Дозволь мені, мати...

Коли маґли за щось беруться, то можуть бути такими чудовими будівельниками. А беруться вони за щось часто, якщо чесно. В жодному поселенні, яке Ньют встиг побачити, не було однієї-двох чудових інженерних споруд, що містили б хитромудрі дизайнерські рішення, до яких чарівники та чарівниці просто не додумалися б. Іноді просто дивовижно, що може придумати розум, коли йому бракує магії.

У Нью-Йорку збудували найбільші будівлі, ніж будь-де в світі. Великі, грандіозні, сміливі, з десятками поверхів та піків, які сягають вище, ніж будь-яка вежа, яку спромігся зробити чарівник. Навіть магічні будівлі після кількох десятків поверхів починають закручуватися, але маґлам це вдалося.

Ньют просто зобов’язаний побачити будівлю Вулворта перед від'їздом.

Він в Нью-Йорку надовго не затримається, але поки він тут, він міг би оглянути визначні пам’ятки. Коли подорожуєш і пишеш, ніколи не знаєш, коли тобі знадобляться загальні знання про якесь місце, та і якщо хтось запитає, було б непогано сказати: «Я бачив будівлю Вулворта наживо, сер, і так, вона була вельми високою».

Не те щоб він думав, що хтось запитає. Але думка була приємна.

Викинувши з голови майбутні розмови, які ніколи не відбудуться, Ньют міцніше стискає валізу і проштовхується в натовп маґлів. Он ще одна велика стара будівля, дуже імпозантна. Банк з великими сходами, що ведуть нагору, і дуже драматичними колонами, що підтримують дещо римську стелю. Але дещо — Ньют бачив справжні, а оця трохи надто… показушна.

Сама архітектура його не дуже цікавить, але він знав гномиху, яка дуже нею захоплювалася — вона пояснила йому хитросплетіння старої людської архітектури, як все було абсолютно необхідним, розрахованим настільки точно, що не можна було взяти навіть одну частину без страху, що інші впадуть. У порівнянні з цим, оця зроблена маґлами річ, здебільшого для показухи.

Але показуха ця хороша.

— Ви, брате, — раптом озивається жіночий голос, і люди навколо замовкають та дивляться на нього.

— Так? — розгублено запитує Ньют і озирається. Ой, він що, потрапив на якесь зібрання?

— Що привело вас до нас? — запитує жінка. У неї… дивний вираз обличчя, наскільки Ньют знає людські обличчя — вона виглядає дуже схвильованою, але холодною. Преподобна, але відсторонена? Він не впевнений, але це, наскільки він може судити, трохи відштовхує.

Не те щоб Ньют знав, на чому стояти, коли йдеться про відштовхуючі обличчя.

— Перепрошую? — запитує Ньют, гадаючи, що, мабуть, щось пропустив. Вони певно говорили про щось важливе, що він повністю проігнорував, розглядаючи архітектуру.

— Що привело вас до нас? — перепитує жінка трохи вимогливіше — він точно щось пропустив.

— О, та я просто… я просто проходив повз… — відповідає Ньют, а потім нарешті озирається навколо себе та оглядає людей на сходах, які проводять ці… збори?

І тут він зупиняється.

Ох.

Ох, та він дійсно відволікся, бо пропустив таке, Мерлін пресвятий, він, мабуть, сліпне.

— А я думаю, ви прийшли сюди не просто так, — каже жінка, поки Ньют здивовано дивиться на юнака, що сидить поруч з нею. Вона, здається, не помічає, що його увага переключилася. — Ви, сер, схожі на ловця. Ловця істини.

— Я швидше загонич, — бурмоче Ньют, втупившись, втупившись — о, він втупився, як незручно. Він швидко опускає очі, намагаючись швидко думати, намагаючись придумати хоч щось.

Він оточений маґлами, всі дивляться на нього, він не може зробити нічого підозрілого, але мусить щось зробити, щось придумати, і якнайшвидше. Він нервово вовтузиться з валізою, щоб виграти час на роздуми, якраз вчасно, щоб помітити перетинчасту темну лапу, що прослизає назад всередину, налякана його раптовою зацікавленістю у валізі.

— Отже, ви ганяєтеся за правдою, — каже жінка. — Ви шукаєте її всім серцем, сер?

Ньют ковтає і підіймає очі, але поглядом уникає її та дивиться на юнака. Той тримає в руках листівки, надруковані суворим чорним шрифтом — їх тримає і дехто з присутніх. Зверху написано «Нові Салемці» та щось там ще.

Юнак працює на неї, вона проводить збори — отже, вона має бути лідером того, що відбувається. Тож якщо він… так, тоді точно вийде, чи не так?

— Так, мабуть, так, — каже Ньют, а потім, міцно тримаючи валізу перед собою, додає: — Я дуже прагну правди.

— Добре, дуже добре, — каже жінка і посміхається так, ніби щось виграла. — Тоді слухайте, добродію, слухайте мої слова і прислухайтеся до моїх застережень, бо я маю багато чого розповісти.

Потім вона дивиться на загальне зібрання, а не конкретно на Ньюта, і продовжує зустріч:

— Відьми живуть серед нас!

І їй є що їм розповісти. Жахливі речі, які змушують Ньюта душити бажання скреготіти зубами та заламувати руки — він дуже хоче не чути отрути, яку вона має сказати, але кого хвилюють його бажання.

Юнак поруч з жінкою стоїть скуто і незграбно, дивлячись на ноги людей, а не на їхні обличчя, і коли хтось наближається до нього, він мляво пропонує листівку. Ньют спостерігає за кожним його рухом, шкодуючи, що у нього немає блокнота і пера, щоб усе записати.

Це водночас вражає і лякає — всі ознаки в наявності. Скутість спини та незручність рухів, відмова зустрічатися очима або дивитися на обличчя. Тупість рухів, млявість в ногах, ніби він йде по воді. Руки часто смикаються, а пальці рухаються дуже повільно. Втрата фізичної спритності — ясна як день.

Ньют дивиться на його руки, що тримають листівку — на долоні юнака поріз, червоний та болючий. Шматочок паперу чіпляється за нього, і воно певно болить сильніше, ніж будь-який поріз від паперу, але юнак цього не помічає.

За попередніми спостереженнями Ньюта, люди перестають відчувати фізичний біль під кінець — якщо вони не помічають травму, або не звертають на неї уваги, то попросту її не відчувають. Втрата чутливості — супроводжується втратою смаку та нюху, за якою слідує втрата слуху…

А юнакові лише двадцять. Двадцять, і він такий. Він, мабуть, неймовірно сильний.

Ньют робить глибокий вдих. Вражає і лякає — ще й так скоро після Судану.

Жінка закінчує свою отруйну промову, розповівши про диявольську магію та зло фокусників, потім роздає ще листівки тим, хто слухав, і просить їх прийти на наступну зустріч у якомусь місці, про яке Ньют ніколи не чув. Натовп бурмоче і починає розходитися, лише деякі ставлять їй кілька запитань, на які вона відповідає з великою, холодною впевненістю.

Ньют на мить затримується, а потім, поки жінка відволікається на пару молодших жінок, які нервово розпитують її про любовні зілля, чарівник проштовхується вперед. Він робить все можливе, щоб його рух виглядав невимушеним, поки обходить жінок, здалека, щоб не опинитися втягнутим у дискусію, і тоді опиняється перед юнаком.

Зблизька воно безпомилкове… і приголомшливе.

— Можна мені одну? — запитує Ньют.

Юнак з суворою стрижкою дуже швидко дивиться вгору, а потім знову опускає очі. При цьому він зовсім не рухає головою, його плечі виглядають скутими, а шия рухається неправильно — це більше, ніж м’язові судоми, схоже, він більше повністю голову повернути не може, його хребет почав ригідніти.

Юнак подає йому листівку, і Ньют дивиться на неї зверху вниз. «ВІДЬМИ ЖИВУТЬ СЕРЕД НАС», — написано там, і Ньют кривиться, а потім швидко зупиняється. На звороті якийсь… жахливий текст про зло відьом і магію, схожий на те, що говорила жінка — Мері Лу Бербоун, йдеться в листівці, лідерка благодійного товариства «Нові Салемці» та церкви Других Салемців.

Боже мій, не дивно.

— Дякую, — каже Ньют і крадькома поглядає на юнака, щоб переконатися, що нічого не пропустив. Але ні, все на місці, ясно, як день, і, звичайно ж, почуття, що розривається під шкірою юнака, абсолютно безпомилкове.

Ніщо не відчувається так, як Обскурус, що ось-ось вирветься на волю.

— Сер, — жахлива жінка стоїть біля його ліктя, посміхаючись до нього. — Як вам наша зустріч?

Вона торкається його, стискає його лікоть жорсткими пальцями та відвертає від юнака. Ньют йде з усією слухняністю, яку може зібрати, дозволяє їй відтягнути себе від Обскуріала, і дивиться на неї стільки, скільки може витримати.

Вона посміхається йому, і посмішка ця виглядає жахливо. Ніби вона щось виграла, ніби вона ним володіє, а це не той вираз, який хочеться бачити на людському обличчі.

— Вона була дуже… дуже повчальною, — каже Ньют, бо так воно і було.

— О, але сер, ви ж не місцевий, чи не так? Ви щойно приїхали до Нью-Йорка? — запитує вона, і її очі загоряються ще яскравіше.

— Так, щойно з корабля, — каже Ньют, і він не знає, що робити, що сказати — він не хоче, щоб вона його торкалася, але це привід залишитися, і він аж ніяк не може піти зараз, не з цією істотою посеред людей… Він прочищає горло. — Чесно кажучи, я в Нью-Йорку зовсім недавно.

— Вам є де зупинитися? — запитує вона і оглядає його з ніг до голови, беручи до уваги його пальто — яке, як знає Ньют, у маґлівському світі має неабияку популярність. — Ви уже їли? Церква Других Салемців зовсім недалеко — ми були б раді запросити вас на вечерю.

«Ми» — це вона та її діти, і юнак також?

— Ви-ви живете в церкві? — запитує Ньют, дивлячись на листівку.

— Так, там люди можуть нас знайти, якщо у них виникнуть питання, — каже жінка і посміхається ширше. — І ми завжди раді допомогти тим, хто шукає правду. Або тим, хто за нею ганяється, — додає вона і кривить губи, ніби жартуючи.

Жарт не дуже вдався, і Ньют прочищає горло. Святий Мерлін, у щось він тут вляпався, але… Його в Судані ледь на вогнищі не спалили, тож поки що все йде не так уже й погано.

— Залюбки, мадам, — каже він і змушує себе подивитися їй в очі. Йому не вдається витримати більше кількох секунд, перш ніж він відводить погляд, але, здається, її це задовільнило.

— Чудово, — каже вона і стискає руку на згині його ліктя. — Тоді прошу сюди. Діти, — звертається вона до юнака і двох дівчат на сходах, — беріть листівки й ходімо.

***

Ньют нервово смикає валізу, роздивляючись церкву Других Салемців. Істоти, мабуть, відчувають його тривогу, бо навіть Дуґал принишк, як миша, і навіть ніфлер перестав намагатися вислизнути назовні. Хоча тут і так майже немає блискучок, які можна вкрасти.

Чесно кажучи, це місце виглядає безнадійно похмурим і безрадісним.

— Як вас звуть? — запитує бліде дівча зі строго зачесаним назад білявим волоссям, пропонуючи йому горнятко гірко пахнучої кави.

— О, я Ньют — Ньют Скамандер. Е, дякую, — каже Ньют і нервово облизує губи, дивлячись на каву. Ох, тепер він шкодує, що Дуґал відступив у похмуре мовчання — напівлик любить каву. — А вас як, міс?

— Модеста, — відповідає дівча і показує в той бік, куди пішли інші двоє — старша сестра і юнак. — А це Честіті та Креденцій, вони збираються готувати вечерю.

Креденцій — так, мабуть, звуть Обскуріала.

— Ньют, — зацікавлено повторює Мері Лу, лідерка Других Салемців, підходячи ближче. — Цікаве ім’я.

— Скорочено від Ньютон, — пояснює Ньют з незграбною посмішкою і спирається ліктями на валізу, щоб замість неї возитися з горнятком. Варто, напевно, вдати, що він принаймні намагається випити каву. — Ваша церква, — починає він, але брехню вичавити йому не вдається. — Вона дуже охайна, — каже він натомість. Бо так воно і є. Майже до непристойності охайна.

— Я тримаю дім у чистоті, — погоджується Мері Лу, киваючи головою і з явною гордістю оглядаючись довкола себе. — До нас приходять сусідські діти — я готую їм їжу раз на день, вони після себе такий безлад залишають, але нам вдалося забезпечити певний рівень чистоти.

— Це… добре, — відчайдушно каже Ньют. — Що ви пропонуєте їм їжу.

— Ми їх навчаємо, — гордо каже Модеста. — Про церкву і відьом. Вони ще й листівки роблять.

— А, — каже трохи розгублений Ньют. Вона вимовляє слово «відьми» так, ніби це лайка, і пишається тим, що вимовляє його саме так.

— Багато з них так і не навчилися читати, бідолахи, але вони можуть писати та навіть малювати, якщо мають приклад для копіювання, — каже Мері Лу. — Тож вони трохи працюють, щоб заплатити нам за їжу і навчитися її цінувати.

Ньют киває і підносить до губ горнятко з гірким запахом, щоб позбавити себе необхідності відповідати. Він зовсім не знає, що думати.

— Перевірю, як там їжа, — каже Мері Лу і дивиться на Модесту. — Люба, а заспівай-но містеру Скамандеру свою пісеньку.

Дівча киває, і Ньют дивиться на неї — або трохи повз її вухо, але це рахується — коли Мері Лу поспішає на кухню.

— Я її сама вигадала, — каже Модеста і переводить подих.

Мерлінова борода, вони тут примудрилися навіть пісні зробити жахливими.

***

Вечеря… їстівна. Очевидно, ці люди на кошти не багаті — їжа проста, прісна і страшенно дешева навіть для смакових рецепторів Ньюта, а він сам ніколи не мав багато грошей. Але вона їстівна.

Щоправда, розмова за вечерею надає їй кислого смаку.

— Як ви дізналися про… про відьом? — запитує Ньют і не дивиться на Мері Лу. Якщо він подивиться, то виглядатиме звинувачувально, тому не зводить очей з тарілки та зі шматка сухого, твердого хліба. Дещо безглуздо, але йому хочеться змахнути чарівною паличкою і додати йому трохи смаку.

Мері Лу мугикає.

— Все стає страшенно очевидним, якщо придивитися. І ці напади — лише верхівка айсберга, — похмуро каже вона. — Нью-Йорк — таке сяйнисте, славне місто, що люди не бачать того, що відбувається в тіні. Людей проклинають, вони втрачають розум і почуття…

Ньют киває, поки вона розповідає йому про людей, яких зустрічала, про речі, які бачила — не тільки в Нью-Йорку, але і в людях, які проїжджали через нього. Люди, які повернулися з війни — з ними сталося щось жахливе, вони повернулися абсолютно зачаровані, і ніхто, здавалося, цього не бачив. В старому світі, з його старими склепами, храмами та лісами, напевно, стільки відьом водиться, які зачаровують бідних невинних людей, що просто йой.

— Ви згадували про напади? — ніяково запитує Ньют.

— А ви хіба не чули?

Ньют хитає головою.

— Я тільки опівдні приїхав.

Мері Лу мить на нього дивиться, а потім підводиться та виходить з кімнати, залишаючи Ньюта наодинці з дітьми. Він користується нагодою, щоб оглянути їх.

З цією сім'єю щось страшенно не так. Модеста з її жахливою піснею про відьом, Честіті з її застиглою поставою та поглядами крадькома, і… Креденцій.

Він досі не промовив жодного слова.

Він просто сидить та повільно і методично їсть, незграбно тримаючи в явно затерплих пальцях ложку. Він виглядає трохи не в собі — але в той же час, в його манері сидіти є якась затиснутість, застиглість. Слухає з настороженим інтересом, який Ньютові добре знайомий.

Саме так на нього дивився Френк, коли Ньют підійшов до клітки птаха-громовержця. Настороженість пораненої, побитої тварини, загнаної в кут, з якого вона не може вибратися.

На долонях у Креденція шрами, від яких Ньютові аж свербить схопити чарівну паличку та накинути кілька заклинань, і до біса наслідки.

Але ні — він уроки засвоїв. Зараз було не місце і не час для демонстрації сили. Це підступна земля, і він повинен тут діяти дуже-дуже обережно. Не заради себе, не заради Таємниці… а заради Креденція.

Обскурус так близько до поверхні, що Ньют майже відчував кожним своїм подихом, майже фізичне поколювання, гірке і пекуче. Метал, іржа та біль.

— Смачно, — ніяково каже Ньют і дивиться на Модесту та Честіті. — Їжа, вона смачна. Дякую.

Честіті нервово дивиться на нього, а потім переводить погляд на свою молодшу сестру. Та кривиться, жалюгідно і трохи пустотливо.

— Вона трохи пріснувата, — визнає вона.

Креденцій підводить очі, але лише трохи.

Ньют швидко дивиться між ними, і щось у його грудях розтискається. Це дуже, дуже незначно, але всі троє трохи розслабилися, бо Мері Лу більше немає в кімнаті. Не тільки Креденцій — вони всі відчули це, вони всі знають.

Ньют вагається.

— Я, е. Я одного разу з'їв змію, — каже він. — Я був в Африці, десь рік тому, і трохи… скажімо, загубився на кілька днів. Я не подумав взяти більше їжі, бо не збирався губитися, тож довелося харчуватися тим, що знайшов. Змія… скажімо так — оце набагато краще, ніж сира змія.

Тепер діти разом витріщилися на нього, їхні обличчя порожні від нерозуміння.

— А, — каже Ньют. Він же до ладу і не пояснив нічого, чи не так? — Я… зоолог, — каже він, ледве встигаючи проковтнути слово «маг». — Вивчаю різних тварин, бажано в їхньому природному середовищі існування. В Африці багато цікавих екземплярів, але… вони, як правило, розкидані по всьому континенту.

Сестри перезираються, а Креденцій опускає очі, трохи насупившись.

— Ви були в Африці? — запитує Модеста, і її очі трохи розширюються.

— Я був… ну, тепер, коли я тут, я побував на всіх континентах, — зізнається Ньют. — Африка, Азія, Європа, звичайно, я ж англієць. Ось Австралію відвідав чотири роки тому, фантастична країна. Я починав з Південної Америки — це було, мабуть, близько десяти років тому — а звідти поїхав до Антарктиди і… так, думаю, це всі континенти.

Він дивиться на дітей, скоріше через те, як Модеста до нього нахилилася, ніж через власні спогади. Цей вираз обличчя йому знайомий — цікавість. А це, безумовно, найкраща емоція.

— Ви були в Антарктиді? — затамувавши подих, запитує Модеста. — Хіба там не дуже холодно?

— І хіба Арктика — не континент? — запитує Честіті, задумливо насупившись.

— Так, в Антарктиді холодно, страшенно холодно, але я був там влітку — точніше, тут була зима, а там літо, тож там було не так холодно, — каже Ньют, радий говорити про те, що знає. — І Арктика не має суходолу — там суцільний лід, тому це не континент.

— Але… хіба вона не дуже велика? — запитує Честіті. — Я одного разу бачила глобус в бібліотеці, і мені здалося, що там дуже багато місця.

— Це дуже великий льодовиковий шельф, так, але, боюся, це лише лід, — каже Ньют і тицяє їжу. — Але ось що я вам скажу — там є набагато цікавіші істоти, ніж в Антарктиді.

— Що ви їм скажете? — Голос Мері Лу ріже, наче батіг, і на цьому цікавість вмирає.

— Про місця, де я побував, — поспішно каже Ньют, ледь не впустивши ложку від нервування.

— Він змію з'їв! — тут же каже Модеста.

— Що? — різко запитує Мері Лу.

— В Африці — я просто не мав що їсти, — каже Ньют і кидає погляд вгору-вниз у відчайдушних пошуках чогось безпечного, за що можна було б зачепитися. — Я вивчав її дику природу і зрештою страшенно загубився.

— Вивчали… її дику природу? — задумливо перепитує Мері Лу. — То ви науковець.

— Зоолог, так, — відповідає Ньют, і його погляд падає на газети, які вона тримає в руках. Маґлівські газети, з їхніми нерухомими, стаціонарними зображеннями.

— І ви були в Африці, — розмірковує Мері Лу. — Хіба люди там не… дикі?

— Хіба там не практикують вуду? — запитує Модеста. — Чорну магію.

Ньют безнадійно дивиться в тарілку, давлячи все, що хоче сказати, пояснення, які хоче дати. Він міцніше стискає ложку і ковтає.

— Це… дуже цікаве місце, — каже він натомість, сподіваючись, що відчай, який він відчуває через цю сім’ю, не просочується крізь його голос. — Що це у вас, місис Бербоун?

— А, так, — каже та, але її очі гострі. — Міс Бербоун, якщо можна, а тут — я зберегла всі новини про інциденти. Немає жодних сумнівів, що все це є наслідком найжахливішого чаклунства.

Вона подає йому газети, які Ньют приймає, страшенно вдячний і водночас знервований. Його пальці трохи тремтять, коли він розгортає новини — і ох. Ох.

Газета називає це «Вибухом газу», а на фото зображений зруйнований будинок без жодних натяків на пошкодження від пожежі. Стаття… плутається у фактах, цитуючи, наче Євангеліє, історію про витік газу, але потім плутано обговорює відсутність пожежі, фактичного вибуху, шуму чи навіть запаху газу. Відчувається рука МАКОСША, бо в дірках історії проступає забуттятус.

Дійсно, магічне походження інциденту заперечувати важко. Тим паче, що Ньют бачив подібні руйнування і раніше. Але тоді… Обскурус здавався таким могутнім, бо зніс одним махом хатину. Але цього разу це шестиповерховий будинок, і його в одну мить перетворили на руїни.

Ньют уникає дивитися на Креденція.

— Неймовірно, — бурмоче він і розгортає газету. — Неймовірно. Міс Бербоун, ви маєте рацію — це був не витік газу.

Креденцій здригається, і Ньют відчуває, як його спиною повзе дрож.

Юнак знає.

Мері Лу задоволено киває, сідаючи на своє місце.

— І це далеко не єдиний інцидент, — владно каже вона. — Магія буквально розриває це місто на шматки, містере Скамандер, цього не можна заперечувати. І за всім цим… стоять відьми.

Ні, думає Ньют. Його пальці скручуються по краях газети, зминаючи сторінки. Не відьми. Не відьма перетворила її дитину на це.

Це зробила потвора, і вона сидить прямо навпроти нього.

Chapter 2 Chapter Text

Ньют не знає, що робити. Це відчуття йому не нове — щоразу, коли він стикається з чимось новим, все починається саме з цього. І хоча Креденцій не є чимось новим, але ситуація, що склалася, безумовно, нова. Можливо, так відбувається з кожним Обскуріалом — зрештою, якби ситуація завжди була однаковою, з ними було б набагато легше мати справу, і, ймовірно, вони траплялися б набагато рідше. Але вони не були однаковими.

Ситуація в Судані та ситуація у Нью-Йорку — обидві унікальні та по-своєму жахливі.

І Ньют не має ані найменшого уявлення про те, що з цим робити.

Мері Лу наглядає за своїми дітьми, як… Ньют навіть не може придумати порівняння — настільки все жахливо. Вона трохи схожа на одну з тих жахливо розгублених самок, які після народження дитинчат їх раптом з'їдали. Те, як вона дивилася на Модесту, Честіті та Креденція, було дуже на те схоже, неначе вона роздумувала, чи варто, і все ж… воно зовсім не таке. Бо навіть ті створіння мали на те причини.

Яку саме причину мала Мері Лу керувати своїм будинком так? Яка саме причина стояла за отрутою, про яку так гордо співала Модеста, і за тим, як Честіті відверталася, коли чула, як її мати говорила ту ж саму отруту? Яка саме причина порізів і шрамів на руках Креденція?

Ось чому Ньют не любить людей — вони складні та заплутані, і тільки людина може такою бути, і як би він не намагався знайти в цьому якусь логіку… її немає. Людина може бути злісною без всякої на те причини. Тільки людина може бути по-справжньому злою.

Ньют неохоче відкладає ложку і конвульсивно постукує пальцями по холодному металу, кидаючи погляди по столу.

Мері Лу розповідає дітям розклад на завтра — як вони готуватимуть їжу, годуватимуть безпритульних дітей, робитимуть листівки. Модеста повинна заглянути до Джейкоба, бо хлопчик минулого разу поводився трохи дивно, просто переконайся, що з ним все гаразд, і чи не перебуває він під впливом чогось… неприродного. Честіті повинна знову віднести листівки до бібліотеки, і цього разу не просто залишити їх на столі, а засунути між сторінками Біблій та будь-чим, де є слово «відьма». А Креденцій…

— Ти підеш роздавати листівки, — каже Мері Лу, і в її голосі відчувається гострота, яка повзе хребтом Ньюта, наче павук з льоду. — Ти останнім часом зовсім не працюєш.

Креденцій киває, але очей не підіймає.

— І прибери посуд, — додає Мері Лу, трохи нетерпляче махаючи рукою на посуд на столі.

Креденцій знову киває і встає. Стілець позаду нього грюкає надто голосно в цій застиглій, напруженій церкві.

Нога Ньюта підстрибує від нервової енергії, а потім він підводиться.

— Дозвольте, я допоможу — я і так вже трохи вас об'їв, — каже він і, перш ніж хтось встигає йому заперечити, починає складати тарілки в стопку. — Дозвольте, я допоможу.

— Містере Скамандер, — каже, насупившись, Мері Лу.

— Адже всі працюють, — каже Ньют і не зводить очей з тарілок і чашок. Його серце калатає, а шлунок наче переповнений доксі та козлокосів — йому здається, що він ось-ось розвалиться на шматки й попливе геть. А потім…

Креденцій продовжує прибирати зі столу.

