Archive of Our Own ^beta

Мерлін вилив ще одне відро води у дерев’яну ванну, проклинаючи Артура за те, що той досі сидів за столом. Якби ж він тільки вислизнув, щоб побачити одного з лицарів, чи пішов перевірити зброю, як часто робив, коли Мерлін готував усе до купання. Тоді б він не застряг тут, тягнучи відро за відром із кухні до його покоїв. Але ні, тому просто потрібно було сидіти тут і щось писати. Імовірно, дурний закон щодо нових зерносховищ, який пропонувала рада.

Мерлінові принаймні не довелося вічність стирчати на кухні, чекаючи, доки казан нагріється. Шепіт одного слова — і крижана вода вмить сягне ідеальної температури. Але тільки якщо Артур відвернеться чи вийде в іншу кімнату покоїв. Може, той перевдягатиметься за ширмою, і тоді Мерлін матиме змогу нагріти її?

Він зупинився, усе ще тримаючи в руці останнє відро, і пропозиція Артурові піти й підготуватися до подорожі завмерла на кінчику його язика.

— Нумо продовжуй, — сказав Артур.

Мерлін обернувся й глянув на нього з подивом.

— Ви про що?

Той кивнув на ванну.

— Я сказав: нумо продовжуй.

Злегка насупившись, Мерлін глянув між Артуром і ванною і затим почав повільно знімати куртку.

— Як би мені не подобався твій стриптиз, Мерліне, не думаю, що комусь із нас сильно сподобається ванна з льодом.

Мерлін зупинився, не встигши повністю зняти туніку, і частина його була вдячна, що Артур не міг бачити вираз здивування на його обличчі від думки, що Артурові сподобалося би спостерігати, як він роздягається, — й інша частина відчувала гострий сором, що він переплутав, що Артур мав на увазі, ось так киваючи головою.

Він вагався, перш ніж стягнув туніку через голову, зрозумівши, що вона вже була навиворіт і йому все одно доведеться спочатку зняти її, щоб правильно вдягнути назад. Він стиснув її біля грудей і сховався, як за щитом, від Артурового погляду.

Але Артур продовжив пильно дивитися на нього; його обличчя було спокійне й нерозбірливе. Мерлін нервово сковтнув.

— Вибачте, я не розумію?

Артур мав роздратований вигляд.

— Мерліне, ми з тобою обидва знаємо, що вода холодна, як камінь. Звичайно ж, ти не плануєш подавати Королю Камелоту крижану ванну? Підігрій її.

Мерлін кинув погляд на двері, розгублений. Він потягнувся взяти відра й почав крокувати в сторону виходу. Чорт би побрав Артура. Тепер доведеться йти й тягти ще кілька десятків відер з водою по цих сходах, причому що спочатку доведеться переконатися, що ця вода дійсно гаряча. І він сміє дратуватися на Мерліна.

— О, припини тікати й мати такий розгублений вигляд, Мерліне. Ми обидва знаємо, що тобі не знадобляться відра.

Мерлін зупинився на пів кроку.

— Підігрій її. Я не питатиму знову, — скомандував той.

Мерлін схилив голову й втупився в підлогу; у повітрі між ними була відчутна напруга. У кімнату не проникало жодного звуку, окрім потріскувань полін у каміні. Мерлін не смів обернутися й глянути на Артура.

Нарешті він тяжко зітхнув.

— Як довго ти знаєш? — він спитав.

— Залазь у ванну, Мерліне, — сказав Артур йому.

Мерлін обернувся й подарував йому приречений вираз, перш ніж підійшов до ванни. Він простягнув дрижачу руку над водою.

— Onhǽte þá wæter, — промовив він злегка тремтячим голосом. Із ванни вмить піднялася пара.

Мерлін кинув погляд на Артура, щоб побачити, як той із цим справляється. Артур дивився у відповідь, помітно роздратований, і, барабанячи пальцями по столу, знову кивнув на воду.

Нервуючи, він неспокійними пальцями розв’язав вузол на своїх бриджах. Він відштовхнув чоботи й зняв шкарпетки, затим дозволив бриджам упасти біля своїх литок і виплутався з них. Затамувавши подих, він одним швидким рухом стягнув спідню білизну зі стегон і зробив крок у ванну. Він сів у воду й чекав.

Він знав, що не мав нічого такого, що Артур уже не бачив; насправді вони йшли купатися в озерах і річках, коли була на патрулях, чи полюваннях, чи квестах, більше разів, ніж Мерлін міг би згадати. Але цього разу це було інакше. Відчуття, що очі Артура спостерігали, як він роздягається, булькотіло в його шлунку від нервів і розливало по його тілу жар, хоча він і хвилювався. Артур знав. Він знав.

Мерлін підтягнув коліна до грудей та обійняв їх, вдаючись до питання, що трапиться далі. Артур тут мав усю владу. Усе, що сталося, було його вибором. Мерлін зробив пару глибоких вдихів, намагаючись підготувати себе.

