Work Text:
Після останньої Головної гри залу вже прибрали, але Шін все ще нерухомо сидить під трибуною у формі пісочного годинника з кров’ю трьох людей на руках. Дванадцятьох, якщо рахувати від самого початку.
Йому не хочеться вставати. На підошвах його старих туфель засихає кров. У гарячому повітрі запах заліза.
У тій чи іншій мірі він винен у смерті дванадцятьох людей, і з цією думкою йому тепер жити далі.
— Дивне то все, еге ж? Ще годину тому рештки у чорних пластикових пакетах були повноцінними людьми.
У монотонному гулі флуоресцентних ламп знайомий голос прозвучав настільки гучно, що Шінові здалося, ніби його череп розрубили сокирою.
— Ти так довго будеш сидіти, Шіне? Чи вже Соу? Можна повернути своє ім’я, м?
Він ніяк не реагує, навіть не підіймає погляд.
— Сподіваюся, ти тепер задоволений, — Соу сідає поряд і акуратно заправляє за вухо пасмо скуйовдженого ціанового волосся. Коли порцелянові руки випадково торкаються його щоки, то Шінові здається, що вони холодніші від металу на його шиї.
Він за звичкою дряпає шкіру під нашийником.
— Власне, я прийшов, щоб його зняти, — каже Мідорі, посміхаючись.
Шін багато думав про те, що станеться, коли гра скінчиться. Але навіть коли метал зникає з його шкіри, йому не вдається повноцінно дихати.
***
На відміну від ліжка в його старій маленькій квартирці на окраїні міста, це не заскрипіло, коли він спробував підійнятися.
Кімната була досить дивна: ніде не було жодного вікна, а стеля і стіни брудно-сірого кольору, немов їх перефарбовували вже багато разів.
Привид у накинутому на плечі білому халаті одразу заворушився у темному кутку. Він загашує цигарку о керамічну чашку і бере з невеличкого столику папку з документами.
— Доброго ранку, спляча красуне, як самопочуття?
— Ніби мене переїхав асфальтовий каток.
— Так і запишемо, — Соу порожньо посміхається. — З цього моменту я твій наглядач. Моя робота — дивитися за тобою всі 24 години на добу і слідкувати, щоб ти не вчинив чогось.
— А що, якщо я відмовлюсь? Хіба вся смертельна гра не влаштовувалася заради того, щоб вибрати нового лідера мафії?
Лялька сміється.
— Ти правий, але тебе визнали непридатним до такої важливої роботи. До того ж, ти вже забагато знаєш, відпустити просто так тебе не можна. Тому, поки ти живеш спокійним неприглядним життям і мовчиш, тебе ніхто не буде чіпати.
Лялька подає йому підніс з вечерею і ставить на тумбочці поряд.
— Будь вдячним, що тебе взагалі залишили живим.
Суп у мисці вже холодний.
— Один неправильний рух, і ти станеш просто рядком у списку жертв.
***
— Агов, Шіне! Чуєш мене? Ми майже на місці.
Він прокидається на задньому сидінні машини. Та сама холодна порцелянова рука тримає його за руку.
— Куди ми їдемо?
— Як «куди»? До тебе додому. Або в тебе є якісь інші важливі місця, де треба бути?
За його відчуттями, він не був вдома вже цілу вічність, серце починає калатати швидше, коли він бачить знайомі вулиці. Ось парк, в який він часто ходив під час перерви на роботі, а трохи далі — міст через річку. Може, тепер він зможе повернутися до нормального життя і забути останні кілька днів, як страшний сон?
Таксі зупиняється перед багатоповерхівкою. Лялька відчиняє багажник і дістає звідти свою валізу.
— Не найкращий район, як на мене, — каже Соу, оглядаючись.
Шін підіймається знайомими брудними сходами на четвертий поверх, а за ним слідує тінь у чорному костюмі та білосніжній випрасованій сорочці. Лялька притримує двері, коли він заходить до своєї квартири.
Він робить крок всередину і зупиняється. Всі меблі стоять на своїх місцях, всі речі там, де він їх і залишив того вечора перед тим, як іти на роботу. Він відчуває себе іншою людиною, але його квартира залишилася такою ж самою, за винятком товстого шару пилу і зів’ялої квітки на підвіконні.