Мері Лу зітхає.

— Гаразд, як хочете, — каже вона і підводиться. — Ви помийте посуд, а ми з дівчатами приберемо тут. Дівчата, ходімо за мітлами.

Ньют ковтає абсолютно недоречний смішок — звісно ж, то вона про маґлівські мітли, які ніколи не літають, який же він дурний. Він швидко збирає посуд, який Креденцій не встиг прибрати, а потім, наповнивши руки тарілками й чашками, дивиться на юнака.

Креденцій дивиться на нього з-під брів, але одразу ж відводить погляд, коли бачить, що Ньют на нього дивиться. Ньют ковтає.

— Веди, — каже він, Креденцій мляво повертається і веде його на кухню.

Кухня не така непристойно чиста, як решта церкви, але це, мабуть, тому, що її так сильно вилизькали, що стерли фарбу з тих небагатьох меблів, які там є, і зішкребли дочиста полірування газової плити. Навіть раковина виглядає так, ніби її шкребли наждачним папером — вона вся в подряпинах.

У раковині стоїть відро, куди Креденцій кладе посуд — Ньют робить те саме незграбно, здригаючись від брязкоту тарілок. Точно, мити доведеться вручну, чим він думав?

— Мило? — запитує Ньют і засукує рукава сорочки до ліктів. Що ж, руками теж можна — зазвичай він на власній кухні так не робить, але більша частина догляду за середовищами існування робиться вручну, тож він вважає, що впорається і з цим.

Креденцій тягнеться до пляшки з якоюсь рідиною, а потім зупиняється і дивиться на Ньюта. Його плечі помітно напружуються, якось навіть більше, ніж зараз, і він дивиться, розширивши очі, на руки Ньюта.

Чарівник розгублено опускає очі, а потім кліпає. А.

— Дбати про тварин — справа нелегка, — каже Ньют, розтираючи рукою нещодавні подряпини та порізи на правій внутрішній стороні руки. Вони все ще червоні та трохи запалені, але що поробиш — нунду. — Коли я був в Африці, там були браконьєри. Вони зловили одну істоту, прекрасний екземпляр — велику… кішку. Щось на кшталт лева, — розмірковує він і ласкаво посміхається, дивлячись на порізи. — Бідолаха була в жахливому стані, коли я її знайшов, не могла відрізнити свого від чужого.

Вона не вбила його тільки тому, що браконьєри напнули на неї мішок з драконячої шкури як намордник — бідолаха ледве могла дихати.

Креденцій дивиться на порізи, а потім на нього.

— Що ви з нею зробили? — запитує він, і серце Ньюта пропускає удар.

— Звільнив і забрав під свою опіку — вона все ще одужує, але зараз в набагато кращій формі, — запевняє Ньют з посмішкою. — І до речі, відтоді вона жодного разу на мене не замахнулася. — Але намагалася до нього притулитися, що було набагато небезпечніше.

Креденцій дивиться на руки Ньюта, на нові й старі шрами на них — нунду була далеко не першою, хто залишив на ньому свій слід. Потім, ковтнувши, юнак повертається до посуду і виливає на нього трохи мила.

Ньют спостерігає за ним, бачить, як смикаються його пальці, як кулак намагається стискатися і розтискатися. Він відчуває біль від власних порізів, і це нагадування повернуло біль. Закусивши губу, Ньют дивиться на двері до головної церкви — він чує, як Мері Лу розмовляє з дівчатами.

— Креденцію… можеш показати мені свої руки? — тихо запитує Ньют, щоб його не почули.

Креденцій дивиться на нього, потім на двері. Минає мить. Ньют не відводить погляду, терпляче спостерігаючи за юнаком, аж поки Креденцій нарешті нерішуче не простягає йому руки.

Чарівник відчайдушно шкодує, що знає ці порізи. Різкі лінії, довгі волоки — ремінь, що трохи краще за буквальний батіг, але не набагато. Але ще гірше те, що на них є глибші борозенки, дивні кутасті частини — а він знає, що робить цей слід. Пряжка ременя.

Ковтаючи, Ньют розгладжує пальці Креденція, акуратно випробовуючи їхню гнучкість — мізинець правої руки уже не розгинається, бо був зламаний і неправильно загоївся. Безіменний палець лівої руки нерухомий, і коли Ньют його випрямляє, він залишається прямим — перерізане сухожилля, недавня травма, від якої, як не дивно, на Креденції не лишилося слідів.

Ньют хмуриться. Що б не зламало мізинець Креденція, воно мало б залишити слід, але не залишило. Є… шрами, яких немає на руках Креденція.

— Тебе хтось зцілював, — каже Ньют, перш ніж встигає подумати. Креденцій відсмикує руки, широко розплющивши від жаху очі.

Ньют дивиться на нього широко розплющеними очима. Хтось… зцілював руки Креденція. Магією. Хтось, хто володів магією, знав Креденція. Зцілював його руки, або… зцілював порізи, подряпини, але не зламаний палець, не розірване сухожилля. Хтось, хто володів магією, знав Креденція.

— Креденцію, — каже Ньют, але зупиняється, коли юнак відсахується. Він виглядає наляканим, тож Ньют прикушує язика. Вони мить стоять на порозі небезпеки, а потім стукіт дерева по дереву, що доноситься з церкви, змушує їх обох підстрибнути.

— Помиймо посуд, — нарешті каже Ньют, намагаючись говорити заспокійливим тоном, але виходить радше напружена нервозність. — Гаразд? Просто помиймо посуд.

Ніби вхопившись за рятівний круг, Креденцій повертається до відра і починає наповнювати його водою. Ньют спостерігає за ним, кусаючи губу і намагаючись щось придумати.

Хтось зцілював шкіру Креденція, але не те, що під нею — і це було правдою. Але… чому? Креденцій не чарівник — він не був би Обскуріалом, якби хтось навчив його магії. Таким чином, він би зійшов за маґла, а Магічний Конгрес мав до смішного суворі правила щодо маґлів. Жоден чарівник не має навіть спілкуватися з кимось, кого вважають маґлом.

Отже, або хтось знав, що Креденцій не маґл, або… або що?

Креденцій дуже нерішуче подає Ньютові щойно вимиту чашку, і Ньют починає її полоскати. Руки юнака тремтять, а чарівник вдає, що нічого не помічає.

Хтось знає, що Креденцій — Обскуріал? Але… Якби цей хтось знав, то напевно вже забрав би Креденція від Мері Лу Бербоун і церкви. А якщо не знав, то навіщо допомагати юнакові?

Ньют дивиться на чашку у своїх руках, а потім ставить її сушитися. Він не знає, що думати. Якби юнак був твариною, то Ньют сказав би, що хтось жахливий намагається його приручити — ранить і лікує по черзі, позмінно, намагається приспати до покори. Він бачив таке раніше.

Так часто приручали драконів.

Тут Креденцій подає голос.

— Ви… — каже він, тремтливо дихаючи, а потім закінчує так швидко і тихо, що його ледь чутно, — ви магічний.

— Трохи, — так само тихо зізнається Ньют і дивиться на юнака. — Як і ти.

Креденцій ковтає, його горло конвульсивно смикається, коли він намагається щось сказати. Ньют якусь мить спостерігає за ним, а потім кладе руки на край раковини, розчепіривши пальці, щоб їх було видно. Обскурус близький до поверхні, він вирує під шкірою Креденція — але його очі темні та ясні, зовсім не каламутні.

— Хочеш, щоб я пішов? — тихо запитує чарівник. — Чи відступив? Що тобі потрібно, Креденцію?

Креденцію потрібно дихати, але він, здається, не може. Ньют дивиться, як він бореться, а потім видихає.

— Зі мною, Креденцію. Вдих, — тихо каже він, а потім робить глибокий, перебільшений вдих. Креденцій не повторює, але відчайдушно дивиться на нього. — Видих, — каже Ньют і повільно видихає повітря. — Вдих… видих…

Це займає деякий час, але врешті-решт Креденцію вдається зробити вдих, а потім ще один. Ньют про всяк випадок нервово спостерігає за дверима і за мить проходить повз Креденція, щоб узяти тарілку.

— Вдих, — шепоче Ньют, відштовхуючи Креденція, щоб зайняти його місце біля відра. — Видих…

На той час, коли Креденцію стає легше дихати, він вже вимив усі чашки й взявся за столове срібло. Юнак відчайдушно хапається за столове наряддя, тож Ньют віддає його йому і дивиться, як Креденцій починає поспішно його споліскувати.

— Вдих… видих, — шепоче йому Ньют, і Креденцій вдихає і видихає разом з ним.

Він повністю перестає дихати, коли по дошці підлоги лунає клацання каблуків, і до кухні просуває голову Мері Лу.

— Як справи? — різко запитує вона.

— Майже все, міс Бербоун, — легковажно відповідає Ньют і показує ложку, яку щойно почистив.

Вона звужує очі.

— Креденцію?

Юнак на мить рухає ротом, а потім киває.

— Ми… скоро закінчимо, — вичавлює він.

Мері Лу хмуриться і збирається щось сказати, але Ньют поспішно втручається.

— Повернемося за секунду, міс Бербоун.

— Хм, — відповідає вона підозріло. — Що ж, тоді закінчуйте. І гадаю, вам час вирушати, містере Скамандер. Нам дуже приємно, що ви завітали, і я дуже вдячна вам за допомогу по господарству, але дітям скоро спати.

Цього бути не може, бо ще тільки шоста. Але ця хижачка відчула недобре і тепер хоче вигнати суперника, Ньюта, зі свого лігва.

— Так, звичайно, — відповідає Ньют, злегка схиливши голову. — Зараз тільки закінчимо і все.

Мері Лу сильніше звужує очі, а потім дещо демонстративно залишається на порозі, склавши руки та спостерігаючи за їхньою роботою.

Розчарований і засмучений Ньют повертається до посуду і починає шкребти тарілку. Креденцій знову починає полоскати ложки, і його дихання трохи затинається в горлі. Він виглядає ще блідішим, ніж раніше.

— Можна нам казку, мамо? — запитує звідкись позаду них молодий голос — Модеста. — А містер Скамандер може щось розповісти? У нього такі гарні казки, з Африки!

Навіть Честіті нахиляється з зацікавленим виглядом.

— Я б теж хотіла послухати, — тихо каже вона. — Про Африку та Арктику.

— Модесто, Честіті, ні — містер Скамандер скоро піде, у нього немає часу на казки, — суворо каже Мері Лу.

Модеста виглядає розчарованою, Честіті кусає губи, а Ньют мало не надуває губи, абсолютно нещасний від цієї раптової, жахливої ваги атмосфери, що тисне на них усіх. Є у нього час на казки. Він би залюбки розповів їм казку, якщо не з якоїсь іншої причини, то хоча б для того, щоб відволікти їх на деякий час.

Натомість він миє посуд, і все одно вони закінчують надто рано. Ньют витирає руки рушником, дивлячись, як Креденцій прибирає останні тарілки. Руки юнака почервоніли, пальці смикаються — порізи після води та мила, мабуть, болять ще сильніше.

У валізі Ньюта є есенція золототисячника, не кажучи вже про численні інші трави, які він міг би використати, але…

Він на мить схиляє голову, а потім повертається до Мері Лу Бербоун та її блідих доньок.

— Дякую, що запросили мене, міс Бербоун, Модесто, Честіті. Все було дуже пізнавально, — каже він. — Церква Других Салемців дуже… захоплива.

— Рада чути, що ви так думаєте, — киває Мері Лу, але її погляд стає жорсткішим. — Будь ласка, візьміть кілька листівок перед тим, як підете — роздайте їх, поширте нашу справу.

— Добре, — каже Ньют, ковтаючи. Його руки безпорадно стискаються в кулаки. — Звісно.

Мері Лу холодно киває і вказує на двері.

— Ви знайдете їх біля виходу.

***

Ньют не затримується, щоб подивитися на церкву, бо абсолютно впевнений, що Мері Лу причаїлася за найближчим вікном і спостерігає за ним. Натомість він іде геть, намагаючись не здригатися на ходу, не спотикатися. У нього трохи тремтять коліна.

Він зовсім не помічає жінку, аж поки вона не хапає його за лацкани пальта і не тягне в провулок.

— Ви! — каже вона, але це зовсім не Мері Лу, а… хтось інший? — Ви, яке відношення маєте до Бербоунів?

— Я, е, що? — відповідає Ньют, дивлячись на неї широко розплющеними очима. Вона молодша за Мері Лу, з коротко підстриженим темним волоссям і світло-сірим пальтом.

— Що? — перепитує Ньют. — Хто ви?

— Відповідайте на питання, — каже вона і тицяє пальцем йому в обличчя. — Яке відношення ви маєте до Бербоунів?

— Я… тільки сьогодні з ними познайомився? — відповідає Ньют, розгублено оглядаючи її з ніг до голови. — Я бачив їхню… зустріч? Біля банку, і міс Бербоун запросила мене на вечерю… е, вибачте, а ви хто?

Вона звужує очі, нахиляється — вона його дуже лякає, усвідомлює Ньют і намагається втиснутися в стіну, стараючись дивитися на що завгодно, тільки не на неї.

— Дивіться на мене! Ви не Другий Салемець, — каже вона. Її погляд твердий і крижаний, вона міцно тримається за лацкани його пальта і смикає, щоб привернути його увагу. — Адже ні?

— Не можу сказати, що так, — зізнається Ньют, бо… ні, Мерлін пресвятий, ні, безумовно ні. Він трохи здригається і дивиться повз її вухо, бо так безпечніше. — Ем, а ви? Е, Друга Салемка?

Після цього вона його відпускає, майже відштовхує.

— Звісно ж, ні! — бурмоче вона, а потім озирається на кінець провулка. — Ті люди, та жінка… ні, — каже вона і хитає головою, перш ніж повернутися до нього. — Ви… ви не один з них, і ви не… не вірите у те, у що вірить та жінка, я ж бачу. Що ви з ними робили? Яке у вас до них відношення?

— Я… повечеряв? — Ньют ковтає слова, а потім розправляє передню частину пальта, дивлячись у землю. — Взагалі-то це не ваша спра…

Тут вона знову хапає його за лацкани пальта. Але на цьому не все — тепер у неї в руці паличка.

— Це моя справа, — каже вона зі звуженими очима і приставляє паличку до його горла. — А тепер кажіть!

Паличка — магія — чарівниця. Крапки над «і» розставляються швидко, і Ньют перестає боротися.

— Це ви зцілювали руки Креденція? — повільно запитує він.

— Що? — запитує чарівниця, не очікувавши такого повороту.

— Це ви зцілювали руки Креденція?

Вона витріщається на нього якусь мить. Зоровий контакт такий незручний.

— Хтось зцілював руки Креденція? — збентежено запитує вона.

— Хтось, хто володіє магією, — каже Ньют і киває на паличку. — І він знає про магію — це означає, що хтось, хто володіє магією, з ним взаємодіє. — Взаємодіє, а не допомагає, мовчки додає він, дивлячись на жінку. — Це були не ви?

— Ні, я… — жінка кліпає, а потім трохи відступає і дивиться на нього. — То ось чому… ви відчули, що Креденцій — сквіб?

Ньют відкриває рота, а потім закриває його. Сквіб? Що?

— Що? — запитує він вголос, бо вже не розуміє, про що взагалі йдеться. — Хто ви й що відбувається?

— О, я… точно, ем, — жінка прочищає горло, а потім простягає руку. — Тіна Ґольдштейн.

— Ньют Скамандер, як поживаєте? — глухо відповідає Ньют і бере її руку — у неї дуже міцний потиск. І вона все ще тримає перед ним свою паличку, на яку він нервово поглядає.

— Так, вибачте, — каже вона і прибирає її, виглядаючи трохи засоромленою. — Вибачте, я… Ми з Креденцієм нещодавно зустрілися, і та жінка, його начебто мати… обставини були неприємні, я гострувато відреагувала, і відтоді, мабуть, трохи захисний інстинкт маю.

Ньют мить мовчки дивиться на неї, а потім знову поправляє пальто, сподіваючись, що востаннє.

— Ясно? — відповідає Ньют. — Похвально, напевно.

— Не дуже, я небагато чого змогла зробити, — зітхає Тіна і проводить долонею по роту. — То ви… можете розповісти, що сталося?

— Нічого, — чесно відповідає Ньют. — Я побачив зустріч, Мері Лу мене помітила і виділила, напевно. Потім я з ними повечеряв. Це було… — Жахливо, думає він і кривиться.

— А як щодо рук Креденція? — запитує Тіна, насупившись. — Я його не зцілювала. Я, е, колись ту жінку прокляла, і всім наклали забуттятус, але…

— Забуттятус, — бурмоче Ньют. Наклали на всіх — отже, і на Креденція? — Коли це сталося? — запитує він, швидко вписуючи симптоми та події в газеті в часові рамки. Креденція розриває по швах, а інциденти з Обскурусом відбувалися вже близько місяця…

— Близько місяця тому, — відповідає відьма, здригаючись і опускаючи очі.

Ньют повільно киває.

— А… міс Бербоун була проти відьом до того, як це сталося?

— Вона… думаю, вона такою все життя була, — бурмоче Тіна і хитає головою. — Нечакли, вони такі.

— Хм, — розгублено киває Ньют і проводить рукою по обличчю. Забуттятус — сутичка з магією, яка стерла йому пам’ять. І Креденцій знає — він добре усвідомлює, що відбувалося, що він був цьому причиною. Він, мабуть, знав… більшу частину свого життя, якщо не все, і якимось чином це контролював. Це єдине можливе пояснення, чому Обскурус його не вбив. Креденцій його контролював…

Принаймні, доки забуттятус, без сумніву, забуттятус не забрав всі його знання про магію. Не лише про випадок з чарівницею, але й про все, що він сам встиг вивчити й опанувати за своє життя. І разом з цими знаннями він втратив контроль над собою.

Ньют ледь не стогне. Чому за всіма інцидентами, пов’язаними з магічними істотами, завжди стоїть людина, яка думає, що вона все знає? Він ще жодного разу не бачив, щоб магічна істота лютувала, і за нею не стояла людина.

— Що? — різко запитує Тіна. — Що таке?

— Нічого, нічого, — каже Ньют, бо останнє, що потрібно в цій ситуації, — це щоб про статус Креденція як Обскуріала стало відомо. — Якщо не ви зцілювали його руки, то хто ж тоді? — запитує він, дивлячись повз неї в кінець алеї. — Якийсь чарівник або чарівниця з ним взаємодіють. Ви знаєте, хто це?

— Ні, я… я думала, що я єдина, кого це хвилює, — зізнається Тіна. — Я повідомила, що Креденцій, напевно, сквіб, написала про це у звіті… але оскільки його виростили нечакли, то він сам нічим не гірший за нечакла. Тож… ніхто нічого не зробив. А мені заборонили втручатися.

Ньют повільно киває.

— Звіт? — повільно перепитує він.

— Я… я була авроркою. Мене відсторонили, — зітхає Тіна, а потім дивиться на нього. — Хто ви насправді? Ви британець, що ви тут робите?

— О, я тут проїздом… принаймні був, — відповідає чарівник. — Хотів купити подарунок. Аппалузького пухлинця.

Вона витріщається на нього.

— На світі є лише один заводчик, і живе він у Нью-Йорку, — щиро каже Ньют. Це цілком відповідає дійсності, та й він все одно збирався до нього в гості, тож це була не така вже й брехня. — Я збирався купити у нього одного, як подарунок на день народження.

— Цього типа заарештували рік тому — розведення магічних істот у Нью-Йорку заборонено, — категорично заявляє Тіна. — Тож це брехня.

Ньют здригається.

— Вона мені завжди кепсько давалася, — зізнається він і трохи кривиться. — Я просто проходив повз і… та й взагалі, яка різниця, куди я йшов? Я переплутався, — він махає рукою в напрямку гирла алеї, — з ними, і тепер не можу просто піти, чи не так?

Тіна Ґольдштейн дивиться на нього ще мить, а потім зітхає.

— Він лише сквіб, — каже вона. — Вам яке діло?

Ньют здивовано кліпає.

— Ці діти замкнені в жахливій пастці замість дому, під тиранією жахливої матері, — повільно говорить він. — Чому мені не має бути діла?

Chapter 3 Chapter Text

Ньют іде за Тіною, пропускаючи половину того, що вона говорить, надто зайнятий думками про Бербоунів. Йому здається неправильним просто… піти — він мав був залишитися і щось зробити, але навіть зараз, коли Тіна нарікає на те ж саме, що й він, він не може придумати, що саме.

Він знає тільки те, що не може зробити те, що зробив у Судані.

— …відправити до Реєстру, — бурмоче Тіна, крокуючи попереду. Її підбори швидко цокають по асфальту. — Я з Реєстру паличок нічого зробити не можу — не можу допомогти з недавніми інцидентами, не можу допомогти Креденцію, нічого не можу, окрім як дивитися, і, якщо чесно, я не маю робити навіть цього…

— Інциденти? — перепитує Ньют, обводячи оточення поглядом.

— З будівлями, що руйнуються, — зітхає вона і махає рукою в безладному русі. — Вони досі не знають, що це, але воно зруйнувало уже п’ять будівель, і воно, вочевидь, магічне, якимось чином, ми просто ще не знаємо як… або, — вона робить паузу і гримасу, — вони не знають, що це таке. Я ж не беру участі в розслідуванні.

Обскурус, думає Ньют.

— Так, — каже він, дивлячись на свою валізу. — Ті інциденти.

Щось у його голосі, мабуть, видає його, бо Тіна зупиняється так раптово, що він майже наштовхується на її плече.

— Що ви сказали? — запитує вона.

— Нічого, нічого, — каже Ньют, кривлячись, і починає вовтузитися з валізою. Замок відкривається, і він, скорчивши гримасу, замикає його. Він не виконував своїх обов’язків. — Мені варто пошукати місце для ночівлі — вже пізно і…

Тіна звужує очі.

— Ви тут надовго, містере Скамандер?

Скільки б часу не знадобилося, щоб допомогти Бербоунам, думає Ньют і ніяково знизує плечима.

— На кілька днів, — каже він.

— Хм, — відповідає вона, явно щось підозрюючи. — У мене є місце, де ви можете зупинитися, — каже вона й озирається навколо. — Але тільки тому, що ви схожий на порядну людину.

Ньют обдаровує Тіну — точніше, стіну трохи далі від неї — ніяковою посмішкою.

— Дуже люб’язно з вашого боку, дякую, — каже він і поспішає слідом за нею, коли вона знову рушає вперед, швидко і жваво. — А-а щодо інцидентів — що думає Магічний Конгрес?

— Ніхто не знає, що думати, — відповідає Тіна. — Такого ще ніхто не бачив. Може, якийсь божевільний випробовує нове закляття на нечаклівських будівлях. Мадам президент вважає, що це може бути пов’язано з тим, що відбувається в Європі.

— Це ви щодо Ґріндельвальда? — бурмоче Ньют.

Тіна зітхає і дивиться на нього.

— Ми не звикли до того, що європейські справи впливають і на нас. З війною і так було погано, з нечаклами, які ходили навколо та всюди пхали своїх носів, але тепер це… — вона опускає очі. — Ви англієць, отже, були на війні?

Ньют знизує плечима.

— Я не воював, якщо ви про це — я працював із драконами, — зізнається він. — Східний фронт.

— Драконами, — відповідає вона.

— Здебільшого з українськими залізопузами.

Тіна якусь мить витріщається на нього.

— Спочатку пухлинці, тепер дракони, — повільно й підозріло промовляє вона. — Ви, містере Скамандер, бува, не розводите магічних істот?

— Ні, — чесно відповідає Ньют, бо розведення з метою продажу — зовсім не те, чим він займається, а вона, мабуть, саме це й мала на увазі. — Та і їхнє розведення у Великій Британії нелегально.

Її погляд сповнений підозри.

— Звучить як щось, що сказав би нелегальний заводчик магічних істот.

Ньют звивається.

— Я маг-зоолог, міс Ґольдштейн. Це частина моєї роботи, — знизує він плечима, а потім швидко намагається змінити тему. — Щодо інцидентів — хтось загинув?

— Поки що ні, — відповідає Тіна, все ще спостерігаючи за ним. — Але кажуть, що лише питання часу, коли той, хто за цим стоїть, вибере мішенню не покинуту будівлю.

— А вони всі покинуті?

— В одній проводився ремонт, в іншій якась… не дуже важлива дезінсекція, а три були покинуті, включаючи останню, — перераховує Тіна. — Хто б це не робив, у нього явно кишка тонка на вбивство, але, як я вже сказала, це радше лише питання часу.

Ньют кусає губу. Покинуті будівлі й жодної смерті — у п’яти окремих випадках. Отже… Креденцій все ще має контроль. Але чи надовго?

— Сюди, — раптом каже Тіна, хапає його за зап’ястя та тягне в провулок — а за мить вони вже трансгресують. Ньют ледве встигає побачити, як вони приземляються, перш ніж опиняється в іншому провулку в іншій частині міста — трохи кращій, ніж та, де була церква Других Салемців.

— Я тут живу, — каже Тіна, а потім кривиться. — Я… орендодавиця досить сувора, і чоловікам до мене не можна, тож… поводьтеся дуже тихо, гаразд?

— Гаразд? — розгублено відповідає Ньют, а потім дозволяє їй протягнути себе через вулицю до будинку. Вони майже крадькома пробираються всередину, Ньют розгублено йде за Тіною, поки вони не опиняються біля її дверей, і вона їх не відчиняє.

— О, добре, Квіні ще не вдома, — бурмоче Тіна. — Моя сестра, теж працює в міністерстві — забувається і лишається допізна…

Ньют роззирається по квартирі трохи широко розплющеними очима. Він не може пригадати, коли хтось — та ще й чарівниця — запрошував його до себе додому з причини, яка не була строго діловою. Мері Лу Бербоун та її церква не рахуються, вирішує він, а потім вирішує, що він дуже спантеличений тим, як він тут опинився.

