Chapter Text
Маюші була… милою. Дуже-дуже-дуже милою. Настільки, що в цьому вбачалася якась магія.
(Кріс може не вірити в її існування, але раціональні пояснення милоти Маюші просто не працюють)
Хоча Маюші взагалі була із зовсім іншого світу — вона ніби промінь сонячної радіації вписалася в сухі будні, розфарбовуючи все можливе і неможливе на своєму шляху нескінченною милотою.
А ці її панамки.
Кріс не могла ні відвести очей, ні розглядати це чудо.
Здавалося, що від цеї милоти у Кріс колись просто візьме й розірветься серце.
Після того, як Маюші її поцілувала, Кріс зрозуміла, що серце таки може розірватися і зростися з молекул у нову структуру знову. Бо після поцілунку Маюші Кріс більше ніколи не стане такою як раніше. Цей легкий, цнотливий дотик перекроїв усе її відчуття світу, так як тільки взаємність у романтичному коханні може.
Після цього дивитися на капелюшки Маюші стало більш можливим. Але у Кріс з‘явилося нове нав‘язливе бажання. Саме через нього вона могла годинами тинятися молами і окремими брендовими магазинами. І робити це настільки вдало, шо аж цілу колекцію найрізноманітніших панамок-кепок-шапочок-капелюшків зібрала.
Поза тим, тридцятий екземпляр вийшов особливим. Він мав якийсь аж най-най небесно блакитний відтінок і був настільки схожим на Маюші, що Кріс вирішила закруглятися цим.
Саме тому ввечері суботи вона запросила Маюші до парку і подарувала його із словами:
— Я кохаю тебе, Маюрі-чан.
(Таких сяючих радістю очей Кріс більше в житті не побачить.)