Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Люди завжди будуть поділятись на тих, хто вірить і прислухається до різних ворожінь і астрологічних прогнозів, і тих, хто із абсолютним скепсисом слухає нібито передбачення майбутнього. Адам відносить себе до других, завжди відносив. Проте, чомусь він дуже чітко пам'ятає вже кілька років: одного разу зайшов у палатку до ворожки у парку розваг, і та наворожила довгі скитання перед тим, як він знайде спокій. Гонтьє тоді тільки посміхнувся, та й не звернув особливої уваги. Але в пам'яті відклалось і закріпилось.

Інколи він згадує те передбачення. Особливо, коли в житті все йде коту під хвіст, і голова, свідомість – то темне нестабільне місце, Адам більше не знає хто він і чого хоче, але відчайдушно намагається забратись із цієї прірви. Може, його життя справді має бути суцільним блуканням крізь перешкоди, і лише потім настане спокій?.. Згортаючись в клубок від пекельного болю, кості в руках мов вивертає, і все тіло розривається, Гонтьє не впевнений, що не зірветься сьогодні, і єдине, що він може через силу думати – що, як його призначення у житті це лише страждання і боротьба? Віра у те дурне передбачення, у винагороду у вигляді спокою, не дає програти чергової ночі.

Ніл перехоплює його долоні. Схоже, Адам знову несвідомо почав роздирати на собі шкіру в приступі болю. Сандерсон тримає міцно, не відпускає, притягає до себе, на вухо шепоче-ричить: «Не смій вмирати в мене на руках». Будь Гонтьє трохи краще, він би в'їдливо кинув би, мовляв, ну так і прибери руки. Але зараз йому надто погано, зараз він обіцяє вижити. Десь глибоко у свідомості розуміє, що не помре, як би сильно не скручувало. Трохи відпускає. Адам лежить головою на колінах Ніла, важко дихає, готується до наступного приступу, хоч і знає, що це не особливо допоможе. Раптом шепоче хрипло і зірвано:

— Якщо життя це стежка, то моя веде до тебе.

Сандерсон гладить по лбу, і його долоні здаються особливо прохолодними і приємними зараз. Нічого не відповідає, тільки слабко усміхається через силу. Думає, що Гонтьє марить. Все ж, він і не таке вже затирав за ці пару днів сильної ломки, не кажучи вже про історії під час тріпу. Хотілось би, щоб щось було серйозним, але тішити себе словами у лихоманці – останнє, чим Ніл буде займатись.

Адам тремтячою рукою тягнеться до нього, шукає чужу долоню, сплітає пальці. Так спокійніше, так він відчуває, що не один, і Сандерсон з ним. Най навіть презиратиме за всю цю слабкість, залежність і стан. Зараз він поряд, дозволяє втискатись в себе, і це здається рятівним колом в океані болю. Ніл намагається зовнішньо показувати тільки впевненість і силу, сподіваючись, що це дасть Адаму віру у виживання, проте всередині хочеться забитись у куток і ридати в істериці. Вони обов'язково виберуться з цього разом.

І, з часом, він взагалі забуває ту кинуту Адамом фразу між приступами. Згадує, лише коли Гонтьє нависає над ним, руками з обох боків від чужої голови упирається. Каже, із хитрою усмішкою, хриплим своїм голосом:

— Знаєш, я тут поки приходив в себе, мав достатньо часу подумати про всяке різне, і я зрозумів, що всі мої блукання життєвим шляхом приводять мене до тебе. Підеш зі мною на побачення? – Ніл скидає брови, так до нього ще не залицялись. В голові спливають дуже схожі слова кілька місяців тому. Так значить це було сказано свідомо.

Сандерсон розтягує губи в усмішці. Варто хоча б спробувати. Це вже потім він дізнається, що вони обидвоє роками не могли один до одного підступитись, і буде сміятись, лежачи поряд із Адамом під теплими ковдрами, адже це різдвяний тиждень і нікуди вилазити з ліжка не хочеться, тим паче, коли з тобою поряд найдорожча людина хрипло сміється і притискає до себе. Ще пізніше Гонтьє зніяковіло зізнається, що колись, років з десять тому йому оракул наворожив блукати, і потім він в якийсь момент почав сприймати це як справжнє передбачення, і, що найважливіше, все справдилось. І він буде тулитись до Ніла, знов на кілька хвилин відчуваючи себе беззахисним, і Сандерсон любовно триматиме його в руках, заспокоюючи. З очей тектимуть небажані сльози, але це взагалі не хвилюватиме на фоні того, що вони будуть разом після всіх переживань і виживань. Не збились, не загубились, не помилились, нарешті знайшли спокій один з одним. І це буде важливіше за все.

Chapter Text

Для Метта осінь завжди асоціювалась із домашнім затишком, теплом і любов'ю. Комфортом, гарячим глінтвейном і обіймами. Особливо, з тих пір, як вони з'їхались з Адамом. Чомусь, на його фоні Волст завжди відчував себе дитиною, про яку бережно піклуються. Не те, щоб він проти, навпаки, зніяковіло, але радісно, посміхався, залазив в обійми на коліна Гонтьє. Тепло.

Ще пару років тому, Метт би ніколи не подумав, що їхні п'яні поцілунки взагалі матимуть якесь продовження, вже не кажучи про продовження у стосунках, до того ж, чудових стосунках, де на першому місці стоїть взаєморозуміння та повага, що навіть трохи неочікувано було для них обох – чути і бачити як один піклується про іншого, та і робити це самому. Просто так склалось, що при близькому контакті обидвоє раптово показали абсолютно інші свої сторони. Ті, які призначалися тільки для найцінніших і найдорожчих. Адам навіть не уявляв раніше, що малий Волст може бути таким чуйним та ніжним, здаватись трохи беззахисним, щоб його хотілось пригортати до себе.

Для Метта це все було чимось новим, раніше невіданим, хоча б через брак досвіду, ще й ірраціональним страхом, що Гонтьє в якийсь момент набридне з ним возитись було підкріплено. Виявилось, що ні, й Адам несвідомо взяв на себе роль старшого та відповідального, за що Метт був безмежно вдячний. Він би не зміг, не з самого початку точно. Йому потрібен час, щоб розкритись, все ж, не постійно він п'яним ходить, і Гонтьє без зайвих питань давав Волсту достатньо часу і підтримки. Метт не впевнений, що до нього так часто ставились – приймали, таким, який він є. Десь в душі Волст розумів: Адам сам пройшов через роки пошуку та розуміння себе, перед тим як навчитись приймати не тільки себе, а й інших, і від цього ставало трохи боляче за нього.

Метт застрибнув на диван, вкладаючись зверху на гортаючого стрічку в інстаграмі Адама, весело сміючись на його шипіння. Той обережно, але підло скинув хлопця з себе, хіхікаючи з його здивованого обличчя. Волст склав руки на грудях, показово відвернувся, валяючись на килимі.

— Та ладно тобі, – Гонтьє хлопнув пару разів долонею біля себе, запрошуючи.

Все ж, довго Метт ображатись, навіть заради драми, не здатен, особливо на Адама. Переліз назад, із тихим зітханням (Гонтьє впевнений, що той видохнув «За що я тебе так сильно люблю», але зробив вигляд, що е почув) утикнувся головою в підставлене плече. Розслабився трохи.

— Щорічний марафон по жахастикам дев'яностих? – Адам із усмішкою вклав голову на коліна Меттові, підставляючись під лагідну долоню.

— Звісно, – Волст пальцями зарився у коротке волосся, і, йому здалось, Гонтьє тихо замурчав від задоволення.

Chapter Text

Хто з них страждає більше – важко сказати, а ще важче – хто звинувачує себе більше. Вони ніби переплілись між собою у постійному колі самокатування і виживають таким симбіозом. Десь в середині Ніл розуміє: це все справді погано і слід вибиратись із прірви, але стрибнути з розбігу в неї було його свідомим рішенням і сам він з неї нікуди не піде. Природна впертість то чи безмежна любов – Сандерсон не знає. Він взагалі більше нічого не знає і не хоче, єдине його бажання – закінчення цього жаху якнайшвидше.

П'яний мозок відмовляється думати, тільки десь на краю свідомості відмічає, що варто б встати і піти, проте тіло не особливо хоче слухати здоровий глузд і тільки підставляється під гарячий язик, дозволяє цілувати себе і втискати у стіну. Ніл збреше, якщо скаже, що йому абсолютно не подобається, ні, здається, він сам затягує Адама в якийсь агресивний поцілунок, на ходу продовжує кусати чужі губи, підштовхуючи до ліжка. З усього йому не подобається тільки їх стан, і він обіцяє собі, що це абсолютно точно останній раз.

Тверезішають десь під ранок і бог знає, як вони не вирубились одразу після сексу, ще й у свідомості досиділи до сходу сонця. Ніл би назвав це романтичним, але це вони з Адамом, тут немає ніякої романтики, тут тільки алкоголь і травка, хоча він давно підозрює, що Гонтьє однією марихуаною не обмежується. Сандерсон втомлено лежить на чужому плечі, спинами підпирають стіну. Чомусь холод підлоги розслабляє. Хоче щось сказати, але точно не зараз, йому потрібен час зібратись із собою. Адаму, здається, взагалі байдуже на все, він навіть курить механічно, зосередившись на одній точці на протилежній стіні. Проте і Ніла з себе не зганяє, чи може просто не звертає уваги, чи сприймає як належне, ніби все так і треба: Сандерсон навіщось притуляється ближче, Гонтьє ніяк не реагує, тільки дозволяє ховати обличчя в своєму плечі. Відмирає лише коли цигарка догоряє до фільтру і пальці починає пекти все сильніше. Адам тихо шипить, хоч і тушить підгорілий фільтр між пальців, і Ніл придушує в собі порив обробити опік. Знає, що Гонтьє просто все одно. Ну, поболить трохи і пройде, що тут такого?

Сандерсон округлює очі, коли Адам раптово якось ніжно гладить його по щоці, ковзає рукою нижче, обіймає. Ніл трохи навалюється, коли Гонтьє тягне його ближче до себе, носом утикаючись в маківку.

— Вибач, – каже сипло, притискає до себе, мов чіпляється і боїться, що Сандерсон встане і піде. Той хмуриться в нерозумінні.

— За що?.. – згадує, що відбувалось найближчими годинами. Нібито нічого такого, за що Адам би міг просити вибачення, особливо, по його міркам притупленого, останнім часом, почуття провини.

— За те, якою твариною я стаю, і тягну тебе за собою, – говорить тихо і чітко, і Нілу від того стає трохи бентежно.

— Неправда, – одразу відкликається. Сідає поруч, ловить дрібно тремтячі руки Адама, ледь торкаючись цілує свіжий опік на пальцях, раніше, ніж встигає осягнути свої дії. Хоча, він і не жаліє. Може, якби він аналізував зараз трошки більше, то не зважився би.

— Допоможи мені?.. – Ніл одразу притягає його в обійми, заспокійливо гладить по спині. Якщо вже Гонтьє сам просить про допомогу, то все відверто хуйово настільки, що навіть він розуміє, що не впорається сам.

Сандерсон тільки ближче притискає до себе, шепоче, що поряд, шепоче, що обов'язково стане краще, обіцяє, що допоможе. Не те щоб, він точно знає як, але він просто зобов'язаний придумати. Адаму чомусь стає так страшно, і він зовсім відчайдушно втискається в Ніла, мов той зможе захистити його від власної уяви.

Ніл обережно, лагідно, цілує Адамове обличчя, не пропускаючи ні сантиметра. Мов може так наповнити спокоєм, жаль, що сам його не має в достатній кількості. Губами притискається до чужих, якось по-дитячому цілує, як вперше. Ніжно, невпевнено, ледь торкаючись. Проте Гонтьє, здається, розслабляється. Відповідає на поцілунок, із подивом відмічає, що вони вперше цілуються отак – без напору, язиками повільно досліджуючи рот, губи один одного, обіймаючи за шию, пальцями зариваючись в чуже волосся. Доволі медитавно, і вони навіть не думають, скільки вони так просиділи самозабутньо цілуючись. Адам перший відривається, лобом утикається Нілові в кутик між плечем і шиєю. Прикриває очі розслаблено, ледь усміхається, коли Сандерсон гладить, массажує голову. У теплі його рук приємно.

Ніл легенько цілує Гонтьє у скроню, шепоче лагідно: «Може, ляжемо?». Той, неохоче, проте згоджується. Тільки підвівшись відчуває, наскільки сильно втомився. Втомився навіть не так фізично, як загально. Сандерсон немов розуміє раніше закритим шостими відчуттям, тримаючи за руку тягне за собою, обіймає, загортаючи в ковдру. Адам вмощується поряд, уважно роздивляється, ніби вперше бачить так близько. В голові все ще звучить шепіт Ніла. «Ти не тварина, і ніколи не був, не будеш, ти чудовий». Можливо, він скоро сам забуде власні слова чи просто зрічеться їх. Але зараз так світло усміхається, цілує перед сном, обіймає міцно, що Адаму аж хочеться йому вірити. Мабуть, він надто сильно впав у відчай, якщо наївно вірить, сплітаючись ногами і притискаючись ближче. Ніл раптово розуміє, що спати він зовсім не хоче. Натомість невпевнено наспівує одну з тих колискових із дитинства, котру якимось чином згадав зараз. Гонтьє тихо сміється; чомусь Сандерсон виглядає таким милим. Все ж, втома бере своє, та і в Ніла голос такий приємний. Адам ховає обличчя в чужому плечі, вдихаючи знайомий запах.

Сандерсон самими губами кудись у волосся Гонтьє шепоче: «Я витягну тебе, я обіцяю». Адам того вже не чує, хмурячись у неспокійному сні. Ніл гладить його по плечам, не перестаючи шепотіти слова підтримки. Попереду ще не один важкий день і ніч, і Ніл клятвено обіцяє сам собі не залишити Адама до останнього. Особливо, коли він сам просить допомоги.

— Ми переможемо твоїх демонів, разом, – Сандерсон не знає, звідки він набрався драматично-сльозливих фраз, проте саме в цей момент вони видаються такими правильними і влучними, і най навіть Гонтьє не почує це все, Нілу просто необхідно говорити на якомусь іншому підрівні.

Сандерсон тримає Адама в руках, мов найцінніше, що має. Той, здається, трохи заспокоївся, і тільки несвідомо чіпляється за футболку Ніла, який поволі засинає, щокою все ще притискаючись до чужої маківки.

Chapter Text

Бути ідеальним – неможливо, особливо, якщо ти хочеш залишитись собою і не втратити себе. Ідеальність, все ж, потрібна людям навколо, а не тобі самому. Метту здається, від нього всі вимагають чогось надможливого, і тільки він один не розуміє нічого. А Ніл, он, мразота, ідеальний в усьому, ще й оригінальний, не те що він, Метт. Складалось враження, мов від нього очікують якихось висот і неймовірних досягнень, на які він просто природньо не здатен. Співає він не так, і поводить себе теж не так, і сам якийсь не такий. Неправильний в усьому. Фанати ним не задоволені, для нового («Тимчасового», – вперто продовжує нагадувати собі Метт) гурту він не більш, ніж хоч якась заміна. Звісно, він не Гонтьє, і Волст щоразу придушував собі ненависть до цієї людини; все ж, той не винен у власних досягненнях, на які Метт, як і багато хто з оточуючих, не вважає себе спроможним. Яким би він хотів бачити себе – вже не пам'ятає.

«Люди хочуть бачити емоції, Метте, – кинув йому якось Ніл, – вони звикли до душевних переживань, публіка це любить, знаєш», і Волст досі докоряє собі, що не послав тоді Сандерсона далеко і надовго. Та він же всім своїм видом кричить про свої душевні переживання, невже цього недостатньо?!... Схоже, що ні, якщо навіть до цього лояльний до нього Ніл вже напряму відмічає недоліки.

Копіювати Адама виявляється набагато складніше, ніж Метт собі очікував, проте він ламає себе дедалі більше. Нічого, скоро всі будуть задоволені ним, він ще доведе свої здібності. Натомість всередині починає заповнювати порожнеча. Хто він і ким був до цього? Це вже зовсім неважливо, з нього можна зліпити що завгодно і ніхто не помітить, що самого Метта там вже давно немає. Став тінню себе і зник.

Волст не помічає, як в номер хтось заходить. Схоже, він знову забув повністю зачинити двері, та й не дивно, із його, останнім часом, поганою концентрацією. Нерухомо сидить у найтемнішому кутку, відсутнім поглядом дивиться в простір. Не реагує навіть на тихе зітхання поряд, відмирає тільки коли обережно торкаються його плеча. Сіпається і напружується, швидко кліпає очима.

— Це всього лиш я, – шепоче Ніл, про всяк випадок відсувається трохи в сторону.

— Що ти тут робиш? – Метт обіймає себе руками, відвертаючись. От кого, але Сандерсона він зараз хотів би бачити в останню чергу. Проте прикушує зсередини щоку, скоріш за звичкою придушувати в собі будь-яке незадоволення.

— Хотів поговорити, але можемо і помовчати, – Ніл відкидає голову до стіни, злегка ударяючись потилицею. Чи то темрява пригнічує, чи то Волст собою випромінює напругу, він не розуміє, проте різко почувається некомфортно.

— Про що нам з тобою говорити? – бурчить Метт, ховає обличчя в колінах. Сандерсон зараз так дратує, і, якби не довбанний пунктик про заборону самому собі підводити інших, Волст би на нього накричав і вигнав з кімнати. Але терпить. Чує, як Ніл шумно зітхає, тихо говорить:

— Що з тобою? Мене... Бентежать твої зміни?.. – слова підібрати складно, а промовити їх – ще важче. Але ж сам сюди прийшов, і він вже не може так просто піти. – Метте, я ж бачу, як ти силуєш себе в усьому, – той тільки сильніше стискає зуби, пальцями впивається у свої ж ребра. Сандерсон судомно видихає. – Мені вже навіть Адам встиг нагадати, який я довбень, раз спокійно дивлюсь на те, що ти із собою робиш, – Ніл мало не ричить від злості, в першу чергу на самого себе і визнання власної помилки. Невже він настільки поганий, що аж Гонтьє вирішив сповістити про черговий пройоб?

— Адам?.. – Метт нарешті повертає головою, дивиться здивовано, мов очувся.

— Переймається за тебе, так, – роздратовано видихає Сандерсон. Згадки про Гонтьє все ще викликають злість. Може, всі навколо вже давно це переросли, але не Ніл точно. – Уявляєш, сам Адам Гонтьє після всього з'являється і тільки щоб сказати мені, що я останній ідіот, котрий не помічає твоїх намагань бути як Гонтьє, і котрому похуй на те, що для тебе ж ці намагання хуйово закінчаться, – випльовує, не витримавши. Чому Метта зацікавив тільки далекий Адам, чому йому все одно, що Ніл, взагалі-то, поруч із ним, а міг би й далі не звертати уваги? Обидвоє бісять безмежно.

Волст знову мовчить, звикаючись із новою інформацією. В голові неспинно повторюється думка: «Адаму не все одно, він помітив». В душі він розуміє, що сприймає все надто різко і гіперболізовано, хоч мимоволі й усміхається кутиками губ. Врешті наважується відповісти, роблячи вигляд, що абсолютно відсторонений:

— Ну, ви всі казали мені про емоції, вам всім не вистачало Адама. Я вам його зробив із себе, здається, всім сподобалось, хіба не так? – Метт вдихає повітря, продовжує: – Я просто намагався зробити усіх задоволенними, і, схоже, в мене вийшло, – посміхається на одну сторону, і Ніл напруженно сковтує від тої посмішки. – Ти хіба не цього хотів?! Отримав, розпишись і від'єбись! – терпіння більше не вистачає. Волст різко встає, хоч і важкою ходою, швидко йде геть з номеру, лишаючи здивованого, роздратованого Сандерсона наодинці.

Метт ще ніколи не злився відкрито, але все буває в перший раз. Визнавати, що саме він його до того довів, Нілу надто складно. Може, спробувати іншим разом розібратись? Хоча Волст тільки що чітко позначив межу і Ніл не має права її перетинати. Не те щоб, його це колись хвилювало, хоча, задумавшись, розуміє, що теж може помилятись. Втомлено зітхає. Навіщо тільки він вліз в це все?.. Невже одна-єдина насмішка Гонтьє здатна так вплинути, що він жалюгідно починає бігати у намаганнях довести, що все навпаки? Сандерсон відчуває, як всередині закипає ненависть до всіх навколо. Ну не може він інакше, то що, йому теж ламати себе і корчити з себе знамо-що, як Метт? Ніл злісно видихає. Можливо, він справді перегинає палку час від часу.