Позаду нього почувся звук шкрябання, коли Артур відставив стілець від столу, і Мерлін відчув, як напружується, коли почув кроки, що наближалися до нього через покої.

Він почув грубий звук і злегка здригнувся, коли до нього потягнулася рука з ганчіркою й Артур занурив її у воду. Він почав мити Мерлінову руку, по-дивному віддзеркаливши їхні звичні ролі.

— Відколи ти відтяв голову бандиту, хоча не мав при собі меча, — почувся голос Артура біля його вуха.

— Га? — спитав Мерлін, відпускаючи ноги. Його розум був порожній і затупілий від різкого повороту подій і близькості Артура.

— Ти спитав, як довго я знаю.

— О. Але… але це було багато років тому.

— Я знаю. Але тоді я був не повністю впевнений, чи не обдурювали мене очі, — продовжив Артур. — Я вже підозрював це раніше. Але сказав собі: «Ні. Неможливо, щоб Мерлін мав магію. Він би сказав мені, він довіряє мені».

— Артуре, я…

— Тож я спостерігав за тобою, — він продовжив говорити, і Мерлін стривожено сковтнув, вдаючись до питання, що саме й скільки той бачив. — Ти, Мерліне, повний ідіот без жодного грама самозбереження, — сказав він і, піднявши Мерлінову руку, почав втирати мило уздовж його грудей і під пахвами, перш ніж ополоскати.

— Виконуєш хатні справи, повівши рукою. По підлозі танцюють швабри в той час, як ти сидиш закинувши ноги на мій стіл. У збройовій мечі заточуються самі по собі. Моя вода у ванні завжди, завжди ідеальної температури. І це якщо не говорити про всі ці впалі вітки, і розпечені мечі, і людей, які спотикаються в повітрі, коли я б’юся з ними. Ти справді думав, що я не помічу? Що хтось інший не помітить?

Голос Артура став різким і холодним.

— Мені шкода, — спробував Мерлін слабким голосом.

— Не треба. Це навіть добре, — відказав Артур. Його рука ковзнула по Мерлінових грудях і спустилася між його ногами. Мерлін ахнув і відчув, як його кров попрямувала на північ, коли Артур обгорнув загрубілі пальці навколо його члена. — Тобі потрібно буде дещо зробити для мене. Як вибачення.

Мерлін стримав стогін і дозволив голові впасти назад до Артурових грудей. Він підняв очі, ледь розплющуючи, і, затамувавши подих, спитав: — Так?

— Так, потрібно, — підтвердив Артур, сильно й рішуче погладжуючи Мерліна рукою, від чого в того згиналися пальці на ногах. Голова Мерліна кружляла від спеки, самої розмови й Артурової руки на ньому.

— Що… е, що вам… потрібно, щоби я зробив? — Мерлін тяжко дихав.

Артур потер великим пальцем головку його члена, і Мерлін різко здригнувся, коли його стегна підстрибнули вище і вище.

— Дуже важливу роботу, — запевнив він. — Хоча я досі не знаю, чому довіряю її тобі. Це Ґаюс запропонував.

— О… а… Боги, Артуре. Ви що, щойно… Ви що, щойно згадали Ґаюса, поки… — Мерлін кивнув на його руку між його ногами. — Будь ласка, будь ласка, не треба.

Артур притис вуста до Мерлінової шиї, що відкрилася перед ним.

— Ти кажеш, що не хочеш роботу?

Мерлін простогнав згоду.

— Вам с-спочатку доведеться запропонувати, — він затремтів від того, як Артурова щетина обпекла його обличчя.

— Будь моїм Придворним чаклуном, — сказав Артур, цілуючи доріжку від Мерлінової щелепи до вуха.

Мерлін різко встав, широко розплющивши очі, від чого розплескалася вода.

— Що ви щойно сказали? — спитав він, обертаючись, щоб сісти обличчям до Артура.

— Будь моїм Придворним чаклуном, Мерліне.

Мерлін втупився в нього, щось шукаючи в обличчі короля, щоб переконатися, що той серйозний.

— Магія заборонена в Камелоті.

— Це станеться не завтра. Тож ти хочеш чи ні? Я не збираюся питати знову, Мерліне. Я все-таки маю певну гордість.

Обхопивши обличчя Артура долонями, Мерлін дозволив широкій посмішці повільно розквітнути на своєму обличчя, коли слова Артура почали набувати сенс.

— Так, — просто відповів він. — Завжди, так, Артуре, — і затим поцілував його.

Коли вони нарешті роз’єдналися, Артур посміхнувся й, вставши на ноги, кинув суху ганчірку Мерлінові в обличчя.

— Витри себе, Мерліне, — сказав він і, відходячи, стягнув із себе туніку через голову. — Ліжко потребує твоєї уваги.