— Отже, — сказала Тіна.

— Отже, — відповідає Ньют і починає смикати ручку валізи.

— Ваше пальто? — запитує вона, вигнувши брови.

— Так, — погоджується Ньют, здригнувшись, і ставить валізу так, щоб зняти пальто і повісити його біля дверей. — Дякую, що-що запросили. Не варто було.

Тіна киває і зітхає.

— Знаєте, відтоді, як я зустріла цих людей, Других Салемців, я не спускаю з них очей, — каже вона, ведучи його далі у квартиру. — Нервує те, як багато ця жінка знає про магію — ще до того, як я їх зустріла, вона знала про палички, заклинання, знала, що існує цілий інший світ магії… Ніби вона сама знає або знала чарівницю.

— Магічні знання у маґлівському суспільстві не така вже й рідкість, — бурмоче Ньют.

— Ні, але все надто точно — наче справжня інсайдерська інформація, — каже Тіна, сідає біля короткого обіднього столу та дивиться на нього. — А ви що думаєте?

— Про те, що вона знає? — уточнює Ньют і нерішуче сідає навпроти неї, притискаючи до себе валізу. — Я… насправді не знаю.

Це частково, мабуть, через Креденція. Враховуючи, наскільки сильним був юнак, не могло бути, щоб у молодості у нього не траплялося інцидентів з випадковою магією — інцидентів, які вона потім зрештою з нього вибила.

Ньют кривиться від цієї думки й дивиться на Тіну.

— Ви вивчали сім’ю. Ви не знаєте… Вона наполягла, щоб я називав її міс Бербоун, а не місис. Креденцій, Честіті та Модеста — її діти, чи…

— Усі прийомні, — похмуро відповідає Тіна, також скривившись. — Гадки не маю, чому жінка, яка абсолютно не підходить для ролі матері, всиновила дітей, але вона це зробила. Про дівчаток я знаю мало, але принаймні знаю, що Креденцій сирота — його мати померла під час пологів прямо в церкві.

— Справді? — запитує Ньют, моргаючи.

— Мері Лу навіть повідомила куди треба. — Тіна знизує плечима і зітхає. — А оскільки її церква відома тим, що займається благодійністю з місцевими дітьми та іншим… вони без вагань дозволили їй усиновити Креденція. Здається, церква Других Салемців також відома як щось на кшталт сиротинця.

Ньют ковтає.

— Ви думаєте…

— Мати певно була чарівницею — і, мабуть, сказала тій жінці перед смертю, — погоджується Тіна. — У нас немає доказів, але… я спостерігаю за ними вже місяць, і вона іноді згадує матір Креденція. Називає її жахливою жінкою.

Вони на мить замовкають, Тіна замислюється, а Ньют дивиться на стіл між ними. Його пальці занепокоєно стискаються і розтискаються.

— Ви… намагалися… — Ньют вагається, не знаючи, як сказати. — Не можна ж…

Тіна важко зітхає.

— Намагалася, але нікому немає діла. МАКОСША каже, що це не наша проблема. Креденцій не гірший за нечакла, а у нас щодо них правила. Жодна взаємодія з ними не допускається, — похмуро каже вона. — А самі нечакли… Креденцій — доросла людина, яка нібито повністю контролює свою долю.

— А дівчата? — запитує Ньют. — Честіті, здається, не більше п’ятнадцяти, Модесті — за вісім, як щодо них?

— Їх вона не б'є, — знизує плечима Тіна.

Ньют якусь мить дивиться на неї, а потім відводить погляд.

— Це… добре, що не б'є, але ж… — бурмоче він і кусає губу. Побиття — далеко не єдиний спосіб знущатися з істоти… або створіння.

Тіна якусь мить дивиться на нього, а потім хмуриться.

— Вони нечакли, — повільно каже вона. — Навіть якби їх і били, ми нічого не можемо вдіяти. Ми чарівники, ми не повинні з ними взаємодіяти.

Ньют переводить подих, а потім ковтає те, що хоче сказати. Американські закони ще гірші за британські — і з того, що він бачив, вони ніде не хороші. Уся ця історія з відсутністю взаємодії породжує презирство і зневагу, малює маґлів не більше, ніж сутностей, яких слід ігнорувати будь-якими засобами. Саме так чарівники поводилися з багатьма магічними істотами та створіннями, на шкоду всім.

Ось тобі й ніякого розмноження магічних істот.

— Містере Скамандер, я б дуже хотіла їм допомогти, але не знаю, як, — каже Тіна, і її голос звучить трохи відчайдушно та безнадійно. — Я вже все перепробувала, але…

— Ви маєте на увазі, все в межах закону, — відповідає Ньют, і вона різко замовкає.

— Дуже небезпечно, — говорить Тіна дуже повільно, — казати таке аврору.

— Вас же відсторонили, — зауважує Ньют і відводить погляд. — Ви-ви стежите за Бербоунами відтоді, як зіткнулися з ними. Ви хочете допомогти Креденцію, так? Але закони забороняють. Тож…

— Я не можу просто ігнорувати закон, — шипить Тіна.

— Зате я можу, — каже Ньют і знизує плечима. Він ігнорував його щодня, майже скрізь, куди б не пішов. Для майже всіх магічних, не магічних і навіть не людських урядів він — небезпечний контрабандист ще більш небезпечних товарів. Він з цим давно змирився — ще тоді, коли створив валізу.

— Я можу вас затримати, — погрожує Тіна. — Не думайте, що я цього не зроблю.

— А хто тоді допоможе Креденцію? — гостро запитує Ньют, на що вона не має відповіді, і лише хмуро дивиться на нього, збентежена і стривожена.

Ньют же не збирається просто спробувати допомогти Креденцію. Він збирається врятувати юнака, навіть якщо це буде останнє, що він зробить. Його та його сестер.

***

Сестра Тіни… страшна. У всіх сенсах, в яких жінка може бути страшною, Квіні Ґольдштейн страшна. Не те щоб Ньют знав багато про жінок взагалі — але він знає лячних, принаймні тому, що вони його лякають.

На додачу виявляється, що Квіні ще й виманолог.

— Тіні, — каже вона, трохи нахиливши голову та дивлячись на Ньюта, — а що таке Обскуріал?

— Що? — слабко запитує Ньют.

— Що? — різко запитує Тіна.

Квіні невинно кліпає.

— Що? — запитує вона.

— Містере Скамандер? — небезпечно запитує Тіна. — Обскуріал? Що?

— Ем, — Ньют звивається. — Просто на думку щойно спало… це…

— Це той хлопчик, про якого ви так хвилюєтеся — Креденцій, бідолашний, — каже Квіні й робить сумне обличчя, дивлячись на Ньюта. Той хоче відвести погляд, але не може. — Він Обскуріал. Він… дуже могутній і дуже небезпечний, і ох, любий, мені так шкода, — раптом каже вона, і Ньют розуміє, що думає про Судан, і о, ні.

Квіні виглядає абсолютно розбитою.

— Мені так шкода, вона була такою милою дівчинкою, вона не заслуговувала на те, що сталося. Це не… це ваша вина? — хмуриться вона з раптовою розгубленістю. — Справді?

— Що було його виною? — запитує Тіна.

— Інший Обскуріал, — каже Квіні й торкається потилиці. — Вас трохи складно читати, любий, британці, ви ж такі. Та ще й акцент…

— Який ще Обскуріал? В чому ви винні? Містере Скамандер! — Тіна різко повертається до нього. — Ви щось від мене приховали, хоча я з вами стільком поділилася.

— Як не соромно, — додає Квіні з м’якою глузливою суворістю, хитаючи головою.

— Не читай мої думки, — каже їй Тіна, показуючи на неї пальцем. — Особливо щоб пожартувати. Містере Скамандер, поясніть.

Ньют намагається вислизнути, але біля дверей стоїть Квіні, тож він не може піти в той бік, а Тіна блокує вихід в інший кінець квартири, і ой, як неприємно.

— А, це, ем, — бурмоче він, перебираючи пальцями. — Так, я не був до кінця чесним, — зізнається він, поморщившись. — Я помітив Креденція не тому, що він сквіб, а тому, що він Обскуріал.

— Як він може бути Обскуріалом, Креденцію ж двадцять! — каже Тіна з недовірливим виглядом.

— Що робить його набагато старшим за найстарішого зафіксованого в історії Обскуріала, так, — поспішно погоджується Ньют. — Але він все одно залишається Обскуріалом. Інциденти з будівлями — я вже таке бачив, в Судані, там була дівчинка…

— Інший Обскуріал, — додає Квіні. — Якого він намагався врятувати.

— Будь ласка, не робіть цього, — здригається Ньют. — Але так. Вона була… майже як Креденцій зараз, тільки набагато молодша, і Креденцій має всі її ознаки. І навіть якби не мав — зблизька можна відчути Обскурус, якщо знати, що шукати. У нього смак, який поколює на язиці — наче смак бурі заліза та іржі.

Тіна на мить витріщається на нього, відкриває рот, а потім закриває.

— Що? — запитує вона. — Але ж… не було ніякого… — вона затинається і заплющує очі від усвідомлення. — Мері Лу Бербоун, — ричить вона.

— Точно, — з гримасою погоджується Ньют.

— Але якщо Креденцій — Обскуріал… то чому раніше не було інцидентів? — запитує Тіна, виглядаючи трохи розгубленою. — Обскуріал не має контролю — Обскурус мали б принаймні помітити раніше, мали б бути інші інциденти. Чому зараз?

— Моя теорія в тому, що він мав контроль — доки ви не наклали на нього забуттятус, — каже Ньют.

Обидві жінки якусь мить дивляться на нього, а Ньют дивиться куди завгодно, тільки не на них.

— Що сталося з дівчинкою — іншим Обскуріалом? — нарешті запитує Тіна.

Ньют нервово облизує губи.

— Я… можу показати, — каже він і опускає очі на валізу. — Якщо пообіцяєте мене не заарештовувати, — додає він.

Очі Тіни звужуються.

— Він робить дуже гарну річ, — послужливо каже Квіні й підбадьорливо посміхається до Ньюта. На жаль, це має прямо протилежний ефект — і не лише на нього, а й на Тіну, чиї очі звужуються ще більше.

Мерлін, ну і безлад.

***

Як приємно повернутися додому — і Ньют дуже старанно уникає дивитися на Квіні, коли думає про це, щоб не відчувати її сумного співчуття. Але факт залишається фактом, і він відмовляється відчувати за це сором — валіза та її розширений простір завжди були для нього домом більше, ніж будь-яке інше місце, де він коли-небудь жив.

Зрештою, дім там, де серце.

— Ти добре поводився? — запитує Ньют ніфлера, який з великою цікавістю розглядає Квіні та її золоті сережки. — Не чіпляйся до наших гостей, ми тут гостинними бути намагаємося. І не придурюйся, — додає він, коли ніфлер намагається виглядати невинним. — Не думай, що я не помітив твої лапи — ти ж збирався вислизнути, так? У банку, у маґлівському банку!

— Що це було? — запитує Тіна, а ніфлер пирхає і повзе геть, владно помахуючи хвостом.

— Не зважайте, я дам йому якусь дрібничку, він одразу ж повернеться… а, обережно, — швидко рушає Ньют відтягнути Тіну. — Там нунду — вона насторожено ставиться до незнайомців, краще триматися далі…

— Нунду?!

— Треба погодувати її перед тим, як вирушимо, — каже Ньют, поморщившись. — І решту теж — я сьогодні не найуважніший, стільки всього сталося… сюди, будь ласка, — додає він і швидко виводить сестер геть. — Сюди, ось у мене тут…

Поки Квіні роззирається довкола схвильованими, широко розплющеними очима, а Тіна виглядає на межі жаху від усього, що відбувається, Ньют відводить їх до тундри. Під час його перебування в Африці тундра була майже порожня, тому він і поставив туди Обскурус — так йому не загрожувала небезпека зіткнутися з кимось іншим. Тепер він парив над снігом, настільки спокійний, наскільки Обскурус може бути.

— Це…? — запитує Тіна стихлим голосом.

— Обскурус, так, — погоджується Ньют. — Не торкайтеся його — він знешкоджений, але це не робить його абсолютно безпечним. Мені вдалося витягти його з Обскуріала, але… вилучення її вбило.

— То ось що ви хочете зробити з Креденцієм? — з жахом шипить Тіна.

— Ні, ні, звичайно, ні… ні, це була… це була помилка, я помилився, — швидко говорить Ньют, ковтнувши. — Я думав… я думав, що це її врятує, але… очевидно, це не той спосіб лікування. Я зберіг його для вивчення, щоб, якщо я коли-небудь… зустріну іншого Обскуріала, я міг би знати, як йому допомогти.

Квіні дивиться на нього проникливими, сумними очима, а Тіна, склавши руки, виглядає знервованою.

— То ви знаєте? — запитує вона. — Ви можете допомогти Креденцію?

Ньют кусає губу, а потім зітхає.

— Не знаю, — зізнається він. — Але я хочу спробувати. Я хочу допомогти.

— Квіні? — запитує Тіна.

— Він не жартує, — тихо каже білява чарівниця. — Він такий турботливий. Аж боляче, наскільки.

Ньют здригається від цих слів і збентежено відвертається.

— Мені треба подбати про істот, я їх відтоді, як зійшов з корабля, не годував, — бурмоче він. — Не-не чіпайте нічого, що виглядає небезпечним, добре? — каже він, а потім розвертається і поспішає геть.

— Та тут все виглядає небезпечним! — гукає Тіна вслід, але Ньют вже пішов.

Він відчуває величезне полегшення, коли на деякий час залишає людей позаду і зосереджується на тому, що знає і любить. Він хапає на ходу відра і вітає грапорогів пирхаючим криком, від чого вони мчать до нього галопом і мало не перекидають.

— Ось ви де… гей, обережніше, — бурмоче Ньют, ніжно притискаючись до вусиків. — О, ти скучила? Я теж, страшенно, — воркує він і гладить її по шиї. — А де ж малятко?

Лоша біля його ніг збуджено досліджує дно відра. Сміючись, Ньют бере жменю корму і дає йому, посміхаючись від лоскоту вусиків на долоні.

— А це що таке? — запитує Тіна дивним тоном звідкись з-за його спини.

— Грапороги, — відповідає Ньют, поплескуючи самку по боці, а потім перевертає відро, щоб вона теж могла повечеряти. — Точніше, остання плідна пара, — виправляється він, згадавши про нелегальне розведення і все таке. — Якби я не врятував їх, грапороги зникли б назавжди. Я сподіваюся з часом випустити їх назад у дику природу, але зараз… на них знову почнуть полювати, і на цьому все закінчиться.

— Які вони милі, — радісно каже Квіні.

Ньют сяйнисто посміхається, а Тіна здивовано хитає головою.

Сестри слідують за ним по ареалу, поки Ньют годує істот — погано, щоправда, те, наскільки Тіна, здається, жахливо все це сприймає. Нові правила Магічного Конгресу явно глибоко вкоренилися в її свідомості, бо вираз її обличчя, коли він розповідає їй про нунду та браконьєрів, досить неприємний. Під час історії Френка теж не набагато кращий.

— Вони були у людей? — запитує Тіна, роблячи гримасу. — Що… навіщо ловити птаха-громовержця?

— Вони дуже цінні, у багатьох засобах, — зізнається Ньют, ніжно погладжуючи Френка по шиї, щоб заспокоїти птаха, який нервує через гостей. — Коли я його знайшов, браконьєри намагалися викликати дощ у пустелі. Але є… й інше застосування. Наприклад, вони можуть відчувати небезпеку. Все добре, Френку, не хвилюйся. Вони тебе не скривдять, заспокойся…

Тіна хитає головою.

— Усі ваші створіння такі?

— Вони не мої — не можна володіти іншими істотами чи тваринами, — бурмоче Ньют і поплескує Френка по дзьобу, перш ніж відступити. — Але так, більш-менш. Я їх рятую і доглядаю, а коли стає безпечно, відпускаю назад у дику природу. Власне, через Френка я і приїхав до Штатів — я хотів повернути його додому, в Аризону.

Він дивиться на сестер і трохи кривиться від того, як вони на нього дивляться. Швидко похитавши головою, він поспішає далі, щоб нагодувати місячних телят, а потім козлокосів та доксі. Тіна і Квіні йдуть за ним, Квіні захоплено вигукує, а Тіна занурюється у задумливу тишу.

— Мамця тут… ой, пробачте, мене так довго не було, — шепоче Ньют до гнізда окам. — У вас нова сестричка, а мене не було поруч, коли вона вилупилася… привіт, сонечко…

Він ніжно пестить нову окаму пальцями, поки вона щебече, тулячись до його руки.

— Ось так, люба, — щебече їй у відповідь Ньют. — Ось так…

— Вони прекрасні, — тихо каже Квіні.

— Оками — їхня шкаралупа коштує цілий статок, — похмуро каже Тіна, поки Ньют збирає з гнізда шкаралупу та відкладає її вбік.

— І людям часто начхати на істот, що живуть у цих шкаралупах, — погоджується Ньют і дивиться на неї. — Так само як і людям, у яких я ці яйця забрав.

Тіна зітхає.

— Гаразд, містере Скамандер, гаразд, — каже вона і сідає поруч із ним біля гнізда окам. — Врятуймо Креденція.

— І його сестер, — швидко каже Ньют.

— І його сестер, — зітхає Тіна. — Не знаю, правда, як ми це зробимо.

— З обережністю, терпінням і крапелькою магії, — підказує Квіні. — І ось цей малюк, — додає вона, змушуючи Ньюта обернутися, — зможе нам допомогти. Адже так, любий?

Ньют витріщається.

Вона чухає Дуґала під підборіддям, а напівлик, абсолютно не соромлячись, радісно мугикає.

Страшнюча жінка.

Chapter 4 Chapter Text

У Ньюта є план. Не дуже хороший, але він є. І Тіна з жалем визнає, що він, мабуть, кращий за будь-який план, який вона змогла б придумати за одну ніч.

— Секреція м’ясоїдного слимака, — тріумфально каже Ньют, простягаючи маленький флакончик.

— Та ви жартуєте, — категорично відповідає Тіна.

— Не слиз, а саме секреція, — трохи нетерпляче каже Ньют. — Вона має легку анестезійну дію — не дуже сильну з точки зору людини, адже здобич слимака зазвичай набагато менша за нього. Вони також мають тенденцію тікати, коли м’ясоїдний слимак намагається їх з'їсти, тож… м’яка анестезійна отрута. І якщо її достатньо, вона діє як снодійне зілля.

Колишня аврорка якусь мить дивиться на нього, а потім переводить погляд на сестру, яка саме обіймає Дуґала. Квіні знизує плечима.

— Як на мене, гарний план, — зізнається вона, а потім яскраво посміхається. — З кращою жінкою воно точно не сталося б.

Ньют морщиться, і Тіна різко повертається до нього.

— Містере Скамандер?

— Він… може викликати жахливий висип, — каже Ньют і трохи задкує. — Нічого небезпечного, просто… висип. Пройде через пару днів, нема про що турбуватися.

— Хм… — підозріло відповідає Тіна, а потім зітхає, проводячи рукою по обличчю. — Ось тобі й регулювання снодійних зіль, — бурмоче вона. — Та ми взагалі не маємо використовувати зілля на нечаклах! Про що ми тільки думаємо!

— Про молодого чарівника в страшній небезпеці, — пропонує Квіні. — І дві дівчинки в жахливій ситуації.

Тіна зітхає і перекидається поглядом з Ньютом.

— Гаразд, — каже вона. — Гаразд, хай буде секреція м’ясоїдного слимака. Але ми впевнені, що напівлик впорається?

— Дуґал? — каже Ньют, а потім повертається до напівлика, який ліниво розплющує очі. З дещо відстороненим виглядом Дуґал простягає руку до Ньюта, і той звільняє Квіні від її напівневидимого тягаря. — Він допоміг мені з дівчинкою в Судані — зрештою, саме він витягнув її звідти, — зізнається Ньют, обережно піднімаючи Дуґала на руки. — Цього разу ми зробимо краще, Дуґале.

Напівлик зітхає і вихоплює з рук Тіни флакон з отрутою.

— Ну гаразд, — бурмоче Тіна. — Ходімо вирубимо нечакла.

***

Насправді план не полягає в тому, щоб просто взяти дітей і піти, як просто це не було б — Ньют з власного досвіду знає, що так нічогісінько не вийде. Крім того, Тіна наклала на це вето найрішучішими словами, тож йому навіть не доводиться з ними сперечатися.

Чого вони хочуть, то… це просто поговорити з дітьми без присутності матері. А оскільки з того, що знають і Ньют, і Тіна, вона завжди присутня і завжди пильнує… вони збиралися переконатися, що вона цього не робить.

Повертатися до церкви Других Салемців пізно ввечері моторошно. У тьмяному світлі це місце ще більш похмуре, а над вулицями висить смог, що робить все ще більш моторошним. Всередині темно, за винятком невеликого проблиску світла, що падає з першого поверху. У повітрі стоїть волога, яка висить важким тягарем. Неначе… гнітючої атмосфери Мері Лу достатньо, щоб просочитися навіть назовні.

— Ми впевнені, що все вийде? — шепоче Тіна.

— Ні, — шепоче у відповідь Квіні, виглядаючи трохи запамороченою.

— Абсолютно ні, — погоджується Ньют на видиху, і змахує чарівною паличкою. — Але дезилюмінаційне закляття нам допоможе.

Чарівниці швидко дістають палички й накладають одна на одну закляття. Тепер вони схожі на теплові міражі в темряві. Ньют здригається від прохолодної магії, що осідає над ним, а потім випускає Дуґала на вулицю.

— Ти ж знаєш, що треба робити, так? — запитує його Ньют. — Знайди жінку з коротким темним волоссям — не дітей. Креденцію близько двадцяти, Честіті та Модесті п’ятнадцять і вісім відповідно, і в обох світле волосся.

— А що, як вона не спить? — запитує Тіна собі під ніс. — Світло ж.

Ньют вагається. Секрецію м’ясоїдного слимака треба нанести на шкіру — що важко не помітити, коли ти не спиш. Крім того, Мері Лу тримала будинок настільки охайним і чистим, що намазати десь отруту і сподіватися, що вона сама до неї доторкнеться… було б надто ризиковано. Вона могла її помітити — а потім зібрати та використати у своєму страшному хрестовому поході проти магії.

— Зачекаємо, поки вона ляже, — вирішує Ньют.

— Сподіваюся, чекати доведеться недовго, — каже Тіна. — Квіні, ти її чуєш?

— Ні, вона надто далеко, — зізнається Квіні. — Але я чую чоловіка, і…

Очі Дуґала спалахують синім, і Ньют напружується. За долю секунди напівлик стає повністю невидимим, а потім Ньют відчуває його руки, що штовхають його та чарівниць далі від середини алеї, у найменший закуток, де зустрічаються дві будівлі.

— Назад, — стривожено шепоче Ньют. — Тихо.

Дуґал притискає їх до кутка й утримує волохатими руками, розкинувши їх по довжині їхніх гомілок. Ньют відчуває Квіні зліва від себе, а Тіну справа, і напружено стискає їхні руки, чекаючи на те, що відчув Дуґал.

За мить у провулок заходить чоловік у довгому темному пальті, і Ньют відчуває, як Тіна напружується. Хоч він і відчуває, як вона глибоко і злякано дихає, вона абсолютно тиха, тож чоловік їх не помічає — проходить повз них довгими, впевненими кроками, а потім зупиняється в кінці алеї, просто в тіні.

Він дивиться на церкву Других Салемців.

Дуґал притискається до колін Ньюта, Тіна стискає його руку, наче лещата, а потім Квіні злегка притискається до боку Ньюта.

— Це Персіваль Ґрейвс, — шепоче вона тихо, наче пір'їнка біля вуха. — Бос Тіни.

Аврор — і чарівник.

Ньют стискає руку Тіни, сподіваючись передати, що він щось знає, що вона не самотня у своїй тривозі. Бо чарівник, який спостерігає за церквою Других Салемців… Існує ще найменша ймовірність того, що цей Ґрейвс не зцілював руки Креденція, але…

Вони дивляться і чекають в нерухомій, стривоженій тиші, поки Ґрейвс просто спостерігає за церквою. Він стоїть до них спиною, і вони не бачать його обличчя, але в очах Ньюта його плечі виглядають трохи напруженими — і не розслабляються, поки в церкві не згасає світло. Через десять хвилин після цього… вони чують кроки.

Їм доводиться докласти зусиль, щоб не ахнути, коли вони бачать Креденція, який крадькома перебігає вулицю і заходить у провулок.

— Ось ти де, — каже Ґрейвс, і в його голосі звучить полегшення. — Ходи сюди, дай подивлюся на тебе.

Креденцій йде до нього, а потім, коли Ґрейвс торкається його щоки, він майже повністю розслабляється. Ньют дивиться широко розплющеними очима, як Креденцій тулиться до дотику, виглядаючи виснаженим і полегшеним водночас.

— Є новини? — запитує Ґрейвс, погладжуючи великим пальцем щоку Креденція, якраз на краю темного кола під оком.

— Я… містере Ґрейвс, я не… — Креденцій кусає губу. — Я… тут був… я не знаю, — каже він через мить, а потім опускає очі. — Якби ж то знати, хлопчик це чи дівчинка…

Ґрейвс зітхає і хитає головою.

— У видінні я бачив лише дитину з надзвичайними силами. Він чи вона не старше десяти — і я бачив цю дитину поруч із твоєю матір’ю, я бачив її чітко.

— Це може бути будь-хто — до церкви приходять сотні дітей, — бурмоче Креденцій.

Ґрейвс якусь мить спостерігає за ним, поки Креденцій втомлено спочиває на його руці. Чарівник бере обличчя юнака в обидві руки й підіймає його, без сумніву, вище, ніж сам Креденцій може піднятися.