Встає, ходить колами по номеру, мов Метт може десь тут ховатись. Ні, він точно чув, як гуркнули двері. Значить, Волст не повернеться до самої ночі, може і до ранку. Чекати його безсенсовно, та і їхні взаємодії, схоже, особливо продуктивними не будуть найближчим часом. Нічого, Сандерсон не проти відкласти розмови по душам, а там, бог дасть, і все краще якось стане, Метт сам щось зрозуміє.

Волсту холодно у парку, все ж, він трохи не очікував низької температури ввечері, коли на емоціях виходив з готелю без куртки. Емоціях... Метт шепоче це слово, мов пробує, яке воно, що воно таке. Щось незрозуміле, звідки він тепер знає, де його справжні емоції, а де ті, котрі від нього очікують. І, якщо вже сьогодні у нього день раптових дій, то гірше, ніж невдовільнити Ніла, він вже нічого не зробить.

— Ти в Канаді зараз?.. Можна, я приїду?.. Ні, не треба мене забирати, буду через пару годин, – в Метта руки ледь помітно тремтять від переживань і холоду. Сподівається, що він ще пам'ятає дорогу.

Адам зустрічає його неочікувано міцними обіймами, і Волст не одразу розуміє, як реагувати. Невпевнено обіймає у відповідь, розслабляється трохи. Тільки переступивши поріг квартири раптово думає, а навіщо він взагалі сюди їхав? В стані афекту не мав інших ідей, а тепер він тут, якимось чином опинився в теплі і затишку, в котрий його впустили і намагаються наповнити ним. Чомусь хочеться плакати, і Метт вперше за довгий час дає волю сльозам. Тільки зараз розуміє, як тримав себе у постійній напрузі останні місяці? Роки? Він давно загубив відлік часу. Відчуває обережні доторки, заспокійливі обійми з обох сторін. Для Метта видається дивним, що навіть Джині, котра з ним не сильно знайома, зараз куйовдить його волосся, гладить по голові. Адам обіцяє, що стане краще, і саме його слова викликають довіру. Волст на все киває, швидко кліпаючи очима, хоч це і не дуже допомогає стряхнути сльози. Гонтьє стурбовано переглядаються між собою, все ж, таким Метта ще не бачили.

— Я дурень, – трохи заспокоївшись тихо підсумовує, вдячно приймає з рук Джині гарячий трав'яний чай. Гріє долоні об чашку.

— Як ти до того дійшов? – втомлено зітхає Адам. – Те, що тебе зламали, не робить тебе дурнем, добре?..

— Я міг не ламатись, – не підіймаючи очей відказує Волст.

— Ти не міг контролювати все і всіх, і чужі реакції теж, – Гонтьє пояснює, як малій дитині. Дивиться на жінку, шукаючи підтримки. Та згодливо киває, каже:

— І ти не маєш подобатись усім завдяки вдало відіграній ролі.

Метт по інерції киває. Тихо зізнається:

— Мені Ніл сказав, що ти йому сказав про мої зміни. Справді?.. – нарешті підіймає погляд, і, здається, знову заплаче.

— Так. Бо це вже занадто. Він же у вас там фронтмен, має якось турбуватись про учасників гурту, особливо про вокаліста. Ти свій погляд бачив у дзеркало колись? Останнім часом виглядаєш, мов істерику зловиш, – чесно відповідає Адам, заспокійливо гладить Волста по плечу.

— Я почав часто випивати, щоб заглушити порожнечу, і врешті мене кинула дівчина. Точніше, сказала, що у нас перерва у стосунках, але, мабуть, після стількох років, це все-таки розлучення, так?.. – Метт не розуміє, чому і навіщо починає відверто розповідати про себе, але обидвоє Гонтьє його і не спиняють, вислуховують, по черзі лагідно торкаються тремтячих Меттових рук. – Мені важко тепер знову стати собою, – зізнається все-таки.

Не може тільки сказати, що просто загубив себе, але, схоже, Адам це якось розуміє. Приобіймає обережно, гладить по плечам. Волсту здається, що саме цього йому так давно не вистачало. Щоб його просто приймали, без якихось очікувань і вимагань. Джині шепоче, що вірить в нього, що він обов'язково відновиться, і в Метта знову течуть гарячі сльози по щоках. Хочеться отак лишитись якомога довше разом з цими двома, у теплі, обіймах.

Як і коли він засинає, Волст не пам'ятає, хоч і прокидається загорнутий в ковдру на імпровізованому ліжку на дивані. Схоже, на автоматі вчора ліг. В голові з'являється думка після всіх його розмов із Гонтьє: «А якщо я не можу задовільнити тих, хто не приймає мене, то може краще я задовільнятиму тих, хто на те здатен?». Метт не впевнений, що спроможний швидко змінити тип мислення. Спочатку взагалі треба витягнути з-під всіх його ролей і масок самого себе, в усякому разі, він спробує. В нього вірять, він зобов'язаний спробувати.

Chapter Text

Для Ніла завжди було життєво необхідним досягати неймовірних висот. Так, і ніяк інакше, він має бути найкращим в усьому, навіть якщо доведеться відмовляти собі в чомусь, проте, в його розумінні, воно того варте. Ціль виправдовує засоби, а результат – так тим паче. Може, Сандерсон і запихує себе в рамки, зате він перевершує багатьох навколо себе у безлічі справ. У його баченні, те, який ранг у суспільстві він займає, ще треба заслужити, і тільки він, особисто, молодець такий, сам всього добився. Деякі дивились на Ніла із обожнюванням, захватом від його досягнень, і він збреше, якщо скаже, що йому не подобається. Навпаки, він насолоджується своїм положенням.

Проте інколи, якась його частинка сумувала і дратувалась від цього. Чому інші можуть розважатись, а він – ні? Чому в усіх життя повноцінне, і лише в нього якась пародія? Це так несправедливо і нечесно, він же нічим не гірший за інших, навіть кращий. Сандерсон пропускає точку в житті, коли протистояння «я, а не вони», перетворюється на «чому вони, а не я». Але не може дозволити собі такого. Надто сильно всередині принципи дали коріння. Ніл не має права жити на широку ногу, як би сильно не хотілось. Хоча б тому, що це суперечить його світогляду і грандіозним багатим планам на майбутнє. А такого він не сприймає.

Сліпа злість дедалі стає все більшою. На себе, на навколишніх. Як вони сміють хоч в чомусь його перевершувати?! Сандерсон зривається щоразу на найближчих, відштовхуючи від себе. Все частіше він отримує відсіч, і, такі відповіді переважно завершуються розбитими губами. І їй-богу, най би постійні бійки із кимось (Ніл навіть не запам'ятовує з ким) зменшували рівень агресії. Але все навпаки, вона накопичується тільки більше, важким тягарем придушуючи будь-яке бажання бути спокійним і розважливим. Тому Сандерсон вирішує контролювати це алкоголем, і, виходить, м'яко кажучи, відверто не дуже. Або він стає ще лютішим, або напивається до відключки. Запої Ніла нікому не до вподоби, але і казати йому щось – безглузда справа. Він уперся у своє, він з цього не вийде, поки не захоче. Але де оте бажання і скільки його чекати – ніхто не знає і навіть не уявляє.

Ніл не пам'ятає, як вони з Меттом опиняються в нього вдома, в нього мозок тільки фіксує ті моменти, коли вони гаряче цілуються, зриваючи один з одного одяг. Котрий це вже раз?.. Взагалі неважливо, Сандерсон не хоче думати, та й дурман в голові не те щоб дозволяє. Прокидається вже весь у синцях, самотній. Якби не засоси, подумав би, що і Метта він собі вигадав. Та й то, Ніл не впевнений, а чи справді то все Волст? Здається, що саме він, в усякому разі, Сандерсону хочеться так думати. Спокійніше якось. Голова болить нестерпно, хоча ніхто його не примушував мішати те страшне «щось» вночі. Заходити вечорами у клуб, там виціпляти Метта, незрозуміло як викликати таксі і їхати до когось із них – стало буденністю, звичкою. Сірі, однотипні дні, розбавлені алкоголем й, інколи, екстазі.

Ніл не розуміє, як так відбувається, що в кам'яну стіну його втискає Адам, наполегливо цілуючи. У нього взагалі аналітичні процеси зараз не працюють, він тільки пручається, скоріш для виду; сам же піддається назустріч сильним рукам. Гонтьє різко відриває його від себе, дивиться роздратовано.

— Поїхали, принцесо убуханна, твоя карета чекає на тебе, – Адам тягне Ніла під лікоть за собою, не звертаючи уваги на невдоволення.

Мало не силою заштовхує в кімнату, буквально закидує на ліжко. Благо, Сандерсон не в тому стані, щоб заважати. Гонтьє думає трохи, притягає з ванни таз, сподіваючись, що це хоч якось допоможе менше відтирати підлогу від Нілової нудоти. Як же з ним стало складно. Хай проспиться краще.

Ніл прокидається із звичним головним болем. Квартира надто знайома, але на власну не схожа. Хоча, це останнє про що він зараз думає. Притримуючись за стіни йде на кухню, хоча б води попити.

— З добрим вечором, герою, блять, – роздратований знайомий голос звучить за спиною, і Сандерсон важко обертається. Адам зітхає, підтримує, веде коридором за собою. – Живий там, ні? – усаджує за стіл, ставить перед Нілом пляшку з водою і якісь пігулки, котрі той випиває без зайвих питань. – Ти всю неясну погань в себе без вагань закидуєш? Тоді зрозуміло, чому ти такий вгашенний весь час.

— Навіщо ти мене забрав? – язик ледве слухається, горло дере неймовірно. Сандерсон про всяк випадок притримується за стіл.

— Бо ти всіх дістав, – Адам сідає на стіл перед ним, надкушуючи яблуко. – Розумієш, – намагається говорити і жувати, – оці твої походи настав час завершувати. Протверезієш ще трохи і я везу тебе додому, і там сидиш тиждень під моїм строгим наглядом, зрозумів? Це програма повернення до життя, і ти або повертаєшся, або ми всім гуртом здаємо тебе в рехаб. Питання? – в іншій би ситуації Гонтьє сам би засміявся зі своїх слів, але не коли його Бред просив «пригледіти за Нілом». Всі втомились.

Сандерсон хитає головою, і, здається, від того вона болить ще сильніше. Спустошеним поглядом концентрується на фігурі Адама перед собою, майже любується, хоч насправді думками далеко звідси. Намагається зрозуміти, що відбувається. Невже він зайшов настільки далеко, що його вже насильно витягають? Несподівано. Сил злитись немає.

— І якщо ти думаєш, що Бред не знає про ваші із Меттом розваги в маренні, то можеш не думати, але він казав, що про малого сам подбає. Тож твій товариш по чар... Пляшці в надійних руках, – Гонтьє насмішливо-заспокійливо плескає Ніла по плечу. – Ще скажи, що не знав, що малий в нас вічно обкуренний. А, точно, ви ж разом там були, – Адам прикушує себе за язик. Схоже, починає говорити зайве. – Розслабся, ви нас всіх тільки заїбали оцим усім.

— Ти чого так завівся взагалі, яке тобі-то в біса діло? – Сандерсон бурчить, обережно вкладаючи голову на руки. Гонтьє кудись заносить, та не торкався він того Волста і пальцем. Чи ні?.. Нілу не хочеться напружуватись і згадувати останні пару тижнів.

— Та справді, подумаєш, переймаюсь, – Адам злісно кусає своє яблуко, відвертаючись.

— Співчуваю, – в'їдливо каже Ніл. – Можеш помовчати, мені і без тебе хуйово? – долонями закриває обличчя. Здається, сп'яніння трохи відпускає, хоч загальної картини це змінює слабо.

Гонтьє примирливо гладить його по голові, холодні пальці зараз видаються неймовірно комфортними.

— Я серйозно, – тихо мовить, спокійно, – вилазь із своєї ями. Життя не там, – Адам великим пальцем гладить щоку Сандерсона, котрий тільки притиснув чужу долоню своєю до обличчя.

— Думаєш, це так просто? – розбито посміхається Ніл. Очі заплющує, підставляється під лагідні рухи. Гонтьє якось різко змінився від «я придушу тебе на місці» до «я максимально потурбуюсь про тебе», і, можливо, це має бути дивним, хоча Сандерсона це не особливо хвилює. Адам він такий, завжди таким і був, що тут вже поробиш.

— Я знаю, що це не просто, – із натиском відповідає той. – Хочеш, допоможу? – протягує другу руку, пальці трохи липкі від яблучного соку, але обидвоє не звертають уваги. Ніл відповідає на запропоноване рукостискання.

Chapter Text

Ніл з дитинства звик пригнічувати власні емоції, почуття. Все ж, хоч мати і намагалась виглядати незламною, маленький Ніл радше інтуїтивно розумів, як їй важко, і зайвий раз навантажувати її своїми, як йому здавалось, неважливими і такими непотрібними проблемами, він не хотів. Йому теж важко, Ніл не зовсім усвідомлював, що тато більше не прийде, хоч і бачив, як труну опускають в землю, дитяча свідомість дуже довго відмовлялась в це вірити. Ніл досі пам'ятає, як потайки плакав ночами, відчаївшись чекати. Мамі він розповідав тільки веселі історії, натягуючи усмішку, і, якщо Ніл не помиляється, мама раділа його досягненням, і, все ж, це того вартувало. Просто не знала, що її дитина вже змалечку знущається над собою, вбачаючи в тому святі цілі. Ніл був впевнений, що потім стане краще, колись брат десь прочитав, що час лікує, і це давало надію на краще.

Підлітком Ніл ніколи не розумів ровесників. Усі кудись бігають, сваряться один з одним, зустрічаються, і, хоч Сандерсон і крутився серед них, та не зовсім знав навіщо. Інстинкти, певно, хоча Ніл і не може похизуватись широким емоційний спектром, через що інколи з нього глузували. Не те щоб, його то зачіпало, в усякому разі, він так не вважав. Тут він вдячний Адаму: той з'явився в житті із спробами зрозуміти і примиритись. Просто прийняв із усіма проблемами, і, здається, Ніл тоді вперше за довгий час спромігся заплакати на плечі Гонтьє на річницю зі смерті батька, хоч і вже погано пам'ятав. Частина його раділа, що відчула більш глибокі емоції, проте інша – засуджувала будь-який прояв їх. Мабуть, всі підліткові роки у Ніла пройшли у розумінні, як і що ж все ж правильно відчувати.

Дорослий Ніл погано вміє проявляти емоції, скоріше боїться. Як їх показувати і як до цього ставитимуться? Все одно вони пригнічені роками, і тільки тепер Сандерсон починає страждати від цього. Тому його почуття знають і бачать лишень найближчі, лише ті, хто розуміє його проблеми і не засудить за це все. Ті, хто кожного разу всі ці роки радіє разом із ним, коли Ніл робить прогрес у роботі над собою.

Важким відкатом стає смерть матері. Мов Ніл знову маленький хлопчик, котрий намагається приховати будь-які емоції, щоб не заважати ними нікому. Хоче заплакати хоча б на похоронах, проте не здатен ні на сльозинку. Ловить на собі похмурі погляди родичів, знайомих. Він же син, він має хоч якось реагувати, але їм все одно, що він не може. Не вміє. Від близької присутності Адама стає трохи спокійніше; при бажанні Ніл міг би трохи відхилитись і спиною спертись на нього, але поки стримується. Метту взагалі все одно, як він виглядає зі сторони, він міцно тримає Ніла за руку, і Сандерсон в голові проводить паралель із якорем. Так, саме так, Метт зараз його якір, що не дає піти на дно просто будучи поряд.

І, здається, вже пройшло кілька років, мав би покращитись. Йому і стало краще, Ніл зміг знайти гармонію у свідомості із власними емоціями. Не навчився вчергове наново тільки їх виявляти повноцінно.

Метт обіймає раптово, щокою треться об плече. Сандерсон вже звик, що наодинці Волст часто буває неймовірно тактильним і лагідним, мов кіт.

— Як ти? – просто питає і Ніл губиться. Щоразу одне й те саме. Метт намагається турбуватись, Ніл не розуміє, що йому робити і тільки зітхає, обіймаючись із Волстом. – Мені важливо знати, що з тобою, – тихо додає.

— Чому?.. – Сандерсон хмуриться, голову схиляє до Меттової, трохи треться скорнею об чужий лоб.

— Це називають любов'ю, Ніле, – Волст лагідно усміхається, приводячи того в ступор. Теж звична реакція. Нічого, він почекає, поки Ніл осягне. – Ти мені важливий, мені важливі твої почуття і я тебе люблю, – терпеливо розповідає, мов пояснює. Інколи Сандерсон дивується таким різким змінам у характері Волста: від по-дитячому наївного до мудрого і дорослого лишень півкроку.

Метт на пробу злегка торкається губами чужих, всередині все радіє, коли Ніл невпевнено відповідає. Метт цілує його ніжно, мов так намагається показати всю свою любов і турботу, гладить по щоках, кінчиком язика окреслює губи, знову зминаючи їх своїми. Ніл же дозволяє йому вести, тільки притягає до себе, пальцями зариваючись у відросше фарбоване волосся. Очі прикриває блаженно. Відривається неохоче, проте переводить неочікувано збите дихання, носом утикається Волсту і плече, відчуває, як той гладить по голові заспокійливо.

— Тобі справді важливо?.. – ледь не плаче, піднімаючи погляд. Метт цілує його в лоб, перш ніж відповісти:

— Дуже, – каже серйозно, обережно тримає чуже обличчя в руках. Ніл кладе свої долоні поверх Волстових, шепоче розгублено:

— Я не впевнений, що сам себе можу інколи зрозуміти, навіщо я тобі... Такий... – відчуття, ніби Метт підібрався кудись надто далеко і глибоко, й, що головне, Нілу абсолютно комфортно і спокійно. Він щиро вірить Волсту, притуляється ближче тільки. Той заспокійливо цілує, гладить по щоках.

— Я поряд, ти знаєш, я з тобою, я не тисну, – шепоче швидко, обіймає міцно, гойдає Сандерсона в руках, що той все ж трохи розслабляється. – Твої почуття важливі, – Метт чітко повторює, сподіваючись, що колись Ніл до того звикне. Сприйме.

Сандерсону тепло не так від, власне, обіймів, як від одного тільки Метта із його турботою. Він просто приймає усю цю незрозумілу не-чутливість Ніла, підбадьорює і щиро радіє усім його успіхам, і це справді розслабляє. Даже надію, що одного дня Нілу стане легше приймати і виявляти любов. А поки він притискається ближче, шепоче Метту на вухо подяку просто за все. Волст обережно перебирає його волосся, заспокоює. Здається, справді допомогає, і Ніл розслаблено півлежить у Меттових руках, притискаючись.

Chapter Text

— Мені здається, я сходжу з розуму, – раптом видає Адам, обіймаючи себе за коліна, сидячи на підлозі під стіною.

Ніл з Меттом майже синхронно хмуряться, реагують, відволікаючись від своїх справ. Що на цей раз відбувається в голові Гонтьє і він вирішив поділитись? Вони, мабуть, вже нічому не здивуються, мало того, що кожен з них інколи впадає у найтемніші закутки свідомості, так вони утрьох пройшли і подолали достатньо важких ситуацій, щоб впевнено ставитись до усього можливого. Адам мовчить, дивлячись перед собою, і Сандерсон ловить себе на думці, що він не просто збентежений, його дуже напружує такий стан Гонтьє. Метт зважується першим: сідає поруч, обережно торкається чужого плеча. Адам переводить на нього трохи наляканий погляд, перш ніж головою утикнутись в плече Волста. Ніл відмирає, підходить з іншого боку. Заспокійливо гладить Гонтьє вздовж рук, схвильовано переглядаються з Меттом. Всередині наростає напруга.

— Адз, що сталось? – врешті перериває мовчання Сандерсон, у жест підтримки стискає чуже коліно.

Адам хитає головою, кусаючи губи. Збирається із собою. Волст ближче притуляє до себе, дозволяє півлягти, мовчить, тільки сплітає пальці із Гонтьє, гладить великим пальцем його долоню.

