. Чужа тепла долоня у волоссі відчувається як щось приємне, а не загрозливе, як це зазвичай із Меттом. Ніл вдихає і видихає, мов збирається із думками. Врешті каже, скоріш бубонить, не відриваючись від Адама: – Я розумію, що мені просто безпечніше буде піти від нього, але я надто сильно його люблю все ще, я не можу просто поховати почуття за один день... Але, блять, мені інколи здається, що один день – і мене більше немає, – Гонтьє міцніше притуляє до себе. – Що мені робити?..

— Я думаю, тобі перш за все треба відновитись трохи. Пожити тиждень інший самому, заспокоїтись, що скажеш? – промовляє Адам найбільш очевидне для себе. Чує, як Ніл зітхає. – Хочеш, можеш пожити в мене? – раптом пропонує швидше, ніж встигає подумати.

— Взагалі, якщо вже так, я думав в себе пожити... – у голосі помітне зніяковіння і Гонтьє подумки прописує собі ляпаса. – Але мені було б спокійніше, як би ти був поряд... – якась частина свідомості категорично проти довіри будь-кому, проте інша тягнеться до Адама. Сандерсону дуже хочеться обрати другу, і цього разу йому вдається запхнути першу подалі.

Гонтьє думає, що увірує, бо іншого пояснення того, що Бред зранку теж їде до Метта і запропонував підкинути Ніла, він знайти не може. Його самого Сандерсон мало не сльозно просив нікуди його не везти, а самостійно зараз не в стані сидіти за кермом. Ніл бачить, як молодший Волст просто стримує себе при браті, і від цього напруга тільки зростає. Довго вагається, але забирає всі речі, все одно їх мало, а те, як Метт стискає зуби, що помітно неозброєним оком, коли дізнається, що Ніл їде на тиждень, це бентежить сильніше.

Сандерсон погано пам'ятає, як проходять ті дні, що він проводить на відстані від Волста. Той навіть і не згадує про нього, і, мабуть, на краще: Ніл нарешті може виспатись і деякі рани хоч якось загояться. З Адамом йому спокійніше, той не тисне і нічого не вимагає. Просто він є і він поряд. Турбується. Сандерсон геть відзвичаївся від такого. Від того, що його можуть обіймати, просто щоб заспокоїти, поділитись теплом. Гонтьє із неймовірною витримкою вислуховує усі скитання Ніла, виважено, обережно підказує, як краще, і Сандерсон не може висловити всю подяку за це. Сам розуміє, що йому просто важко приймати зважені рішення самостійно і він потребується зараз в комусь, на зразок Адама.

Єдине, що той робить неочікуваного – кличе на дах. Ніл сковтує, проти волі уявляє. Висота, неминуче падіння, і це він ще не вийшов з квартири. Але чомусь згоджується.

— Просто не перехиляйся і тримайся за виступи. Ти не впадеш, я поряд, чуєш? – наставляє Гонтьє, під руку виводячи на дах. Дає час трохи зібратись із собою, все ж, знає, який панічний страх у Ніла викликає висота.

— Навіщо ти мене сюди притяг? – Сандерсон із силою стискає чужу руку. Відпустити його зараз, все одно, що відпустити останній виступ і полетіти з висоти вниз, у безодню.

— Довірся мені, – просить Адам, веде ближче до краю. Ніл піддається.

Паніка стає дедалі більшою, але він намагається виглядати впевнено і бореться із бажанням втікти назад, забитись в куток і заплакати. Навіть заглядає вниз, і тут він би справді не витримав, якби не сильні руки Гонтьє, що обіймають зі спини, не даючи впасти навіть у збудженій уяві. Адам шепоче на вухо, що Ніл неймовірний і як він ним пишається і від цього стає трохи краще, хоч панічний страх не відступає, проте не стає більшим. Все ж, Гонтьє тягне назад. Вже в квартирі тримає в руках тремтячого Сандерсона, заспокійливо каже: «Ти зміг подивитись вниз, в свій страх, тому і з Меттом тобі буде легше розійтись, повір мені. Я буду поруч», – і Ніл справді вірить. Так, справді, він зміг боротись із фобією, із божевільним Меттом він впорається. Особливо, поки Адам його тримає.