— Є дещо, чого я тобі не казав, — каже Ґрейвс. — Я бачив тебе поруч зі мною. Ти привів дитину і залишився зі мною. Ти ж цього хочеш, чи не так? Ти хочеш до чаклунського світу.

Ньют ледь не відсахується, ледь не вдаряється потилицею об цегляну стіну, а нігті Тіни впиваються в тильну сторону його долоні, настільки міцно вона стискає його руку.

— Я теж цього хочу, — заспокійливо каже Ґрейвс, погладжуючи великими пальцями під очима Креденція, перш ніж відпустити його. Він проводить руками по плечах Креденція до зап’ясть, а потім підіймає їх вгору і дивиться на його долоні. — О, Креденцію, — бурмоче він, а потім дістає паличку.

Заклинання ледь закриває порізи — і нічого не робить із запаленням та почервонінням під ніжною шкірою.

— Знайди дитину, Креденцію, — каже Ґрейвс, поки юнак витріщається на зцілені руки. — І ми будемо вільні робити те, що хочемо.

Креденцій нахиляється до нього, але Ґрейвс відступає і повертається до нього спиною — за мить він зникає у вихорі магії, залишаючи Креденція в темряві без якоря. Ньют здригається, вставши на порозі рішення, але… ні, він не може просто стояти, він не може просто…

— Фініте інкантатем, — шепоче Квіні, коли Ньют перестрибує через Дуґала.

— Креденцію, — шепоче він тихим тоном.

Юнак здригається, підводить погляд й дивиться на нього широко розплющеними очима.

— Містере Скамандер! — видихає він і відступає на крок назад. — Ви… ви…

— Все гаразд, все гаразд, — каже Ньют, зупиняючись на півдорозі та простягаючи руку. — Я не підходитиму, я залишуся тут, не хвилюйся. Я нічого не збираюся робити. З тобою все гаразд?

Креденцій трохи похитується, і на мить здається, що він зараз втече.

— Містер Ґрейвс… ви бачили…

Ньют на мить стискає губи, ковтаючи бажання розповісти про те, що бачив. І що чув. Він не знає, хто такий цей Ґрейвс, але знає, що йому потрібно — звідки він про це знає, Ньют гадки не має, але якимось чином він відстежив Обскуруса до церкви Других Салемців.

— З тобою все гаразд? — тихо запитує Ньют, тримаючи руки в полі зору Креденція.

Юнак робить кілька вдихів і киває головою.

— Ви бачили, — шепоче він.

— Він не знає, що це ти? — запитує Ньют.

Обличчя Креденція дає тріщину, і він дивиться собі під ноги. Його шия вигинається майже під болючим кутом.

— Я не… я не… я не знаю, як йому сказати. Я не думаю… що він хоче, щоб це був я, — зізнається він, і його губи кривляться. — Йому потрібна дитина, а не… не я.

Позаду Ньюта лунає звук, схожий на схлип, і він швидко простягає руку, щоб зупинити Квіні та Тіну. Але вже запізно — Креденцій почув.

— Хто там? — стривожено запитує юнак.

— Двоє моїх друзів, — заспокоює Ньют. — Вони хотіли мені допомогти. Я хотів поговорити з тобою та твоїми сестрами без вашої… без Мері Лу, щоб вона не заважала.

— Чому я їх не бачу? — нервово запитує Креденцій і починає задкувати.

— Фініте інкантатем, — шепоче хтось, і Квіні та Тіна стають видимими.

Квіні плаче, не соромлячись і не стримуючись, жирні сльози котяться по її щоках.

— Це закляття невидимості. Ми не хотіли, щоб Мері Лу нас побачила, — тихо пояснює Ньют, відводить одну руку в бік чарівниць, щоб вони не підійшли й не налякали юнака, а другу простягає до Креденція. — Все гаразд, вони нічого не зроблять.

— Ви-ви збиралися прокрастися всередину? — запитує Креденцій.

— Креденцію, ми хочемо тобі допомогти, — тихо каже Тіна.

— Любчику, сонечко, — схлипує Квіні.

Ньют махає рукою, щоб вони замовкли — вони зараз ходять по дуже тонкій поверхні, а Креденцій на межі втечі, а це все зіпсує.

— Щ-що це? — запитує Креденцій. Тепер він дивиться вниз, туди, де Ньют відчуває легеньке смикання за штанину.

— Це Дуґал — він напівлик, — каже Ньют, а потім, зваживши ситуацію, стає на коліна, щоб Дуґал зміг заповзти йому на руки. Напівлик добряче нажаханий і тремтить — яке б потенційне майбутнє він не побачив у Ґрейвса, воно його налякало. — Він збирався нам добре допомогти. Не хвилюйся, він абсолютно нешкідливий.

Креденцій витріщається на істоту в чистому здивуванні.

— Щ-що таке на-пів-лик?

— Це магічна істота, — каже Ньют, усвідомлюючи з усього того, що знав Креденцій, що Ґрейвс, мабуть, нічого не розповідав юнакові про те, який світ чарівників. — На світі живуть сотні магічних істот, захищених Статутом секретності, який розділяє магічний і немагічний світи. Дуґал — один з них. Вибач, Креденцію, я тобі трохи збрехав — насправді я не зоолог. Я маг-зоолог. Я вивчаю, плекаю і піклуюся про особливих магічних істот, таких як Дуґал.

Креденцій якусь мить дивиться на Дуґала, а потім переводить погляд на Ньюта.

— А я — магічна істота? — шепоче він майже благально.

Тіна переводить подих, а Квіні знову схлипує. Ньют вагається, а потім посміхається.

— Так, — каже він. — І я б дуже хотів про тебе піклуватися.

— Містере Скамандер, — шипить Тіна. — Креденцій не…

— В-ви б мене забрали? — запитує Креденцій. — Прямо зараз, ви б мене забрали?

Ньют дивиться на нього не відриваючись, навіть коли здається, що під ним тремтить земля.

— Так, — визнає він. — Забрав би.

Креденцій здригається, майже підступає до нього, майже бере його простягнуту руку.

— А як же… містер Ґрейвс, і дитина, і-і мої сестри…

— Немає ніякої дитини, Креденцію, є тільки ти, — каже Ньют. — І я залюбки заберу і твоїх сестер.

— Містере Скамандер, ви не можете просто забирати людей, — люто шепоче Тіна.

— Можу і заберу, — бурмоче Ньют, а потім робить крок ближче до Креденція. — Креденцію, не знаю, що наобіцяв тобі містер Ґрейвс, я, скоріше за все, не зможу пообіцяти того ж, та й не збираюся. Я живу на волі, я подорожую — я навіть не повинен був залишатися, і не залишився б, якби не твоя сім’я. Але присягаюся — я ніколи не зроблю тобі боляче. Ніколи.

Креденцій розгублено хитає головою.

— Покажи мені, будь ласка, руки, — вмовляє Ньют. З Дуґалом на шиї, Ньют дістає паличку і притискає її кінчик до основи зламаного пальця Креденція. Він накладає спочатку закляття оніміння, а потім випрямляє кістку, перш ніж очистити суглоб. Потім, поки Креденцій витріщається на палець, який раптом почав функціонувати, Ньют бере іншу руку і фіксує розірване сухожилля.

— Ви знаєтеся на зцілюванні? — запитує Тіна змішаним тоном.

— Боюся, це частина роботи, — відповідає Ньют, обхоплюючи рукою волохату спину Дуґала. — Я піклуюся про багатьох істот, що зазнали насильства. І вони майже завжди потребують зцілення.

— Хм, — відповідає Тіна.

Креденцій згинає руки, а потім здивовано дивиться на Ньюта.

— Я не знаю… чи захочуть мої сестри піти, — зізнається він пошепки.

— Треба з ними про це поговорити, — лагідно каже Ньют і дістає флакон із секрецією м’ясоїдного слимака. — Ти не міг би намастити цим руку Мері Лу? Це допоможе їй міцно заснути, поки ми розмовлятимемо.

Креденцій кліпає, а потім, після хвилини вагань, бере його.

— Воно їй не зашкодить?

— Може з’явитися невеличкий висип, але… ні, до ранку все буде гаразд, — зізнається Ньют. — Тільки сам не торкайся, добре?

Креденцій втуплюється у флакон.

— Ви обіцяєте, що заберете мене звідси? — запитує він. — Обіцяєте?

— Так, — твердо каже Ньют. — Обіцяю.

***

Поки вони чекають на знак Креденція, що все безпечно, Ньют дивиться на Квіні. Вона витирає очі, час від часу видаючи засмучений схлип, що змушує Тіну хмуритися, а Ньюта морщитися.

— Ось чому я тебе сюди не приводила, — шепоче Тіна до сестри, обіймаючи її за плечі та потираючи передпліччя.

— Це т-так жахливо. Бідолашний хлопчик, йому так боляче, він такий наляканий — і він! — Квіні майже плаче. — Чому? Чому?

Тіна хмуриться і дивиться на Ньюта.

— Це був директор магічної безпеки МАКОСША, — похмуро каже вона. — Я не… я не знаю, що він тут робив, але… Квіні, ти щось від нього дізналася?

— Ні, нічого, — схлипнувши, зізнається вона. — Блокологія. Але Креденцій… він багато разів бачив Креденція, і завжди…

Ньют розсіяно гладить Дуґала по спині, а потім дивиться в бік церкви.

— Він шукає Обскуріала, — розмірковує він. — Він не знає, хто це, лише те, що він десь тут.

— Він очолює розслідування інцидентів, але… — Тіна хмуриться. — Звідки йому знати, що це Обскуріал? Я не знала, що за всім цим стоїть Обскурус — наскільки мені відомо, ми… вони шукають чарівника з новим руйнівним заклинанням і зубом на когось, а не… істоту.

Ньют дивиться між ними та церквою.

— Сильна дитина віком до десяти років, — каже він, дивлячись на Дуґала. — Близько до матері Креденція… що ж, церква Других Салемців — ідеальне місце для появи Обскуріала. Не знаю, звідки ваш містер Ґрейвс про них знає, але це те, що він шукає.

Він повертається до Тіни та дивиться на стіну поруч із нею.

— А як ви опинилися у… сутичці з Мері Лу Бербоун?

— Ми… ми досліджували церкву, — зізнається Тіна. — Їхня інформація була надто хорошою, у них був список ознак, як розпізнати відьму, інформація про наші палички тощо. Зважаючи на те, що відбувається в Європі, ми не хотіли, щоб нечакл створював нам тут проблеми. Я була під прикриттям, стежила за ними, коли… ну, — вона опускає очі. — Я побачила, як ця жінка б'є Креденція за якусь дрібницю, і не змогла втриматися. І втрутилася.

— Містер Ґрейвс був причетний? — запитує Ньют.

Тіна ковтає, а потім киває.

— Це було внутрішнє розслідування — так завжди буває, коли аврор нападає на нечакла, — зізнається вона. — Це він наклав забуттятус на сім’ю… і понизив мене у званні. І мені заборонили наближатися до Других Салемців.

Ньют повільно киває і дивиться на церкву.

— Цікаво, — бурмоче він. — Враховуючи хрестовий похід Мері Лу проти магії… містер Ґрейвс мав би попрацювати з нею ретельніше. Вона все ще багато знає про магію.

Тіна хмуриться.

— Ви думаєте, що він…

— Я не знаю, — чесно каже Ньют. Щось тут забагацько неякісних забуттятусів — і Ґрейвс, і те, як він поводився з Креденцієм, як він, очевидно, ставився до нього… — Але має зловісний відгомін, чи не так?

Двері церкви відчиняються, Креденцій визирає і махає їм рукою.

— Містере Скамандер, — каже Тіна, дивлячись на церкву. — Ви можете мені пообіцяти, що подбаєте про цих дітей?

— Ні, — зізнається Ньют. — Але я можу пообіцяти, що дуже постараюся.

Чарівниця трохи хмуриться, а потім киває.

— Ну що ж, зійде, — бурмоче вона, а потім зітхає. — Якщо про це хтось дізнається, мене вб’ють.

— Жорстко, — коментує Ньют.

— Час такий, — похмуро каже Тіна. — Квіні, ти зможеш зайти всередину?

Білява чарівниця шморгає носом та дістає хустинку.

— Так, — каже вона. — Я… в порядку. Не хвилюйся, Ньют, я постараюся не зробити гірше. Я постараюся… Я добре поводитимуся.

Ньют дивиться на неї. Частина його хоче, щоб вона пішла, бо її реакція на Креденція навряд чи чомусь допомогла… але сестри Креденція. Вони не так сильно постраждали від рук Мері Лу, та ще й ця мерзенна пісенька Модести…

Йому потрібно, щоб Квіні їх прочитала, щоб бути впевненим.

***

Модеста і Честіті обидві заспані — принаймні були до того моменту, як побачили Дуґала в обіймах Ньюта.

— А це що таке? — здивовано запитує Модеста.

— О, це напівлик. Його звуть Дуґал. Привітайся, Дуґале, — каже Ньют, і напівлик махає дівчатам рукою з довгими пальцями. — Не хвилюйтеся, він абсолютно нешкідливий.

— Мати не дозволяє у церкві тварин, — нервово каже Честіті.

— Вона спить, — каже Креденцій і відвертається, коли його сестри різко підіймають на нього очі. — Я… вона спить. І не прокинеться.

— Ти що зробив? — запитує Честіті тихим, тривожним голосом.

— Нічого, — каже Ньют, дивлячись між ними та поглядаючи на Тіну та Квіні. Тіна виглядає трохи ніяково в присутності двох маґлів, але Квіні — вона прикриває рот руками, дивлячись широко розплющеними очима.

— Я хотів з вами поговорити, — заспокійливо каже Ньют. — Але не думаю, що ваша мама дала б мені таку можливість. Тож вона спить — до ранку з нею все буде гаразд.

Честіті з тривогою дивиться то на нього, то на Креденція.

— Хто ви? — вимагає вона відповіді. — Що вам треба?

Ньют нервово облизує губи.

— Може, сядемо? — запитує він, показуючи на стіл, за яким вони вечеряли кілька годин тому. — Я просто хочу поговорити. Ці двоє, — він показує на Тіну і Квіні, — мої друзі, вони тут, щоб допомогти.

— Допомогти з чим?

— Зі мною та розмовою з вами, — каже Ньют з ледь помітною посмішкою і сідає. — Все гаразд. Ми просто поговоримо, добре?

Першим сідає Креденцій — і сідає він поруч із Ньютом, виглядаючи водночас збентеженим і рішучим. Він втуплюється у стіл, аби не зустрічатися ні з ким поглядом. Ньют широко посміхається до нього, а потім до дівчат, які повільно наслідують братів приклад: Модеста все ще поглядає на Дуґала, а Честіті дивиться на Ньюта та Креденція.

— Хто ви? — повільно запитує Честіті.

Ньют робить вдих.

— Мене звуть Ньют Скамандер… і я чарівник.

Chapter 5 Notes:

TW: селф-харм.

Chapter Text

Дівчата виглядають збентеженими — стривоженими та розгубленими. Вони дивляться одна на одну і на Креденція, який ніяково знизує плечима і дивиться на стіл між ними.

— Чарівник, — каже Честіті. — Це як… відьма?

— Це… повністю залежить від того, що ти маєш на увазі під словом «відьма», — дуже обережно відповідає Ньют. — Бо є відьми, а є просто відьми, тож все залежить від контексту.

— Відьми — це жахливі злі жінки, що полюють на добрих людей і роблять злі речі, — негайно говорить Модеста. — Вони зачаровують людей і речі та роблять світ злим місцем.

Ньют дивиться на неї та намагається не виглядати надто сумним.

— Тоді ні, чарівник — це зовсім не відьма. І скажу тобі по секрету, відьма — це також зовсім не відьма.

— В цьому немає сенсу, — огризається Модеста. — Ви відьма чи ні?

Ньют кусає губу і дивиться на Тіну та Квіні. Тіна повільно сідає поруч, а Квіні намагається проковтнути схлип, який, здається, застряг їй посеред горла.

— Слово «собака», або «щур», або будь-яке інше слово можуть використовуватися для багатьох речей, — каже Тіна повільно, також дуже обережно. — Коли ви називаєте собаку собакою, або щура щуром, ви кажете так, як є. Але коли ви називаєте собакою чи щуром людину, це зовсім інша річ. Думаю, що ваша відьма використовується в цьому сенсі.

Ньют ледве стримується, щоб не посміхнутися до неї, наче псих, і натомість дивиться на дівчат. Честіті виглядає розгубленою і конфліктною, а Модеста — насупленою.

— А ви — відьма? — запитує вона, дивлячись на Тіну.

— Я не відьма, — каже Тіна, роблячи на слові неприємний акцент. — Але як жінка, що займається магією… я те, що називають відьмою.

Модеста кричить. Це пронизливий, жахливий крик, від якого, здавалося б, мають здригатися вікна та битися шибки. Тіна страшенно здригається, мало не хапається за паличку, але Ньют хапає її за руку та не дає підняти. Дуґал, що сидить у нього на колінах, навіть вухом не веде.

— Модесто, — швидко каже Честіті, її очі широко розплющені від страху, а Креденцій сіпається на місці, майже схоплюється на ноги. — Модесто, тихо!

Модеста не тихшає — вона просто кричить. Ньют дивиться на неї, піднявши брови, а потім сигналить Честіті, щоб вона сіла на місце. Він небагато знає про дітей і людей загалом, але знає, коли тварина демонструє реакцію страху, знає, коли вона влаштовує виставу, намагаючись здаватися загрозливою, щоб відгородитися від викликів та загроз.

І знає, як на це реагувати.

Як би не було неспокійно Креденцію, він наслідує приклад Ньюта, і як би не була налякана Тіна, вона робить те ж саме — а Квіні просто читає його думки й знає, що він думає. Честіті, після миті витріщання, також наслідує їхній приклад, виглядаючи збентеженою.

Модеста кричить — доки не розуміє, що ніхто нічого не робить. За мить її голос затинається, і коли їй доводиться перевести подих, вона замовкає, виглядаючи трохи розгубленою — без сумніву, крик маленької дівчинки зазвичай мав на людей більший вплив.

Ньют лише підіймає на неї брови, і мовчанка затягується. За мить… Модеста ніяково сідає на місце.

— Дозвольте розповісти про те, хто такі відьми, — каже Ньют, наче нічого не сталося. — Відьма — це маленька дівчинка, яка, можливо, у шість років змушує свою улюблену іграшку літати, або у вісім років фарбує волосся в інший колір, бо у найпопулярнішої дівчинки таке ж, і вона хоче, щоб і в неї було так…

Тіна спостерігає за ним, спочатку зі здивуванням, а потім із розумінням, коли Ньют починає пояснювати, хоч і трохи обхідним шляхом, як поводяться справжні відьми. Як вони ходять до школи й роблять домашнє завдання, мають домашніх тварин, жартують з друзями та грають в ігри. Звичайні речі, які роблять діти.

— Вони також фліртують з чарівниками, якщо їм цього хочеться, — розповідає Тіна. — А потім вони влаштовуються на роботу. Деякі — на нудну роботу в нудних офісах, де вони займаються нудними офісними справами. І одного дня вони можуть одружитися і народити дітей, які також можуть бути відьмами.

Дівчата на мить замовкають, дивлячись на них.

— Але ж… вони злі, — насупившись, каже Модесті, наче дуже стараючись, щоб вони зрозуміли.

— Не більше і не менше, ніж будь-яка інша жінка, — каже Тіна і дивиться на сходи, що ведуть на другий поверх. — Усі люди здатні бути злими чи добрими, незалежно від того, володіють вони магією чи ні. А я, власне, з тих відьом, які переслідують злих відьом — я аврор. Моя робота — зупиняти людей від злих вчинків.

— Це щось на кшталт поліцейського, тільки магічного, — пояснює Ньют. Той факт, що Тіну відсторонили від роботи, вони ігнорують.

Модеста хмуриться, вочевидь, не знаючи, що думати. Честіті трохи стриманіша у своїй реакції — і замість того, щоб дивитися на Ньюта, Тіну чи Квіні, яка все ще не може говорити, вона дивиться на Креденція.

— Що вони тут роблять? — запитує Честіті брата. — Креденцію, чому вони тут?

Креденцій відкриває рот, закриває його, а потім безпорадно дивиться на Ньюта і хитає головою. Ньют оглядає його, а потім зустрічається з серйозними очима Честіті — важко, але він справляється.

— Ми тут… тому, що будь-яка жінка, яка кривдить своїх дітей, — зла, — повільно говорить він. — І неважливо, що я чарівник — це неправильно, і я не можу сидіти склавши руки й спостерігати, як це відбувається. Я лише хочу вам допомогти.

Честіті ковтає і відкидається на спинку стільця, а Модеста дивиться вниз, насупившись.

— Він забере мене, — каже здавленим голосом Креденцій, не підіймаючи очей. — І я піду. Піду.

— Креденцію, — шепоче Честіті.

— Не можна! — каже Модеста, тепер виглядаючи нажаханою. — Мама розсердиться! Дуже-дуже розсердиться — ти не можеш піти, Креденцію! Не можеш розсердити маму!

Креденцій трохи вклякає під цими словами, і Ньют ніяково простягає руку, щоб покласти її на його плече. Юнак тремтить під нею.

— Все гаразд, — каже йому Ньют, а потім дивиться на дівчат. Вони такі бліді, з широко розплющеними очима — їм холодно і страшно. Як же це жахливо і боляче, коли вони виглядають наляканими. — Вас я теж заберу, — каже він, бо що ще він може сказати?

— Ньют, — каже Тіна, і цього разу вона змушує його замовкнути. Вона нахиляється вперед, спираючись ліктями на обідній стіл між ними. — Дівчата, ви не мусите залишатися тут з нею, якщо не хочете. З ним йти теж не обов’язково, ніхто вас не примушує — ми просто пропонуємо. Ви не зобов’язані тут залишатися.

— Ньют ніколи вас не скривдить, — нарешті вдається вимовити Квіні, хоча її голос здавлений і слабкий. — Жодного з вас. Ніколи.

Честіті потирає руку, дивлячись на Креденція та Ньюта, з жахливо конфліктним виглядом.

— Але… — починає вона, а потім опускає очі, насупившись.

— Але ми маємо залишатися тут, — розгублено каже Модеста. — Мама каже, що тут ми в безпеці — вона захищає нас від відьом.

— Сонечко, на світі дуже мало відьом, які хоч трохи схожі на вашу маму, — шепоче Тіна, і Модеста хмуриться.

Ньют дивиться вниз, на Дуґала, який починає неспокійно борсатися. Він відпускає напівлика, і Дуґал повільно дряпається йому по руках на плечі, озираючись довкола. Дівчата спостерігають за ним, насупившись.

— Чому його очі світяться? — нервово запитує за мить Честіті.

— А, у напівликів є здібності до передбачення — коли його очі світяться, він бачить майбутнє, чи хоча б його частину, — відповідає Ньют, трохи відкидаючи голову назад, коли Дуґал смикає його за волосся. — Це робить напівликів дуже вправними у переховуванні, бо вони бачать, коли люди знайдуть їх і просто уникають цього майбутнього. Хоча той факт, що вони можуть ставати невидимими, також допомагає.

— Він магічний? — шоковано запитує Модеста. — Але ж це мавпа!

— Взагалі-то це примат, і до того ж норовливий, — каже Ньют, а потім корчить гримасу, коли Дуґал починає перебирати його волосся. — Дуґале, моє волосся в порядку.

Напівлик лише пирхає і відкидає волосся, прямо на очі Ньюту. Тіна кусає губу, стримуючи сміх, а дівчата просто витріщаються.

— Вибачте, — дещо скорившись, каже Ньют і навіть посміхається з-під важкого чуба волосся, що дедалі більше розпатлалося. — Здається, настав час соціального грумінгу. Просто ігноруйте його.

Це змушує Честіті посміхнутися, лише трохи, що він вважає чимось на кшталт перемоги.

— Я не знала, що існують магічні тварини, — каже вона.

— Їх ціла купа, — каже Ньют. — І інші магічні народи теж існують. Гобліни, гноми, ельфи — кентаври стоять на межі, але особисто я вважаю їх народом. Є ще русалки, — додає він, невиразно пригадуючи, що багатьом дівчаткам подобаються такі речі. — Хоча ми називаємо їх морським народом — розумієте, чоловіки заперечують, щоб їх називали русалками.

— Русалки? — недовірливо запитує Честіті.

Очі Модести широко розплющуються.

— А… А єдинороги існують?

— О так, у лісі біля моєї школи водився цілий табун єдинорогів, — з ностальгією каже Ньют. — Я часто тікав на вихідних, щоб побачити їх. — Його деякий час виганяли кентаври, але воно завжди було того варте.

— Єдинороги, — здивовано шепоче Модеста.

Креденцій нерішуче дивиться на Ньюта, а Ньют усміхається з-під бахроми волосся, що закриває більшу частину його зору. Усе йде напрочуд добре, чи не так? У цьому й полягає диво магії — люди можуть бути жахливими, але магія залишається магією.

— Але… чому? — запитує Честіті. — Чому ви… ніхто нічого без причини не робить. Чого ви від нас хочете?

Ньют трохи насуплюється, дивлячись на неї. В її голосі є щось, чого він не розуміє, але воно його нервує.

Тіна і Квіні, вочевидь, це розуміють, бо Тіна хмуриться, а Квіні трохи затамовує подих.

— Честіті, — повільно промовляє Тіна, явно шукаючи, що сказати.

— Ні, — замість цього каже Квіні й підводиться. — Честіті, люба, будь ласка, відійдемо на хвилинку.

— Квіні? — стурбовано запитує її сестра.

Квіні посміхається і простягає руки до Честіті.

— Ми просто підемо туди та поговоримо, як жінка з жінкою, добре?