— Мені страшно від своїх думок, – Адам мружиться, важко видихає. Ніл з Меттом без слів його обіймають, дають час налаштуватись. Гонтьє шепоче зірвано: – Та тварюка всередині ніби нікуди не ділась і паскудить життя своїми ідеями, я не хочу бути таким, я не хочу думати ті думки, мені страшно, що я програю, – Адам не витримує, тихо плаче, дихає судомно.

— Що він хоче? – Сандерсону самому дивно і лячно питати, хоч і розуміє необхідність. Колише Гонтьє в руках, помічає, що в Метта, що обіймає того з-за спини, сльози градом течуть по щоках. Боляче стає за обох.

— Не «він», – Адам хрипло сміється, – «Він» – це частина мене, з котрою мені важко владнати. І оця частина підкидає мені ідеї про знущання з когось, приниження, адреналін, і всі ті картинки, вони просто страшні, – Гонтьє відкидає голову на плече Волста, прикриває очі.

В теплих обіймах трохи легшає, його тримають, його запевняють, що він сильний і Адам щиро їм вірить. Вивертається, стирає сльози з щік Метта, гладить заспокійливо. Ірраціонально відчуває провину перед обома, хоч Волст і повторює декілька разів, що він не винен. Втрьох вони влягаються на м'якому килимі, не стримуючи сліз. Адам шепоче про свою вдячність і що він не заслуговує всього цього; Ніл благає не дякувати за любов; Метт цілує Гонтьє в лоба, вкотре зізнається, що Адам – це його світ і він заслуговує на все найкраще. Цілуються трохи змазано, всі у сльозах, радше сліпо шукають губи один одного.

Дихання вирівнюється, Гонтьє абсолютно розслаблено лобом притискається до Меттових грудей, відчуває, як Ніл ззаду носом заривається у його волосся. Хто кого сильніше притягає до себе – важко сказати, скоріше, вони намагаються сплістись якомога щільніше, немов вірять, що це їм допоможе. Частково так і є, їхнє взаєморозуміння було справді неймовірним.

— Може, напишемо твоєму психіатру?.. – невпевнено пропонує Волст, гладить по плечах.

— Так, обов'язково, – одразу згоджується Гонтьє, зручніше влаштовуючись. Все одно зараз вони лежатимуть отак ще довго, ніби це їхня медитація.

Ніл щось нерозбірливо муркоче йому у маківку, міцніше обіймаючи, Метт схиляється, вмудряється лишити поцілунок в лоб. Адаму стає справді спокійно з ними. Як би там не було, він не програє.

Chapter Text

Ніщо не буває довговічним, і Ніл в цьому впевнюється щоразу надто болюче. Йому важко вдається перенести смерті батьків, байдуже, чи він маленька дитина, чи вже дорослий чоловік, плаче він однаково сильно і довго, і однаково щоразу його втішає Адам, даючи собою хоч якусь надію на краще, навіть коли йому самому було геть погано. Для Сандерсона їхні стосунки стали справжнім спасінням, і він впевнений, що до останнього свого подиху, буде пам'ятати їхній час разом, як найщасливіший у житті. Але навіть це не назавжди, і це його просто розбиває. Роздирає пекучим болем зсередини на шматки від кожного спогаду. «Я втомився, Ніле. Ти втомлюєш. Прощавай». Сандерсону здається, він просто помре від болю, чому, чому Адам пішов так раптово, без особливих розмов, просто холодно видає чесну причину і йде, не слухаючи ніяких жалюгідних намагань Ніла втримати його. Сандерсон випадково прокушує собі зап'ясток, придушуючи власні крики в агонії. Що він не так зробив в цьому житті, щоб його так залишили?.. Ніл всією душею хоче зненавидіти Адама за таку зраду, проте не може, він просто не здатен на ненависть до Гонтьє, і натомість тільки ридає.

На допомогу приходить Метт, і, здається, в житті Сандерсона трохи світлішає. Волст про нього турбується, заспокоює після істерик, дає виплакатись на плечі. Мов розуміє всі ці змішанні почуття до Адама. Ніл на нього дивиться, як на янгола, як на чергове спасіння. Вірить, що от цього разу все буде добре, і хоча б Метт лишиться в його житті, а не зникне назавжди, ігноруючи факт його, Нілового, існування. Із Волстом тепло і затишно, він щиро намагається приймати Сандерсона з усіма проблемами. Проте одного дня просто і беземоційно каже: «Прощавай. Я так не можу». Ніл кліпає вологими від сліз очима і йому здається, перед ним знову стоїть Адам. Невже то завжди був Адам, він нікуди не подівся, він тільки повернувся, щоб знову зламати і розбити, і зверху розчавити важким чоботом?.. Точно, ніякого Метта ніколи не було, він же переїхав давно і не дзвонить вже кілька років, звідки він тут візьметься? Просто Ніл не міг змиритись, що вибачив Гонтьє і видумав собі Волста. Сандерсону здається, що він божеволіє і не розуміє, що відбувається...

***

Ніл прокидається, різко розплющує очі, сідає в ліжку із збитим диханням. Що за дурня йому тільки що наснилась?.. Оглядається за спину, Адам сонно бурчить, мружачи очі.

— Чого не спиш? – голос схрипілий віді сну, він сідає поряд, втомлено кліпає очима, прокидаючись.

Сандерсон все приводить дихання в норму. От же Гонтьє, поряд, заспанне ведмежа із гніздом на голові. Стає трохи спокійніше.

— Ніле?.. – кличе знову, підсувається ближче.

Адам протягує руки до хлопця, Ніл у слабкому світлі гірлянд бачить, як той хмуриться. Гонтьє без зайвих слів обережно стирає чужі сльози, і Сандерсон тільки тоді розуміє, до весь цей час плакав. Він падає в теплі обійми, серце все ще шалено б'ється, і він просто чіпляється за Адама, дозволяє себе колисати, гойдати в руках. Гонтьє кілька разів заспокійливо цілує його в скроні, в лоб, утягає за собою назад на подушку, кутає їх обох в ковдру.

— Хочеш розповісти, що тобі наснилось? – тихо пропонує, масажує Нілові голову, іншою рукою бережно обіймає за талію, притягаючи до себе.

Сандерсон зрідка чесно каже про кошмари, проте цього разу в ньому щось перемикається і він щиро розповідає все, що спроможний згадати, і про стосунки з Адамом, і його зраду, і про свої страждання на межі смерті, і про перевертня Метта-Адама, і його чергове прощання. Гонтьє мовчки слухає трохи плутану мову, тільки гладить заспокійливо. Шепоче «Я з тобою», шепоче «Я не зроблю тобі боляче», шепоче «Я люблю тебе, я дуже сильно люблю тебе, я поруч». Нілу здається він знову плаче, Адам знову витирає його сльози, гладить щоки обережно, ніжно цілує, заспокоюючи. Сандерсон лобом утикається в чужі груди, він раптово дрібно тремтить, але поволі розслабляється у міцних обіймах. Гонтьє притискає до себе, мов хоче ще раз сказати «Я поряд і нікуди не подівся», і Нілу від того стає спокійніше. Його Адам з ним і сопить йому в маківку, і це відчувається таким рідним, що Сандерсон мимоволі слабко усміхається, знову засинаючи: цього разу спить абсолютно спокійно, кінцівками обвиваючи Гонтьє.

Chapter Text

Вода вся рожево-червона від крові, й, попри всю стресостійкість Ніла, йому майже стає погано від тої картини. Проте він тримається, обережно змиває з Метта весь бруд, і, власне, кров. Намагається не зачіпати рани, хоч це і важко: треба промити, та Волст сидить у ванній мовчки, ні на що не реагує, навіть не шипить, і це жахає. Сандерсон максимально легко торкається рушником побитого тіла, відмічає свіжу кров на ньому. Тепер треба дати знеболюючі й обробити це все, щастить, що Метт дозволяє і не відштовхує. Навіть підіймає руки, коли Ніл його просить, щоб зручніше було оглянути з усіх боків. Перев'язувати виявляється важко, Сандерсон дуже невпевнений наскільки сильно потрібно затягувати, і тільки сподівається, що все робить правильно. Від питань поки що утримується, ще не час, вони ще встигнуть. Їм є багато чого обговорити.

Волст хитко, але стоїть на ногах самостійно, навіть може іти, хоч із підтримкою Ніла та Адама з обох боків. Вони вкладають хлопця на ліжко, обережно кутають в ковдру. Той взагалі ніяк не реагує, відвертається обличчям до стіни тільки. Сандерсон випадково прокушує зсередини щоку, збентежено переглядається з Гонтьє. В того дрібно тремтять руки, хоч він і робить вигляд, що зібраний, сам же бере Ніла за долоню, підтримуючи. Обидвоє не знають, що їм робити, тільки сидять біля ліжка, вслухаючись в дихання Метта. Той не спить, і добре, навіть трохи вовтузиться, вкладаючись зручніше. Адам розгублено дивиться на Ніла, мовляв, що нам робити? Сандерсон би й хотів зараз дуже довго і багато говорити, його як ніколи пригнічує вся ця тиша, але і турбувати Волста він не хоче, а залишати – тим паче. Тому він тільки притягає Гонтьє в обійми, міцно тримаючись за нього.

Вони не знають, скільки часу так пройшло, коли Метт надірвано шепоче:

— Вибачте... – і тільки, але цього вистачає, щоб обидвоє скочили, сідаючи на край ліжка, стурбовано оглядаючи Волста. Той сковтує, сам продовжує: – Я чесно не хотів вас так підводити... – Адам не дає договорити, лагідно притискає до чужих губ палець, мовляв, нічого не кажи. Гладить щоки, підборіддя, із такою обережністю, ніби Волст геть кришталевий.

Ніл ковзає рукою до рук Метта, стискає його пальці між своїх. Несильно, радше даючи зрозуміти, до він поряд. Ніхто не знає, з чого краще почати.

— Ти не підвів нас... – навіщось каже, що думає, Сандерсон. Просто хоче бути чесним зараз.

— Ні, я вам обіцяв, я сам вам обіцяв більше не шкодити собі, а потім... Мене зірвало, і я вирішив, що мені краще померти, ніж жити із порушеною обіцянкою, – у Метта голос зовсім беземоційний попри сльози в очах. Він не знає, як хлопці не те щоб змогли знайти його в якихось кущах в лісі, так ще й знайти майже одразу. Десь в глибині душі він вдячний їм, що вони не викликали швидку, він би не впорався із тим морально. Вдома, із Нілом, із Адамом, якось спокійніше, і це перше, що Волст починає відчувати за вечір.

Гонтьє шоковано переглядається із Сандерсоном. Оце вже лякає. Обидвоє панічно, хаотично намагаються придумати відповідь. Першим знаходиться Адам:

— Будь ласка, послухай, – облизує губи, старається звучати якомога м'якіше, – Краще ти просто порушиш обіцянку, і ми будемо на твоїй стороні, розумієш? Дозволь нам допомогти впоратись із твоїми зривами, – все ж плаче, відвертаючись на мить. Метт всередині ненавидить себе ще більше. – Прошу, давай це буде просто зрив, а не смерть, – в уяві з'являються небажані картинки, і тільки тепер Адам справді тремтить від різко накотившого страху. Десятки «А якби...» за секунду прокручуються в голові, і він не може придумати нічого кращого, аніж обережно притиснутись губами до Меттового лоба.

Ніл цілує пальці у маленьких подряпинках, шепоче, запевняє: «Не треба, будь ласка, ми б ніколи не злились за зрив, чуєш, ми хочемо допомогти», благає: «Не вибачайся, не треба, ти ні в чому не винен», плаче: «Не вмирай, прошу, тільки не вмирай».

У Волста з очей все ж течуть гарячі сльози, він киває, згоджується із хлопцями, безкінечно вибачається. Тільки тепер, почувши їхні прохання і заплакані обличчя, розуміє, як вони налякані. Стає зле від себе, він ненавидить їх засмучувати, тільки не їх. Метту дуже хочеться покарати себе за це, але він чесно тримається. Слабко обіймає, але його одразу вкладають назад, Адам, цілуючи в плече, шепоче, що краще поки не сильно навантажуватись. Для Метта дивно, дуже дивно, отримувати стільки турботи, він навіть не знає, що з цим робити, він не вважає себе гідним для цього всього. Але його так обіймають, цілують ніжно, щиро і хрипло крізь сльози кажуть про свою любов до нього, що Волсту хочеться боротись заради цих двох. Це важко, це довго. Проте, думає Метт, мабуть, воно того варте.

Chapter Text

Метта ніхто ніколи не чекав, та і не потрібно: він сам приходить. Майже як чудо, хіба що від слова «чудовисько». Як він точно знає адресу і справно приходить туди пару разів на тиждень – та ще загадка, ураховуючи, що він в змозі пригадати її навіть п'яним в дошку.

Адам не знає, навіщо щоразу пускає Волста до себе, чи то елементарна емпатія, чи звичка піклуватись про малого, чи ще щось, він не задумується. Інколи тільки дратується, навіть більше сам на себе, що дозволяє Метту серед ночі з'явитись в себе на порозі, й неодмінно дозволяє йому зайти. І, можливо, Гонтьє варто було зупиняти Волста ще на стадії «Вау, який ти вау» і змазаних поцілунків в щоку, проте чомусь він не робив того. Не те щоб, він користувався п'яним станом Метта, навпаки, краще вже Метт завалиться до тверезого і, загалом, розсудливого Адама й затягне у ліжко, аніж це буде хтось інший. Все ж, як би сильно Волст не дратував, хвилювався Гонтьє за нього щиро.

Інколи Адаму здавалось, що Метт приходить до нього просто щоб проспатись, мов у нього немає власної квартири, чи то похмілля магічним чином зменшується саме вдома у Гонтьє, бо інших пояснень Адаму складно знайти. Звісно, можливо, Метт щоразу йде до нього із намірами трахнутись, проте просто інколи виявляється надто п'яним, тому і вирубається. Гонтьє в такі рази тільки гладить того по голові, прибираючи волосся з обличчя, слабко усміхається. Може, колись Волст зміниться, може, прийме допомогу і кине це все, може, кине і Адама, хто його знає. Але поки Гонтьє дозволяє приходити до себе і схиляти себе до всього, так само як і Метт, інколи, дозволяє про себе піклуватись, хоч і не дуже розуміє, навіщо їм обом це, просто приймає теплі обійми, в яких часто прокидається, і сніданок вранці.

Метт притискає Адама до стіни тільки-но потрапляє в квартиру, наполегливо язиком вилизує чужий рот, прикриваючи очі. Від нього не надто сильно тхне спиртом, як не дивно, чи то Гонтьє просто звик. Цілуватись із Волстом йому відверто подобається, з ним це завжди самозабутньо (хоча б тому, що Метт слабко себе контролює і віддається процесу, а Адаму саме це і здається приємним, от би тільки Волст не такий п'яний був). Гонтьє неохоче відривається, притримує Метта однією рукою за талію, іншою впирається в груди. Не відштовхує від себе, тільки тримає на відстані. Хоча б один раз варто спробувати.

— Метте, ні. Іди проспись краще, протверезій, – каже втомлено, все тримає хлопця в руках. Відпустити його здається абсолютно неправильно, але і підпустити ближче – щоразу спільний стрибок у безодню.

— Я не зовсім п'яний, – повільно вимовляє той, відводить погляд. Якась незручна, незграбна тиша, коли Метт врешті говорить, облизуючи губи: – А якщо я буду тверезим, ти мене трахнеш, чи ти тільки користуєшся мною? – Адам здивовано розплющує очі. Тобто Волст весь цей час напивався і їхав до нього цілеспрямовано з метою, і це не просто виключно п'яні побажання?.. Гонтьє сковтує.

— Подивимось, як ти себе будеш поводити, але ти маєш бути повністю тверезим, зрозумів мене? – о, схоже, важіль був зовсім на поверхні й Адам весь цей час міг ним користатись. Притягає за талію до себе, дихає на щоку хлопця. Метт виглядає зацікавленим, хоч і не зовсім задоволеним. Залипає на чужі губи, врешті згоджується:

— Як ска-ажеш, – майже проспівує, притягаючи Гонтьє в поцілунок. Той задоволено усміхається, тягне за собою в кімнату зі словами «Все, спати».

Наступного разу Метт приходить навіть із попередженням, більше ніж через тиждень, чим трохи дивує Адама. Диви, справді повністю тверезий. Гонтьє хочеться тішити себе тим, що це особисто він щось значить для Волста, а не відсутність партнерів у обох них так впливає. Метт, хоч і перший тягнеться за поцілунками, проте Адам помічає його невпевненість. М'яко відсторонює від себе, тримаючи за руки, каже:

— Якщо тобі некомфортно, то не треба...

Проте Волст одразу більш наполегливо цілує. Притягає до себе за шию, пальцями зариваючись у вже трохи помітно відросше волосся на потилиці. Метт падає спиною на ліжко, утягуючи за собою Гонтьє, ногами обіймає за торс. Він точно знає за чим прийшов, і вже нікуди так просто не піде. Адам же намагається приборкати хлопця, перехоплює його зап'ястки, утримуючи над головою, виціловує шию; то веде язиком, то несильно прикушує, викликаючи перші тихі стогони. Вони роздягають один одного якось раптово поспіхом, Метт трохи зніяковіло відвертається. Мов вони вперше лежать один на одному голі. В усякому разі, тверезими – так. Адам за підборіддя лагідно повертає його голову губами притискається до чужих мов заспокоює. Для Волста руки Гонтьє відчуваються такими гарячими на власних ребрах, спині, стегнах, на колінах, розводячи їх в сторони. Метт піддається, вигибається назустріч рукам і поцілункам, сам обвиває Адама за шию, покушує його плечі, хаотично нігтями водить по чужій спині. Волст судомно видихає, коли Гонтьє притискається своїм членом до його, нешвидко дрочить їм обом. Метт спочатку трохи напружується, не дуже розуміє, що робити, проте через кілька секунд вже кладе свою долоню зверху Адамової, намагаючись підлаштуватись під заданий темп. Гонтьє кусає чужі ключиці, лишаючи помітні сліди, хрипло шепоче на вухо:

— Ми продовжуємо?

Метт киває, закушує губу, розчаровано стогне, коли Гонтьє відсторонюється, тягнеться до тумбочки за змазкою, і, здається, презервативами. Волст сковтує, все ж, п'яним якось легше, не так все ніяково. Адам ніби считує стан хлопця, бере того за руку, цілуючи. Язиком веде вздовж чужої долоні, від зап'ястка до кінчика середнього пальця. Метт на те дивиться заворожено, трохи очі сильніше розкриває, коли Гонтьє починає вилизувати кожен палець обраної долоні. Здається, Адам повністю віддається процесу, посмоктуючи пальці Метта, і Волст впевнений, що це одна із найзбудливіших картин, які він бачив. Адам відволікається від руки, утягує Метта у довгий, вологий поцілунок. Той стегнами підмахує, мовляв, не лишай мене так. Гонтьє ще раз перепитує, чи готовий Метт, і він майже плаче від такої турботи.

Адам вичавлює змазку собі на пальці, масажує кільце м'яз двома, проте проникає потім для початку тільки одним, дає звикнути. Метт здавлено шипить, разом з тим відкриває голову, тихо стогне. Дивиться благально, і, Гонтьє рухає пальцем, паралельно ловлячи стогони з губ Волста. Важко і гаряче дихає на чужу щоку, Метт завмирає, коли Адам проштовхує другий палець. Незвично, п'яним він ніколи особливою уваги на всі не дуже приємні відчуття не звертав. Йому здається, Гонтьє надто повільно його розтягує, проте він не сперечається, тільки дихає зірвано, цілується захоплено. Судомно видихає, коли пальців стає три, і біль стає помітніший, попри це Метт тільки насаджується сам. Стогне в поцілунки, обіймаючи хлопця за шию, ледь не плаче від збудження, поки Адам трахає його пальцями. Метт слізно благає його взяти, вигибаючись в спині, і Гонтьє задоволено шкіриться – ось Волст, такий піддатливий і розкритий. Стогне ім'я Адама, коли той нарешті входить членом, хоч і повільно. Метту все надто повільно, він хоче шаленства, пристрасті, хоч і розуміє, що не зараз. Ще встигнуть. Зараз Волст прогибається все сильніше, між задоволеними стогонами хрипить «швидше», хрипить «сильніше», і скиглить відверто «будь ласка, Адаме~». Гонтьє знає, що він робить, навмисне доводить Метта до скавуління. Виціловує шию, нарешті лишає засоси, утягує Волста в поцілунок, кусаючи губи. Метт голосне стогне, коли темп стає швидшим і Адам вколачує його у ліжко. Волст, від задоволення, сильно дряпає нігтями чужу спину, але це зараз так неважливо. Одну руку він просовує між їхніми тілами, дрочить собі у заданому темпі. Кінчає першим, розкриваючи губи в німому стогоні. Адам йде за ним після кількох останніх поштовхів. Ще нависає над Меттом, з-під прикритих очей роздивляються один одного і Гонтьє цілує Волста наостанок.