Проте все виявляється складніше. Ніл має якісь уривки замість спогадів, і, він думає, це навіть на краще. Він все ніяк не може згадати, як так вийшло, що Адам був з ним, але це і врятувало. Бо чітко пам'ятає, лише як Волст дрався з Гонтьє і той отримав ножове в плече. І пам'ятає, як Метта вже пов'язали та повезли у відділ. Дуже погано пам'ятає, як здавав показання, а ще гірше – як опинився у лікарні біля Адама та інших. Зате чудово запам'ятав результати обшуку будинку Метта – там знайшли людські рештки в різних станах. Здається, Ніл ловить панічну атаку. Поки медсестра допомагає йому прийти до тями, він не чує, як Баррі з Адамом кричать на Бреда.

— Як, сука, ти міг не помітити, що в тебе братик вбивця?! – Сток стомлено тре очі. Вся ця історія віднімає сили.

— Та звідки я знав взагалі? – всередині пустота і почуття провини. Ніл стільки місяців був поряд з... «цим».

— Не знав він, блять, ти б з таким же єбалом сидів, як би він і Ніла зіжрав? – Баррі заспокійливо хлопає Адама по плечу, але той тільки роздратовано струшує його долоню. – Та він буквально катував Ніла і вам обом було просто похуй, зізнайтесь, – злісно видихає, відвертається до стіни, півлежачи на лікарняному ліжку.

— Мені теж боляче, взагалі-то, якщо ти не знав, мого брата тільки що пов'язали, – Бред відчуває, як нутрощі болісно стискаються. – І я теж хвилювався за Ніла, – додає тихо. Хоче сказати ще щось, але мовчить. Не знає що. Невпевнено переглядається із Баррі, й, мабуть, вони справді зробили недостатньо. Чи, може, Адам все сприймає через призму свого бачення.

Найважче попереду. Проте, Сандерсон радо згоджується на пропозицію трохи пожити із Гонтьє. Все-таки, шви на руці знімуть через пару тижнів, та й Нілу самому потрібна підтримка. Про Метта вони не згадують навмисне, ніхто не хоче цілеспрямовано поки про нього говорити. Не зараз, ще встигнуть. Не зараз, поки Адам починає мало не ричати, від найменшої згадки у себе в голові. Ніл все ще заляканий та помітно напружується від різких рухів, і деякі синці та шрами ще довго не зійдуть. Ніл не може їсти м'ясо, бо його нудить від думки, скільки разів Метт теоретично міг підсунути людське. Ніл не показує, але часто прокидається із думкою, що от сьогодні Адам не витримає його істерик і кине. Від життя в одному страху, він перейшов до іншого.

Проте Гонтьє не йде, і навпаки, всіма силами намагається допомогти, і Сандерсон потроху розслабляється. Ні, він чудово знає, що Адам проживає весь біль разом із ним, і від цього у Ніла наростає почуття провини.

Сильніше Гонтьє стає перейматись, коли барабанщик починає уникати його. Спочатку думає, може, йому просто треба трохи часу побути на самоті, зрештою, він багато пережив і відпочинок необхідний. Але коли це все стає надто схожим на пряме і навмисне уникання, Адам не витримує, умовляє Ніла поговорити. Той, хоч і неохоче, проте згоджується, і Гонтьє стає так мерзенно від себе.

— Будь ласка, скажи, що відбувається? – звучить більш розбито, ніж він очікував від себе. – Мене надто багато, що ти мене тепер уникаєш?.. – голос тремтить, як і Сандерсон, що відводить погляд, кусаючи губи.

Мовчить, але хоч не йде, і для Адама це вже важливо. Очікує відповіді, в голові перебирає всі можливі варіанти, від чогось, зі сторони, смішного, до найгіршого. Ніл оговтується лише коли боляче прокушує зсередини щоку. Ну і як він скаже, що просто Бред якось кинув йому «Ти ж знаєш же, учасники гурту між собою не трахаються» на те, шо він майже весь час тепер живе із Адамом. Ніл спочатку не зрозумів, і тепер думає, що краще б не питав. Так би й не знав, що подобається Гонтьє, і зараз би не було цієї дурної ситуації, розмови. Свідомість розривається між «ти пам'ятаєш Метта» і «Адам нас не скривдить», Нілу стає погано від своїх же фантазій щодо реакції Гонтьє. Мружиться, зітхаючи. Згадує той раз на даху. Він зміг тоді впоратись зі страхом, Адам був з ним. Тепер те саме, тільки страх якраз із Адамом і пов'язаний. Ніл дивиться згори у безодню. Зараз впаде.