Честіті на мить замислюється, дивлячись на Креденція — і саме в цей момент Дуґал вирішує, що вже достатньо покопирсався у волоссі Ньюта. Напівлик без дозволу відскакує від плечей Ньюта — і потрапляє на плечі Креденція.

— Дуґале! — скрикує Ньют і тягнеться до нього, а Креденцій дивиться на нього широко розплющеними очима, зсутуливши плечі. Напівлик дивиться на Ньюта рівним поглядом, а потім гладить темною рукою з довгими пальцями по волоссю Креденція — і Креденцій завмирає.

— Все гаразд, Креденцію? — запитує Ньют, спостерігаючи за молодим чоловіком і напівликом, який починає копирсатися в суворій зачісці Криденса.

— Ем, — каже Креденцій, тримаючись дуже нерухомо. — А що він робить?

— Шукає вошей, — відповідає Ньют з ніяковою посмішкою і відкидає своє дуже розпатлане волосся назад, далі від очей. — Напівликам потрібне чисте хутро, щоб ставати невидимими — не можна мати жодних шкідників. Це також соціальний зв’язок.

Креденцій дивиться на нього, кліпає і дивиться вгору, намагаючись розгледіти напівлика, але Дуґал стоїть у нього за головою і пильно вдивляється в шкіру голови Креденція.

— Можу забрати його, якщо хочеш, — обіцяє Ньют.

— Ні, все… все гаразд, — відповідає Креденцій, трохи насупившись. — Він не важкий.

— Він здебільшого хутро, — погоджується Ньют.

Квіні м’яко підіймає Честіті на ноги та веде її на інший кінець довгого столу, де якусь мить розмовляє з нею тихим голосом. Ньют нервово поглядає в їхній бік, але після першої миті нервозності Честіті начебто розслабляється і справді слухає Квіні.

Тіна зустрічається з ним поглядом і знизує плечима.

— Виманолог, — пояснює вона і хитає головою.

— Точно, — погоджується Ньют, а потім дивиться на Модесту.

Модеста дивиться на Креденція і Дуґала.

— Я думала, що тварини брудні, — розгублено каже вона.

— Ні, більшу частину часу вони дуже охайні, — каже Ньют і посміхається. — Чиста шерсть, з чого б вона не була зроблена, зберігає тепло, безпеку, водонепроникність і може приваблювати партнерів. А у випадку Дуґала ще й допомагає залишатися невидимим.

— Хм, — каже вона і похмуро опускає очі.

— З тобою все гаразд? — запитує Ньют.

— Відьми, — відповідає вона і підіймає очі, — злі, зачарують нас і робитимуть погані речі.

Ньют вигинає брови.

— Ми хіба виглядаємо поганими, Модесто? — лагідно запитує він.

Вона випинає губи та дивиться на Креденція з Дуґалом, який добряче розкидає Креденцію волосся.

— Мама ніколи нічого не казала про магічних мавп, — бурмоче вона. — Мавпа ж не може бути відьмою, правда?

— Ні, не може. Відьмами можуть бути тільки люди, — визнає Ньют і нахиляється. — І я думаю, що відьмами можуть бути тільки злі люди.

Тіна зітхає.

— Гра слів, — бурмоче вона. — Злих істот називають темними, — каже вона Модесті. — Темні відьми та темні чаклуни, вони злі. А темні істоти…

— А-а-а, — швидко перебиває Ньют. — Кожен магічний уряд має власний список темних істот, і ваш, пригадую, включає феніксів.

— Пісня фенікса впливає на людські емоції — будь-яка істота, що має чітку й однозначну здатність маніпулювати людьми або їхніми емоціями, за визначенням є темною, — суворо каже Тіна.

— Фенікси — найсвітліші істоти на світі! Їхні пісні підіймають людям настрій, а їхні сльози мають цілющу силу! Не можна називати їх темними, це просто смішно, — недовірливо каже Ньют

— Містере Скамандер…

— Міс Ґольдштейн, — відповідає Ньют і звертається до Модести. — Деякі магічні істоти за своєю природою більш небезпечні, ніж інші, і мають власні здібності та механізми захисту, але «темна істота» — це смішний політичний термін, на який не варто підписуватися. Він не має жодного стосунку до того, якими насправді є тварини в їхньому природному середовищі існування.

Модеста розгублено кліпає очима.

— Гадаю, трохи зарано вчити її політиці реєстрації істот, — сухо каже Тіна і хитає головою. — Темні чаклуни та темні відьми — це зло, принаймні з цим ми погодитися можемо.

— Так, — повільно каже Ньют і хмуриться. — Краще не лізтимемо в темну магію.

— О, — каже вона і повертається до нього обличчям. — Темна магія, хм?

Ньют трохи відкидається назад.

— Ви ж не забудете, що я це сказав, так? — з жалем запитує він.

Тіна звужує очі.

— Поговоримо про це пізніше.

— Скоріше посперечаємося, — неспокійно бурмоче Ньют.

Модеста гигикає, спостерігаючи за ними. Серце Ньюта трохи підскакує від цього звуку, і він широко посміхається до неї.

Потім він чує схлипування з іншого кінця столу, і всі обертаються, щоб подивитися на Квіні та Честіті — і цього разу плаче не Квіні.

А Честіті.

— Ньют, — кличе Квіні, тримаючи одну руку на волоссі Честіті та ніжно погладжуючи, поки дівчинка ридає в руки. — Підійди на хвилинку.

Ньют перекидається поглядом з Тіною, а потім з Креденцієм.

— Я відійду? — запитує Ньют, і юнак киває, злегка насупившись. Ньют торкається плеча Креденція і гладить рукою по голові Дуґала, а потім підводиться і переходить на інший кінець столу.

Квіні посміхається йому з тремтячими губами та сльозами на очах.

— Честіті, люба, покажи йому, — лагідно каже вона. — Все гаразд, присягаюся, просто покажи йому.

Честіті глибоко вдихає, дивиться на Ньюта, трохи тремтячи, а потім, дуже обережно тримаючи Квіні між собою та іншим кінцем столу, щоб ніхто не бачив… оголює руку.

Вона вкрита тонкими порізами.

Це не сліди від ременя, як на руках Креденція, а тонкі, гострі лінії, що проходять по всій руці, розрізаючи шкіру на стрічки. Деякі з них старіші за інші, деякі загоїлися, перетворившись на слабкі бліді шрами — наскільки Ньют може судити, їм вже багато років. Інші настільки нові, що ледь покрилися струпом, почервоніли й набрякли на її блідій, вкритій шрамами шкірі.

Ньют падає на коліна на підлогу біля стільця Честіті й майже голосно скиглить, коли тягнеться до своєї палички. Честіті майже відсмикує руку, але Квіні заспокоює її ніжним шепотом, тож вона продовжує тримати її простягнутою, тремтячи, як листок.

Паличка тремтить у пальцях Ньюта, коли він починає загоювати порізи. Не всі — багато з них надто старі, щоб їх можна було загоїти природним шляхом. Зі шрамами він нічого не може вдіяти, тож вони залишаються блідими білими порізами на шкірі Честіті. Але він принаймні може заспокоїти рани, що зарубцювалися, зняти запалення — допомогти з болем.

Квіні спостерігає за ним, і з її ока вислизає сльоза та стікає по щоці. Вона нічого не говорить, але коли їхні очі зустрічаються, Ньют чує слова у голові.

«Вона зробила це з собою. Карала себе… бо не карала мати».

Ньют ковтає клубок болю, що раптово застряг у горлі, і дивиться вниз, коли Честіті простягає йому другу руку — таку ж бліду і таку ж зранену. Він тремтить, роблячи все, що може, проводить чарівною паличкою по недавніх порізах і загоює їх, але шрами… Їх так багато…

— Честіті? — терміново запитує він. — Честіті, можна тебе обійняти?

Честіті тремтить, її дихання виривається у жахливому, пораненому стогоні — і Ньют за мить її обіймає, щось шепоче їй у волосся і притискає до себе. Вона тремтить на його грудях і починає плакати насправжки, у жахливий, нещасний спосіб, якого Ньют не знає і не розуміє, але йому боляче.

Ньют ніколи так не піклувався про людей, так сильно, і це боляче.

Квіні продовжує ніжно гладити Честіті по голові, ледве стримуючи власні ридання, коли нахиляється, щоб поцілувати дівчинку у волосся.

— Все гаразд, сонечко, — шепоче вона. — Все гаразд, все гаразд, все гаразд…

Очевидно, що нічого насправді не гаразд. Зовсім.

— Що з нею? — запитує голос Креденція, і раптом він тут, з Дуґалом, що тримається за його плечі, присідає біля Ньюта і Честіті. — Що з нею, вона поранена? Це мати…?

Ньют не відповідає — просто обіймає його за плечі й притягує до себе. Йому незручно, кут жахливий, лоб Креденція майже впирається в лоб Ньюта, але він просто хоче, щоб ці діти були поруч — і не важливо, що Креденцій вже дорослий чоловік.

— Я все виправлю, — каже Ньют, міцно стискаючи долонею тремтячу шию Креденція. — Я все виправлю.

— Що з нею? — відчайдушно запитує Креденцій, обережно торкаючись тремтячого плеча сестри, ніби боячись їй зашкодити. — Честіті, що сталося? Честіті?

Честіті просто продовжує плакати.

— З нею все буде добре, любий, — задихається Квіні. — Нехай поплаче. Вона роками не плакала — просто дай їй поплакати.

Криденція робить таке обличчя, ніби йому боляче — мабуть, так воно і є. Ньют стискає його шию і притискає Честіті ближче, а потім підіймає очі — над ними стоїть Модеста з широко розплющеними очима на блідому обличчі.

— Мама Честіті теж зробила боляче? — тихо запитує вона і підіймає очі, коли Тіна підходить до неї й кладе руку їй на плече.

— Я думаю, що ваша мама зробила боляче вам усім, але по-різному, — каже Тіна і присідає поруч із дівчинкою, беручи її руки у свої. — Інших людей кривдити не можна. Ти розумієш, Модесто? Ніхто не повинен кривдити інших людей.

Модеста хмуро дивиться на брата і сестру, а потім опускає очі.

— Мама — відьма? — тихо запитує вона.

— Мені починає здаватися, що цілком може бути, — жалібно каже Тіна.

Модеста корчить гримасу, а потім підходить ближче і стає на коліна біля Честіті. Вона залазить між ними, наче перелякане дитинча заривається в бік матері. Ньют звільняє для неї місце, наскільки може, дивлячись на них згори донизу. Мерлін йому свідок, він не розуміє, що робить, і все це жахливо — він завжди знав, що люди жахливі, але це ще гірше, і він не знає, що робити. Він просто хоче все виправити.

Квіні посміхається, її губи тремтять.

— Потримай їх, — каже вона. — Просто потримай їх.

— Але ж цього недостатньо, — шепоче Ньют.

— Так, — визнає вона. — Але це гарний початок.

Chapter 6 Chapter Text

Ридання Честіті врешті-решт стихають до втомленого сопіння, стурбований вираз обличчя Креденція змінюється на жорстку ніяковість, а Модесті стає нудно, тож вона починає гратися з краваткою Ньюта, смикаючи її та врешті-решт повністю розв’язуючи.

— І що тепер? — тихо запитує застигла Тіна, тепер трохи зніяковівши.

Ньют не знає — його ноги трохи заніміли, а плечі болять від зусиль, які він докладає, щоб утримати все в собі. Він відчуває себе виснаженим, як ніколи раніше, наче випорожненим — ніби якась жахлива істота висмоктала з нього всі нутрощі. Але про це, напевно, краще не говорити вголос.

Квіні сміється і гладить рукою по волоссю Честіті, перш ніж встати.

— Думаю, тепер вам варто вирішити, йдете ви чи ні, — каже вона.

Діти дивляться вгору, і рука Креденція, яку Ньют раніше навіть не помічав, скручується там, де вона тримає задню частину пальта Ньюта. Честіті відсторонюється, а Модеста дивиться вниз, насуплена і стурбована.

— Ми… ми дійсно йдемо? — запитує Честіті. — Ми справді можемо піти?

— Ну, — каже Ньют. — Так.

— Але, — додає Тіна, кидаючи на нього суворий погляд.

— Але технічно це викрадення, — зітхнувши, додає Ньют і дивиться на них. — Що для вас не так вже й погано — тобто, це, е. Технічно це злочин, але це мій злочин, і якщо мене спіймають, то, е…

Тіна зітхає і хитає головою.

— Якщо чесно, закон не на нашому боці, — визнає вона, обдаровуючи дітей незграбною посмішкою. — По правді кажучи, ми навіть не повинні тут бути. Ви — нечакли, а ми взагалі не повинні спілкуватися з такими, як ви, та й робити щось подібне також. Якщо люди дізнаються, у нас будуть жахливі неприємності.

Креденцій хмуриться і підіймає очі.

— Ви не повинні… розмовляти з нами?

— Принаймні не за американськими законами, — каже Ньют. — У Британії та решті Європи все не так суворо, але, наскільки я пам’ятаю, у Штатів був неприємний досвід.

— Полювання на відьом — ви, мабуть, чули про таке? — тихо запитує Тіна, і всі троє дітей Бербоун насуплюються. — Так — воно існувало. І у світі є люди, не чарівники, які досі так думають. І це… небезпечно не тільки для нас, але й для вас, якщо все повернеться до цього. Тоді все було інакше — тоді нас, чарівників, відьом і чаклунів, було не так багато. Тепер… тепер нас набагато більше. Тепер це може означати війну.

— Війну… як Велику війну? — тихо запитує Честіті.

— Щось на кшталт, — каже Ньют і поплескує її по боці. — Але гіршу, бо ми насправді не дві різні нації, що живуть далеко одна від одної — ми змішалися. Де люди, там і чарівники. Між ними неможливо провести межу.

Креденцій хмуриться.

— Але… я думав, чарівники сильніші, — повільно говорить він. — Ніж немагічні люди. Це була б не така вже й війна, хіба ні?

Ньют кліпає, а потім дивиться на Тіну, яка хмуриться.

— Ну… не зовсім, — повільно каже Тіна, пильно дивлячись на юнака. — Їх набагато більше, ніж нас. І Велика війна довела, що коли справа доходить до ведення війни, немагічні люди набагато кращі за нас. Звісно, у нас є магія… але у нас немає армій. У нас немає солдатів. І, на відміну від нечаклів, у нас нічого немає для ведення війни.

Ньют спостерігає, як на обличчі Креденція з’являється розгубленість, а потім воно дає тріщинку, коли стискаються його губи. Схоже, щось із того, що сказала Тіна, не узгоджується з тим, що сказав йому містер Ґрейвс. Тіна, здається, це теж розуміє, бо її обличчя стає дуже серйозним.

— Креденцію, — повільно промовляє вона. — Я б дуже хотіла знати, що тобі розказав містер Ґрейвс.

— Хто такий містер Ґрейвс? — запитує Честіті, розгублено дивлячись на брата.

Креденцій ковтає і відводить погляд.

— Розберемося пізніше, — вирішує Ньют, бо вони й так усі на нервах. — А зараз… я хочу вас вкрасти, — каже він і дивиться на всіх трьох дітей Бербоун по черзі. — Ви хочете піти зі мною?

Креденцій киває, не зустрічаючись з ним поглядом. Честіті витирає очі.

— Прямо зараз? — запитує вона тремтливим голосом. — Нам обов’язково йти прямо зараз?

— Люба, — каже Квіні, підіймаючи Дуґала з підлоги та підносячи його до своїх очей. — Ти ж знаєш, якщо ти своїй мамі скажеш хоч слово… і якщо вона дізнається…

Честіті здригається й опускає очі. Креденцій бере її руку у свою і міцно стискає, поки вона нарешті теж не киває.

Модеста корчить гримасу і підіймає очі на Ньюта.

— Куди ми відправимося? — запитує вона.

— А це вже найцікавіше, — каже Ньют і посміхається. — Ви відправитеся до моєї валізи.

***

Ньют, Тіна і Квіні допомагають дітям зібрати речі. У них є лише кілька цінних речей, які вони з собою і беруть — трохи одягу, весь у сірих і чорних відтінках, кілька гребінців і гумок для волосся, жодних іграшок. У Креденція є книга, чистий щоденник, який він на мить оглядає, а потім залишає біля пошарпаної Біблії поруч із ліжком.

У Модести є паличка.

— І звідки ж це у тебе? — зацікавлено запитує Ньют, присідаючи біля неї, коли вона виймає її з-під ліжка.

— Знайшла, але це лише іграшка, — каже Модеста і делікатно бере її. — Вона нічого не робить.

Ньют задумливо дивиться на неї, а потім бере паличку в руку.

— Ну, не знаю. Як на мене, іграшки роблять багато речей — вельми корисні штуки, іграшки ці. У мене ціла кімната ними заставлена — вони для магічних істот, але іграшки є іграшки. Вони допомагають чимось зайнятись, стимулюють, відволікають і роблять тебе щасливим. І, хто зна, — він дістає власну чарівну паличку і постукує нею об іграшкову. — Можливо, вона тобі ще знадобиться.

Він повертає іграшкову паличку, що ледь-ледь світиться, Модесті, яка дивиться на неї широко розплющеними очима. Ньют посміхається.

— У тебе є якісь інші іграшки, які ти хочеш взяти?

Їх немає, і те, як вона міцно стискає свою паличку, що світиться, трохи розбиває серце Ньюта. Він допомагає їй поправити одяг і зав’язати волосся, а потім виходить, тримаючи її за руку.

Усі діти Бербоун нерішуче стоять у коридорі, дивлячись у його кінець. Там — зачинені двері. Спальня їхньої матері.

— Вона спатиме до ранку, — каже Ньют. — Коли вона прокинеться, ми будемо вже далеко.

Креденцій випускає подих, який звучить так, наче планувався вже довго, а Честіті стискає руки в кулаки.

— Ми погані діти? — тихо запитує вона.

— Якщо перебування тут робить вас хорошими, то особисто я воліла б бути поганою, — каже Квіні й обіймає Честіті за плечі. — Це нормально — сумувати, люба.

— Вона… — Честіті починає і замовкає на довгу, важку мить, намагаючись змусити себе вимовити ці слова. — Вона погана мати, — каже вона здавленим голосом. — Я не повинна сумувати.

— Вона все одно твоя мати, сонечко, — каже Квіні та ніжно цілує її у скроню. — Звісно, тобі сумно.

— Як гадаєш, вона скучатиме за нами? — запитує Модеста, дивлячись на Ньюта. — Вона сумуватиме?

— Не знаю, — зізнається Ньют, присідаючи біля неї та дивлячись на двері. — Якщо ви їй колись були небайдужі, то так. Але якби їй було не байдуже… вона б не завдавала вам болю.

Модеста опускає на мить очі, а потім підіймає їх на своїх брата і сестру. Потім, насупившись, вона відпускає руку Ньюта і простягає свою до Креденція.

— Ремінь.

— Модесто? — запитує Креденцій, насупившись.

— Ну ж бо, дай його, — каже вона, і, нерішуче поглянувши на Ньюта, Креденцій повільно розстібає ремінь і витягує його з хомутиків, перш ніж віддати Модесті. Поки вони спостерігають, дівча підходить до дверей матері та вішає його на дверну ручку. Наче послання — але чому саме…?

Ох.

Обличчя Ньюта дає тріщину, і він дивиться вниз, на мить затамувавши подих. Він абсолютно розлючений, такий злий, що йому взагалі важко дихати. Вона змушувала його носити. Той самий ремінь, яким била його по руках — вона змушувала Креденція його носити.

На його потилицю лягає рука Квіні, яка, напевно, сидить у нього в голові та відчуває його емоції. Це настільки заземлює Ньюта, що коли Модеста повертається, він не обіймає її так міцно і відчайдушно, як міг би раніше.

— А тепер можна до валізи? — похмуро запитує Модеста.

— Так, так, можна, — каже Ньют і робить ще один глибокий вдих. Тіна, яка тримала в руках згадану валізу, кладе її на підлогу і відкриває засувки, розкриваючи драбину всередині.

Креденцій і Честіті витріщаються на Ньюта.

— Я… не думала, що ви говорили буквально, — каже Честіті за мить.

— Не хвилюйтеся, всередині вона набагато більша, — каже Ньют і підводиться. Він тягнеться до Квіні, яка все ще тримає Дуґала на руках. — Ходи сюди, тобі пора додому.

Напівлик відпускає чарівницю, демонстративно зітхнувши, і хапає Ньюта за плечі. Поки діти дивляться, Ньют спускається до валізи. Він чекає на дні, щоб побачити, хто спуститься першим — і чомусь не дивується, що це, звичайно ж, Модеста.

— Ого, — каже вона, дивлячись на його офіс широкими очима. — Ого!

— Ласкаво прошу до мого дому, — каже Ньют з посмішкою і дивиться вгору, коли Честіті теж спускається по драбині, дуже обережно і з широко розплющеними очима.

— Честіті, дивись — вона всередині величезна! — каже Модеста.

— Так, бачу, — відповідає зачарована і налякана Честіті. — Ви помістили свій будинок у валізу? Відьми й таке можуть?

— Ну, і чарівники теж — але скоріше навпаки. Я купив валізу — і збудував в ній дім, — посміхається Ньют. — Невиявні чари розширення, і багато. Я завдяки їй закінчив Гоґвортс — так би мовити, мій шкільний іспит. А на її виготовлення я витратив майже пів року.

— Наскільки вона велика? — запитує Честіті, зазираючи у відчинені двері. — Ми точно помістимося?

— Місця вистачить всім, — обіцяє Ньют. — Почекаймо на вашого брата, і тоді я залюбки вам все покажу.

Креденцій спускається вниз найповільніше та найобережніше з усіх трьох. Кожен його крок і рух непевний, наче він не може повірити, що світ навколо нього реальний. Вираз його обличчя сповнений майже болючого здивування, коли він нарешті бачить офіс. Він дивиться на сухі трави, флакони, каструлі, сковорідки та все обладнання, яке Ньют розставив по всьому приміщенню — насправді це більше схоже на сарай, ніж на офіс. Але саме тут Ньют писав більшу частину своїх творів — отже, це офіс.

Хай там як, він віддає перевагу саме такому офісу, а не чистому, з незайманими столами.

Ньют посміхається до дітей.

— Ходімо, — каже він і виходить. Діти, хапаючись за свої сумки та речі, йдуть за ним.

Зазвичай він не любить показувати своє господарство — загалом через непередбачувану реакцію людей на його вольєри та місця проживання, а також на те, що в них міститься. Але здивування на обличчях Креденція, Честіті та Модести сповнює його таким же радісним запамороченням, яке він вперше відчув, коли закінчив валізу і з великою гордістю презентував її Дамблдору. Наче світ раптом став більшим, ширшим і сповненим набагато більшого потенціалу, ніж раніше.

— Середовища для стількох біомів, скільки я зміг зібрати, — пояснює Ньют, поки діти дивляться на чарівні ширми, що відокремлюють різні середовища — вітер, що дме з рівнинного біома, змушує їх трохи зсуватися та тріпотіти. — Вони зараз майже всі заповнені — і істоти ще нікого з вас не знають, тож не заходьте без мене, добре? Я з усіма вас познайомлю — але зараз, тут…

Він виводить дітей на порожнє місце. Воно знаходиться між двома середовищами — ліворуч від нього — ліс, праворуч — ніч. Обидва відносно тихі біотопи, і наразі в них нічого… надто небезпечного.

— Я збирався почати працювати над водними біомами, — пояснює Ньют, показуючи вгору, на летючі сфери води, де плавають ґринділи та різні магічні риби. — Але так і не дійшли руки. Чесно кажучи, я ще не мав справи з великою кількістю водних істот.

— А це що таке? — запитує Модеста, показуючи на велику бульбашку, яка світиться моторошним блідим світлом у тінях, що відкидаються лісом та нічними середовищами.

— Це марміт, — каже Ньют, дістає паличку і злегка клацає нею, щоб спустити бульбашку донизу. Усередині неї радісно кружляє кальмар, що світиться. — Гарненький, правда? Знайшов його в Туреччині — якісь… негідники тримали його на виставці акваріумів, та ще й у надто маленькому. Зараз він ще малюк — вони виростають більшими за гігантських кальмарів.

Честіті та Креденцій дивляться на пливучу бульбашку широко розплющеними очима, а Модеста простягає руку, щоб тицьнути в неї, і здивовано спостерігає, як бульбашка хитається, але не лопається. Ньют посміхається, а потім підіймає марміта назад, де він може блукати верхівками оселищ, як йому заманеться, у своїй водяній броні.

— Ми справді будемо тут жити? — запитує Честіті, а потім дивиться вниз, на порожній вольєр.

— Ну, — каже Ньют і знизує плечима. — Принаймні поки що. Тут я живу — я подорожую і не маю постійного місця проживання, тож я просто беру дім з собою. Я тут подумав — ми можемо зробити вам кімнати, — він змахує паличкою і зводить ілюзорні стіни тут і там. — Ліжка, меблі, або, не знаю, гамаки, якщо хочете — і я думав зробити бібліотеку, тож ми можемо збудувати не тільки її, а й вітальню також…

Він розмахує паличкою, проводячи ілюзорний дизайн приміщення, пересуваючи приклади меблів, доки не виходить щось схоже на справжній будинок з кімнатами. Поки він це робить, він лепече зі зростальною нервовістю, а діти просто дивляться і нічого не говорять.

— …і їдальню, хоч вона мені була не потрібна, тепер, напевно, варто її додати. Їсти разом, чорт забирай, роками цього не робив, буде весело — о, нам знадобиться і кухня, чи не так, будинки потребують кухонь — і ванна кімната, Мерлін пресвятий, доведеться додати ще й сантехніку…

Він замовкає, коли Честіті обіймає його.

— Е. Привіт? — каже Ньют і незграбно поплескує її по спині. — Все гаразд? — Він дивиться на Креденція, який міцно стиснув губи — поки Ньют спостерігає за ним, юнак відвертається, щоб витерти рукавом куртки очі.