Метт важко віддихується, дозволяє себе витирати, швидко цілувати вздовж шиї, грудей, навіть сам тягнеться із поцілунками. Адам обіймає його, накриваючи їх ковдрою, цілує в щоку. Не може стриматись, лагідно і щиро усміхається і Метт не може не повернути усмішку, хоч і зніяковілу. Гонтьє притягає його ближче до себе, цілує в лоба. Волст вкладається поряд, притискаючись до чужих грудей.

Chapter Text

Метт любить шаритись по дахам, чим вище - тим краще. Вітер сильніше куйовдить волосся, що пасми весь час закривають обличчя. Сидить спиною притулившись до стіни, де двері, дивиться, як загоряються ліхтарі, як місто починає сяяти штучним кольоровим світлом. Із здивуванням обертається до Адама, що опускається поруч із позіханням. Метт дивиться із піднятою бровою, мовляв, що ти тут робиш?

— Ніл вже думає, що ти від нього тікаєш на ці дахи, щоб він до тебе не зміг дібратись, – Адам намагається пожартувати, по-доброму посміхається Меттові.

— Може і тікаю. Може і від нього. Яка різниця. Будеш? – натомість протягує пачку цигарок Метт, уникає розмови про Ніла.

Хоче спитати: «А що, він шукав мене?», спитати: «Він хвилюється де я?», спитати: «Я йому важливий?», але мовчить. Мовчки дає підкурити, мовчки видихає ментоловий дим кудись в сторону, хоч вітру і чхати на те, мовчки дивиться вдалеч.

— Навіщо ти так з ним? – голос Адама звучить сумно, мов це від нього ховаються там, де він не знайде, куди не піде. Мов його ігнорують, удають, мов не мають до нього ніяких почуттів. — Метте, він переймається, що чимось тебе ображає, бо ти після розмов з ним тікаєш саме на дахи, – Адам кладе долоню йому на плече, легенько стискає, намагається достукатись.

— Я боюсь, – зізнається Метт. Дивиться з-під чубу, закушує губу. Визнати було надто важко. Глибоко затягується, повільно видихаючи, продовжує: – Я не впевнений, що я йому потрібен. Розумієш, одна справа трахатись, бо нам приємно один з одним, а інша – закохатись. Я не можу, Адаме, я не можу вже так просто із ним знаходитись поряд і знати, що більше, ніж секс в нас нічого не буде.

Адам без слів дістає з-під куртки коньяк у «мерзавчику», протягує Меттові маленьку пляшечку. Каже:

— А ти хіба не розумієш? – Метт дивиться з підозрою, робить маленький ковток, передає пляшку назад. – Гадаєш, він би так переймався, якби нічого до тебе не мав?

— Ти тут з тої ж причини, що і його переймання, хіба ні? – Метт звучить розбито, здається, що зараз заплаче. Про всяк випадок Адам більше йому пити не дає, закочує очі, видихає, трохи роздратовано:

— Я в тебе не закоханий останні роки три, – Метт широко розплющує очі, дивиться, невіряче, думає, що Гонтьє знущається. – Та серйозно. Я просто хочу, щоб ви були щасливі разом, окєй? Але ви два бовдури, які щиро ігнорують шанс на взаємність. Ти, до речі, більший бовдур. Ти тікаєш, – гладить по плечу Метта, що закрив обличчя руками із змученим стогоном. – Давай, можеш мене відпиздити, якщо ти підеш до нього, а він тебе пошле.

— Обов'язково, – серйозно обіцяє Метт. Дивиться на годинник – мабуть, Ніл ще не спить. Метт не знає, що Ніл не лягає спати, поки не дізнається, що Метт спустився вниз. Метт здіймається, протягує руку Адамові, на що той заперечливо хитає головою. – Побажай мені удачі, – навіщось просить Метт, невпевнено переминається з ноги на ногу.

— Удачі, – одразу каже Адам, – Все буде добре, – додає, підбадьорливо посміхається. Уявляє собі, як жартуватиме про весілля і проситиметься буде другом нареченого.

Метт йде донизу сходами, лишає собі час подумати. Що він скаже? «Ніле, я тебе люблю, давай замутимо?»? «Я люблю тебе зі старшої школи, може, в мене є шанси стати твоїм хлопцем?»? Метт зітхає, сідаючи на сходах. Запалює цигарку, палить, глибоко затягуючись. Думає. Адам би над не знущався, особливо не після того, як Метт, п'яний, ридав в нього на колінах, бо «Ніл мене зненавидить, якщо я полізу до нього зі стосунками». Задумавшись, не помічає, як допалює, розуміє це тільки коли фільтр стає надто гарячим, опалюючи пальці. Тушить об сходи, закидує недопалок назад в пачку, потім викине. Де той Гонтьє із коньяком, коли так потрібен? Метт зітхає, чомусь радіє, що Ніл знімає квартиру в тому ж будинку, що й Метт, що й всі грейси. Їхати кудись – в Метта сміливість закінчиться раніше. Тому він мало не біжить до Ніла, керується приливом упевненості, адреналіну, готовий ризикнути. Стукає в двері, чомусь забуває про існування дзвоника. Стукає, поки Ніл не відкриває, стурбовано оглядає.

— Метт? – пошепки кличе, здивований нічною появою Волста.

— Ніл, – видихає той, міцно обіймаючи, носом утикається в шию, – Ніл... – притуляється якомога ближче, ногою зачиняє двері. Вдихає рідний запах, відчуває теплі долоні на спині, радіє ним, просто щасливий, що Ніл його притискає до себе, гладить по спині.

— Все добре? – обережно питає, лагідно гладить по щоці. Метт плине до долоні, ластиться.

— Я тебе люблю, – швидко видихає Метт, що Ніл не одразу розуміє, що той каже. – Люблю, чуєш, я за-ко-ха-ний в тебе, – швидко вимовляє по складах, гаряче дихає, не чекає відповіді, затягує в поцілунок, язиком проштовхується в рот Ніла, цілує, мов в останнє.

Ніл відповідає, прикриваючи очі відповідає, своїм язиком зустрічаючись з язиком Метта, притягує його ближче. Відривається, дихаючи важче, притуляється лобом до лоба, обіймає за талію, гладить по щоці. Пошепки видихає:

— Люблю... Тебе люблю... – тягнеться за поцілунком, лагідним, повільним, торкається тільки губами.

Метт наосліп тягне за собою на диван, падає разом з Нілом, обіймаючи, цілується із закритими очима, залазить йому на коліна. Чіпляється за чужі плечі, носом дихає в шию. Ніл гладить по спині, притискає до себе, цілує щоки, шию, кусає трохи.

— Не зараз, – просить Метт, дивуючись сам собі. – Давай просто полежимо? – дивиться так, що Ніл не може відмовити.

Підхоплює на руки, обережно, лагідно притискає до себе, несе на ліжко. Метт обіймає його за шию, довірливо притуляється. Ніл вкладає його на ліжко, сам влягається поряд, притягує до себе в обійми, цілує в лоб. Метт притискається до чужих грудей, слухає дихання, слухає, як б'ється серце. Тихо каже:

— Я ідіот... – цілує Ніла в щетинисте підборіддя, обіймає, так міцно, як може, мов боїться, що той зараз зникне, чи ще гірше – відштовхне його.

— Ми обидвоє ідіоти, – згоджується Ніл, гладить Метта по голові, перебираючи волосся. Шепоче: – Я кохаю тебе, – пальцями обережно припіднімає за підборіддя, цілує, зовсім ніжно, мов вперше.

Метт горнеться до нього, шепоче нерозбірливо, шепоче, що любить, шепоче, що дуже сильно любить.

Засинають, в обіймах, притискаючись один до одного.

Метт прокидається від лагідних доторків губ до щоки, ліниво відповідає на поцілунки. Ніл носом веде вздовж шиї, голову вкладає йому на груди, шепоче схрипіло віді сну:

— Ти правда тут... – мружиться, мов кіт, обіймає Метта поперек.

— Тут, я тут, – Метт цілує його в маківку. – Тут... – повторює, прикриваючи очі.

Chapter Text

Метт відверто страждає від свого походження. Здавалось би, він принц, в нього всі права у цьому житті. Ба більше, до нього ставляться, як до святого. Проте він щиро ненавидить це все. І, була б його воля, Метт би давно втік із палацу. Навіщо він тут взагалі? Он, Бред, все одно правління перейде до нього, а Метт так, просто придаток. Ще й неуспішний. Незграбний, він мало на що здатен, він часто не розуміє, що від нього хочуть і робить абсолютно дурні помилки. Через це щоразу стає кепсько від самого себе, Метт нігтями до крові впивається у свої долоні, стискаючи кулаки. Кожна його помилка – покарання Адама. Чому саме він – Метт, загалом, не знає. Здається, ще у їхньому дитинстві Адама прихистила королевська сім'я. І все було чудово, вони починали вчитись разом, Адам завжди був вірним компаньйоном молодшого принца. А потім смерть королеви, і якось надто швидко з'явилась нова, геть чужа жінка, з якою батько Метта став жорстокіший. Настільки, що обрав саме Адама в якості так званого «хлопчика для биття». Здавалось би, Метт, після своїх істерик і хвилювань за стан друга, мав би стати зібраннішим, відповідальнішим. Проте навпаки, Метт тільки нервується і помиляється ще більше в усьому.

Хіба що, гра на фортепіано трохи відволікає, допомагає прийти в себе. Не сказати, що Метт особливо талантовитий гравець, проте його вчитель дуже лояльний до нього, розуміючий. Ніл ніколи не розповідає, наскільки насправді важко Меттові дається гра, бреше, що-небудь, тільки щоб прикрити і принца, і Адама. Все ж, хоч Ніл і трохи старший, росли вони всі разом, і якось вже так склалось, що дорожать вони один одним всі.

— Не силуй себе надто швидкими композиціями, спробуй трохи легше. Дивись, в тебе пальці плутаються від ритму, давай сповільнемось, – Ніл стоїть позаду, поправляє руки Метта, трохи тисне на його плечі, щоб той вирівняв спину. – Ти як? – все тримає чужі долоні у своїх, і Метту стає дещо спокійніше від знайомого тепла.

— Адама ще з вечора не випустили із підвалу, – вбитим голосом сповіщає хлопець. – Це все через мене, чому я такий нездара? – здається, він зараз заплаче.

Ніл несильно тягне, повертає Метта до себе обличчям, щоб притиснути до своїх грудей в обіймах. Гладить по голові я перебирає довге світле волосся. Ніл не дуже показує, але Метт знає: той хвилюється, ще й як.

— Ти не нездара, не бреши. Все ти вмієш, просто тобі потрібен час і трохи впевненості у собі. Все прийде, я в тебе вірю, – Ніл усміхається підбадьорливо, сподіваючись, що хоч якось допоможе. – А Адам... Все буде добре... – Метт міцніше обіймає Ніла, наповнюючись теплом.

Адам повертається із жахливим кашлем і сиплим голосом. Метт слізно вибачається, обіцяє, що більше не буде так його підставляти. Адам щиро не розуміє, чому Метт так все це сприймає, проте куйовдить йому волосся, сміється крізь біль, каже «Та не переймайся, живий же», хоч вже і не впевнений, чи надовго. Але Метту це знати не варто, він і так ридає вже десять хвилин. Ніл з кухні притягає чайник гарячого чаю, дякувати його харизмі: кухарки, зазвичай, не люблять, коли хтось чужий шариться по кухні, а Ніл може приходити туди в будь-який час та готувати, що заманеться. Ніл змушує Адама випити достатньо багато, щоб погрітись, особисто кутає у нові ковдри, які Бред якраз перетяг із власної ж кімнати. Як старший принц, він тепер менше часу проводив із друзями дитинства, проте теплі взаємостосунки вони зберегли. До того ж, хлопці піклувались про його молодшого брата, за що Бред був безмежно вдячний. Краще ці двоє, ніж будь-хто із обраних батьками придворних вчителів, котрим, най і несвідомо, зламати і без того слабкого Метта – справа кількох років і необачних слів.

— А може втічемо? – якось пропонує Метт, ближче притискаючись до друзів. Весняний вітер ще холодний, а свій плащ він самовпевнено віддав Адаму. Все ж, той ще не до кінця одужав, а Метт... Нічого, заслуговує потремтіти від холоду годинку-іншу.

— Куди? – Адам помічає, як у принца зуби стучать, накидає на його плечі його ж плащ, обіймає, кутаючись разом із Меттом. – Ти ж один із наступників, тобі не можна отак просто щезнути... – зітхає, трохи розчаровано. Може, в якомусь іншому світі, в іншому житті, вони були б щасливі. Але, як Адам сам щоразу повторює, маленькі радощі теж приносять щастя. Наприклад, сидіти під тільки-но починаючим квітнути деревом в обіймах із Меттом і Нілом.

— А я навіщо? Брат же забирає корону. Серйозно, давайте підемо звідси. Бред не буде злитись, – каже Метт вже безтурботно, якось по-дитячому усміхається. Ніл з Адамом переглядаються.

— Ти так кажеш, ніби Бред вже король, – Ніл здіймає бров, ближче притискає до себе Адама.

— Майже. Батько вирішив, що вже час передати престол, і мене, як знаєте, у потенційні наступники ніхто ніколи не записував, – Метт втомлено вкладає голову на Адамове плече.

— А ми можемо спробувати... – задумливо промовляє той. – Чому б і ні.

— Добре, – Ніл згоджується із позіханням. Не те, щоб в захваті від таких ідей, але лишати друзів не хочеться. – А якщо, – раптово важко сковтує, – з Бредом щось станеться?..

— Династія перерветься, якщо в нього на той момент не буде дітей, – байдуже стискає плечима Метт. Гонить від себе думки, що із братом справді може статись лихо. Ні, все буде добре. Хлопці дивляться на нього із подивом. – Я не хочу бути королем, це не моє, – пояснює.

Вони всі утрьох присутні на коронації Бреда, щиро вітають їх із нареченою. Метт міцно обіймає брата, шепоче на вухо «Я вірю в тебе». Той плескає молодшого по спині, так само пошепки відповідає «Щасти вам». На наступний ранок їх вже не буде в місті.

Chapter Text

Ніл приїжджає мало не через кілька хвилин після дзвінка. Сам сильно нервується, дихає швидко, серце стучить, як шалене. Метт його з порогу втягує в обійми, зустрічаючи запахом прокуренної квартири та почервонілими від сліз очей.

— Мені страшно, – чесно зізнається Волст, ховаючи обличчя в плечі Сандерсона. Той гладить хлопця по голові, заспокоюючи. Його б хто заспокоїв. – Чому він так з нами?.. – Метт чіпляється за чужу сорочку, притискаючись всім тілом.

— Я не знаю, – зітхає Ніл. Паніка тільки сильніше підступає. – Може, ми даремно накручуємось?.. – говорить невпевнено, сподіваючись на краще.

Волст мовчить, тільки тремтить в обіймах. Сандерсон же намагається лишатись зібраним, хоч і кусає губи майже до крові. Обидвоє дуже добре знають Гонтьє і чим ризикують закінчитись його раптові зникнення на пару днів, а він все не дає про себе знати. Ніл молиться, щоб все обійшлось, і це просто вони з Меттом панікують зайвий раз, і ліпше вже так, аніж здійснення їхніх хвилювань. З іншого боку, в Адама телефон не відключений, судячи із гудків при дзвінку. Не те щоб, це сильно допомогало, навпаки, наводило на питання «а що, власне, сталось?», але так вони хоча б знали, що, теоретично, Адам має зв'язок. Але, схоже, просто не хоче відповідати. Ніл гонить від себе формулювання «не може», аж надто жахаючу ауру воно має в їхньому контексті.

Комусь із них, ближче то вечора, на телефон приходить смс: «Приїжджай на мою стару квартиру» – від Адама. Ніл не знає, скільки штрафів, він, мабуть, заробив, поки вони доїхали, проте це такі дурниці зараз.

Гонтьє одразу підіймає руки у захисному жесті, мовляв, не чіпайте. Сандерсон переглядається з Меттом, ні той, ні інший, не знають, що їм робити. Тільки сидять тихо, чекають, поки Адам збереться з собою. Той помітно нервується, руки трохи тремтять і він з силою стискає пальцями однієї руки себе за зап'ястки іншої, розтирає. Зітхає важко, зажмруюється, вимовляє якось зірвано й у відчаї:

— Я не повинен був отак втікати, вибачте, – Ніл з Меттом майже синхронно одразу запевняють, що для них головне – що Адам живий, і Гонтьє на це слабко усміхається. – Я просто злякався, я не знав, що робити, і вирішив втікти, – зізнається зніяковіло. На хлопців дивитись не в силах.

Метт плавно протягує до нього руку, гладить по щоці обережно. Адам здивовано округлює очі. Волст тихо і лагідно питає:

— Чого саме ти злякався?..

Гонтьє знову мовчить деякий час, повністю концентруюючись на прохолодній долоні на своїй щоці. Коли говорить, голос з'являється не одразу: – Просто... Я не звик до такого... Такого ставлення до себе, я ніколи на це не заслуговував, і я просто не розумів, що мені робити, і вирішив, що краще мені піти і я не буду більше вам заважати, – Волст шоковано переглядається із Сандерсоном.

— Ти ніколи нам не заважав, – Ніл на пробу приобіймає Адама, і, не зустрічаючи супротиву, згрібає його всього в обійми. – Ми тебе любимо, за те, що ти є, – цілує у скроню, волосся між пальців перебирає.

— І ти ніколи не був проблемою і не маєш щось робити, щоб, як ти кажеш, заслужити нашу любов, ні, ми просто її даємо тобі, розумієш? – Метт обіймає хлопця зі своєю сторони, гладить тремтячі плечі.

Адам щиро здивований, він не розуміє, до йому робити, тільки незграбно відповідає на обійми. Плаче. Тепер, кілька разів поспіль почувши, що його люблять і приймають, йому хочеться вірити хлопцям, хоч самоненависть і ближча і він просто не може собі уявити, що таке буває. Але ні, це справді відбувається, його щиро цілують в щоки, витирають сльози, обіймають, зізнаються в любові й Гонтьє абсолютно впевнений у тому, як щиро звучать їхні голоси. Він помре, якщо і це все виявиться не більш, ніж вигадкою. Проте ні, зараз це правда. Адам сльозно обіцяє більше не тікати, і Метт прикладає палець до його губ, дозволяючи Нілу говорити за обох. Сандерсон міцно обіймає, шепоче на вухо «Ми зрозуміємо, що тобі потрібен час, все добре, просто, благаю, не роби це так раптово. Ми справді дуже сильно злякались». Адам киває на все, згоджується. У теплих обіймах хочеться розчинитись, і він на секунду навіть забуває про власні внутрішні переживання. Він спробує більше не втікати.

Chapter Text

Коли його почали доглядати – Метт вже якось не пам'ятає, просто має спогади про те, як, ще будучи дитиною, часто проводив час із друзями Бреда, хоча б тому, що старший відчував себе зобов'язаним слідкувати за малим, а друзі були й не проти. Ніл взагалі був зачарований дитиною і, хоч і намагався ставитись як до рівного, все одно піклувався, як міг. Та й Адам щиро слухав Метта, все ж, звик до молодших, знає, як з ними бути. Для Бреда було важливим, що саме ці двоє, як його найближчі друзі, полюбили його малого. Якось так і вийшло, в разі чого, просив їх посидіти замість нього, коли був зайнятий додатковими заняттями.

За кілька років ситуація не особливо змінилась, хіба, з Меттом стало складніше: все ж, початок підліткового віку давав про себе знати, проте це не особливо заважало. Бред інколи на нього злився через якісь дурниці, на що Адам, із реготом, завжди кидав «Малий весь в тебе».