— Я тобі подобаюсь, так?.. – каже, відвертається. Він летить і зараз розіб'ється.

Гонтьє завмирає. Облизує різко пересохлі губи, збирається із собою. Не знає що відповідати, і придумати треба швидше, бо Ніл помітно нервується через його мовчання. Все-таки, обирає правду.

— Так, – видихає, бачить, як Сандерсон напружує плечі. – Але я ніколи не думав примушувати тебе бути зі мною тим, що я тебе підтримую, я взагалі не владний над твоїми почуттями, – Адам сціплює руки в замок. Навіщось продовжує: – Просто... Так склалось. Я не прошу тебе миритись із цим, якщо тобі некомфортно тепер, але я обіцяю, я не лізтиму, нічого не зміниться у моєму ставленні до тебе, бо мені насамперед важливий твій спокій, розумієш? – можливо, Гонтьє говорить достатньо впевнено, що Ніл потроху розслабляється, навіть трохи ближче підсувається. – Я сподіваюсь, ти нічого собі не надумав такого... – обривається, коли Сандерсон навмисне кашляє, привертаючи увагу. – О боги, що ти подумав?

— Що ти так до мене ставишся, бо хочеш мене і, взагалі, ти міг мене взяти? – зніяковіло видає Ніл. Це тепер він починає розуміти абсурдність своїх думок, але пару тижнів він ходив і циклився на тому, що його просто хочуть використати.

Адам округлює очі, в голові ще раз прокручує, що йому тільки що сказав Сандерсон.

— Можна я тебе обійму? – натомість питає, обережно обвиває руками Ніла, що одразу сам притуляється. – Я би ніколи, чуєш, ніколи б так не зробив. Я про тебе турбуюсь тому що ти мені близький і важливий, і я хочу турбуватись, а не, блять, бо хочу тебе затягти в ліжко, – Сандерсон притискається ближче, головою вкладається на чуже плече. Врешті стомлено промовляє:

— Дай мені трохи часу на усвідомлення? Я... Частина мене розуміє все це, але інша... Мені треба перебудуватись і стане краще, – він не каже вголос, але Гонтьє розуміє. Розуміє, що травма так швидко й просто не проходить і терапія це не справа трьох тижнів. Розуміє, що далі буде ще немало складних ситуацій, поки Ніл не відновиться. Розуміє, що Ніл ще довго не зможе відпустити Метта. – В мене завтра сеанс, я обговорю це все із терапевтом, – навіщось обіцяє Сандерсон. Він більше не падає, Адам тримає. Знову, знову не дає зустрітись із дном.

— Добре, – киває той. – І, знаєш, – облизує губи, продовжує: – Мене бентежить ця твоя жертовність. Ти мені буквально хотів запропонувати користуватись тобою, мене це лякає, – зізнається Гонтьє. Ніл на його плечі зламано сміється.

— Ну, я за всі ті місці звик, що за хорошим ставленням йде щось жахливе і насильницьке, – стискає плечами, міцніше обіймаючи.

Адам колисає його в руках, щокою притискається до маківки. Шепоче: «Я не такий» і Ніл йому абсолютно щиро вірить. Хоча б тому, що може почати дрімати отак притулившись до чужого плеча. Гонтьє лагідно перебирає його волосся, про себе думає: слід шукати і собі терапевта.

Ніл, з часом, починає відчувати себе живішим, геть цілком звикає до Адама поряд і вже не уявляє, як вони жили окремо. Згадує, як раніше боявся, що Гонтьє не витримає істерик і піде. Тепер він хвилюється, що Гонтьє просто піде, мовляв, допоміг у відновленні, а тепер живи, Ніле, сам, на все добре, до побачення. Але Адам нікуди не йде, і, насправді, він взагалі не розуміє, що значить жити без Сандерсона в сусідній кімнаті. Особливо, без усміхненого і живого Сандерсона. Трохи дратуючого, трохи надутого на весь світ, коли щось йде не так, трохи саркастичного, отого Ніла, котрого Адам знав і знає все життя.