— …Ми будемо як справжня сім’я, зі… справжнім будинком? — здивовано запитує Модеста.

Ньют кліпає, а потім дивиться вгору на пливучі шматочки води. Його горло на мить відмовляє, і він говорить лише тоді, коли впевнений, що не розплачеться.

— Так, — каже він і обіймає Честіті за плечі. — Так. Як справжня сім’я. Зі справжнім будинком.

— Який у валізі, — коментує Тіна збоку. Ньют трохи повертається і бачить сестер Ґольдштейн, які з посмішками спостерігають за ними.

— Ми будемо великою щасливою валізною сім'єю, — з посмішкою погоджується Ньют, і ця ідея настільки ж захоплива, наскільки й жахлива. Як він і любить, думає Ньют, і на імпульсі притискає поцілунок до волосся Честіті.

***

Він показує дітям місцевість, знайомить їх з усіма істотами й дуже ретельно пояснює, від котрих слід триматися на безпечній відстані. Він знає, як поводитися з ними, і вони знають, що не нападуть на нього — але діти так само нові для істот, як і істоти для них, і, що найгірше, більшість з них мали дуже поганий досвід спілкування з іншими людьми, окрім Ньюта.

— Я не хочу, щоб хтось постраждав, — пояснює Ньют, переконуючись, що всі троє Бербоунів добре знають, де знаходиться вольєр нунду. — Тут немає нічого небезпечного, але вони мають власні захисні механізми, і багато істот трохи полохливі. Краще не випробовувати долю.

— А якщо все ж таки випробуємо? — запитує Модеста, уважно спостерігаючи за ним. — Навіть якщо ми не хочемо, що, як ми зробимо щось погане?

Ньют дивиться на неї, а потім на інших двох, які дуже гарно вдають, що їх не дуже цікавить його відповідь. Подумавши про це, Ньют присідає навпочіпки, щоб зустрітися з очима Модести.

— А ви хочете зробити щось погане?

— Ні, але що, як ми зробимо? — нетерпляче запитує Модеста. — Що, як ми нічого не зможемо вдіяти? Що, як це просто станеться?

— Це називається нещасним випадком, і хоча нещасні випадки можуть бути жахливими, вони не є чимось поганим, — обережно каже Ньют. — І якщо нещасний випадок трапиться, я сподіваюся, що ви не постраждаєте, і що я встигну вчасно вам допомогти.

— А що, як ми… ми зробимо щось дуже… випадкове? — багатозначно запитує вона. — Щ-що, як щось зламається абощо?

Чарівник вагається.

— Тоді ми це полагодимо, — повільно каже він і безнадійно дивиться на Тіну та Квіні, не знаючи, що сказати.

Тіна робить безпорадне обличчя, а Квіні сумно посміхається, дивлячись на Креденція та його руки, а також на Честіті, яка обіймає саму себе.

Тепер очевидно, що саме хоче знати Модеста. Що він робитиме, якщо вони зроблять щось… каране. Чесно кажучи, Ньют і гадки не мав. Як і зараз, він не міг уявити, що вони можуть зробити — хоча, люди є люди, хто знає. Вони можуть знайти спосіб. Але він не сумнівається, що ці діти достатньо розумні, щоб не випробовувати долю в місці, де повно дуже небезпечних звірів.

— Ви б хотіли заподіяти шкоду якійсь істоті? — запитує Ньют через мить, і всі троє швидко хитають головами, дивлячись широко розплющеними очима. — Добре. Це все, про що я прошу. Це місце, — він озирається навколо, махає рукою на середовища, — святилище. Я збудував його, щоб тут все і всі, кого я приведу, були у безпеці. Це стосується і вас трьох. Зрозуміло?

Він дивиться на кожного з Бербоунів по черзі, поки не отримує кивок, а потім посміхається.

— От і добре, — каже він, стискаючи руки Модести, а потім підводиться.

Тіна прочищає горло.

— Нам би піти з церкви, поки вона не прокинулася, — каже вона і рушає до офіса-сараю. — Може, поки що відправимося до нас? Можеш залишитися тут з дітьми, Ньюте, ми про все подбаємо.

— Справді? — вдячно запитує Ньют.

— Влаштуй їх, — каже Квіні, простягаючи руку, щоб стиснути його плече. — Стукай, якщо щось знадобиться, добре?

— Гаразд, дякую, — каже Ньют і дивиться, як сестри Ґольдштейн прямують до сараю. — А давайте я познайомлю вас із вашими сусідами? — каже він, звертаючись до дітей. — Б’юся об заклад, місячні телята вас полюблять… і я збирався перевірити, як там Пікетт, бідолаха трохи застудився…

Пікетт трохи нервує біля дітей — втім, як і інші посіпачки, вони всі ховаються на дереві, коли бачать, що вони наближаються. Пікетт принаймні наважується залізти Ньюту на руку, щоб представитися.

— Він як… паличник, — бурмоче Честіті, злегка посміхаючись. — Я бачила їх на фотографіях.

— Досить схожий, — погоджується Ньют. — Але посіпачки належать до родини фейрі — вони ближчі до фей та гномів, ніж до справжніх комах. Давай, Пікетте, посміхнися нам…

— Феї? Гноми? — схвильовано запитує Модеста. — А можна ми підемо і до них?

Ньют посміхається, а посіпачка забирається йому на руки й ховається під лацканами його пальта.

— На жаль, у мене їх немає, але, сподіваюся, я зможу вам їх продемонструвати. У мене є книжки з малюнками, я вам покажу пізніше. Ну ж бо, Пікетте, не треба соромитися…

Однак посіпачка відмовляється зрушити з місця, тож Ньют, зітхнувши, дає йому спокій.

— Ну що ж. Тоді ходімо привітаємося з місячними телятами? — запитує він, виводячи Бербоунів з лісу.

Однак їм не вдається зазирнути в нічне середовище. Коли вони виходять з лісу, то бачать, що до них біжить Тіна, хляпаючи подолами пальта. Її обличчя бліде і виглядає стривоженим.

— Ньюте, ми замкнені, — швидко каже вона.

— Що? — запитує Ньют, злякано зупиняючись.

— Валіза — хтось замкнув її ззовні, — каже вона. — Ми застрягли всередині.

Chapter 7 Notes:

TW: тортури.

Chapter Text

Звісно, очевидним страхом було те, що Мері Лу прокинулася, побачила їх і поклала на валізу щось важке.

— Не треба було просто кидати її там — хтось із нас повинен був залишитися зовні й винести валізу, — нервово каже Тіна, ходячи офісом-сараєм і дивлячись на заблокований люк, що веде до зовнішнього світу. — Ми розслабилися. Це в будь-якій роботі неприпустимо.

— Ніхто з нас про це не подумав, Тіно, це не твоя провина, — каже Квіні.

— Я мала про це подумати — я ж аврорка! — бурмоче Тіна. — Не дивно, що мене звільнили.

Ньют нічого не каже. Однією рукою він обіймає Честіті за спину, а іншою — Креденція за шию, міцно тримаючи його. Модеста сидить прямо у нього на колінах, майже зарившись у його пальто.

— І я повинен був придумати інший спосіб вибратися — тепер уже нічого не вдієш, — каже Ньют. — І немає сенсу хвилюватися.

— Немає сенсу…?! — повертається різко Тіна.

— На мою думку, хто хвилюється, той страждає вдвічі більше, — знизує плечима Ньют. Однак це було… раніше. Зараз він дивиться на зачинений люк і страшенно хвилюється. Перевівши подих, Ньют дивиться вниз. — Якщо це Мері Лу, ми з нею розберемося, і на цьому все, — каже він і дивиться на дітей. — Ніхто з вас не має її навіть бачити.

— Вона розлютиться, — шепоче Модеста, притискаючись до його сорочки. — Вона так розлютиться.

— Впевнений, за розлюченого птаха-громовержця вона не гірша, — каже Ньют спокійно, або настільки спокійно, наскільки йому це вдається. — Я вам не розповідав, як я знайшов Френка? Коли я його знайшов, він був уже геть розлючений, просто жах…

Ця історія не надто допомагає, але стиснуті на його сорочці руки Модести та напруга в шиї Креденція трохи послаблюються, коли він розповідає про Френка і про те, як було важко непомітно витягти птаха-громовержця — не кажучи вже про розлюченого птаха-громовержця — з браконьєрського табору. Не допомагало й те, що Френк навідріз відмовився навіть наближатися до валізи.

Тієї самої валізи, в якій вони тепер опинилися замкненими.

Розповідь Ньюта трохи затинається, але виявляється, що вона вплинула не лише на дітей — Квіні теж слухала, і коли Ньют зупиняється, вона підхоплює темп.

— Знаєте, я тут подумала… про незаконне викрадення, — каже вона і дивиться на Тіну. — Як гадаєш, Ґнарлак впорається… з паперами та всім іншим? Нечаклівськими паперами. Для усиновлення.

— Ґнарлак? — перепитує Ньют.

— Він гоблін, керує «Сліпою свинею», — задумливо каже Тіна. — Він був одним з моїх інформаторів, коли я ще мала значок. І, не знаю, може, він і зможе, але це обійдеться нам в копієчку. А ще гірше те, що він ніколи нічого не робить задешево, навіть нечаклівську паперову роботу.

— Це хіба не підробка? — нервово запитує Честіті.

— Коли йдеться про магію, грань між справжньою річчю та підробкою дещо стирається, — задумливо каже Ньют. — Гобліни можуть бути дуже хитрими… майстрами, коли захочуть. І якщо їм достатньо заплатити…

— Ґнарлак не схожий на більшість гоблінів, — застерігає його Тіна.

— Більшість гоблінів не такі, як про них думають, — знизує плечима Ньют, а потім переводить погляд на люк на стелі. Усе ще нічого.

Вони сидять у валізі вже пів години — або й більше, ніхто з них не має жодного уявлення про те, коли саме вони опинилися в пастці. Але минуло пів години відтоді, як вони це помітили, і за цей час вони не мали жодного уявлення про те, що відбувається ззовні.

Саме так Ньют спроєктував це місце — ніщо ззовні не впливало на простір всередині. Враховуючи поспішну біганину, було б дуже погано, якби якийсь вибух або аварія зачепила середовища.

Але, можливо, після цього він міг би додати вікна… або щось подібне.

— А що, як вона підпалить валізу? — повільно запитує Креденцій. — Покладе її в камін, або…

— Вона цілком вогнетривка, — обіцяє Ньют. — Вогнетривка, протиударна, стійка до пошкоджень і повністю захищена. Крім того, якщо валізу якось зруйнують ззовні, ми не просто зникнемо разом із нею — ні, простір усередині виплеснеться назовні.

Тіна зітхає.

— Зазвичай, коли таке трапляється, це викликає певний безлад. Я пам’ятаю випадок, коли у чарівника був повний куфер всілякого сміття — газет, пір’я тощо. Достатньо, щоб заповнити пристойний за розмірами будинок. Його переїхала одна з тих не дуже великих машин і розтрощила вщент. Тонни й тонни дуже легкого сміття розкидало просто посеред нечаклівського Нью-Йорка… — Вона хитає головою, а потім дивиться на Ньюта. — Хіба що він не мав нунду. Або різкопроривця.

— Отже, не дуже цікавий випадок, так? — яскраво відповідає Ньют, а вона у відповідь дивиться на нього вкрай невраженим поглядом.

У цей момент у люк стукають, і всі завмирають та дивляться на нього. Стук повільний і важкий, «тук, тук, тук, тук», дуже навмисний.

Тіна випрямляє спину.

— Я піду, — каже вона і кидає погляд на Ньюта. — Залишайся тут, доглянь за ними.

— Це моя валіза, — каже Ньют, але не встає, не прибирає Модесту з колін.

— Аврор тут я — отже, я і піду, — каже Тіна, дістаючи свою паличку. — Усім зберігати спокій — я розберуся.

Вона повільно підіймається драбиною вгору, тримаючи паличку напоготові, а потім також повільно штовхає двері — і завмирає на середині шляху, зависнувши ногою в повітрі.

— Чарівник, міс Ґольдштейн, — каже чоловічий голос, і Ньют заплющує очі. Отже, це не Мері Лу Бербоун.

— Містере Ґрейвс, — каже Тіна. Її голос наляканий.

— Чарівник, — твердо каже голос. — Зараз, будь ласка.

Тіна на мить вагається, її рука з паличкою випростається на боці… і тут спалахує світло. Квіні вчасно встигає не дати сестрі впасти з драбини, і ловить її закляттям у повітрі, щоб та не вдарилася головою об полиці.

Діти Бербоун кричать, Честіті схоплюється на ноги, а Креденцій… застигає на місці. Ньют швидко підіймає Модесту з колін, а потім, переконавшись, що Квіні забрала Тіну, забирає Креденція до себе.

Його очі стають затьмарено-білими.

— Креденцію, — шепоче Ньют і бере обличчя юнака між долонями. — Креденцію, подивись на мене. Дозволь мені розібратися. Залишся тут, з сестрами, залишся у безпеці. Я вас захищу. Послухай мене — я вас захищу.

— Містере Скамандер, — задихається Креденцій. — Це містер Ґрейвс. І він… міс Ґольдштейн…

— Я розберуся, — присягається Ньют. — Залишайся тут, будь обережним — виходь з сараю та йди до вольєра Френка. Скажи, що тебе послав я. Скажи, що тобі страшно. Він про тебе подбає. Добре?

— Але… — каже Креденцій, дивлячись на драбину.

— Будь ласка, — твердо каже Ньют. — Я хочу, щоб ви були у безпеці. Я маю знати, що ви в безпеці. Будь ласка, Креденцію. Забирай сестер і йди.

— Містере Скамандер, — нервово промовляє Честіті. — Щ-що відбувається?

— Не знаю, але я розберуся, — каже Ньют і твердо дивиться Креденцію в очі. Вони знову темні та ясні. — Іди, доглядай за сестрами й будь обережним.

Це займає мить, але Креденцій киває. Ньют спостерігає за ними, доки не переконується, що вони пішли, а потім вихоплює паличку і клацає нею по дверях офіса-сараю так, щоб їх можна було відчинити лише ззовні. Компетентного чарівника це не зупинить, але… сповільнить.

І від цього Ньютові стає трохи краще.

Він обертається до Квіні, яка вкладає непритомну Тіну на підлогу.

— Я не можу його прочитати, — тремтливим голосом каже Квіні. — Але там є ще хтось, і він… розмитий.

— Розмитий? — перепитує Ньют, насупившись.

Квіні киває.

— І йому страшенно боляче. Будь обережний, Ньюте.

Ньют киває і робить глибокий вдих.

— Квіні…

— Я його не впущу, — клянеться Квіні. — Що б не сталося, він твоїх дітей не дістанеться.

«Твоїх дітей». Моїх дітей, думає Ньют і дозволяє цій думці оселитися на своїх плечах, як плащ, як броня.

Потім він підіймається по драбині, сходинка за сходинкою. Люк — верхня частина валізи — клацнув, коли Тіна впала, і він повільно відчиняє його.

Ще до того, як він встигає підняти голову, до його горла приставляють кінчик чарівної палички. На іншому її кінці стоїть той самий чарівник. Чоловік холоднокровно спостерігає за ним і проводить кінчиком по шиї Ньюта, підіймаючи його підборіддя догори.

— Паличку.

Ньют простягає свою паличку, а чоловік бере її… і ламає однією рукою.

— Тепер виходь, — каже Ґрейвс, а Ньют дивиться, широко розплющивши очі, на дві половинки палички на підлозі. Зсередини на дерев’яну підлогу висипається білий порошок — кістка та серцевина мушлі.

Здавалося б, не можна так прив’язуватися до інструменту, але…

Ньют ковтає і вилазить з валізи. Він уникає дивитися на Ґрейвза, натомість дивиться кудись убік. Вони в кімнаті, з вікнами, шторами та всім іншим — не в’язнична камера, навіть не кімната для допитів, як він боявся. Схоже, це квартира, причому обжита. Обідній стіл зі стільцем і розкиданими по всій поверхні столу пергаментами, тумбочка з декоративним кам’яним тазиком, каструлі та сковорідки біля плити…

Чоловік, прикутий до маґлівської батареї. Чоловік, який виглядає точнісінько як Персіваль Ґрейвс, тільки закривавлений, в синцях і явно не в собі, бо дивиться невидющими очима. Його волосся, без сумніву, раніше підстрижене так само як і в іншого Персіваля Ґрейвза, набагато густіше, бо поголені боки давно відросли.

Ньют дивиться на Ґрейвза, який тримає паличку, і зустрічається з прохолодною посмішкою.

— Завжди вважав, що живі інгредієнти зілля дають кращі результати, — каже він і відводить паличку від Ньюта на достатньо довгий час, щоб знову замкнути валізу. Застібки клацають, а потім з’являються ланцюги та обвивають валізу, тож всі люди всередині знову опиняються в пастці.

— Тепер, — каже фальшивий Ґрейвс, і паличка знову повертається до Ньюта. — Почнемо з імені.

Ньют ковтає, озираючись на всі боки в пошуках чогось, але… нічого немає. Рука чоловіка з чарівною паличкою тримається страшенно чітко на ньому, він з незворушною легкістю накладає невербальні чари… і ким би він не був, він уже кілька місяців видає себе за Головного аврора МАКОСША.

А Ньют ніколи не був талановитим дуелянтом. Страшенна проблема з грамотним вимовлянням проклять, ніколи не міг їх правильно вимовити. Намір, казали всі його вчителі, навіть Літа погоджувалася. Йому бракувало наміру.

— Ньют, — каже він, ковтаючи. — Ньютон Артеміс Фідо Скамандер. Як поживаєте?

— Здрастуй, Ньюте, — каже з прохолодною посмішкою фальшивий Ґрейвс. — Чесно кажучи, поживав я досить добре, поки ти не втрутився. Ти справді думав, що за церквою не стежать? Накладаємо цілющі чари на власності нечаклів, тц-тц-тц. Сідай.

Несподівано Ньют сідає на стілець, якого він навіть не помітив. За мить він скутий такими ж ланцюгами, як і його валіза, і міцно притиснутий до стільця. Ніжки стільця б’ються об підлогу, коли він здригається, а поранений Ґрейвс біля батареї злегка смикається та дивиться вгору затьмареними, виснаженими очима.

На ньому немає сорочки, а груди геть вкриті тонкими ранами — чи то від дуже гострого леза, чи то від жахливо талановитого закляття різання. Ньют дивиться на них, потім на його волосся, бо двійник, без сумніву, тижнями приймав багатозільну настоянку, і можна було б подумати, що йому б вже не вистачало купи пасм. Але ні.

Це означає, що фальшивий Ґрейвс використовував як інгредієнт настоянки кров, а не волосся.

Втішно пирхнувши у відповідь на його мовчазне, відчайдушне спостереження, фальшивий Ґрейвс витягує ще один стілець і сідає на нього обличчям до Ньюта.

— Отже, що ви знаєте про Обскурус?

— Обскурус? — запитує Ньют, нервово облизуючи губи. — Який Обскурус?

— Містере Скамандер, прошу… не змушуйте завдавати вам болю, — каже не вражений Ґрейвс, і, дивно, але це нагадує Ньюту Тіну. — Бо повірте, я задам. Я задам вам страшенного болю, якщо ви не дасте мені те, що я хочу.

— Ви хочете… Обскурус? — запитує трохи збентежено Ньют, але він, чесно кажучи, дійсно збентежений. Навіщо комусь потрібен Обскурус? — Обскурус — це… жахливо руйнівна сила, магічний паразит, який роз'їдає носія зсередини — для чого, в ім’я Мерліна, ви його хочете?

— Невже? — запитує Ґрейвс, вигинаючи брови. — Ви так думаєте?

Це нашорошує Ньюта — суміш загрози, розваги та відвертої зухвалості в голосі чоловіка.

— А чим, на вашу думку, є Обскурус? — повільно запитує Ньют.

— Це магія, — відповідає чоловік. — Просто і ясно. Магія дитини, що бунтує проти дитячого розуму, коли той відмовляється її прийняти.

Ньют дивиться на нього, його рот відкривається, але без жодного звуку.

— Можна навіть назвати це душею, — каже фальшивий Ґрейвс і нахиляється. — Душею, що бунтує проти власного тіла.

— Це… не те, чим є Обскурус, — повільно каже Ньют.

— Звідки ти знаєш? — глузливо запитує фальшивий Ґрейвс. — Ти коли-небудь бачив Обскуріала на пізній стадії? Обскурус наприкінці знищує їхні тіла, розбиває їх на порох, а потім… існує без них. Вони стають безсмертною силою магії і тільки магії. Це над фізична істота — справжня безсмертна істота.

Ньют швидко зрозумів, що цей чоловік був абсолютно божевільним.

— Обскурус — це пухлина в магії, новоутворення, викликане, так, небажанням розуму приймати магію, але… все ж таки новоутворення, — повільно говорить Ньют. — Це не сама магія, і вже точно не душа — це ракова мутація, яка захоплює магію і…

— А той момент, коли вона перебирає владу, хіба це не те саме, що й сама магія? — запитує фальшивий Ґрейвс, вигинаючи темні брови. — Ви знаєте про це досить багато, містере Скамандер. Більше, ніж інші. Отже, ви все-таки переслідуєте Обскуріала.

— Я лише хочу допомогти трьом дітям, які зазнали жахливого насильства, — заперечує Ньют.

— Ну звісно, ви хочете допомогти парі нечаклів і нікчемному сквібу, — насміхається фальшивий Ґрейвс. — Та й Креденція важко назвати дитиною. До речі, як він сприймає магію? Вже просить чарівну паличку?

Ньют ковтає. Він радше хоче гарчати. Він знає кілька гарних гарчань. Крик нунду вселяє страх у серця навіть найвеличніших чарівників, а в крайньому разі він може заревіти, як дракон. І то і те зійде.

— Або… це одна з них? — запитує фальшивий Ґрейвс. — Ця дівчинка, його молодша сестра, завжди здавалася мені нечаклом, але ж Обскуріали на те й Обскуріали, що заперечують свою магію. Це вона Обскуріал?

— Ні, — каже Ньют крізь зуби. — Вона лише маленька налякана дівчинка-маґл.

Фальшивий Ґрейвс якусь мить мовчки дивиться на нього, трохи відкидається на спинку стільця і закидає ліву руку на спинку. Він виглядає розчарованим, коли переводить погляд з взуття Ньюта на його волосся, а потім зітхає.

— А от тепер я точно завдам вам болю.

***

Якщо довго слухати крик фупера, то можна зануритися у власне нутро. Дихання нунду несе сотні пошестей — йому навіть не потрібно тебе кусати, щоб убити. Птах-громовержець може викликати повінь, може вбити тебе ударом блискавки, якщо достатньо його розлютити. Відомо, що ріг різкопроривця пробивав дірки в горах. Отрута наскоч-лиха може повністю стерти спогади, і ще він харчується мізками. Від укусу козлокоса можна злетіти й так паморочиться в голові, що ти стаєш не проти розбитися на смерть. Окама стискається і розширюється, щоб заповнити простір, в якому мешкає, — вони можуть вирости достатньо великими, щоб розчавити під собою цілі міста…

Ньют не знає, коли він впав, але лежить на боці на підлозі, все ще прикутий до стільця. На його обличчі щось мокре і липке, а одне око трохи почервоніло. Він дивиться на поранену версію Ґрейвза, який дивиться у відповідь втомленими очима, не видаючи жодного звуку.

Фальшивий Ґрейвс наливає собі випити, наспівуючи. Наразі Ньют не впевнений, що саме сказав чоловікові — але він упевнений, що не сказав жодного слова про дітей. Він знає, бо його рот на смак як залізо, знає, бо прикушує язика щоразу, коли чоловік питає.

— Знаєш, я ж можу просто спуститися і перевірити на власні очі, — коментує фальшивий Грейвс, підіймаючи келих. — Одна маленька аврорка та її дурнувата сестра — навряд чи достойна опозиція.

— Чого ж тоді не йдеш? — запитує Ньют і дивиться, як на підлогу розбризкується трохи червоного. Його голос схожий на квакання — одного разу він бачив жабу, яка звучала так само. Цікава рожева істотка, і страшенно отруйна. Заповнила весь свій ставок тілами мертвих тварин. Шкода, що Ньют не встиг її роздивитися.

— Дійсно, чого? — запитує фальшивий Ґрейвс. Він щось майструє в іншому кінці кімнати, і ось вже чути дряпання голки о платівку, перш ніж кімната заливається музикою. Грамофон.

Ньют зустрічається поглядом зі справжнім Ґрейвзом, поки кімната наповнюється маґлівським джазом. Вираз обличчя чоловіка не змінюється, але губи трохи стискаються. Його руки витягнуті по обидва боки радіатора, а пальці, як зауважує Ньют, явно зламані. Кожен.

— Маґли, — бурмоче фальшивий Ґрейвс. — Чого тільки не вигадають.

…«Маґли»?

Ньют озирається через плече, наскільки це можливо, і бачить фальшивого Ґрейвза, який похмуро дивиться на грамофон. Помітивши це, він озирається на Ньюта, а потім усміхається і підіймає келих, наче робить тост.

— За твоє здоров’я, — сардонічно каже він і робить ковток, перш ніж підійти. — Тепер щодо Обскуруса…

Ньют заплющує очі й ковтає, готуючись до наступного удару. Його немає — натомість йому на щоку хлюпає рідина і обпікає її. Шиплячи від печіння, Ньют відвертає обличчя, а фальшивий Грейвз повертає його назад і продовжує повільно вливати алкоголь у порізи на щоці.

Тут руки Ньюта щось лоскоче. Щось гостре і знайоме повзе по його пальцях.

— Я… я його вилучив, — швидко вимовляє Ньют, щільно заплющивши очі, щоб до них не потрапив алкоголь.

— …Що? — каже Ґрейвс, і рідина зупиняється.

— Я… вилучив його — Обскурус — я його вилучив, — вичавлює Ньют. — Я вийняв його з носія — в-він у валізі. Я тримаю його у валізі.