Проте страх комах виявився неочікуваним дослідженням.

Може, це просто вони всі надто пізно помітили, чи просто тільки до дванадцятиріччя Метта це стало явним. Трохи легше йому ставало від того, що хоча б ніхто із близьких не знущався, але й не коментував, всі просто сприйняли як належне. Просто тепер Ніл, особливо влітку та навесні, відганяє від Метта будь-яких комах (Бреда якось жартома теж намагається, але отримує дружнього ляпаса по потилиці). Інколи Метта могло паралізувати від страху, і, провівши достатньо часу з ним, в Адама та Ніла була відпрацьована схема: один викидає комаху, поки інший намагається достукатись до Метта, щоб той взагалі звернув увагу. А потім, якщо він дозволить (він завжди дозволяв), його обіймали, заспокоюючи. Якось Метт, тремтячи, занепокоєно спитав, чи не набридає він із своїми заскоками. Ніл не знайшов нічого кращого, аніж просто повільно і обережно гладити по голові, запевняючи у зворотньому. Тоді Адам на емоціях видав «Ми ніколи не залишимо тебе, особливо наодинці зі страхом». Метт тоді навіть не особливо повірив, мовляв, гарні слова, не більше. Але в пам'яті відклалось.

Метт вже дорослий, зміг перебороти фобію, живе у власне задоволення із його любими хлопцями.

Він усміхається потягуючись на дивані, вивертається, щоб подивитись на Ніла, що клацає щось у ноутбуці за «робочим» столом. Вони знімають маленьку квартиру, і, хоч вони і мають можливість переїхати у більш просторі апартаменти, оця малесенька квартира надто вже запала в душу. Їм тут затишно, вони не заважають один одному, навіть якщо і сидять всі в одній кімнаті. Метт видає якийсь муркаючий звук і обидва хлопця підіймають на нього погляди, а через секунду всі троє заходяться сміхом.

— Що ти хочеш нам сказати, котенятко, тебе не годували давно? – задихаючись питає Адам, і чорта з два його можна зрозуміти через хіхікання і відсутню дикцію, але Метт, як і Ніл, вже давно привчились.

— Та я просто згадав дещо, – ніяково відмахується Волст.

— Шо там? – Ніл навіть відволікається від роботи, тре очі втомлено.

— Та я згадав, як ви мені якось сказали, що ніколи не кинете, – зізнається Метт і через кілька секунд його вже обіймають з обох сторін, цілуючи кудись в щоки. – Адам, до речі, головний автор цитати, – додає між іншим.

— Бач, і не збрехав же, – Метт широко усміхається, поки Ніл закочує очі, мовляв знову ти як завжди.

Адам сміється і тягнеться до Сандерсона із швидким поцілунком. Той щось бурчить, головою вкладаючись на коліна Гонтьє, поперек Меттових. Кожен про себе думає «І най так буде і далі». Волст вкладається на плече Адама, блаженно прикриває очі. Той ще раз по черзі цілує їх із Нілом, притискає до себе, і їм так тепло і затишно, що Метт справді мурчить, на цей викликаючи замилування й спроби помуркотіти у відповідь. Ніл ловить себе на думці, що, мабуть, зі сторони вони виглядають дивно: троє хлопців обіймаються і муркотять, хіхікаючи, але одразу думає, мовляв, «Головне, що ми щасливі». Адам гладить своїх хлопців по головам, повністю задоволений навіть просто бути поряд, і розуміє, що, все-таки, ні на що не зможе проміняти їхню любов.

Chapter Text

Те, що Метту подобаються різні дрібнички, Ніл помітив ще давно. Най навіть Волст не ніколи не показував це відкрито, але Сандерсон бачив, як той радіє всіляким невеличким речам, котрі про щось будуть нагадувати. Взагалі, у Метта вся його квартира, як і він сам складається із дрібничок. Наприклад, на кухонній шафці висять ялинкові шишки із паличками кориці і засушенним мандарином – цей пахучий віночок вони купили на різдвяному ярмарку десь у Дрездені пару років тому, і вже ніякого запаху насправді немає, але душу гріє спогадами. А в тому кріслі Метт, закутаний в ковдру, любить пити гарячий чай, обхоплюючи чашку обома долонями, мило усміхаючись Нілові. Можливо, для когось це щось неважливе, непомітне, проте для них обох це все дуже обожнюване, рідне.

Сандерсон не сумнівається, що Волст оцінить подарунок. Невелика дрібничка, як він і любить.

Ніл з порогу потрапляє в теплі обійми, притискається до нагрітого теплом квартири тіла. Метт злегка здригається, коли його торкаються аж крижані руки, навіть крізь светра відчуває. Все ж, кінець грудня, на вулиці вже достатньо холодно. Ніл прикриває очі, підборіддя вкладає на чуже плече. Метт пахне чимось імбирним і трохи м'ятою, Метт пахне рідно і по-домашньому. Відпускати його не дуже хочеться, проте і стояти у зимовій куртці Сандерсону не дуже подобається, хоча для Волста, схоже, це зовсім неважливий нюанс: він міцно обіймає Ніла, майже повиснувши на шиї. Видно, скучив. Відривається неохоче, наостанок цілує в щетинисту щоку. Каже усміхнено:

— Глінтвейн ще гарячий, якраз тебе чекав, – Метт мружиться, коли Ніл гладить його по голові, трохи куйовдить волосся. В грудях теплішає від лагідного «Ти ж моє чудо», і Волст майже мурчить на те.

Сандерсон наскоро переодягається, проходить на кухню. Однією рукою обіймає Метта з-за спини, носом утикається йому в плече. Той трохи відкидає голову назад, кладе свої руки поверх ще холодної Нілової. Сандерсон обвиває хлопця другою рукою, вкладає йому в долоні невеличку темно-синю коробочку. Каже, визираючи з-за плеча:

— Відкриєш зараз? – легенько цілує в шию.

У Волста на губах одразу розквітає усмішка. Він вивертається в руках Ніла, притискається всім тілом, цілує, злегка торкаючись губами чужих. Шепоче тихе «Дякую». Лише після цього зацікавлено відкриває коробочку. Всередині два дуже схожі маленькі кулони: обидва бенітоїти під склом, у срібних оправах. Сандерсон шепоче тихо «Перегорни їх». Метт із усією обережністю перегортає прикраси. На срібній поверхні основи викарбувані прописними літерами написи «Matt's love» та «Neil's love» й перехрещені «S» і «W» під ними. Волст дивиться зачаровано ще із хвилину, поки Ніл, широко усміхаючись, розглядає хлопця. Той дістає із коробочки перший кулон, тягнеться до шиї Сандерсона, застібує; синхронно з ним це робить і Ніл із другим кулоном. Метт міцно обіймає хлопця, цілує щоки, губи, висне на ньому, зізнаючись в любові. Сандерсон тримає хлопця за талію, носом веде вздовж чужої щоки, ближче притискає до себе. Всередині теплішає і легшає від цих радісних щасливих очей напроти.

Вони стоять в обіймах ще довго, ніхто не хоче відходити, та й нащо, коли їм так затишно і тепло. Метт бере Ніла за руку, сплітає пальці, щокою все притискаючись до його плеча.

Chapter Text

Для Ніла вода завжди асоціювалась із спокоєм, роздумами в медитації. Особливо він любить проводити час на природі, наприклад, де-небудь у забутому богом парку біля ставка чи десь в лісі на берегу озера.

Ніл сидить на краю містка, що проходить через невелике озеро в оточені вже пожовклих дерев, по воді плаває помаранчеве листя, і ноги звисають вниз, і, здається, якщо Сандерсон нахилиться трохи вперед, то впаде у нерухому холодну воду. Він навіть не думає ні про що, тільки роздивляється різнобарвні відображення дерев на воді. Очі прикриває, на повні груди вдихає вже морозне повітря. Обіймає себе руками, голову трохи назад відкидає. Чує чужі кроки по дерев'яних дошках, повільно напівповертається на звук. Метт у важких чорних чоботах підходить ближче, присідає на корточки поряд, поглядом швидко пробігаючись по обличчю Ніла.

— Не замерз? – питає, кінчиками пальців ледь торкається чужого носа. – Боги, да ти морозильник вже, – підсувається ближче, згрібає Сандерсона в обійми.

Той лобом утикається Волсту в груди, із довгим позіханням обвиває його руками. Прислухається до своїх відчуттів. Справді холодно, і як він не помічав цього... Півгодини?.. Годину?.. Ніл не пам'ятає, скільки він тут. Проте просить тихо:

— Посидь трохи зі мною? – звучить якось невпевнено, хоч Метт і киває, сідаючи поряд, але трохи далі від краю, витягуючи ноги.

Він закидує Нілові ноги собі на коліна, притримуючи за стегно, обіймає за талію, притискаючи до себе. Волст нічого не каже, тільки дихає кудись у шию, і його дихання здається таким особливо гарячим, опалюючим зараз. Сандерсон розслаблено вкладає голову хлопцеві на плече, кутиками губ усміхається на легкі поцілунки в щоки, вилиці, скроні... Метт не зовсім розуміє, чому Ніл так любить природу й озера, проте зараз відчуває якусь раніше невідому ідилію та гармонію, і, він впевнений, це все хоча б через те, що Ніл його повільно, ніжно цілує, радше зминає його губи своїми. Якось зовсім чисто і невинно, і Сандерсону здається, що Метт аж світиться, зачаровано розглядаючи його. Ніл трохи вигибається в спині, щоб знову лобом зручніше притиснутись до грудей Волста, руками обвиває його торс.

Вони не рахують, скільки так сидять, проте оговтуються лише коли починає темніти. Ніл неохоче злазить з колін Метта, перший підводиться, допомагає піднятись Волсту. Той махає ногами, розминаючись, і Сандерсон тихо сміється. Бере Метта за руку, переплітаючи пальці, цілує його в щоку, перш ніж піти додому, тримаючись за руки.

Chapter Text

— La beauté est la bête, – нечітко тараторитть Метт, раптово відриваючись від книги. На запитально підняту брову Адама він тільки знизує плечима, мовляв, тобі почулось. Той киває, думає, ну, малий як завжди, щось собі під ніс буркоче. Гонтьє вже звик.

Якось так склалось, що ніхто навіть не підозрював, що вони особливо зблизились останнім часом. Хлопцям з 3dg тільки важливо, щоб Адам не надто часто зависав у наркопритонах (він щиро намагається контролювати) (в нього не завжди виходить і він докоряє собі за власну безвідповідальність) (Метт його тримає); хлопцям з mdd – щоб Метт нічого критичного не накоїв і просто був їхнім вокалом (йому самому дуже важко) (інколи він перестає бачити сенс в цьому всьому) (Адам його заспокоює). Гонтьє, зізнатись чесно, не дуже і сам пам'ятає, як і коли вони почали, мов би потайки, зустрічатись в одного з них на квартирі.

Інколи вони про щось говорять, щось зовсім неважливе і звичайне, але цікаве їм обом; інколи разом пишуть музику, проте це відбувається тільки після пляшки на двох; інколи Волст міцно обіймає Адама, шепоче на вухо, як сильно вірить в нього; інколи Гонтьє тримає тремтячі руки Метта в своїх, терпеливо розповідає, як він захоплюється хлопцем; інколи вони мовчать, кожен займаючись своїми справами: їм достатньо комфортно сидіти в одній кімнаті у повній тиші, читаючи щось своє, чи створюючи своє.

— Je t'accepte comme tu es, – іншим днем чує Адам крізь сон. Цього разу йому надто погано, він півгодини тремтів в істериці в руках Метта і він надто стомлений, тому засинає просто на підлозі на колінах Волста. Розібрати фразу, як завжди, не вдається.

— Je vais t'aider à te sauver, – Метт нерозбірливо бормоче, притискаючи Гонтьє до себе. Той вже навіть не намагається вслухатись, тільки довірливо тулиться ближче: так спокійніше, ніби так Волст нікуди не зникне.

— Je suis à côté de toi, toujours, – іншого разу Метт, ніби між іншим, говорить трохи гучніше, ніж зазвичай. Прикушує язика. О чорти, Адам, схоже, зміг почути, он як завмер від подиву. – Я... Не зважай... – Волст сором'язливо відводить очі. Втікати нікуди і лишається сподіватись, що його не виженуть.

— І давно ти вивчив французьку? – Гонтьє м'яко усміхається, сідає на канапці поруч. Руку простягає, гладить хлопця по плечу заспокійливо. Той не сіпається, тільки завмирає на місці. – C'est très précieux pour moi, – Адам звучить хрипло, трохи муркотливо, і Метт невпевнено переводить на нього погляд.

Пересилює себе, дивиться у рідні сірі очі, про себе радісно відмічає, що зіниці вперше за довгий час нормального розміру. Знає, як важко це дається Гонтьє, знає, що в будь-який момент може стати набагато гірше, але гордість за хлопця все одно бере. Волст зажмруюється, каже швидко:

— Я не очікував, що ти хоч раз все ж почуєш, – відвертається налякано, попри всі думки в голові про те, як йому подобається тепла долоня на плечі.

Адам важко зітхає, тягнеться із обіймами, не зустрічачи опору, притискає до себе якомога ближче. Метт здивовано розплющує очі, а потім чіпляється за хлопця. Гонтьє заспокійливо гладить по спині, шепоче, що все добре, і Волсту так відчайдушно хочеться вірити, проте він уточнює:

— Ти не злишся на мене? – Адам тільки хмуриться в нерозумінні, оглядає Метта, каже:

— З чого б мені злитись, чого ти? – облизує губи, збирається із собою. – Tu es très important pour moi et je ne veux pas te perdre, – вимовляє повільно, уважно дивиться у чужі очі.

Волст обіймає його за шию, дякує. Здається, він плаче і Адам із усією обережністю стирає його сльози. Тримає обличчя в руках, нахиляється трохи. Видихає тихе «Можна?..» Метт киває, говорити чомусь стає важко. Адам швидко облизується, легко притискається губами до чужих, на пробу. Страшно, що Волст його відштовхне. Але навпаки, Метт тільки піддається, привідкриває губи, проте Гонтьє можливістю не користується, так і продовжує лагідно зминати його губи своїми. Метт прикриває очі, все вологі від сліз, що так і не перестають текти, і Адам все ще гладить його по щоці, і вони цілуються із присмаком сліз. Відриваються один від одного ненадовго, тільки для того, щоб Метт знову спробував витерти сльози і зручніше ближче сісти до Адама. Сам тягнеться за новим поцілунком, обвиваючи руками Гонтьє за шию. Це так розслабляє, вони зовсім гублять відлік часу, просто насолоджуючись один одним. Волст заспокоюється, ніжиться в теплих обіймах. Голову відкидає на плече Адама і той щокою притискається до нього. Метту аж хочеться усміхатись від того, який Адам чуйний, лагідний, як йому з ним добре. Він, осмілівши, розповідає йому про це і тепер змахує зі своїх очей сльози вже Гонтьє.

— Дякую, – розгублено шепоче, зариваючись носом у світлі пасми молодшого. – Дякую, що ти зі мною.

— Я завжди з тобою, – запевняє його Метт. Втягує в черговий поцілунок, довгий, повільно обводячи язиком чужі губи, мов досліджуючи. – Я з тобою, – повторює, цілує Адама в лоб, притискає його до себе.

Обидвоє чомусь тремтять, чіпляються один за одного. Розуміють, що буде важко, дуже важко. Проте усвідомлення того, що вони є один в одного, отак таємно, але вірно, чисто, починає потроху доходити і це дає надію, що вони з усім впораються. Просто тому що вони разом.

Chapter Text

Адам часто спав неспокійно, та Ніл вже звик, за стільки років все-таки. Звик, що хлопець поряд часто ворочається, особливо, коли йому сняться кошмари і він прокидається серед ночі, інколи змахує сльози. Сандерсон сам взагалі спить мало, допізна засиджується за роботою і вже просто не вміє лягати раніше за Гонтьє. А що, як йому насниться черговий кошмар? Ніл все одно ж прокинеться від різких рухів поряд, та і він знає, як Адам потребує, щоб Ніл його заспокоював, особливо, коли все настільки погано, що тільки рідний голос і теплі руки повертають зв'язок з реальністю. Гонтьє взагалі завжди спокійніше, якщо Сандерсон поряд.

Інколи в Адама трапляється безсоння, і тоді він лежить у Ніла на плечі, спостерігає, як той друкує код програми, навіть підказує, де є помилка, чи просто лежить в нього на колінах, вслухаючись в клацання клавіш; або ж вони разом пишуть чи зводять пісні, пробуючи експериментувати, навіть якщо виходить відверто не дуже; або ж лежать поряд, упівголоса розмовляючи на будь-які теми, починаючи чимось банальним і буденним, закінчуючи глибокими розмовами на важливі теми і про них двох, чи просто мовчать, ледве торкаючись один одного плечами, а інколи – міцно обіймаючись.

Ніл тихо відкладає ноутбук, стомлено кліпає очима, що вже давно почали боліти, хоч він до того і не звертав уваги. Хлопець сповзає по спинці ліжка вниз, кутаючись у ковдру, голову опускає на подушку. Адам, підклавши долоню під щоку, вперше за довгий час спить спокійно, і Сандерсон робить все можливе, тільки щоб не розбудити його. Із усмішкою роздивляється хлопця, думає, який він особливо милий уві сні. Ніл не втримується – легенько притискається губами до Адамового лоба, обережно бере його за вільну руку. Той ніяк не реагує, і Сандерсон задоволено підсувається трохи ближче. Ніл у півтемряві вдивляється у знайомі риси, думає, наскільки, все-таки, багато для нього значить Гонтьє, що для нього, Адама, Сандерсон готовий зробити будь-що, аби той був щасливий. І думає, що надто рідко каже йому про це. Мабуть, так не має бути. Мабуть, варто частіше показувати, що він, взагалі-то, щиро його любить, навіть попри те, що Адам і без зайвих слів і дій це знає. Ніл ще раз цілує хлопця, зручніше влаштовуючись поряд, обіймає вільною рукою під ковдрою, провалюючись в сон.

Chapter Text

Всі історії мають кінець, Метт це знав завжди. Немов життя – це довгий чи не дуже серіал, і кожен етап – це новий сезон, кожен день – нова серія, і так чи інакше ти сидиш і підсумовуєш, що з тобою сталось – за фінальні титри. Але і остання серія останього сезону має свої фінальні титри, в яких згадуються абсолютно всі і все – життя пролітає повз очей в останні хвилини.

Проте Метт ніколи не думав, що його останні фінальні титри пройдуть набагато раніше його власної смерті. Хто б міг уявити, його життя завершилось і лишило його існувати. Так, це було просто безцільно існування, без сюжету, без сенсу, немов він нікому не потрібна декорація, котру просто забули прибрати зі сцени.

Метту важко, він не хоче отак безглуздо існувати, але і боїться того що там, за межею. Він не взмозі відправити себе туди, йому просто страшно. Вибратись із власної безодні він і не сподівається, і не намагається. Змирився, що він тут назавжди.

Метт починав розуміти, що фінал близько, коли їхав в морг за тілом Адама. Розбиратись в причинах йому не хотілось, він довго навіть і не вірив, що це справді сталось. Бред його навіть до психіатра намагався вмовити сходити, коли Метт продовжував говорити про Адама, як про живого, і інколи звертатись до нього. Ні, він ще не божеволів, він просто довго звикав. Коли ти сам, від тебе почали відвертатись твої раніше близькі, а один із твоїх найближчих – мертвий, якось сенсу в житті бачиш все менше.

Остаточно його добив суїцид Ніла. Метт досі ненавидить себе за власну необачність, як він міг не помітити, що той давно в депресії, навіть попри те, що Ніл сам ніколи не подавав виду, та навіть намагався якось турбуватись про Метта, хоч його і ледве вистачало.

Метт закривав кришку світло-блакитної труни і бачив, як його власне життя пришвидшено крутиться перед очами, мов ті самі фінальні титри добігають кінця, а далі просто темний екран, в який і перетворилось його життя.

Він зливався із навколишнім світом, і ніхто не помічав, що від нього лишилась сама лише тінь, яка просто чекає, коли ж вона врешті зникне.