На незастеленому ліжку у неприбраній кімнаті все так само лежить мобільний телефон.
15 пропущених дзвінків від менеджера комбіні, де він працював касиром і одне-єдине повідомлення:
«Тебе звільнено».
Він спробував засміятись, але з рота вилетів тільки незрозумілий потворний звук.
Більше ніхто не помітив його зникнення. Все те, що колись було важливим, більше не мало ніякого сенсу. Безнадійний світ, в якому кожного дня трапляється горе, де жодна людина або організація не зможе захистити тебе від болю.
Лялька торкається його плеча:
— Куди мені покласти свої речі?
***
Усюди бруд. У його кімнаті брудні пластикові пакування, баночки з-під їжі і гори немитого посуду, який в нього не було сил віднести до кухні. У нього зовсім нема апетиту, а колись улюблений різновид лапші швидкого приготування тепер на смак, як картон.
Його волосся брудне і нечісане, занадто довгі пасма лізуть йому в очі.
У маленькій ванній кімнаті він намагається не дивитися на своє відображення у дзеркалі та посмішку тіні позаду, і просто раз за разом миє руки з милом, намагаючись позбутися запаху крові.
Шкіра на його долонях почервоніла і лущиться.
Вода ледве тепла.
Погляд Соу повзе його спиною.
Лялька не дихає.
Він закручує кран і бере рушник.
У нього достатньо часу подумати. Навіть забагато.
***
— На честь того, що ми вже місяць живемо разом, я хотів би зробити тобі невеликий подарунок.
— Мені нічого від тебе не потрібно, — відповідає Шін, намагаючись приховати дрижання власного голосу. У нього погане передчуття. Соу ніколи не робить речі просто так.
Лялька розгортає невелике паперове пакування.
— Це тобі. Я багато часу витратив, щоб вибрати найкращу.
Насичено-бордова троянда. Шінове обличчя миттєво втрачає весь колір, а на чолі виступає піт.
— Прибери це, прибери це, благаю, прошу тебе, — він намагається закрити лице руками, але Соу хапає його за зап’ястя. Світ навколо пливе і крутиться.
— Відпусти мене! — нарешті, йому вдається вирватися і він якнайшвидше біжить до ванної.
Лялька стоїть біля дверей і водить по ним порцеляновим нігтем, слухаючи кожний звук, і як розривається тиша від схлипування і тяжкого дихання.
— Чому ти так гостро реагуєш? Це ж просто квітка. Який же ти чутливий, — лялька смикає за ручку. Замкнено.
***
Він у черговий раз із криком прокидається від нічного кошмару.
03:44, червоні цифри миготять на електронному годиннику. Лялька сидить прямо поряд з його ліжком і дивиться, не відриваючи очей.
— Як самопочуття? — питає Соу вже в сотий раз, від цього питання Шіна вже починає нудити. У світлі місяця, що пробивається крізь щілину між шторами, його обличчя здається неприродньо-блідим.
— Стули пельку… — Каже він тихим голосом без жодної емоції, намагаючись тільки глибше заритися під ковдру, але лялька відтягує її назад.
— Все ще немає сил підійнятися з ліжка, так?
— Ти сам прекрасно знаєш відповідь.
— Шіне... Нагадай-но мені, скільки людей віддало свої життя, щоб ти міг просто отак гнити живцем у чотирьох стінах? Коли ти востаннє виходив на вулицю?
Лялька нахиляється ближче і шепоче йому на вухо:
— Жалюгідний. Ти ще жалюгідніший, ніж я тебе пам’ятаю.
Ще ближче.
— Ти не дуже сильно відрізняєшся від сміття у коридорі.
Шін практично може почути, як лялька посміхається.
— Зачини вікно. Мені холодно.
Він притискає подушку до вух, але все одно чує сміх Соу. Голова болить ще сильніше.
***
Кухню з низькою стелею і штукатуркою, що відвалюється від стін освітлює жовта лампочка накалювання. Вона так і висить на голому дроті, і у мерехтінні тінь у фартусі тримає іншу тінь за зап’ястя.