Фальшивий Ґрейвс якусь мить спостерігає за ним.

— Ти… його вилучив, — повільно повторює він. — Ти його вилучив?

— Я вийняв його з носія, — видихає Ньют крізь біль. — Я вийняв його з носія, я вийняв його…

Фальшивий Ґрейвс вихоплює чарівну паличку і приставляє її не до горла Ньюта, а до його скроні. Ньют не може думати достатньо швидко, але це не має значення, бо він не збрехав. Він дійсно вилучив Обскурус з носія.

Просто фальшивий Ґрейвс думав не про того носія.

— Ти вилучив його. А він… без носія марний, — повільно говорить фальшивий Ґрейвс. — Він марний. Ти зробив його марним!

Це останнє, що почув Ньют перед тим, як втратив свідомість.

***

— Гей, ти, прокинься. Прокинься. ПРОКИНЬСЯ!

Ньют виринає ніби з-під води, або з-під землі, продираючись до свідомості крізь туман болю і бруду. Він лежить на підлозі на боці, і йому все болить.

— Ось так, давай, — каже голос. — Залишайся зі мною. Ньют, так? Залишайся зі мною, Ньюте, ну ж бо.

Ньют ковтає — його рот має невимовно бридкий смак — і дивиться вгору. Поранена, обшарпана версія Грейвза дивиться на нього, нахилившись настільки, наскільки дозволяють ланцюги, що його тримають.

— Ось так, залишайся зі мною, — каже чоловік.

— Валіза? — шепоче Ньют.

— Він її забрав, — каже справжній Персіваль Ґрейвс. — Твої руки.

Ньют повільно кліпає і, піднявши руки, дивиться вниз — вони болять, але вільні. А Пікетт лежить, згорнувшись калачиком, на його долоні, і тремтить, як, ну, листок.

— Привіт, Пікетте, — шепоче він. — Молодець. Який же ти молодець. Я тобі за це стільки мокриць роздобуду.

— О, посіпачка? — запитує Ґрейвс із втомленою недовірою. — Хм.

— Так, він-він хоробрий малий, — стогне Ньют і обережно саджає тремтячого Пікетта на плече. Потім, з болем у всіх частинах тіла, відштовхується від підлоги. Трохи спотикаючись, він підповзає до Ґрейвза на карачках і намагається зняти ланцюги. Вони дуже міцні, і йому ледве вистачає сил, щоб їх поворухнути. — Пікетте, не допоможеш?

Посіпачка ще трохи тремтить, але потім повільно сповзає по руці до кайданів, що тримають руку Грейвса.

— Як довго ви тут? — запитує Ньют, дивлячись, як посіпачка розкриває замок.

— Я уже втратив лік часу. Кілька тижнів, — відповідає Ґрейвс. — Наскільки я пам’ятаю, було 12-те.

— 12-те листопада? — перепитує Ньют без надії.

— Жовтня, — відповідає Ґрейвс, а потім видає болісний стогін, коли його рука випадає з розкритої кайданки. Він здригається, притискаючись до батареї. — Ай, бляха, плече…

Ньют співчутливо морщиться і тягнеться тремтливою рукою до Пікетта, щоб підняти його до іншої кайданки.

— Сьогодні… сьогодні 8 грудня.

— Чорт, — відповідає аврор і заплющує очі, щоб трохи перевести подих. Поки Пікетт працює над іншим замком, Ньют стурбовано оглядає плечі чоловіка. Вони не виглядають вивихнутими — але якщо він весь цей час сидів у кайданах з розведеними руками… то має бути пошкодження.

— Якби у мене була паличка, я б вас вилікував, — розпачливо бурмоче Ньют.

— Я буду в порядку, — бурмоче Ґрейвс, ковтаючи. — Трансгресувати можеш?

— Думаю, впораюся, — відповідає Ньют, а потім кривиться від болю, який він навіть не може збагнути, настільки глибоко він проникає в нього. У фальшивого Ґрейвза його валіза. У нього Ньютова валіза. Дихання Ньюта трохи затинається. — А-але ви знаєте, куди він пішов?

— Неважливо, куди він пішов, у нього моя паличка, — каже Ґрейвс. — І міс Ґольдштейн, гадаю, у тебе у валізі. Два аврори. Дві аврорські палички.

Ньют моргає.

— І як це нам допоможе?

— Аврорські палички моніторять, МАКОСША може їх відстежувати, — каже Ґрейвс і робить глибокий вдих, зустрічаючись з ним поглядом. — Тобі просто треба нас… — Тут Пікетт розблоковує другу кайданку. Рука Ґрейвза опускається, чоловік кричить — і лунає жахливий хрускіт, коли плече чоловіка падає і вивихнуте.

Судячи з того, що відбувається, Ґрейвс залишається притомним лише силою волі.

— Чорт! — шипить чоловік і робить кілька глибоких вдихів. — Зроби ласку, вправ, га?

— Ем, — відповідає Ньют, трохи тремтячи. — …Звісно. Але ви…?

— Та вправляй уже, щоб ми могли забратися звідси, — гарчить чоловік. — Нам треба його зловити. Навіть якщо Обскурус більше не проблема…

— Так, щодо цього… — Ньют здригається, метушачись над чоловічим плечем, і підіймає його руку. — Я не зовсім збрехав, але…

— Та ти знущаєшся, — Ґрейвс скрикує від болю і дивиться на нього. — Він все ще проблема?

— Не так, як ви думаєте, але Обскуріал все ще тут, так, — каже Ньют, а потім, перш ніж Ґрейвс встигає оговтатися, він повертає зап’ястя чоловіка і тягне — і плече з мокрим тріском повертається у свою суглобову западину. Ґрейвс виє, зціпивши зуби, і майже падає на Ньюта, задихаючись.

— Що ж, — мокро зітхає чоловік. — Тим більше причин не дати Ґріндельвальду нього дістатися — суко, боляче…

Ньют кліпає.

— Ґріндельвальд? — недовірливо перепитує він.

— Так. Довбаний Ґріндельвальд, — похмуро погоджується Ґрейвс.

Chapter 8 Chapter Text

Ньют майже не пам’ятає, як вони дісталися МАКОСША — лише те, що все дуже швидко перетворилося на суцільне безладдя. Люди кричать, хтось навіть верещить, якусь мить Ньюта тягають туди-сюди, штовхають і штурхають, а потім він сидить поруч з Ґрейвзом, що говорить, його голос хрипкий від втоми й, без сумніву, від довгого полону взагалі.

— Але, містере Ґрейвс, як…

— «Як» наразі не так важливо, як те, що востаннє я був вільною людиною 12 жовтня, мем, — каже Ґрейвс дуже-дуже серйозно, і Ньют підіймає очі. Перед ними стоїть дуже імпозантна чарівниця з дуже важливим виглядом, а також ціла юрба аврорів та цілителів, які доглядають за Ґрейвзом та ним.

— Моя валіза, — каже Ньют, думаючи, скільки часу вже втратив.

— Так, його валіза, — каже Ґрейвс, показуючи на Ньюта. — Там всередині молодша аврорка Ґольдштейн, її сестра та три нечакли.

— Колишня аврорка Ґольдштейн, — виправляє імпозантна чарівниця.

Ґрейвза ці слова не вражають.

— Розжалувана Ґріндельвальдом — коли її м’якосердість стала на шляху його планів. Якщо це вважається тут офіційним, то я на пенсії завдяки моїй ідеальній заміні. Впевнений, він тут дуже добре влаштувався — враховуючи, що минуло уже два місяці, і ніхто, бляха, й не помітив.

Чарівниця замовкає, а всі навколо, як цілителі, так і аврори, винувато переминаються з ноги на ногу.

— Ми намагаємося їх відстежити, — каже за мить поважна чарівниця. — Але паличка міс Ґольдштейн не з’являється на наших сканерах, і, боюся, ваша теж, і давно. Завдання під прикриттям, в якому ви — він — брали участь, ще не повністю завершено — сліди були знищені в рамках нього.

— Тц. Пощастило, — бурмоче Ґрейвс.

Ньют витріщається на них, але він настільки втомлений і стурбований, що йому навіть байдуже, наскільки це незручно.

— Ви не зможете їх знайти, — каже він.

— Щось з валізою, — каже Ґрейвс, більше запитуючи, ніж стверджуючи.

— Можливо, — погоджується Ньют. Відстежити його валізу — з усіма дорогоцінними, цінними та рідкісними істотами всередині — було останнім, чого він хотів, коли створював її. — І… ви не зможете її знайти. Знайти їх.

— Ви знаєте, як знайти валізу, містере Скамандер? — запитує імпозантна відьма.

Ньют дивиться на неї якусь мить, усвідомлює, що дивиться в очі мадам Серафіни Пікері, президентки Магічного Конгресу Сполучених Штатів Америки, і швидко опускає очі. Відстежити валізу, так. Але без палички…

Ковтаючи нудотний присмак заліза в роті, Ньют нишпорить по кишенях, про всяк випадок, у пошуках чогось корисного. Він дістає носовичок, різноманітні закуски та ласощі для різних істот, шматок мотузки, кокон наскоч-лиха — коли це він встиг опинитися в кишені Ньюта? — пару обгорток від цукерок, Пікетта, якого він всаджує на плече, ще один носовичок — і, нарешті, полум’яне червоне перо.

Ньют якусь мить здивовано дивиться на перо. Прекрасна річ — махове, товсте і міцне, з жорстким, міцним стрижнем, досить гарне, щоб зробити з нього пристойне перо для письма. Він зовсім забув, що воно досі в нього є.

Коли він підіймає голову, всі люди трохи недовірливо дивляться на нього, на кокон, що звисає з краю його долоні, і на посіпачку, що чіпляється за його комір.

— У тебе немає способу її знайти, — похмуро здогадується Ґрейвс.

— Ні, думаю, що є, — каже Ньют і простягає перо.

— …На що саме я дивлюся, містере Скамандер? — нетерпляче запитує Пікері.

— Це, е, це перо фенікса, — каже Ньют, трохи зіщулившись під усіма поглядами. На нього витріщається забагато людей.

— Перо фенікса? — перепитує Пікері, насупившись. — Де ви його взяли?

— У-у фенікса, звісно.

— А що перо фенікса робить? — запитує Ґрейвс, насупившись. — Ним можна відстежити валізу?

— Ну, ні, але…

— Ну і навіщо воно тоді? — запитує хтось.

Ньют на мить розгублюється, а потім трохи випростується. Він не має на це часу — у Ґріндельвальда його валіза. Тож, сподіваючись на вдалий момент, Ньют затискає перо між пальцями та переламує його навпіл.

Минає лише секунда, як повітря розриває рев полум’я, і без всілякого попередження посеред них з’являється дорослий фенікс, який махає великими полум’яними крилами та розганяє чарівників та чарівниць врізнобіч. Лунають крики здивування і тривоги, люди вихоплюють чарівні палички — як це зазвичай роблять люди в присутності одного з найдобріших і найсвітліших створінь, яких тільки можна собі уявити. Ці чарівники…

— Все добре, все добре, — поспішно каже Ньют, не стільки людям, скільки феніксу, який, побачивши його з заюшеним кров’ю обличчям і одягом, видає обурений скрик. — Все гаразд, Фоуксе, — він трохи задихається, коли фенікс приземляється йому на постраждале плече, ляскаючи крилами, і з великою стурбованістю вдивляється в його обличчя. — Фоуксе, зі мною все добре, все гаразд, не треба… — Пізно. Сльози стікають до порізів, і легкий біль там зникає.

— Містере Скамандер! — Президентка МАКОСША накидається на нього з чарівною паличкою в руці. — Поясніть!

Фоукс верещить, і Ньют заспокоює його, поклавши руку на бік.

— А — так, фенікси дуже дбайливо ставляться до свого пір’я, вони ж бо страшенно чарівні, і ось цей — його звати Фоукс, привітайся, Фоуксе — віддав мені своє добровільно. А коли ти ламаєш добровільно дане пір’я фенікса, ну, вони про це знають, — каже Ньют, трохи борсаючись під паличками, якими в нього тицяють. — І так, е, я не можу знайти свою валізу без чарівної палички, але Фоукс може. Він прожив у ній пів року, завжди приходив і йшов, коли заманеться, тож… ось так.

Настає хвилина мовчання. Мадам Пікері дивиться на Ґрейвза, який випускає втомлений сміх.

— Ну, нас уже врятував його посіпачка — якого біса. Вірю.

Президентка якусь мить дивиться між ними, а потім зітхає і потирає скроню.

— І так уже безлад, чому б не додати до нього звірів. Гаразд, добре. Якщо тільки не буде інших магічних істот…

Ньют винувато морщиться.

Пікері дивиться на нього, а потім, мабуть, вирішивши просто ігнорувати, повертається обличчям до решти чарівників та чарівниць.

— Зберіть старших аврорів. Треба зловити темного чарівника. І допоможіть містеру Ґрейвзу і містеру Скамандеру дістатися до лазарету…

— Навіть не думайте, — різко каже Ґрейвс. — У нього моє обличчя…

— Навряд чи Фоукс піде без мене, — швидко додає Ньют. — До того ж це моя валіза і…

— …і я, чорт забирай, перший, хто виб'є йому зуби нахуй!

Пікері розводить руками.

— Не уявляю, як я могла сплутати його з вами, — з деяким невір’ям каже вона Ґрейвзу. — Мабуть, через чисте полегшення і вдячність — я, якщо чесно, сумуватиму за тим, яким добрим і слухняним він вас зобразив.

— Ха, — відповідає Ґрейвс і з бурчанням підводиться. — Хто-небудь, знайдіть мені чарівну паличку.

***

Ньют ледь на стіну не лізе від тривоги, поки аврори готуються. Він проводить час, нервово балакаючи з Фоуксом, який з великим занепокоєнням причепурює його волосся, наспівує і намагається заспокоїти, але без успіху.

— Як тобі Гоґвортс? — нервово лепече Ньют. — Знаю, трохи холодніше, ніж ти звик, але ти ж можеш просто втекти в тепліше місце… Так, частування дуже смачне, я за ним сумую…

— Гоґвортс? — зацікавлено запитує Ґрейвс, натягуючи довгий темний плащ, який йому хтось позичив, повністю забувши про сорочку.

— Так, він приглянувся моєму колишньому професорові трансфігурації, — погоджується Ньют, старанно не дивлячись на чоловіка, та ніжно погладжує Фоукса по шиї. — Відтоді він живе з ним у Гоґвортсі.

— А чого ж ти його собі не залишив?

— Фенікса не можна втримати, якщо він того не хоче, — відповідає Ньют і відводить погляд. Вираз його обличчя темніє. — Хоча деякі люди, звісно, намагаються. Ні, фенікси самі обирають собі пару, і не вміють ділитися своїми супутниками з іншими істотами — тож, боюся, я ніколи не був у його смаку.

Ґрейвс вигинає брову, що Ньют якимось чином вловлює навіть кутиком ока. Ньют трохи червоніє і знову зосереджується на Фоуксі.

— Але мені все одно хочеться вважати нас друзями.

— Друг звірів, — коментує Ґрейвс. — Ну, якщо порівнювати твого посіпачку з усіма, кого я знаю і з ким працюю…

Ньют трохи здригається від гіркоти в голосі чоловіка.

— Я не дуже добре вас знаю, містере Ґрейвс, але… Ґріндельвальд здається досить талановитим і харизматичним актором.

— Що, чесно кажучи, мало б когось насторожити, — бурмоче Ґрейвс і хитає головою. — Два йобаних місяці. Що ж, я почуватимуся набагато краще про життя в цілому, як тільки мені вдасться відбити своє обличчя.

Ньют не знає, що на це відповісти, тому мовчить. На щастя, незабаром після цього вони готові йти — серед них два десятки аврорів, усі в обладунках з драконячої шкури.

— Фоукс фізично не зможе всіх перенести, — каже Ньют, побачивши натовп.

— Містере Скамандер, ми ось-ось зіткнемося з одним із найтемніших чарівників, які коли-небудь жили, — твердо каже Пікері. — Нам знадобляться всі старші аврори.

— Це не змінює того, що Фоукс всіх перенести не зможе. Фенікси не всемогутні, — перепрошує Ньют і підводить очі, коли фенікс цвірінькає йому на вухо. — Він впорається щонайбільше з чотирма.

— Делакур і Свенссон — ми надішлемо імпульс, коли закінчимо, — каже Ґрейвс, вказавши на двох аврорів.

Пікері зітхає.

— Гаразд, — дозволяє вона неохоче. — Ступайте.

***

Після цього багато чого відбувається дуже швидко.

Фоукс несе їх у полум'ї, і вони з’являються там, де Ньют не очікував опинитися — у місці, де він не так давно був. Він не встигає це усвідомити, бо вже за мить у повітрі витають заклинання, трансгресують люди й чути багато криків. Все швидко переходить від спокою до абсолютного хаосу, і він не має жодної надії навіть спробувати встигнути за всіма цими заклинаннями.

— Містере Ґріндельвальд! Маю чудовий набір ланцюгів, що чекає на вас, але спершу…! — Ґрейвс кидається на свого фальшивого двійника, а потім не надто витончено б'є по зубах.

Ньют здригається. Він так одного разу зробив — більше ніколи. Він майже зламав кісточку, але, судячи з розлюченого виразу обличчя, Ґрейвзу байдуже, якщо він зламає кілька пальців, завдаючи Ґріндельвальдові — на якому все ще є його обличчя — непоправної шкоди. Здається, йому це навіть подобається.

Ньют здригається і відвертається від цього насильства. Натомість він відчайдушно шукає свою валізу, будь-який натяк чи знак на неї… О, біля розваленого столу, в кутку знайома шкіряна валіза… і ось саме тут він його бачить.

Обскурус.

Він висить над ними темною хмарою, і розтікається по всій стелі церкви — а вони саме там, у церкві Других Салемців. Все навколо розтрощене, столи та стільці розкидані в різні боки, але Ньютові повністю начхати, бо Обскурус…!

Він величезний.

— Креденцій? — з жахом шепоче Ньют.

Але… ні, ось, він бачить його. Слабкий блиск щита, панцира, розтягнутого від розміру того, що він намагається втримати. Він знає цей щит. Він його винайшов спеціально, щоб утримати Обскурус, і саме він його наклав. Наклав на Обскурус з Судану.

Обскурус, який ніколи не був таким масивним.

— Що… що ти зробив? — з жахом запитує Ньют і обертається до двох Ґрейвзів — один з яких знову поранений більше за іншого. — Що ти зробив?!

— Містере Скамандер? — запитує Ґрейвс, коли Ньют, спотикаючись, хапає Ґріндельвальда і трясе його.

— Що ти зробив?! — запитує Ньют і показує вгору. — Обскурус ніколи не був таким великим — що ти з ним зробив, як ти його збільшив?!

Люди сполохано кричать, коли дивляться вгору і бачать темну тінь, що насувається на них, але Ньют ігнорує їх і знову трясе усміхненого Ґріндельвальда.

— Що! Ти! Зробив?!

— Пухлина, чи не так, містере Скамандер? — Ґріндельвальд посміхається крізь закривавлені зуби. — Ви ж самі сказали — я лише допоміг їй вирости.

— Як? — запитує Ньют, відчуваючи, як кров відтікає від його обличчя. — Це має бути… як?

— Нагодував, — сміється божевільний чарівник. — Нагодував нікчемним маленьким сквібом.

Ньют завмирає.

— Креденцій.

Ґріндельвальд регоче, і Ньют на мить серйозно подумує вдарити його, як Ґрейвс, до біса зламані пальці…

— Ти… ти згодував Креденція…

— Бачив би ти, як він його пожирав, — каже Ґріндельвальд з радісним світлом в очах. — Такий дослідник, як ти, напевно оцінив би — це було майже прекрасно. В сквібах магії не багацько, але подивись, як він виріс! Уяви, якби ми згодували йому чарівника!

Ньют тремтить, тремтить так, ніби стався землетрус, а він один опинився в його епіцентрі. Він навіть не впевнений, чи відчуває він лють, чи щось гірше — тільки те, що цього почуття дуже багато. Він тремтить до глибини душі, і коли рука лягає йому на плече, він ледь не вистрибує зі шкіри.

— Ньюте, що це за штука? — серйозно запитує Ґрейвс, стурбовано вдивляючись у тінь і магію, що вирує над ними.

— Це Обскурус, який виріс всередині маленької дівчинки… я… — Ньют затинається, дивлячись у відчаї вгору. Креденцій.

— Обскурус? — різко запитує Пікері. — Обскурусів вже сто років як не існувало!

— Такого антимагічного товариства теж не існувало, — каже Ґріндельвальд, і мляво обводить рукою церкву, що нависає довкола них. — Таке собі благодійне товариство насильників та чистильників. І ви залишили під опікою цих людей чарівну дитину — я питаю вас, мадам Пікері, цей маскарад, ця непричетність, ці ваші закони — кого вони захищають насправді?

Погляд очей Пікері міг би розрубати сталь.

— Аврори, заберіть його, — холодно наказує вона і підіймає очі. — А цей Обскурус, без сумніву, причина наших нещодавніх інцидентів. Знищити…

— Ні!

Ньют не встигає навіть подумати про це — він викидає руку, і вилітає наскоч-лихо, прямо на президентку, що підняла паличку вгору. Руку відьми вдаряють, потім руку аврора, що стоїть поруч, і наступного — як і всі підопічні Ньюта, наскоч-лихо не дуже любить чарівні палички та з великим задоволенням вибиває з рук їхніх власників якомога більше.

Однак зараз сам Ньют страшенно потребує чарівної палички, тому він швидко риється в плащі Ґріндельвальда, поки не знаходить її.

— Будь ласка, дозвольте мені розібратися, — каже він, намагаючись якось стати між аврорами та Обскурусом, хоча той буквально над ними, не пропустиш. — Я знаю, як з ним впоратися, будь ласка, дозвольте.

— Містере Скамандер! — гримає Пікері, виглядаючи розлюченою, і хапається за руку, яку вдарило наскоч-лихо.

— Будь ласка, не треба його вбивати, — благає Ньют, знову ловлячи наскоч-лихо і ховаючи його з очей. — Послухайте, він нічого не робить, він нікому не шкодить, він безпечний — будь ласка, дозвольте мені з ним розібратися, благаю!

Пікері досі розлючена.

— Містере Скамандер, мій терпець ось-ось урветься, — каже вона крізь зуби й клацанням зап’ястя повертає чарівну паличку. Вона спрямовує її на Ньюта і виглядає так, ніби хоче покінчити з ним раз і назавжди. — Що ви маєте на увазі під «розібратися»?

— Я можу стримати його — я можу зробити його безпечним, — швидко відповідає Ньют, що технічно все одно є правдою. — Я вивчав Обскуріалів, навіть лікував одного з них — дівчинку в Судані, — воно пройшло жахливо, але це все одно було лікуванням, — я знаю, що роблю, будь ласка, я знаю. Він нікому не шкодить. Будь ласка.

Очі Пікері звужуються, але вона повільно вдихає і дивиться вгору — Обскурус справді нічого не робить. Він просто повільно нависає над ними, наче буря, що назріває.

— Він досі свою справу знав, — коментує Ґрейвс, який весь цей час спостерігав, наче яструб, за тим, як аврори заковують Ґріндельвальда в кайдани.

— Тільки якою ціною. Гаразд, тоді вперед, містере Скамандер, — крізь зуби промовляє Пікері й впирає руки в боки. — Розбирайтеся.

— Ем, — відповідає Ньют. — Не дасте трохи простору?

Її повіка небезпечно смикається, і Ньют ковтає, корчачись.

— Я залишуся з ним, — пропонує Ґрейвс. — Якщо щось піде не так…

— Якщо щось піде не так, містере Ґрейвс, якщо я побачу хоча б шматочок цієї істоти зовні, я накажу знищити весь будинок, — жорстко каже Пікері. — Разом з усіма й усім, що в ньому знаходиться, і вважатиму це добре виконаною роботою.

З цими словами вона розвертається і йде геть, а аврори йдуть за нею з Ґріндельвальдом на буксирі — у того кляп у роті й він скутий ланцюгами.

Ньют кліпає.

— Чому всі тутешні жінки такі до біса страшні? — здивовано запитує він.

— Ласкаво прошу до Нью-Йорка, друже, — сміється Ґрейвс, а потім підіймає очі. — Отже, що саме ти збираєшся робити з ним?

— Те, що обіцяв — рятувати його, — каже Ньют і підіймає очі. Як для Обскуруса, він напрочуд спокійний — навіть раніше, коли він був набагато меншим, він був більш активним. Зараз він більше схожий на хмару диму, що висить на кроквах після того, як щось пішло не так, хіба що… лякає трохи більше.

Ньют робить сильний вдих, перш ніж підняти чарівну паличку Ґріндельвальда.

— Фініте.

Щит навколо Обскура лускає, наче мильна бульбашка, і хмарою темної, бурхливої маси, що розтягується, оскільки вона більше не обмежена, пробігає тремтіння. Вона починає повільно дрейфувати вниз, але за цим не стоїть жодного наміру, жодного напрямку. Вона просто бездумно дрейфує.

Ньют пильно спостерігає, але Обскурус щось… нічого не робить.

— Ґрейвс, ви не могли б знайти мою валізу, будь ласка? — тихо просить він, дивлячись на хмару.

— Здається, вона десь тут — зараз принесу, — каже Ґрейвс і прямує за нею. Його кроки відлунюють у притихлій церкві, і вони нерівні — він накульгує. Лікарі подбали про більшість важких поранень, але, схоже, не про всі.

Ньют все ще відчуває власні пошкодження і на мить замислюється, що сталося з Мері Лу Бербоун. Вона вже мала б прокинутися, та й не міг ніяк Ґріндельвальд утнути все так, щоб вона не помітила. Вона, мабуть, прокинулася… і зіткнулася з Ґріндельвальдом посеред того, що він робив.