Chapter Text

Для Ніла досі лишається загадкою, чому беземоційність – це щось погане? Ну, подумаєш, він замкнений і не вміє говорити про свої почуття, це ж не робить його злим? Сандерсон все ще дивується, коли його називають егоїстом, роблять зауваження його непроникному, трохи відстороненому, виразу обличчя. Можливо, його емоційний діапазон і справді доволі маленький, і йому просто нічого виказувати, але чи робить це його поганим? Ніл не розуміє, але пам'ятає десятки разів, коли йому казали, що, так, це робить його нечутливим монстром. Це навіть зачіпляло за болюче. Хочуть нечутливого монстра – вони його отримають, Сандерсону не складно, навпаки, аж хочеться провчити.

Якось він і не помітив, як втратив нормальний зв'язок із суспільством.

Ніл щиро вдячний, наскільки він взагалі здатен на таке, випадковості, долі, Всесвіту, взагалі життю, що звело його із другою сім'єю. Можливо, йому просто пощастило їх зустріти, і, що важливіше, зблизитись та просто бути прийнятим такий, який він є, з усіма проблемами.

Адам, якимось чином, став його «провідником» до людей: Гонтьє вміє вправно вклинюватись та прикривати Сандерсона, від чого той заспокоєнно видихає щоразу – Адам перетягує ситуацію під свій контроль, Адам краще розбирається із людьми, Адам потім пояснить Нілу, що від нього хочуть і він може пояснювати людям, що Ніл хотів сказати. Гонтьє чесно намагається просто розмовляти з ним, розпитувати, вимушуючи вивернутись серединою назовні і прислухатись до своїх відчуттів, якими притупленими вони б не були. І він якось так щиро радіє, коли Сандерсон починає розуміти себе краще і стає трохи більш чутливим, що Нілу хочеться щиро і широко усміхатись. Щасливий Адам – найкращий Адам, і Сандерсон поволі втягується і йому аж самому подобається робити хлопцю приємне і йти назустріч.

З Меттом все дещо інакше, він не вміє говорити так, щоб перевертати у Ніла все в голові, з ним просто комфортно. Метт має ауру затишку, Метт любить ним ділитись із близькими, і тим паче із Сандерсоном, Метт, мов намагається зчитувати його стан і відповідно піклуватись. Волст аж ніби має якийсь заспокійливий ефект, бо інакше Ніл не знає, як пояснити свою розслабленність. Сандерсон якось незграбно намагається показувати йому свої емоції, вже знає, що Метт, попри все, в першу чергу орієнтується на них. Виходить не завжди найкраще, хоч Волст і задоволено підбадьорює, надаючи Нілу трохи більше бажання намагатись далі. Хлопець в нього вірить, і Сандерсон чомусь впевнений у його щирості.

Ніл падає на ліжко, стомлено прикриває очі, хоч й усміхається. Обидва його хлопці влаштовуються по боках від нього. Чомусь хочеться притискати їх до себе і багато, дуже багато говорити про свою любов до них і просто дякувати за все, але Ніл тільки цілує їх по черзі, згрібає в обійми, шепоче зізнання, на більше його не вистачає. Про себе знає, що його зрозуміли і від цього на душі теплішає. Вони обіймаються отак утрьох, Метт, для зручності, перекочується трохи зверху на Ніла, чи то його Адам так ближче тягне, не так важливо. Зате Сандерсон тихо сміється ближче притискаючи обох.

— Що ти відчуваєш? – цікавиться Волст, носом водить вздовж щоки Ніла, врешті влаштує голову на його плечі.

— Я... Щасливий?.. – Ніл задумується над власними словами. Насправді, він надавав мало уваги роздумам, що для нього щастя і коли він його відчуває, проте зараз виривається якось само і здається якимось правильним, гармонічним. – Так, це воно.

Метт із захватом переглядається з Адамом. Знають, що Сандерсону все ще важко осягати власні почуття, незважаючи на значний прогрес за останні роки.

— Я радий за тебе, – просто говорить Гонтьє, губами притискається до його щоки. – Ми раді за тебе, Санс, – скронею притискається до плеча, зручніше обіймаючи їх з Меттом.

Ніл усміхається трохи невпевнено, гладить хлопців по спинах. Очі закриває. Хочеться розчинитись у теплі, що він і робить – поволі засинає. На щоках відчуває легкі поцілунки, чує, як Адам цілується з Меттом, і йому чомусь стає краще від того, що обидвоє його найдорожчих людей щасливі один з одним і з ним.

І най навіть Ніла досі кличуть бездушною машиною, і, може, він не дужий хороший в тому, що інколи навмисне показує саме свій холод і насмішки, це все так абсолютно не хвилює, коли знаєш, що тебе все одно приймають і люблять за те, що ти – це ти.

Chapter Text

В Адама було «своє» місце, куди він приходив, щоб побути із собою. Богом забутий парк із невеликим ставком десь в глибині й старою вербою біля води. Тут тихо, ніхто не знає про це місце, й Адам може сидіти тут досхочу в необхідній йому самотності.

Гонтьє спиною притискається до міцною кори стовбура, крізь тонку сорочку відчуває всі виступи і нерівності, які дряпають шкіру попри тканину, проте це здається таким неважливим, що Адам просто не звертає уваги на неприємні відчуття. Бувало і гірше. Зараз йому набагато гірше і болючіше всередині. Можливо, його справді надто багато, що його просто важко витримувати?.. Адам зажмурюється, губи кусає, задавлюючи в собі плач, хоч на віях і лишаються сльози, хоч вони і стікають по щоках. Він кусає зап'ясток, щоб не вити вголос. Останній раз він плакав ще в дитинстві, чи може просто не пам'ятає нічого пізніше. Взагалі, Гонтьє вже не впевнений, що він собі вигадав, а що було насправді. Ніл же його любив, так?.. Раніше, колись, ще у старшій школі, коли вони вперше навпомацки цілувались у темряві, бо інакше було якось ніяково. Можливо, Адам і сам буває геть не кращою людиною, але він хоча б визнає і вибачається, хоча б намагається. Для нього ті стосунки все ще значать чимало. Ніл же... Поводить себе, як крижана скульптура, якій абсолютно байдуже на почуття свого хлопця. Поговорити про проблему? «Адаме, чого ти надумуєш, в нас вже все добре». Пояснити такі зміни? «А що не так, сонце, все ж добре». Хоча б раз вибачитись? «Але ж я нічого не зробив такого, чому ти ображаєшся?».

— Все ж добре, сука, – шипить собі під ніс Гонтьє.

Розбита губа все ще саднить, та це його зовсім не хвилює. Тіло взагалі не завжди витримує деякі удари й Адам сам ніяк не може зрозуміти, чому вони почали доходити до бійок і сварок, і чому секс став схожим на зґвалтування, ніби Сандерсону справді абсолютно байдуже, і від цього тільки гірше. Гонтьє не може не згадувати, як вони починали, як у романтичних підліткових фільмах із хепіендом про «довго і щасливо». Тільки от, остання теза явно не про них.

Адам дістає з кишені складний ніж. Навряд чи Ніл помітить відсутність хлопця. Ця верба завжди асоціювалась зі спокоєм, і Гонтьє вірить, що черговий раз його знайде тут і тепер вже назавжди. Він просто більше не може витримати і десь всередині розуміє, що йому краще вже не стане, надто сильно він втягує в себе весь негатив.

Закочує рукава зручніше, глибоко вдихає. Таки зважився, це він точно знає, але треба час зібратись. Очі прикриває, бачить перед собою картинки з того часу, коли справді було добре і знову плаче. З нього досить, зараз чи ніколи. Адам із натиском проводить гострим лезом вздовж помітних синіх вен на руці, шипить від болю, проте тисне тільки сильніше. Кров тонкими цівками стікає по руці, на що Гонтьє тільки морщиться, стискаючи зуби. Мало, слабко. Він поводить вздовж рани ще раз і ще раз, розрізаючи все глибше, що шкіра просто розходиться трохи в сторони, і пече просто нестерпно, хочеться кричати, проте Адам придушує в собі пориви спробувати врятувати себе. Кров тече інтенсивніше, і Гонтьє просто дивиться, як його ж кров вбирається в землю. Зір стає нечітким, Адам все думає, а чи встигне повторити таке ж із другою рукою? Намагається підібрати слизькими пальцями ніж, важко, боляче, схоже, він ще й сухожилля зачіпив, чи це просто біль паралізує, вже немає значення. Гонтьє падає на бік, втрачаючи свідомість раніше, ніж встигає вскрити вени на другій руці повністю, так, кілька подряпин рівно по найбільш помітним місцям, цього вистачає, щоб кров текла. Він щиро сподівається, що з нього натече достатньо, щоб вмерти.

Адам заплющує очі. Нарешті немає ніяких картинок. Під вербою сидіти дуже спокійно...

Chapter Text

Сплетені руки. Стрибок, падіння. Удар спиною об товщу води. Адам не встигає повністю осягнути, що вони зробили, він чіпляється за руку Метта, мов той зможе якось допомогти, проте Волст навпаки тільки розслабляється, дозволяє собі тонути, і Гонтьє думає, що він зовсім не проти. Здається, вони навіть вмудряються встигнути поцілуватись під водою і це так дивно, проте навіть заспокоює якось. Все добре, вони разом йдуть на дно, проте тримаються.

Адам різко прокидається, в грудях відчуття, ніби вода все ще здавлює. Крізь зашторенні вікна пробивається світло вечірнього сонця. От дідько, знову заснув вдень, от і сняться жахи. Метт реагує на ворушіння, із тихим стогоном підіймається з килима перед ліжком, прибираючи книгу. Сідає поруч, руки розкриває для обіймів, і Адам його обіймає, скоріше чіпляється за нього з усіх сил. Волст заспокійливо гладить хлопця по спині, по голові, цілує в чоло. Питає що йому наснилось, і його голос звучить так тихо і лагідно, з такою турботою, що Гонтьє тільки ближче притискається. Каже, що не хоче говорити, і тільки дякує Метту за те, що він є, і це вже якось бентежить Волста, проте він більше нічого не питає, шепоче, до дуже сильно любить. Адам трохи тремтить в його руках. Метт вкладає його назад на ліжко, лягаючи поряд, все так і не випускає з обіймів. Адам тягнеться за поцілунком, скоріше сліпо тичеться губами хлопцеві в підборіддя. Метт перехоплює ініціативу, обережно цілує щоки, лоб, очі Гонтьє, втягує в повільний ніжний поцілунок. Адам сповзає трохи вниз, лобом притискається до чужих грудей, обіймає Волста зручніше. Він не розповідає про кошмари, тільки просить, щоб вони нікуди не їхати на водойми в цьому році. Метт зовсім не розуміє, що це значить, проте згоджується. Раз Адам просить так злякано і зірвано, значить, так треба, аби тільки йому було спокійніше.

Chapter Text

Адам притримувався думки, що поваги заслуговують далеко не всі старші, хоч при першому контакті намагається бути ввічливим з усіма. Але не із батьками Волстів, хоч він їх ніколи і не бачив, і на щастя, мабуть. Взагалі, родину братів він жах як не взлюбив заочно.

Вперше із Меттом він зустрівся, коли останній був ще малим, вони тільки почали спілкуватись із Бредом, і якось з ними і Ніл в одній компанії опинився, і виокремились у свою трійку, як виявилось потім – четвірку, бо Бред ніяково просив узяти малого з собою, коли вони разом ходили гуляти після уроків. Дитиною Метт здавався якимось янголом, про котрого вони всі опікувались, і не те щоб, Адам змінив свою думку пізніше із роками.

Те, що щось в них не так, вони із Нілом відчували ще із початком спілкування з Бредом, якось надто сильно він переймався про навчання і Метта. Як невдовзі виявилось, розчарувати батьків – погана ідея в реаліях його сім'ї, і він просто боявся, щоб Метту не випала така ж доля. Як би ж Бред міг бачити майбутнє...

Насправді, він ще легко відмазався. Молодшому не пощастило більше.

Метта називають проблемним підлітком, вважають, що він ні на що не здатен і нічого не досягне, і, звісно ж, він не має права займатись тим, що хоче, адже нездара. Бред щиро не розуміє, чому йому «простили» захоплення гітарою, а у випадку Метта – зробили з того особистий злочин проти роду, і від цього бере злість на сім'ю.

— Хочеш до Ніла сходити ввечері? Він пропонував, якщо що, але в мене додаткові сьогодні, там нікого більше не буде, хіба тільки Адз, тож будете втрьох, – Бред торкається худого плеча брата. Той знову плаче перед уроками і старший майже пропонує йому забити на ту школу цього разу. – Відпочинеш трохи, хлопці завжди раді тобі, – підбадьорює, обіймає обережно. Він не чув, що саме Метту сказали, проте не здивується вже нічому.

Метт швидко стирає сльози з очей, притискається до брата, шепоче слова вдячності і в Бреда серце від того стискає. Схоже, він надто зайнятий останнім часом, якщо пропустив, коли малий почав дякувати за людське ставлення. А Ніл дозволить пожити в нього?.. Казав же, що майже весь час сам живе, може він не буде проти компанії Метта, бо бачити, як власні батьки повільно отруюють молодшого, Бреду просто фізично важко. Закушує зсередини щоку. Все-таки, він не те щоб має якісь права на такі забаганки, хіба тільки Сандерсон справді підтримає та Метт сам захоче. В останньому Бред навіть впевнений, якось молодший вже казав, що із нетерпінням чекає, коли зможе з'їхати.

Метт, тільки-но заспокоївшись, пересилює себе, відривається від зручного плеча брата, дивиться на час. Ще встигне на уроки, а там вечір і затишна компанія хлопців на кілька годин, це навіть спонукає піднятись і продовжити збиратись. Слабко усміхається Бреду, той куйовдить фарбоване дешевою тонікою волосся молодшого. Ох і влетіло йому ж тоді... На знак підтримки Бред вирішив висвітлити чуб, за що його вигнали з дому на ніч. Проте воно того варте.

Хлопці чекають на сходах на вході в школу, Ніл байдуже продивляється натовп, вишукуючи Метта. Той сам їх знаходить, раптово вирішує обійняти обох по черзі. Ніл здивовано переглядається з Адамом, якось незграбно плескають молодшого по спині. Метт ледве йде за ними, це бентежить тільки сильніше. Обидвоє майже мовчать, не знають, як реагувати, тільки слідкують, щоб Волст дійшов до дому без проблем.

Він падає спиною на ліжко Ніла, за звичкою, важко зітхає, обличчя закриває руками. Адам вкладається поруч, поки Сандерсон впевнено намагається приготувати щось їстівне.

— Ти як взагалі? – Гонтьє перевертається на бік, голову рукою підпирає. Метт розставляє пальці, дивиться здивовано крізь. – Як ти, кажу? – повторює Адам, хмуриться, вдивляючись у синці під очима друга, жахається всередині тому, що радіє, що це синці все-таки від недосипу, а не від побиття.

— Тобі чесно чи соціально прийнятно?

— Та нахуй соціальні норми.

— Хуйово тоді, – Метт видихає. Він зовсім не звик до турботи хоч когось, окрім Бреда, проте його друзі викликають довіру і Метт якось інтуїтивно відчуває, що їм справді не все одно.

— Хочеш розповісти? – Адам підлазить трохи ближче, гладить по плечу заспокійливо. Здавалось би, нічого такого в цьому жесті немає, проте Волста ніби теплом наповнюють. Розслабляє.

— Та все як завжди, ридав сьогодні вранці он, зараз вже нормально, – Метту не страшно чесно зізнатись, навіть якщо останній рік майже всі його розповіді про стан це «мені не дуже добре». Його не відштовхують, а це головне.

— Знову старі придурки щось сказали? – Гонтьє не дуже приховує злість, Волст звик до такого, і, він збреше, якщо скаже, що йому не подобається бажання Адама боротись з усіма, хто ображає Метта.

— Сьогодні я безалаберний ідіот, котрий навіть не може сам прокинутись вчасно, тож я нічого не зможу досягти в житті, – Метт хоче засміятись. Натомість тихо плаче і Гонтьє без слів згрібає його в обійми.

Ніл зазирає в кімнату, знизу чув частину розмови, розуміє, що зараз не варто турбувати зайвих раз. Сідає поруч, заспокійливо гладить Метта по голові. По очам Адама бачить, як той біситься, і тільки слабко киває, згоджуючись. За Волста боляче і неприємно, і все, що вони можуть, це тільки обіймати і намагатись підтримати, і Метт вдячний їм навіть за це, як би сильно йому не хотілось, щоб Сандерсон розібрався з усіма і вирішив усі його проблеми. Волст шукає руку Ніла, тримається за його долоню, лобом притискаючись до грудей Адама. Раптом шепоче тихо:

— Ви будете мною пишатись, якщо я скажу, що три місяці тримаюсь від селфхарму? – Гонтьє стає зле від самого факту, що Метту так необхідно чути, що його цінять і пишаються, проте і від серця трохи відлягає. Волст в свої чотирнадцять вже має спробу суїциду і багато шрамів на руках.

— Ми тобою дуже пишаємось, – Ніл говорить впевнено, уважно дивиться на Адама. Розуміють, що в Метта більше нікого крім них немає і якщо не вони (і не Бред), то більше, мабуть, ніхто не стане про нього турбуватись. Не те щоб, вони були особливо дорослі, ні, самі ще підлітки, які пережили майже те ж, що і Метт, хіба, в них було не настільки все похмуро. – Ти неймовірний, ти впораєшся, ми впевнені, – Сандерсон схиляється над ним, обіймає, все так і гладить по голові.

— Ми з тобою, чуєш? – Адам притискає друга до себе ближче, гладить по спині. Відчуває, як той плаче йому в груди. Метта, цього янгола із сумними очима, хочеться захищати і багато обіймати. Вони з Нілом не знають, що насправді роблять не тільки останнє, вони не знають, що захищають Метта від самого себе.

Волст засинає заплаканий, тулиться до хлопців, відчайдушно хапається за них. Ті не в змозі поворушитись, нікуди й не збираються йти, поки Метт так тримається за них, так в них потребується. Вони і гадки не мають, скільки роблять просто тим, що вони є і поруч, не лишають Волста самого із його проблемами.

Chapter Text

Перш, ніж змінювати щось довкола себе – потрібно змінитись всередині, серцем та розумом. Ніяку революцію неможливо вчинити без змін в собі та запалу, яким ти заряджаєш усіх довкола, рівно як і ніякого результату не буде в іншому разі. Чи буде він бажаним чи навпаки – все залежить від певної кількості факторів і насамперед – чи були внутрішні зміни настільки сильними, щоб вплинути на навколишній світ?

Інколи (часто) свободу та право на вільне життя доводиться вигризати, боротись до останнього подиху, щоб як не ти сам, так твої нащадки були вільними. Живими.

Ти починаєш боротись за себе і своїх найближчих, і до тебе доєднуються однодумці, які також хочуть кращого життя, яким є що втрачати і вони хочуть це захистити, або ж навпаки – нічого немає, окрім безмежної втоми і невдоволенності теперішнім та бажання бути частинкою процесу, який, можливо, дасть початок чомусь більшому, кращому. Ви – рух, стрімкий потік та непохитна стіна сили й впевненості, із вогнем у венах.

Проте і такий вихор необхідно контролювати.

Вони назвали себе Вовками Революції. Не те щоб, вони справді зайняли особливе місце в історії, проте знаючим запам'ятались непоборністтю та вмінню спільно контролювати натовпом. Комусь Вовки стали за приклад незламності й жаги до життя. В постійній напрузі, вони точно знали на що йдуть і за які ідеали готові віддати душу й тіло.

Метту було п'ятнадцять, коли почалась революція і хто він такий, щоб не протестувати заради власної гідності? Хлопець був один із наймолодших тоді, хоча ніхто не засудив, навпаки, йому казали, що пишаються свідомістю молоді. Метт перекинув Нілу пусті пляшки з-під пива, за спиною чув, як Адам скеровував когось. Все ж, з нього виявився сильний лідер їхньої невеликої вовчої групи. Метт був впевнений, їхній внесок буде вагомим.

Ніл знайомими рухами заливає розчин у пляшку. Пам'ятають руки, пам'ятають. Тоді вони відбили свою свободу, цього разу також виборють. Можливо, такі, як вони, просто народженні для боротьби.

Chapter Text

— Ну послухай же! – змінює тактику Адам і просто кричить. Його самого трясе, від чого саме – він вже й сам не знає точно. Ніл замирає від різкого тону, тоді Гонтьє вкотре повторює: – Ти не винен, чуєш? – він стискає плечі Сандерсона, мов утримуючи на місці в кріслі, ну, так, про всяк випадок.