Вони по мовчазній обоюдній згоді не згадують про почуття Адама, і чорт би й з ними, але Ніл, будучи собою, через пару місяців видає, що любить його. Гонтьє не одразу розуміє, і спочатку каже, мовляв, я тебе теж, проте через секунду вже питає, що сталось і чи не повернувся Ніл до своїх ідей щодо пожертви себе. Сандерсон на те закочує очі, зовнішньою сторону прикладає долоню до лоба у драматичному жесті. Каже:

— Невже ти збрехав і усміх нашої любові вже не квітне? – сміється, і тільки тепер Адам цілком вірить, що все добре.

— Дурню, він ще не почав, – притягує до себе в обійми, не може стримати усмішки, дивлячись на щасливого Ніла. – Взагалі-то, це я спец по драмі, – жартівливо бубонить йому в плече.

— Не сперечаюсь, сенсеє, – Сандерсон швидко цілує в щоку і Гонтьє відчуває, як в грудях тепліє. Він-то ніколи і не сподівався на взаємність.

Їм видається навіть смішним, що спільне життя взагалі ніяк не змінюється, окрім як отримує ярлик «пара» та велику кількість поцілунків. Ніл ще частіше лежить на Адамових колінах головою, мружиться і підставляє обличчя під лагідні руки, пальці цілує. Помічає, як той аж цвісти почав. Від цього на душі стає якось краще і світліше.

Поступово, Сандерсон звикає, що Гонтьє цілує і обіймає просто так. Одного разу навіть зізнається, що до нього так надто довго не ставились, щоб він приймав як щось звичне і належне; і Адам починає тільки більше бережливо поводитись із ним. Нілу здається, він просто купається у теплі і любові.

Інколи, Сандерсон порівнює Метта й Адама, не завжди свідомо, проте від таких порівнянь він ніби починає ще більше любити Гонтьє. Адам не зовсім знає, чому Ніл без причини підлазить обійматись і дякувати, що він є. Не знає, що просто Сандерсон випадково може зануритись і спогади, згадати, як Метт невдоволено реагував на будь-що, що виходить за межі його бажань, на, такі зайві для нього, почуття Ніла. Як Метт без зайвих роздумів звинувачував буквально в усьому. І на цьому контрасті – Адам, котрий чутливо реагує на зміни в настрої Ніла, котрий підбадьорює у прояві емоцій. Адам весь час питає чого хоче Ніл, най навіть це буде чай і ягоди серед ночі, Адам без вагань піде готувати чай і в магазин за тими ягодами. Просто тому що Сандерсону хочеться, а він може виповнити його бажання. Гонтьє цього не знає, проте частково розуміє: Ніл дуже добре пам'ятає Метта. І, обіймаючи Сандерсона уві сні, мов хоче собою захистити, завжди обіцяє собі не стати прямим нагадуванням Волста. Судячи з того, як Ніл довірливо тулиться і тримається за нього, схожого в них справді занадто мало.

Сандерсон ліниво водить пальцями під футболкою по грудям, очі прикриває від легких поцілунків в шию. Адам мало не мурчить, коли Ніл трохи навалюється на нього із поцілунками, від губ спускаючись шиєю до ключиць. По-хазяйські руками гладить чужі ребра, груди, дозволяє себе повноцінно притягнути. Плавиться від гарячої долоні Адама вже на власних ребрах, зручніше влаштовується на плечі. Ніл губами притискається до шиї Гонтьє, лежить розслаблено.

— Люблю тебе, – видихає Адам, цілуючи в маківку. Руками обвиває, притуляє ближче до себе обережно.

Ніл усміхається йому в шию, носом водить вздовж. Намагається відповідати і цілувати водночас, але закінчує тим, до просто водить губами по шкірі. Знає, що Гонтьє розуміє, що це і була відповідь.

Вони засинають в обіймах один одного, і Сандерсону здається, поки чоловік обіймає його так тепло і міцно, він точно не впаде. Ніл по-власницькі обіймає поперек грудей, не може перестати усміхатись. Стільки років, а вони все ще бережуть цю звичку цілуватись перед сном, і Ніл ніколи не зізнається, наскільки сильно він цим дорожить. Йому більше не страшно, він щиро довіряє, і вважає це найкращим відчуттям – коли ти почуваєш себе у безпеці й комфорті із любим, що можеш довіритись.

Для Адама кожна така усмішка Ніла – чергове нагадування, що він його втримав тоді. І що він стримує свої обіцянки, хоча б тому, що йому хочеться робити це все роками заради Ніла. Хочеться його любити, обіймати, бути його опорою, і знати, що він тепер теж в змозі давати підтримку.