— Тільки я відійшов, щоб забрати продукти, а ти вже знайшов ніж. Тобі не можна його брати у руки, затямив?
Соу підіймає з підлоги пакет, збирає овочі, пакунок з м’ясом і кілька пляшечок соусу, які він впустив.
— Я не хочу, щоб ти вмер з голоду, ось і все, — каже він Шінові, що сидить навпроти.
— Стули пельку, — він лягає на стіл і обхоплює голову руками.
— Ти сам погодився на таке життя. Боягуз.
Лялька швидко нарізає моркву, картоплю і редис. Практично готовий бульйон вариться на малому вогні.
— Тобі має бути соромно. Як ти думаєш, що б сказала Канна, побачивши тебе зараз?
— Не твоя справа.
Він знімає з плити невелику каструлю супу і ставить на брудний подертий дерев’яний стіл.
— Смачного.
— Я не буду.
— Я не настільки погано готую.
— Можеш вилити.
— Не змушуй мене це робити, — він берез до рук ложку і підносить її ближче до Шіна.
— Іди до біса, — він різко встає з-за столу, швидким кроком повертається до спальні і забивається у кутку, загорнувшись у ковдру.
***
Щоночі у його кошмарах криваво-червоним квітнуть троянди. Щоночі він бачить, як скручені стебла протикають шипами порцелянову тонку шкіру.
Він не може відвести погляд.
Неприродньо вивернуті кінцівки зависають у повітрі, квіти в’януть на його очах і пелюстки повільно опадають на підлогу.
Слідом з’являються понівечені знайомі обличчя його колишніх союзників, які дивляться на нього з огидою і образою.
Він не має права забути.
І коли його рука дотягується достатньо близько, щоб торкнутися до квітів, порожні очі дивляться на нього і, з бридкою усмішкою, воно хриплим голосом каже:
— Це все — твоя провина.
Шін тікає, але щось хапає його за ноги і тягне вниз, він починає тонути у сирій землі, але ще більше рук тягнуть його все глибше і глибше; він задихається і не може відкашляти шматки ґрунту.
— Твій час померти.
Крик зривається з його вуст, Шін часто дихає, сівши на ліжку і стискаючи подушку. Його шкіра вкрита холодним липким потом.
Не можна засинати, не можна засинати, інакше він знов побачить ті жахливі видіння.
Він вмикає настільну лампу дрижачими руками і сидить так аж до сходу сонця.
Справедливість. Він просто відновлював справедливість. Кожен з тих вбивць заслуговував на смерть. Вбивці. Він відновлював справедливість. Він не винен. Він ні в чому не винен.
Лялька тільки посміхається.
***
У сірувато-бузкових туманних сутінках вони йдуть повз пустир. З неба час від часу падають маленькі сніжинки. Шін ховає руки у кишенях, але холод все одно пробирає його до кісток, позаду йде його вічний супутник у ідеально чистому взутті і укладеним волоссям.
Від думки про те, що він єдина жива людина на цьому кладовищі, йому стає ще холодніше.
Вони підходять до алеї, по обидвох сторонах якої ростуть клени, їх голі віти погойдуються на вітру. Йому не віриться, що він доживе до наступної весни і знов побачить їх зелене листя.
— Приніс би хоча б квітів.
— Ти знущаєшся?
— Ну, як скажеш. Все ще думаєш, що якщо вибачишся, то вони щезнуть?
Шін дивиться у землю і торкається пальцями перцевого балончика у кишені куртки і трохи заспокоюється. Тепер він завжди носить його з собою.
Нещодавно пофарбована калитка скрипить. Мармурові плити і букет свіжих червоних троянд тонким шаром вкриває перший сніг.
Шіна нудить. Він сідає поряд і розуміє, що йому не вистачає сміливості подивитися на ім’я або сказати його вголос.
— Вона мені не пробачить, чи не так?
— Якщо б вона була жива… Не думаю, що пробачила б.
Він нерухомо сидить, дивлячись кудись у далечінь, поки сніжинки вкривають його вії. Лялька поправляє синій шарф на його плечах.
— Ходімо додому, а то застудишся.
Вмикаються ліхтарі.