— Це все через мене... – натомість шепоче Ніл, кусаючи губи, боязко піднімає заплакані очі на хлопця перед собою.

— Неправда, – хитає головою Адам, говорить вже спокійніше. Трохи зменшує тиск, на пробу злегка гладить тремтячі плечі. Сандерсон не пручається, він взагалі ніяк не реагує більше, тільки сидить мовчки, важко дихаючи.

Гонтьє тримає його ще пару хвилин, тоді опускається перед Нілом, присідаючи на одне коліно. Долонями ковзає вниз, накриває зцілені в замок пальці Сандерсона, підтримуючи стискає між своїх. Стурбовано оглядає; відмічає почервонілі від сліз очі, припухлі від постійних укусів губи. Ніла хочеться притиснути до себе і казати якусь заспокійливу милу дурню, але Адам все ж розуміє, що Нілу це зараз ніяк не допоможе, та й сам він гаразд про сентименти в голові думати лишень. Тому він просто сидить перед Сандерсоном, і все, на що його вистачає, це гладити хлопця по руках.

— Я мав би розуміти, що він не сприйме відмову... – надламано шепоче Ніл, і Адам вкотре за день (вечір? вони вже загубились в часі) стримує себе, щоб не відвісити Сандерсону добрячого ляпаса. – Я же знав, який він нестабільний, я... Адаме, я вбив його?.. – у Ніла з очей невпинно течуть гарячі сльози, і Гонтьє розривається між бажанням витирати їх і обіймати та накричати від безпорадності в діях і втоми самозвинуваченнями Сандерсона. Адам важко зітхає.

— Санс, – кличе якомога лагідніше, – ти не жив у нього в голові, розумієш? Ти не бачиш майбутнє, ти не міг знати, що Метт... – Гонтьє швидко облизує губи, намагаючись підібрати кращі слова, – Настільки не зможе змиритись, і ти ніяк не міг вплинути на нього будучи на іншому кінці міста, – Адам вкладає в голос всю свою турботу і тепло, уважно придивляється до реакції. Здається, Ніл трохи заспокоївся, але, як Гонтьє вже побачив, цей стан з ним ненадовго. – Ти почекаєш трохи, я принесу тобі заспокійливе? – Адаму дивно чути власний голос настільки м'яким, проте він не подає виду. Сандерсон киває, згортається в клубок у кріслі, обіймаючи коліна, тільки Гонтьє відпускає його руки.

Адам спостерігає як вода мутніє від крапель із запахом валер'яни, відраховує про себе певну кількість. Зупиняється на секунду, крапає собі теж, сумно поглядом ковзаючи на півспустошену пляшку коньяку на поличці. Розчин гіркуватий, горло злегка пече, але не те щоб, Гонтьє не звиклий до такого. Руками впирається у кухонний стіл. Важче, ніж він думав, Адам взагалі рідко коли про когось настільки турбувався, тим не менш, він знав, на що згоджувався вранці, най і будучи в афекті. Сам викликався як-не-як, тепер і має піклуватись про Ніла. Ні, він ніяк не жаліється, хіба тільки не розрахував наскільки це виявиться складно: мало того, що треба терміново переналаштовувати деякі звички та бути максимально уважним до іншої людини, так ще й контролювати свою агресію, що, взагалі-то, не настільки просто, коли Сандерсона мов заклинило на думці «я мав здогадатись і зрозуміти», а Гонтьє ніяк не може пояснити йому зворотнє.

Адам притримує стакан в слабких руках Ніла; чомусь думає, що це ледь не найінтимніший їхній спільний момент, і від цього хочеться сміятись, істерично. Схоже, все ж треба було коньяк пити.

Раптом Сандерсон обіймає схиленного над ним хлопця, притискаючись якомога міцніше. Тремтить. Для Гонтьє це все-таки несподівано, він тупить кілька секунд, і тільки потім обіймає у відповідь, шепоче зніяковіло щось заспокійливе. Волосся перебирає, і зараз в самого серце стискається співчутливо. Ну і як він міг хотіти накричати на цього млявого заплаканого хлопця, що так сжався, мов став менший?

Ніл тягне його до себе, й Адам, піддаючись, сідає поряд на ручку крісла, не розриваючи обійми, і спина вже ниє від геть незручної пози, проте це здається таким вигаданим і мізерним, що Гонтьє не звертає ніякої уваги. Ніл тягнеться його поцілувати, та Адам обережно прикладає палець до чужих губ, хитає головою. Сандерсон дивиться із таким відчаєм, що аж стає трохи погано, притискається до теплої Адамової долоні на щоці.

— Ніле, не зараз, – він обережно гладить хлопця по щоці. – Ти в шоці зараз, ти потім пошкодуєш же... – пошепки пояснює, від чого Сандерсон тільки більше плине в обійми.

— Не йди тільки, – просить надірвано. Поки Адам поряд, Нілу мов стає трошки спокійніше і почуття провини не так душить і в'їдливий голос Метта не так гучно звучить в голові.

— Тримаю тебе, – Гонтьє підборіддям упирається в чужу маківку. Колисає Сандерсона в руках, тримає, як найцінніше. Він знає, на що йде, згоджуючись бути опорою, він сам цього хоче.

Ніл поволі дихає спокійніше, проте відпускати Адама не збирається. Той і не проти, тільки зрідка повільно гладить по спині, притискаючи до себе. У Сандерсона в голові крутиться ще з десяток мерзенних «я мав би...», але говорити вже сил немає, тому він тільки просто намагається розслабитись, наскільки може. В теплих руках Адама це не так вже й складно.

Chapter Text

Ніл, здається, вже готовий до будь-чого хоча б тому, що він вже три роки як у стосунках із Меттом, цим запальним дурником.

Але до загравань Метта бути готовим неможливо, чим хлопець нахабно користується, щоразу вимушуючи Ніла завмирати чи важко сковтувати від неочікуванності.

Метт вибирає найбільшу полуницю з миски, не зводячи очей з Ніла, що сидить навпроти, кладе кінчиком на язик, губами обхоплюючи ягоду. Трохи втягує щоки, демонстративно натякаючи. Ніл забуває дихати, перехопивши потемнілий погляд хлопця. Метт має якусь супер-здатність заводити його з півоберту роблячи щось ніби зовсім ненароком (Ніл давно помітив, що Волст інколи аж планує що і як варто зробити). Наступну полуницю Метт окунає в сметану, навмисне трохи маже по пальцях. Вкладає до рота, врешті обсмоктуючи власні пальці, захоплюється процесом. Бачить, як Ніл швидко судомно видихає, спостерігаючи. Метт підштовхує до нього тарілку із ягодами, сам наближається, сідає на стіл перед Сандерсоном. Насипає йому в долоні кілька полуниць, пошепки каже:

— Нагодуєш мене? – шкіриться хижо, всередині радіє, коли Ніл повертає йому таку ж посмішку.

Все-таки, в них чудовий тандем: Волст із раптово вічним недотрахом, коли його хлопець поряд і Сандерсон, котрий, власне, цей недотрах і усмиряє перевіреним методом – дозволити Метту себе звабити, дати йому відчути контроль над ситуацією, хоч, по спільній згоді, контролює процес все ж Ніл. Сандерсон тягне хлопця за комір сорочки вниз, змушуючи схилитись над собою. Водить тонким кінчиком одної з ягід по привідкритих губах Метта, легенько тисне, проштовхує. Волст спершу ганяє ягоду по роту, виразно штовхаючи її до щок, лише потім все ж прожовує. Ніл не витримує – відкладає решту, лишаючи тільки одну, підносить розкриту долоню ближче до Волста. Той легко цілує пальці, проте одразу ковзає по ним язиком, водить по долоні, поки, врешті, не підхоплює полуницю зубами. Утримує, щоб не повністю кусати, наближається до обличчя Ніла, пропонуючи. Сандерсон відкушує полуницю, трохи торкаючись губ Метта своїми, пережувавши цілує. Стягує Волста зі столу до себе на коліна, той ковзає нетерпляче, тихо стогне в поцілунок. Тримається одною рукою за плечі Ніла, іншою ковзає у волосся хлопця. Сандерсон відривається, наостанок прикушує і трохи відтягує нижню губу Метта, пальцями тримає за підборіддя, лишаючи можливості відвернутися, роздивляється хлопця перед собою. Потемнілі очі прикриті, важке дихання, губи облизує часто, совається на колінах Ніла.

— Метт, ще один рух, і я тебе завалю на цьому столі, – Сандерсон гарчить кудись в шию Волста, прикушуючи ніжну шкіру. Той відкидає голову назад, міцніше чіпляючись в чужі плечі, стегнами намагається притиснутись ближче.

— А може, я цього і хочу? – томно шепоче Метт, тисне на потилицю Ніла, притискаючи до своєї шиї.

— Ну, ні, пішли на ліжко, або два тижні без сексу, чортеня, – Сандерсон плескає хлопця по сідницях, стискаючи. Волст зовсім неохоче встає, тягне Ніла за собою.

Від кухні до спальні одні сходи і декілька кроків, але вони встигають зупинитись усюди, самозабутньо цілуючись, зрідка покусуючи один одному шиї, мов змагаються, хто перший почне голосно від того стогнати. Ніл нашвидкуруч складає їх одяг, мало не зірваний один з одного, на спинку стільця максимально охайно, наскільки взагалі здатен, поки Метт припадає до його шиї. Вилизує, гаряче дихає зверху, перед тим як засмоктати шкіру. Ніл тягне його за волосся, відриваючи від себе, обережно штовхає хлопця спиною на ліжко, нависаючи зверху. Метт виглядає зовсім по-блядськи із розкиданим по подушці спутаним волоссям, припухлими від поцілунків губами і цим висунутим кінчиком язика. Шия почервоніла від укусів і натирання щетиною Сандерсона, що, на диво, не приносить дискомфорту: чи то Метт звик, чи то йому просто подобається відчувати все загостреним від збудження, хоча, радше, і те, і інше в одночас. Ніл між пальців стискає його соски, несильно викручує – Метт скавулить, піддаючись вперед, губи кусає. Волст сильніше розводить коліна в сторони, повністю розкритий, дихає швидше, коли Сандерсон лише гладить його по ребрах своїми гарячими долонями із мозолями від барабанних паличок, і це тільки сильніше збуджує.

Метту здається, Ніл розтягує його просто непристойно довго, хоч і не може висловитись проти: пальці Сандерсона в роті не дають особливо говорити, то дозволяючи їх смоктати й вилизувати, то стискаючи язик, від чого Волст закочує очі кожен раз і тільки заглушено стогне.

— Як себе поводять хороші хлопчики? – хрипло питає Ніл, нахиляючись до вуха Метта, опалюючи своїм диханням. Витирає слюну хлопця об його ж підборіддя, спускає руку на шию, і Волст точно знає що буде далі, і від цього кумарить голову.

— Вони роблять те, що їм скажуть, – схлипує Метт від нестачі стимуляцій. Хочеться підмахувати стегнами, відчувати тиск на шиї, а не просто тепло чужих рук, але Ніл йому такого не дозволив, тому він стримує себе. Це важче, ніж здається, і Волсту приносить полегшення, що він хоча б може кусати губи і стогнати. Сандерсон майже ніжно цілує його, прихильно гладить шию, перед тим як несильно стиснути.

— Мій хороший, – Ніл носом проводить вздовж щоки Метта; здається, в того вже течуть сльози, і йому настільки добре, що він тільки і може що скулити, благально дивлячись на Ніла з-під прикритих очей. – Я хочу, щоб ти як слід попросив мій член, – шепоче, і Волст думає, що кінчить взагалі без доторків, тільки від цього хриплого голосу і вдало натискаючих на простату пальців.

Із диханням зібратись одразу аж ніяк не виходить, і Метт більше мичить і скиглить, м'язи швидко скорочуються від пози із прогибом в спині, тож він тремтить, закочує очі, коли Сандерсон легкими поцілунками покриває шию.

— Будь ласка~а, Ніле, мені дуже-дуже потрібно відчувати твій член в собі, блага~аю, витрахай мене, – Метт дихає через рот, висунувши язик. Ніл гарчить йому в шию, на що Волст скавулить. – Прошу, будь ласка, – в Метта ледве вистачає голоса і сил, щоб зв'язно говорити. – Я хочу твій член, – ледь шепоче, дихає шумно і важко.

— Гучніше, – наказує йому Ніл, і Метт просто не може не підкоритись. Сандерсон кусає кудись в плече, одразу зализує. – Смачніший за полуницю.

— Благаю, я дуже хочу твій член, – Метт повторює і одразу стогне, коли Ніл стискає його горло, мружиться, що аж сльози швидше течуть, і Сандерсон їх злизує, цілує в щоки. Волст думає, що більшого збоченця він ніколи не стрічав, і думає, що хлопця знайшов дуже собі під стать, і це вже остаточно зносить дах.

Ніл шепоче щось, здається, дозволяє рухатись чи щось таке, проте Метт вже не особливо слухає, поглинутий відчуттями, він тільки стогне, відкликаючись на кожен рух і стискання шиї. Ніл входить у піддатливого хлопця плавно, дає трохи звикнути, і поступово темп стає все більш рваним. Метт стогне до хрипоти, чує кожен стогін-гарчання Ніла в його губи чи шию. Волст кінчає першим, справді майже без доторків, останні поштовхи Сандерсона він відчуває особливо гостро, що аж сильніше вигибається наостанок.

Ніл падає поруч, важко дихає. Серцебиття ніяк не приходить в норму. Метт же намагається зібратись докупи, злегка тремтить. Тіло починає відчуватись якимось важким – втома різко навалює. Повертається голову до Сандерсона, той підсувається трохи ближче, цілує в лоб. Волст хоче припіднятись, проте Ніл заспокійливо вкладає його назад. Скронею притискається до Меттового плеча, обіймає поперек. У Волста сил ледве вистачає, щоб приобійняти у відповідь. Рухатись зовсім не хочеться, і вони лежать в обіймах, розслабляючись. Метт думає, мабуть, зараз засне, і думає, що має на те повне право. Ніл трохи підтягується нагору, затягує Метта і лінивий повільний поцілунок. Прибирає з чужого спітнілого лба прилиплі пасми, лягає поруч, все ще обіймаючи, слабко усміхаючись. Метт притуляється ближче, зручніше, блаженно прикриває очі.

Chapter Text

У них так часто – агресія із турботою і рідше інакше, хоч це торкається лише сексу. Що сказати, беруть від молодості все, що можуть. «Зустрілись два придурки», – інколи жартує Метт, вкладаючись поперек Адама, викликаючи тихе зойкання та хриплий сміх.

Метт більш наполегливий цього разу, по-власницьки тримає в кулаці волосся Адама, хоч і валиться на спину поперек ліжка, чи то Гонтьє його штовхає, особливої різниці, насправді, немає. Вони все одно пристрасно цілуються, кусаючи губи, і Волст ногами обвиває старшого хлопця за талію, тазом піддаючись трохи вгору. Адам руками ковзає на стегна Метта, гладить внутрішню поверхню крізь чорні тонкі й вузькі джинси, перебираючись на сідниці, стискає, що Волст тихо скулить в поцілунок. Гонтьє із натиском веде вище, підхоплює хлопця під коліна, тисне, несильно, проте і Метт дозволяє себе згибати. М'язи швидко починають нити від закинутих майже на рівень голови ніг, ще й важкі черевики ніби зараз перевісять, і Метт складеться навпіл; м'язи від того напружені і горять. Волст перетинається із захопленим, враженим поглядом Адама, і біль в ногах вже не здається таким неприємним. Метт дихає частіше, дещо полегшено, коли Гонтьє допомогає розігнутись. Коліна сам розставляє в сторони, що Адам вільно стоїть між його розведених ніг, схилившись, виціловує шию. Роздягають один одного швидко, абсолютно не звертаючи увагу на стан зім'ятого одягу, похуй, потім попрасують.

— Чекай, – Гонтьє видихає дещо схрипіло, притримує Метта за ребра, в той хоче увібрати в себе ці сильні гарячі доторки. Адам нахиляється, одною рукою підхоплює важкі півчобітки Волста. – Давай залишимо? – пропонує із хижою посмішкою, в сірих очах танцюють бісики, і єдине, про думає Метт, знову шнуруючи черевики – це те, наскільки, напевно, розбещено він виглядає, і думає, що йому подобається відчувати на собі аж голодний погляд Адама.

Метт лежить перед ним, розкритий, повільно водить руками по своєму тілу, гладить стегна і виступаючі клубові кістки, пальцями перераховує ребра, стискає соски і сам тихо стогне; інколи привідкриває очі, щоб бачити, як Гонтьє, спостерігаючи за плавними рухами, дрочить, і Волсту від того потроху зносить дах. Сам же себе не торкається, навмисне відтягує момент, щоб збудження відчувалось яскравіше. Адам перехоплює його за руки, тягне на себе, вимушуючи сісти в ліжку, намотує волосся хлопця на кулак, паралельно цілуючи. Гонтьє тисне на плечі Метта, що той спускається на підлогу, стаючи перед ним на коліна. У Метта погляд темний, чорний чуб спадає на обличчя, він його відкидає різким рухом. Адам гладить хлопця по голові, трохи грається з волоссям, вплітає пальці, збираючи пасми на потилиці. Трохи тягне вниз і Метт підіймає на нього не тільки погляд, а й голову, повністю показуючи почервонілі щоки і закушені в очікуванні губи. Адам шкіриться, роздивляючись, все ще міцно тримає за волосся, і Волсту трохи боляче і приємно в одночас.

Метт сам тягнеться до члена Гонтьє, кінчиком язика торкається головки, не зустрічаючи перепон, маже активніше, облизуючи вздовж всієї довжини. Погляду не зводить з обличчя Адама, уважно слідкуючи за реакцією. В того у самого дихання рване, а коли Метт різко насаджується ротом, Гонтьє тихо стогне. Волст все ж прикриває очі, губами обхоплюючи член, язиком ковзає, то швидше, то повільніше, потроху починається рухати головою. Адам кусає губи, хоч це і не особливо допомогає заглушити стогони. Тисне на потилицю Метта, вимушуючи насадитись сильніше, і той намагається розслабити щелепу, дозволяючи трахати себе в рот.

Гонтьє смикає хлопця за волосся, що той із розчарованим стогоном відривається, характерно прицмокуючи. Хапається за протягнуту руку, важко встає. Почервонілі коліна болять, і, мабуть, завтра на них будуть величезні синці, проте зараз Адам вкладає Метта грудями поперек ліжка, вимушуючи стояти у цих своїх звабливих півчобітках. Волст приблизно уявляє, як він зараз виглядає, і він чудово розуміє Гонтьє, коли той кілька разів сильно плескає Метта по сідницях, вибиваючи стогони. Незважаючи на біль, Волст тільки сильніше вигибається в спині, підставляючи задок під удари.

Метт дещо судомно тремтить, коли холодні слизькі від змазки пальці ковзають між сідниць, спочатку тільки масажуючи кільце м'яз, і лиш потім повільно проникаючи. Метт піддатливий, тихо скавулить, підвищуючи голос разом із пришвидшенням рухів, хниче, коли Адам дістає пальці, і тільки міцно тримає за стегна, аж до болю, що Волст переступає з ноги на ногу від нетерпіння. Гонтьє одною вже ніжніше притримує за стегна, іншою направляє себе. Входить плавно, повільно, даючи звикнути. А потім рухи стають рваними, швидшими, Адам не дає Метту собі дрочити, і той мало не плаче від гарячих пальці у основи свого члена. Гонтьє проштовхує пальці другої руки в рот хлопця, змушуючи смоктати, вибиваючи гучні стогони, ковзає до шиї Метта, розмазуючи його слюну по підборіддю. У Волста ноги сильно тремтять, коліна підгибаються, він переносить вагу на груди, на ліжко. Адам відпускає його член, підтримує під стегна, і горло періодично стискає, що Метт закочує очі від задоволення і болі, болючого задоволення. Волст не дуже очікує, але кінчає геть без доторків, його витрахали, як сучку, йому дуже ахуєнно висіти на руках Адама, особливо відчувати його останні поштовхи і гарячу сперму в собі.

Гонтьє важко дихає, виходячи, ще раз гладить сідниці Метта, легенько плескає. Допомагає йому повноцінно залізти на ліжко, бо коліна у Волста зараз не слухаються, тіло взагалі дуже розслаблене і не слухається. Падає поруч, і Метт тягнеться до нього із поцілунком. Вони, через збите дихання, цілуються повільно, ніжно, ніби не Адам п'ять хвилин тому із силою кусав Уолста під лопатками, а тепер зализує власні укуси вздовж Меттової шиї. Той слабко посміхається, прикриваючи очі, гладить Гонтьє по голові, що її він втомлено вклав на груди Волста, вплітаючи пальці у спутане вологе волосся. Адам тягнеться до вільної руки Метта своєю, сплітає пальці, підносить до губ, легенько цілує цей замок. Обіймає хлопця, прикриваючи очі, розслаблено видихаючи.

Chapter Text

Ніл дуже шкодує, що надто рідко зупиняється, щоб замислитись над своїм життям, проте коли він це все ж робить, сидить у роздумах справді довго.

Він сидить на даху їхнього котеджу, і чорт би взяв, ще років зо чотири тому він би навіть на цей двоповерховий будинок не видерся б, щоб сидіти так впевнено на шифері, геть для того не призначеному, ще й жах якому холодному – грудень як-не-як. Проте цікавість шаритись разом із Адамом брала своє, і най це буде дах багатоповерхівки, Сандерсон такі навчився взаємодіяти з висотою і відчувати свободу, й багато в чому тут була заслуга саме підтримки та розмов із Гонтьє. Взагалі, саме цього разу, Ніл на дах йшов гірлянди вішати, а потім якось присів та й призадумався, таке буває. Ногами зрідка гойдає в повітрі, снігу немає і це дуже доречно зараз.

Ніл дивиться, як вулиця освітлюється ліхтарями, як у сусідів мерехтять кольорові гірлянди на подвір'ї. Саме сюди їх затягнув Метт, і Сандерсон геть нездивований: саме молодший із Волстів завжди виявляв потяг до затишку і спокою.

Насправді, Ніл інколи не розуміє, як його терплять. Він часто далеко не приклад стриманності, хоч часто і ходить із кам'яним обличчям. Ні, він розуміє, його просто люблять, але щоб настільки... Для Сандерсона трохи дивно усвідомлювати, наскільки сильно і щиро його люблять і приймають, хоч він робить абсолютно те саме, і для Метта з його, останнім часом вже рідкими, вибухами на рівному місці, і для Адама з його пасивною агресією. Може, вони тому і зійшлись, всі періодично трохи не в собі, і в найгірші моменти ніхто нікого не залишав. У Ніла всередині розливається тепло, що теж трохи дивує: для нього зовсім незвично так розслаблятись від самих тільки думок про когось. Сандерсон все думає, наскільки ж всесвіт нечітко чує прохання, але він ні в якому разі не жаліється, навпаки, він навіть щасливий. Колись давно він мріяв про те, як буде жити із сім'єю у власному будинку, готувати для кілька людей, вранці возити дітей в школу, коли не в турі. Ну, майже. Хіба що, єдині діти, про яких він піклується врешті, це його племінники і дві собаки. Та й бажання бути кухарем у сім'ї виповнилось – він єдиний, хто готує смачно. І на кількох людей, все як він і хотів. Не міг же Ніл знати, що цими кількома буде Адам, Метт і, власне, він сам. А може і знав, і потайки мріяв.

Сандерсон обережно злазить з даху, одразу заповзаючи у вікно свого будинку. Час повертатись вниз, до хлопців. Зараз різдвяні канікули і Бред із жінкою та дітьми приїхали до їхньою маленької сім'ї на свята, і Нілу це приносить якесь відчуття ідилії, гармонії.

На виході з горища одразу потрапляє в теплі обійми Метта і на його фоні розуміє, наскільки змерз. Волст тягнеться із легким поцілунком, носом утикається в плече Ніла.

— Пішли дещо покажу, – шепоче він, за руку тихо веде у сусідню кімнату.

Прикладає палець до губ, мовляв, мовчи. Із лагідною щасливою усмішкою киває на привідчинені двері. Сандерсон тихо заглядає, сам не може стримати широкої усмішки. Адам, цілком поглинутий процесом, м'яким голосом пояснює щось молодшенькому Бреда, що із захватом слухає, притримуючи в руках дещо завелику гітару Гонтьє. Ніл відходить від кімнати, і ледве утримується від замилованих писків, тільки кусає розтягнуті в усмішці губи. Вони щасливо переглядаються з Меттом, обіймаючись під стіною.

— Він такий чудовий, – шепоче Волст, підборіддям вмощуючись на плечі Сандерсона. Той обіймає, гладить по спині.

— Я його так сильно люблю, – розуміюче каже Ніл, губами притискаючись до скроні Метта, відчуваючи як той видихає тихе «І я теж».

Все ж, приблизно про таке він і мріяв. Вони всі любили дітей, але на встановлення якось не наважувались, тому періодично бачити дітей Бреда виявилось найкращим варіантом для всіх.

Ніл в голові приблизно прикидає котра зараз година. Мабуть, час вже збиратись за святковим різдвяним столом усім разом. Сандерсон широко усміхається, обіймаючи Метта міцніше.

Chapter Text

До того, що життя занесе їх у поселення без зв'язку, вони зовсім не були готові. Тобто, ні, вони свідомо туди переїжджали, але на той момент руки Ніла ще не торкнулись електрощитка і світло, хоч в не у кожній кімнаті, але було.

— Ти ж інженер... – здивовано коментує Метт, дивлячись на плавлені проводки. Від деяких ще тягнеться тоненькими завивками дим.

— Ну... Так... – зніяковіло закушує нижню губу Сандерсон. Сам в шоці не менш.

— Електрик, до того ж... – чи то з насмішкою, чи то вражено додає Адам. Насправді, десь в глибині душі він очікував такого результату.

— Та бля, ви б теж нічого нормального не зробили, – Ніл роздратовано закочує очі. Останні хвилин п'ять його хлопці об'єднались в дует по жартам і шпилькам в його сторону за згорілу проводку.

— Ми б одразу фахівця викликали, – киває Гонтьє і Волст активно киває, згоджуючись. – Але ж ні, ти ж в нас краще за всіх все вмієш, – важко позіхає, поки Ніл на емоціях стискає кулаки. – Ладно, іди сюди, – Адам притягує надутого Сандерсона в обійми, цілує в скроню, попри бурчання останього. Метт гладить його по руці, хоч і перекидається Гонтьє розуміючими поглядами.

— Скільки я вам мінетів заборгував, десять кожному? – шуткує Ніл і сам же регоче зі свого півжарту.

— Переоцінюєш здатності свого чудового рота, – коментує Метт, хоч і хижа посмішка торкається його губ. Шепоче Сандерсону на вухо щось, чого Гонтьє не чує, але Ніл аж зніяковіло червоніє, і Волст хитро підморгує Адаму.

Загалом, це не настільки й погано, зрештою, Ніла хоча б самого не вдарило струмом, і це приносить неабияке полегшення (адже цей «безвідповідальний самовпевнений ідіот» за характеристикою Адама, ніяк не подбав про власний захист). Найбільшою проблемою все-таки є віддаленість від міста, тому вихідні вони проводять зі свічками, і Волст жартує, що все це дуже романтично, з іншого боку. Все одно на Ніла довго злитись вони з Гонтьє не здатні, тим паче, ще й за таку дрібницю.

Не те щоб, життя сильно погіршується, хіба тільки без гарячої води у бойлері дещо незручно. Готує Сандерсон все на вогні, і в цьому є щось особливе (насправді всі троє просто люблять, як він готує, тому будь-що буде, так званим особливим). «Тільки не спали пічку», – зі сміхом просить Метт, про всяк випадок ховаючись за спиною Адама. Ну, а мало що, раптом Ніл вирішить його в помсту холодною водою облити. Волст, звісно, вірить, що над ним так знущатись не будуть, але він знає, що Сандерсон може. Адам, у приступі натхнення та повного єднання з природою, абсолютно незвично для себе займається садом, поки Метт відповідально придумує декор для всього, де його ще немає, чи йому просто не подобається. Бо чим же ще їм займатись, поки Ніл намагається полагодити проводку самостійно, проте цього разу обережніше і досліджуючи з'єднання в усьому будинку.

Увесь наступний тиждень Ніл чесно їздить у місто, займаючись пошуком необхідних матеріалів, і, що головне, під наглядом фахівця.

Адам всією вагою вкладається на ноги Метта, вмощуючись головою на грудях хлопця. Волст здавлено шипить від несподіванки та важкості, проте тільки совається, лягаючи зручніше. Не скидає, навпаки, одною рукою обіймає Гонтьє за шию, куйовдить волосся, не відриваючи погляду від книжки в іншій.

— Шо читаєш? О, Кінг, як тобі? – Адам вигибається, щоб подивитись на обкладинку, і Метту стає справді важко дихати, коли його втискають у ліжко.

— Чесно? Таке собі. Але цікавіше, ніж тупити в газон, – відкладає книгу, повністю концентруючись на хлопцеві на собі.

— Не ображай газон, – із серйозним виразом обличчя каже Адам.

— Газоне, мені дуже шкода! – Волст гукає в сторону відчиненого вікна і вже через секунду вони разом вибухають сміхом.

Гонтьє трохи злізає з хлопця, звільняючи від навантаження, хоч і обіймає, мов коала, руками і ногами. Метт тихо хіхікає, гладить хлопця по спині, щокою притискається до маківки.

— Знаєш, а мені подобається, – раптом каже, пальцем виводячи візерунки на чужих плечах.

— Мені теж подобається обійматись з тобою і Ніл, – одразу відповідає Адам, невинно усміхаючись. Метт сміється, вигибається, щоб лишити поцілунок в лоба.

— Авжеж, – згоджується, – А взагалі я про це все... В сенсі, те, як ми прилаштувались до відсутності світла і все таке. Хоча заряджати телефони по черзі в машині, це незручно, але взагалі... – Метт задумливо перебирає відросле волосся Гонтьє.

— Тільки Нілу не кажи, а то ще щось критичне зламає, – жартує Адам, швидко цілуючи Волста в щоку. – Взагалі, так, я розумію про що ти. Ми без зв'язку із цивілізацією пізнали дзен і це помітно, а ще якийсь особливий в цього всього відтінок є, скажи?

— Я ж і кажу, – Метт обіймає його зручніше.

Ніби якось ближчі стали, від нічого робити ввечері без світла, вони всі втрьох більше обіймаються, частіше розмовляють на важливі для них теми. Все ж, їм необхідний був цей досвід. Мабуть, справді пізнали дзен і духовне просвітлення.

Chapter Text

Якщо існує якесь таке снодійне, котре взагалі спрацює на мені, я би заплатив скільки завгодно, особливо, якби в мене ще й сни забрали. Спокійний сон без сновидінь – те, чого мені бракує вже роки так чотири поспіль. А може і більше, якщо чесно, я дуже погано пам'ятаю деякі моменти. А деякі викарбувались в моїй пам'яті, мов випалені всередині на повіках, і кожен раз, коли я заплющую очі, я бачу ці сцени. Я бачу вогонь, полум'я усюди, воно вбиває моїх побратимів, воно пожирає будинок поряд. Зізнатись, я все ще бажаю помсти. За всіх, за мою країну, за моє місто, за моїх знайомих, мій народ, за моїх близьких.

Я знаю, що Ніл почуває те саме, я чую, як він інколи прокидається вночі і лізе перевіряти новини чи пильно дивиться на вікно, прислухаючись. Тоді він переводить погляд на інший кінець кімнати, а це просто в мене з рук щось випало – довбаний раптовий тремор. В такі моменти Ніл навіть не поводиться, як сука, навпаки, сидить поруч і ми просто дихаємо. Рідше – обіймаємось, це коли нам обом надто погано. Частіше погано мені. Це Ніл сильніший за мене, набагато. Він може боротись із кошмарами. Він вміє тримати себе в руках. Він зміг витримати весь цей жах. Я, звісно, теж, але не так, психіка в мене поплила помітніше. В усякому разі, для мене це було саме так.

Але ми обидва живемо в постійній напрузі в опасіннях, що знову прокинемось від вибухів.

Таке відчуття, що ми все життя винаймаємо квартиру разом, і тоді, чортового 24 лютого, ми довго не лягали спати: в мене було дивне і погане передчуття (я ходив так два місяці, але не суть), а Нілу тоді наснилось щось страшне про мене, і він лежав на мені, приходив в себе. Так і заснули. І прокинулись через пару годин, коли пролунав перший в нашому районі вибух. Тоді це справді сильно злякало, і страшно було наступні години дві, коли подекуди ще було чутно, як щось вибухає, і ми нічого не розуміли повноцінно, і ми судомно вигадували план подальших дій. Потім страшно було тільки втратити один одного, за себе такого страху якось не було. Особливо, коли ми пішли на фронт, страх померти зникає, коли ти бачиш і розумієш, що вмираєш за свободу своєї країни і життя твого народу. Близьких втратити лякало мене сильніше, хоч я і розумів, що це часто стається, ще й у гарячих точках.

Метт прийшов в нашу бригаду, мабуть, в травні чи квітні. Я так і не знаю, скільки йому було тоді років, але малий навіть не мав чого втрачати: в його будинок влучила ракета і сім'ї в нього більше не лишилось, а старшого брата вбили ще у 2014, і коли він то розповів, нам із Нілом було якось надто хуйово. Можливо, ми самі молоді чи чутливі та емпатичні, а може все одразу, але нас розривало від люті на йобану росню, котра двічі намагалась зламати цього хлопчика. Метта любили ми всі, а Метт любив всіх нас. Навіть зараз, ми з Нілом згадуємо його. Ні, ми пам'ятаємо усіх, але саме Метт для нас дорогий. Може, хоча б тому, що якось він із сумною посмішкою сказав, що ми йому як сім'я.

Я все ще пам'ятаю, як ми ховались у чийомусь зруйнованому будинку. Нас накривали з арти, і особливо можливості перебирати хоч якимось захистом, не було. Я пам'ятаю, як гуркотіло, як все світилось, як подвір'я і сусідня хата палали, а ми визирали із чужого погребу. За цю війну ми побачили зблизька багато ракет, деякі падали неподалік від нас, але та, котра прилетіла рівно в ту сусідню хату, де був Метт, вона була найстрашніша. Ми потім ще дуже довго шукали Метта і вірили, що він встиг потайки втікти. Віра розбилась, коли знайшли його понівечене тіло. Було боляче ховати Метті незнамо де в лісу, лишаючи лишень прапор, але передавати тіло нікому, і залишити просто так ми теж не можемо. У бригади було багато проблем потім, але нам вдалось вибити права на перепоховання таких, як Метт – без сім'ї, для котрих єдиною сім'єю були побратими.

Я не заспокоюсь, поки не буду впевненим, що Ніл більше не стікатиме кров'ю в мене на руках. Що я більше не буду бігти через палаючу вулицю. Що ще один мій близький друг не помре від ворожого снаряду.

Звісно, що ми перемогли, за це віддали життя мої знайомі і незнайомі, ми всі стояли до останнього. Але ж якою ціною...

— Ти в порядку? – Ніл торкається мого плеча. В нього величезні синці під очима.

— Я... Ти знаєш, – він мене розуміє. Мені важко сказати, як я себе почуваю, але ми в однаковому стані, хіба що в мене це посилено. Ніл киває, обіймає мене, і це все ще відчувається, як найбільш спокійне і стабільне в моєму житті.

— Я з тобою, – шепоче Ніл мені на вухо.

Я йому вірю. Бо він зі мною, а я з ним. І разом ми зможемо подолати свої проблеми. Ми, блять, росню роз'єбали, хіба ми свою психіку не зможемо відновити? Ми титани, нас так називають люди. Я тримаюсь, мене тримають руки Ніла навколо мене.

Я знаю, що все буде добре. Колись до мене перестане так часто приходити образ палаючого ґанку, образ моєї палаючої країни, образ мого палаючого Метті. Колись... Але просто треба пережити, стиснувши зуби.

Chapter Text

Адаму здається, він життя прожив у погоні за кращим життям, і все, що у нього лишилось – величезний досвід і купа помилок. А ще проблем зі здоров'ям і світосприйняттям: хто б міг подумати, що його розуміння «кращого життя» буде змінюватись з року в рік і це, врешті, виявиться не дуже вдалим і безпечним. Тим не менш, Гонтьє відчуває себе цілком щасливим із тим, що має зараз. Хоча і шлях був неймовірно тернистим і просто небезпечним, але от він тут, живий і насолоджується цим.

Ніла же не лишає відчуття, що його погоня за досягненнями в усіх сферах ніколи не закінчиться. Він вже просто звик виснажувати себе, проте впевнено йти до мети. Інколи Сандерсону здається, що він себе вб'є своїми навантаженнями, але не полишає намагань досягти бажаного. Разом із тим, він навчився отримувати задоволення від свого стилю життя, най навіть для когось це видається стражданнями.

В якомусь місці стежки цих двох перетнулись і далі співпадали, якщо дивитись глобально. Так і вийшло: Адаму важко без турботу Ніла, Нілу важко без підтримки Адама. Можливо, якби один не був поряд із другим, обидвоє вже б просто не витримали всього цього, хтозна. Вони вірять: поки вони разом, вони надзвичайно сильні.

Ніл втомлено опускає голову на коліна Адама, піддаючись його теплим руками, дозволяє вкласти себе, обійняти. Гонтьє гладить його обличчя подушечками пальців, перебирає волосся – такі рідні та звичні жести, від яких аж стає тепліше, що Сандерсон мало не муркоче. На губах мимоволі з'являється розслаблена, умиротворена усмішка. Він вивертається і обіймає Адама за талію, ховаючи обличчя в його ногах, щось тихо бурчить на кшталт «вони мене так сильно заїбали». Той знає, краще нічого не питати. Захоче – сам скаже. Ніл і продовжує:

— Я так заєбався. Ми вже по п'ять разів встигли з цими, блять, цими продюсерами пересратись, і блять, таке відчуття, що хтось винен, що дехто довбойоб, котрий не слухає інших, – роздратовано знову перевертається, на бік, щокою втискається в коліно, прикриває очі від ніжних погладжувань по голові.

— Охолонуть і заспокоються, – тихо задумливо промовляє Гонтьє, окреслюючи пальцем контури обличчя Ніла. – Знаєш же, не раз вже проходили.

— Гадаєш? – від чогось невпевнено перепитує той, підставляє голову під теплі, лагідні руки. – Чесно кажучи,я інколи так сильно сумую, що ти пішов з гурту, ти якось вмів повпливати на всіх, – сумно каже Сандерсон. – Але я радий, що тобі емоційно зараз краще, ніж було з нами.

— Дякую, – Адам масажує хлопцеві голову. – А що зараз у вас там не так? – щиро цікавиться, може, навіть зможе підказати.

— Та Метт альбом сам написав, ахуєнний, як на мене, але критики не дуже зацінили, і вимагають щось інше, а ми нічого переписувати не збираємось. Вони мене так сильно заєбали, – Ніл хниче, притискаючись ближче.

Адам відповідає не одразу, спочатку нахиляється до нього, легенько цілує у кутик губ, лагідно пошепки питає:

— Що тобі зараз хочеться, щоб стало спокійніше та краще?

Замість відповіді Ніл тягнеться нагору, тільки щоб обійняти Гонтьє за шию, притиснутись всім тілом, сидячи поперек чужих колін. Носом утикається в шию, видихає, розслабляюючись. Вдихає рідний запах, відчуваючи спокій від долонь на спині та потилиці, що ніжно гладили, обережно ще сильніше притискаючи до себе. Адам трохи вивертається, цілує кудись – чи то у волосся, чи то у лоба, щокою потирається об голову Сандерсона. Той поволі розслабляється, вже не відчуває себе таким злим та невдоволеним. Притискається, немов намагається поглинути в себе тепло Адама, щоб завжди носити в собі частинку спокою. Гонтьє просто хаотично, але ніжно легенько цілує, массажує Нілові голову, тихо питає:

— Краще? – відчуває, як Ніл посміхається в шию, шепоче у відповідь:

— Я люблю тебе.

Гонтьє ненадовго завмирає, все ж, Ніл не так часто каже про любов. Цілує хлопця в скроню, ближче притуляючи до себе.

— Моє ж ти сонце, – Сандерсон тихо сміється, зручніше влаштовуючись в руках Адама.

Якщо життя – це погоня за чимось, то свій спокій і щастя вони обидвоє вже наздогнали і міцно тримаються за них.