Ньют цю жінку не любить, але все одно сподівається, що вона не мертва.

— Ось, — каже Ґрейвс, приносячи валізу і швидко розстібаючи ланцюги навколо неї.

Ньют дивиться вниз, а потім присідає, щоб відкрити валізу і зазирнути всередину. Там темно — темніше, ніж має бути. Ньют змахує паличкою Ґріндельвальда і накидає освітлювальні чари, а коли це не спрацьовує, то «фініте». Темрява миттєво розсіюється — і тоді він бачить непритомне тіло Квіні, що лежить на підлозі, до того ж абсолютно нерухоме.

— О, ні, — шепоче Ньют, йому перехоплює подих.

— Це… вона…? — запитує Ґрейвс, а потім, не чекаючи на Ньюта, стрибає вниз, трохи спотикаючись на сходах. Він стає на коліна, а Ньют відчайдушно дивиться вниз, поки Ґрейвс перевіряє пульс Квіні. Крові він не бачить, але…

— Вона дихає, — доповідає Ґрейвс, потім відходить туди, де Ньют його не бачить. — Аврорка Ґольдштейн теж жива, просто непритомна!

Ньют трохи розслабляється і на мить затамовує подих.

— Не бачите двох дівчат у маґлівському одязі? — відчайдушно запитує він.

Ґрейвс озирається і хитає головою.

— Не тут, але… наскільки це місце велике?

— Десь з акр, — досить розпачливо повідомляє йому Ньют.

— Як ти помістив цілий акр у валізу? — недовірливо запитує Ґрейвс, дивлячись вгору.

— З обережністю, — зізнається Ньют, хитаючи головою. — І з великою кількістю помилок. При цьому ледь не підірвав усю свою квартиру і частину міського кварталу.

— Чомусь я не здивований, — бурмоче Ґрейвс. — Хочеш, піду їх пошукаю?

Ньют вагається. Цей Ґрейвс не Ґріндельвальд — але ж Ґріндельвальд оперував з тим самим обличчям…

— Зачекайте хвилинку, будь ласка, — каже він. Трохи заспокоївшись, він знову дивиться на Обскуруса.

Він все ще просто… дрейфує.

— Гей, — каже він, і його голос жахливо тремтить. — Креденцію. Чому б тобі не спуститися? Ми підемо і переконаємося, що з твоїми сестрами все гаразд, добре?

Ніякої реакції, навіть тремтіння. Наче розмовляєш з ілюзією, а не… не з людиною.

Ньют кусає губу — вона суха і брудна під зубами.

— Креденцію, будь ласка, спустися до мене, — каже він, ні, шепоче, і його голос страшенно тремтить. — Нам треба перевірити, як там Честіті й Модеста. Креденцію, будь ласка.

Нічого.

Обличчя Ньюта дає тріщину, і він дивиться вниз. Його горло болить. Він відчуває, як Пікетт стоїть у нього на плечі та намагається привернути увагу — навіть наскоч-лихо дивиться на нього. І Ґрейвс, мабуть, теж. Ньют витирає обличчя тремтливою рукою.

— О, Мерліне, ось чому я не повинен мати справ з людьми, я в цьому абсолютний нікчема, — шепоче він і дивиться вгору. — У мене ніколи нічого не виходить, так?

— Ньюте, — бурмоче Ґрейвс у валізі.

— Дайте мені хвилинку, я просто, — Ньют робить глибокий вдих, який страшенно деренчить у горлі, і заплющує очі. — Мені просто потрібна хвилина.

Ще один Обскуріал — він підвів ще одного Обскуріала. Чому він ніколи не міг їм допомогти? Гірше того, він, можна сказати, привів Креденція до його долі — він зберіг Обскурус, він розповів про нього Ґріндельвальду, він майже зробив так, щоб це сталося. Ще один Обскуріал загинув, і все, що від нього залишилося — це Обскурус, який їх вбив.

У пташиному співі лунає запитання — Фоукс десь нагорі, ймовірно, дуже збентежений тим, що Обскурус все ще блукає довкола, і…

Ньют тремтливо зітхає, коли в його голові з’являється думка. Швидко кліпаючи від вологи в очах, він дивиться вгору.

Обскурус все ще там. Він луснув щит, але Обскурус все ще там. Він просто плаває, не реагує, не робить нічого, але він все ще там.

А Обскурус не може вижити без носія. Він розвіюється, як дим, його сила витрачається, його жахлива міць вичерпується. Цей теж мав би… він мав би вже зникнути.

— О, — повільно вимовляє Ньют і підхоплюється на ноги. Його очі мокрі, але широкі. — О!

Обскурус не реагує… але він все ще там.

Chapter 9 Notes:

TW: згадка про жорстоке поводження з тваринами та їхню смерть.

Chapter Text

Валіза — абсолютніший зоопарк.

Ширми, що розділяють середовища, розтрощені, а істоти розгулюють на волі. Десь реве нунду — судячи зі звуку, вона зіткнулася з грапорогами. Над середовищами, серед водяних бульбашок, шалено літають оками завбільшки з маґлівський автомобіль, і он бігає кокатріс. Ньют чує клацання гнойовиків і крики фуперів, а десь посеред усього цього гудуть у збудженій какофонії доксі та козлокоси.

Ньют з жахом дивиться на безлад у своєму домі, однією рукою тримаючи чарівну паличку, а іншою — все ще інертний Обскурус. Позаду нього Ґрейвс намагається оживити сестер Ґольдштейн.

— Я так розумію, тут зазвичай не так? — сухо запитує аврор.

— Ні, не так, — ледь чутно відповідає Ньют, дивлячись, як ніфлер дає драла з його мідними терезами. Потім мотає головою. — Ґрейвс, ти не міг би накласти на мене «сонорус»? У мене паличка зайнята.

— Момент, — каже Ґрейвс, і Квіні, ахнув, приходить до тями.

— Ти! — гарчить вона.

— Воу, леді, заспокойтеся — я не він, — вигукує Ґрейвс, задкуючи.

— Ти, жахливий огидний…! Ух, я тобі зараз влаштую, таке влаштую… Ньют? — здивовано запитує Квіні, і застигає, коли помічає масу темряви, що нависає над головою Ньюта.

— Привіт, Квіні, це не він, — каже Ньют, все ще стривожено дивлячись на весь цей хаос. — Це справжній Ґрейвс — той, інший, приймав багатозільну настоянку. Ґрейвс, будь ласка, поки вони не покалічили одне одного…

— Гаразд, гаразд, — каже аврор, обходить розгублену Квіні та притискає кінчик своєї палички до шиї Ньюта. — Іди.

Ньют трохи опускає центр ваги, вдихає і випускає з грудей глибокий рев. Це дуже поважний драконячий рев, з виразними рисами українського залізопуза — нагадує скрегіт металу. А ще Ґрейвс у заклинаннях не слабак — звук, який видає Ньют, з легкістю заповнює все довкола і повністю зупиняє хаос.

— МАМЦЯ ДУЖЕ У ВАС РОЗЧАРОВАНА, — суворо каже Ньют тепер, коли привернув до себе загальну увагу. — НЕГАЙНО ПОВЕРНІТЬСЯ ДО СВОЇХ КІМНАТ.

У повітрі чути скиглення та жалюгідні стогони, але Ньют невблаганний.

— НЕ СКИГЛИТИ — ПОДИВІТЬСЯ, ЯКИЙ ВИ ВЛАШТУВАЛИ БЕЗЛАД! І Б'ЄТЕСЯ! В МОЄМУ ДОМІ! О, МАМЦЯ ДУЖЕ-ДУЖЕ РОЗЧАРОВАНА! АНУ НАЗАД ДО ВОЛЬЄРІВ, НЕГАЙНО!

Він чекає, допоки всі розійдуться по місцях, перш ніж кивнути Ґрейвзу.

— Там банка з тарганами — візьми її, будь ласка.

— Таргани… так, звичайно, але — мамця? Серйозно? А, ну так, він вже пішов, — зітхає Ґрейвс, коли Ньют поспішає геть.

Перш за все, Ньют повинен очистити небо — а наразі там повно розгублених і стривожених доксі, козлокосів, переляканих маленьких окамок, і бульбашки з водою теж розкидані…

Ґрейвс біжить за ним з банкою, яку Ньют відкриває однією рукою ще в руці чоловіка. Він хапає повну жменю жуків, а потім різко свистить, щоб привернути увагу малюків. Тримаючи жменю жуків так, щоб їх було видно, Ньют чекає, поки не переконається, що всі помітили, а потім кидає жменю в інкубатор.

Все навколо здригається, і здається, що вся валіза зітхає з полегшенням, коли оками кидаються вниз, зменшуючись в міру того. За мить вони мають десяток більш керованих маленьких жмень, на відміну від десятка гігантів розміром з бегемота, і небо стає трохи чистішим.

Дитинчата оками жалібно скиглять, навіть коли кидаються по гнізду ловити тарганів.

— Ось так… ні, ш-ш-ш, я не серджуся, але літати навколо, і так швидко? — запитує Ньют, вигнувши брову, виділяючи кожному з них ласку. — Ви швидко ростете, еге ж?

— Ще б пак, — бурмоче Ґрейвс, який стискає паличку, дивлячись на гніздо.

Після того, як окам прибрано з неба, настає черга доксі та козлокосів.

— Ґрейвс, можеш навіяти легкий вітерець, східний? — запитує Ньют і показує пальцем. — Мені потрібно, щоб усі були в повітрі в тому напрямку, над лісом.

— У тебе у валізі ліс, — каже Ґрейвс, вигнувши брови.

— Маленький? — вибачливо відповідає Ньют. — Будь ласка, хутчіше.

Похитавши головою, Ґрейвс виконує прохання і викликає вітер, який, хоч і трохи сильніший, ніж хотілося б Ньюту, але робить свою справу. Здіймається багато обуреного дзижчання, коли все штовхає до лісу — Ґрейвс навіть відсилає водяні бульбашки, очищаючи небо.

— Чудово, гарна робота, дякую, — каже Ньют і підіймає чарівну паличку Ґріндельвальда. — Тепер нагору, — бурмоче він і обережно веде Обскурус вгору, до небесного середовища. Він пролітає туди, де немає сили тяжіння, і зависає там, все ще інертний, але дуже присутній, схожий на грозову хмару більше, ніж будь-коли. — Тепер ти у безпеці, — бурмоче Ньют.

Потім він розвертається на п’ятах і біжить до вольєра Френка, залишаючи позаду дещо роздратованого Ґрейвза.

Рівнинний корпус, як і всі інші, повністю розгромлений. Ширми зірвано, біологічні чари зруйновано — так само як і чари стримування, які мають утримувати погоду від перекидання з одного вольєра в інший. Звідусіль не ллє дощ тільки тому… тому, що Френк поранений.

Серце Ньюта ледь не зупиняється, коли він його бачить — громовержець лежить на землі, одне з його крил стирчить на боці, а Честіті стоїть біля нього на колінах, відчайдушно намагаючись заспокоїти. А Модеста…

Модеста лицаркою стоїть над сестрою, міцно поставивши ноги на ширині плечей, з чарівною паличкою в руці — іграшковою паличкою, яку Ньют зачарував світитися. Вона вказує нею на… Мері Лу Бербоун?

— Модесто Бербоун, негайно прибери цю погань і відійди! — Мері Лу ледь не верещить. — І Честіті, геть від цього огидного демона, або я…

Ньют навіть вухом не веде — він просто оглушує її. Вона завмирає на середині тиради, а потім падає, та його це навіть не хвилює, бо:

— Модесто, Честіті!

— Містере Скамандер! — вигукує Честіті, а Модеста кидає паличку і біжить до нього. Ньют підхоплює дівчинку на півдорозі та несе її до Честіті.

Нижня губа Честіті тремтить.

— П-пробачте, містере Скамандер, він намагався його зупинити, того темного чарівника, який забрав Креденція, і він його поранив, і ми нічого не могли вдіяти, а потім з’явилася вона, і… — занепокоєно лепече вона, — і ми не знали, що робити, а ззовні долинав такий галас, що ми не наважилися піти шукати допомоги, і…

— Ш-ш-ш, Честіті, все гаразд, все гаразд, люба, все добре, — лепече Ньют, обіймаючи її та гладячи по волоссю. — О, Мерліне, ви в безпеці — я так хвилювався. Дяка небесам, ви в безпеці. Тепер усе гаразд, усе скінчилося — темного чарівника немає, усе скінчилося…

— А як же Френк? — занепокоєно питає Честіті. — Його поранено.

Ньют дивиться вниз, а Френк зітхає і розслаблено припадає до землі, раз небезпека минула.

— О, Френку, — бурмоче Ньют, а потім, відпустивши Честіті, щоб звільнити руку з чарівною паличкою, швидко сканує громовержця. — Я все виправлю. Зламано кілька кісток і він зазнав страшного удару в груди, але не хвилюйтеся, громовержці — створіння міцні. Я можу його зцілити.

Дівчата з полегшенням припадають до нього, а Модеста виснажено шморгає — і Ньют згадує, що вони розбудили дівчат пізно вночі, і що не знає, чи вони відтоді хоч трохи відпочили.

— А Креденцій? — запитує Модеста. — Ти ж врятував Креденція? Де він?

— Вибач, я не встиг — Креденцій постраждав, — зізнається Ньют, кривиться і дивиться вгору, на Обскурус, що нависає над ними. — Але присягаюся, я зроблю все, що в моїх силах, щоб це виправити. — Хоча сам не знає, як.

***

Ґрейвс закінчив пояснювати з сердитим Тіні та Квіні, що сталося, коли Ньют приводить дівчат — і все ще непритомну, пливучу Мері Лу — до офіса-сараю. Фоукс теж там, спочиває на своєму старому сідалі й старанно розчісує пір’я.

— Ньюте, дівчата, — з полегшенням зітхає Квіні, побачивши його. Вона сидить на драбині, на напівшляху до валізи, і пильнує ззовні. — Всі в порядку?

— Більш-менш — трохи помотлошені, але живі, — зітхає Ньют і опускає Мері Лу на підлогу. — А з вами все гаразд?

— Відчуваю себе ідіоткою, але крім цього у мене болить голова, — відповідає Тіна і дивиться на жінку-маґла, скорчивши гримасу. — А вона як сюди потрапила?

— Гадки не маю, — зітхає Ньют, сідаючи на найближчу поверхню і проводячи рукою по обличчю, але зупиняється, коли Модеста смикає його за рукав.

— Хіба це не він? — запитує вона. Її голос трохи тремтить. — Темний чарівник — це не він?

Вона вказує на Ґрейвза, який робить винувате обличчя.

Ньют зітхає і швидко підіймає її на коліна.

— Ні. Існує зілля, яке дозволяє чарівнику — або чарівниці — виглядати як хтось інший. Темний чарівник його використовував. Це був зовсім не містер Ґрейвс, просто хтось інший використовував його обличчя. Цей Ґрейвс цілком нормальний, запевняю. Хіба що трохи нечесаний.

— Дякую, Ньюте, приємно чути твою чесну думку, — не вражено відповідає сам Ґрейвс.

Ньют трохи здригається.

— Ну… ем, вибач.

Ґрейвс хитає головою, а потім, присівши, дивиться Модесті в очі.

— Мені дуже шкода, що так сталося з поганим чарівником, — каже він дуже серйозно. — Але ми його зупинили, тож усе гаразд. Ми з Ньютом вибили з нього…

— Сер, — різко каже Тіна.

— …всю набивку, — закінчує Ґрейвс, сердито дивлячись на неї. Потім знову повертається до Модести. — Мене звуть Персіваль, і я не такий вже й поганий, сподіваюся. Навіть якщо і… нечесаний.

— Персіваль… як лицар? — запитує Честіті, спираючись на плече Ньюта. — Один з лицарів круглого столу?

Ґрейвс зітхає як людина, яка давно втомилася від цього жарту.

— Так, точнісінько.

Ньют злегка посміхається і дивиться вбік, повз стіни офіса-сараю, на відкриту територію. Тепер вона трохи відкритіша, бо більшість стін зруйновані. Його дім досі в руїнах.

— Мені треба щось з цим зробити… і знайти дівчатам місце для ночівлі…

— Я не втомилася, — втомлено каже Модеста.

— І з нею треба розібратися, — каже Тіна, похмуро дивлячись на Мері Лу.

— Та й повернутися не завадило б — половина аврорів чекає на вулиці, серед них і мадам Президент, — каже Ґрейвс, підводиться і, поморщившись, потирає спину. — І коли я їх востаннє бачив, вони були готові стріляти на ураження.

Ньют вагається, дивиться на свій дім, на дівчат, а потім на Обскурус, що висить над ним. Стільки всього треба зробити.

— Залишайся тут, Ньюте, — каже Квіні зі сходів. — Ми про все подбаємо, гаразд?

— Цього разу по-справжньому, — каже Тіна з гримасою і теж підводиться. — І, Ньюте, серйозно — засоби безпеки. Щонайменше непомічальні чари.

Ньют морщиться.

— Цілком вірно, — погоджується він. — Зроблю насамперед, тільки-но матиму час.

— Якщо не матимеш часу, я додам сама, — погрожує Тіна.

— Будь ласка, не чіпайте валізу цього чоловіка, аврорко Ґольдштейн, — каже Ґрейвс із виразом страждання на обличчі. — Через нього нібито цілий квартал в повітря не злетів.

Тіна зупиняється посеред левітації Мері Лу по сходах.

— І чому я не здивована? — запитує вона категорично.

— Знаєте що — геть, геть з моєї валізи, всі ви, — каже Ньют і кишкає на них, а Честіті й Модеста втомлено гигикають. — Мені треба заспокоїти кілька сотень дуже роздратованих істот і полагодити десятки середовищ, і…

— Кілька сотень? Ньюте…

— Геть!

***

Ньют робить гніздо зі збільшеного десятифутового плетеного кошика, наповнивши його соломою, пір’ям кокатріса та ковдрами. Це щось на кшталт ліжка, але досить м’яке, і в крайньому разі згодиться — і коли він кладе на нього напівсонну Модесту, вона, здається, не заперечує. Честіті залазить слідом за нею, теж не скаржачись.

— Я роздобуду вам нормальне ліжко, як тільки зможу, — обіцяє Ньют, вовтузячись з ковдрою. Він ніколи раніше нікого не вкладав, тому не зовсім впевнений у процедурі. — Яке вам захочеться, присягаюся.

— Кошик хороший, хоча трохи пахне, — позіхає Честіті, а потім набуває трохи винуватого вигляду. — Ну, тобто, пір’ям. Воно не смердить, я не скаржуся.

— Скаржитися можна, якщо щось не так, і навіть тоді, коли не не так, — каже Ньют і змахує паличкою Ґріндельвальда над кошиком, накладаючи на нього чари, що блокують запах. — І запах легко виправити. Краще?

Честіті вагається, а потім киває.

— Ти залишишся тут? — запитує вона сонно.

— Я буду тут, і завжди в межах чутності, — обіцяє Ньют, а потім незграбно подає їй ковдру. — Все гаразд — лягай собі спати.

Потім, поки Честіті накриває сестру і себе ковдрою і вкладається як слід, Ньют розвертається з паличкою в руці та береться до роботи.

І, о Мерліне, як же цієї роботи багато. Істоти розбурхані та все ще зачеплені його докором, а їхні середовища майже всі повністю зруйновані. Ньют приносить їм їжу та ласощі, балує їх пестощами та обіймами, відновлюючи ширми та лагодячи зруйновані закляття скрізь, де буває. Здається, не залишилося жодного куточка, який би Ґріндельвальд не зруйнував.

Принаймні оками щасливі, і, не рахуючи Френка, більшість істот з крилами пережили руйнування досить добре. Багато водяних бульбашок зійшлися докупи, і Ньюту знадобився деякий час, щоб відокремити марміта від ґринділів, але за винятком кількох подряпин і легких порізів, всі більш-менш в порядку.

Попутно Ньют створює новий бар'єр у небесному середовищі — невеликий повітряний потік, який відокремлює Обскурус від усього іншого, що плаває вгорі.

— Все гаразд, Креденцію? — запитує Ньют, але реакції досі немає. Тож, зітхнувши та похитавши головою, Ньют продовжує.

Бідолашні місячні телята жалібно скиглять, коли він наближається — потребується подвійна доза ласощів і приблизно стільки ж обіймів, щоб вони перестали робити сумні оченята. Бо ніщо так не робить сумні оченята, як місячне теля.

— О, ось так — бачите, мамця не сердиться, я просто страшенно хвилювався…

Він з трудом з них виплутується та йде дбати про посіпачок. Пікетт, як і раніше, тримається за лацкани Ньюта і відмовляється приєднатися до інших, але, наскільки Ньют бачить, їхньому дереву не завдано жодної шкоди, тож він заспокоюється. Але дає їм усім чимало мокриць.

Самка різкопроривця буцкає його головою так сильно, що майже збиває з ніг, тож з нею все гаразд. Нунду, однак, випустила колючки та не піддається ні на заспокійливі слова, ні навіть на підкуп ласощами, а грапороги взагалі майже виганяють його зі свого вольєру. І не дивно.

Виявляється, він прийшов якраз вчасно, щоб не дати нунду з'їсти їхнє дитинча.

— О ні, — ахає Ньют, побачивши її. Клятий Ґріндельвальд. Яким же божевільним треба бути, щоб зламати огорожу нунду? — Ну ж бо, покажіть її мені, — бурмоче він, протискуючись між грапорогами. Вони відчайдушно кидаються на нього, смикаючи вусиками за волосся. — Ш-ш-ш, все гаразд, дайте я на неї подивлюся, побачимо, що можна зробити…

Виявляється, він мало що може зробити. А точніше — нічого.

***

Коли в офіс стукають, і до нього зазирає Тіна, Ньют вкрай фізично і морально виснажений.

— Все гаразд? Що це? — запитує вона, прислухаючись до віддаленого стогону.

— Грапороги, — втомлено відповідає Ньют, важко опускаючись на сходинки офіса-сараю і дивлячись на кошик, де досі сплять Честіті й Модеста. Він наклав на них «сіленціо», щоб їх не турбував плач. — Їхнє дитинча щойно померло. Остання плідна пара — воно у них з’явилося майже два роки тому, а тепер… — Ньют витирає обличчя. Він дуже, дуже втомився.

— Мені шкода, — шепоче Тіна і повільно спускається в офіс-сарай. — Мені так шкода, Ньюте. Це Ґріндельвальд зробив?

— Він зламав бар'єри утримання — нунду вирвалася на волю, — каже Ньют і дивиться на свої руки, подряпані та закривавлені. Він навіть не помітив. — Нунду не винна — це лише її природа. Дитинча було найслабшим у табуні, а мене не було поруч, щоб нагодувати їх, і…

— Ти не винен, — каже Тіна і сідає на сходи поруч з ним. — Анітрохи. Це Ґріндельвальд — ти просто намагаєшся допомогти цим істотам. Це він взяв і навмисно все зруйнував. Ти не винен, Ньюте.

Ньют ковтає виснажливі ридання, що намагаються вирватися, хоча ледь-ледь.

— Я-як там справи з МАКОСША? — відчайдушно запитує він, намагаючись дихати рівно.

— …Безлад, але вони розбираються, — відповідає Тіна, все ще стурбовано дивлячись на нього. — У нас вже більш-менш склалася повна картина, хоча Ґріндельвальд, очевидно, мовчить.

Історія виглядає наступним чином: два місяці тому Персіваль Ґрейвс розслідував невеличкий магічний інцидент, коли на нього напав Ґріндельвальд. Відтоді його тримали в полоні у власній квартирі, а Ґріндельвальд поступово привласнив його особистість і зайняв його місце в МАКОСША.

— Ми не думаємо, що він тоді знав про Обскурус — інциденти ще не почалися, тож ніхто не знав, — каже Тіна. — Я думаю, він приїхав сюди через нечаклівські вибори та через те, наскільки тут зараз напружена обстава — він хотів створити проблеми, можливо, навіть почати конфлікт між нами та нечаклами. Спочатку він був дуже зацікавлений у розслідуванні ворожої та підозрілої нечаклівської діяльності. Наприклад, Філантропічне товариство Нових Салемців.

Навіть офіційне розслідування було — вони уздовж і впоперек прочесали церкву, вивчаючи минуле Мері Лу, її знання, її інтелект і звідки вона їх взяла. Загальний консенсус полягав у тому, що вона була пов’язана з чистильниками, оскільки багато антимагічних нечаклівських товариств так чи інакше були з ними пов’язані. Загалом вона не становила загрози, хоч і мала підозріло близьку інформацію.

А потім Тіна стала свідком того, як матір Креденція б'є його, і втрутилася, в результаті чого на всіх наклали забуттятус, а Тіну відсторонили від обов’язків аврора.

— А після цього вже почалися напади Обскуруса, — зітхнувши, продовжує Тіна. — Хтозна, як Ґріндельвальд розпізнав їх, але якось розпізнав. Після цього він, мабуть, полював на церкву Других Салемців і, врешті-решт, на Креденція, не знаючи, що Креденцій і є той самий Обскуріал, якого він шукав.

— То МАКОСША знає, що Креденцій — Обскуріал? — запитує Ньют.

— Вони… знають, що він ним був, — повільно каже Тіна, дивлячись на нього. — Наскільки нам відомо, Креденцій мертвий — убитий інертним, безжиттєвим Обскурусом суданської дівчинки, про яку ти розповідав мені та Квіні, і яку ти тримав у своїй валізі для вивчення, і яку витягнув Ґріндельвальд. Сам знаєш, я мала про все це повідомити, але… ти хочеш сказати, що Креденцій не…

Ньют хитає головою.

— Що сталося після того, як Ґріндельвальд забрав валізу? Я був деякий час непритомний — заради чого він відніс її до церкви?

— Хтозна, може, заради іронії? — каже Тіна, все ще трохи хмурячись. — Ґрейвс припустив — а оскільки він провів з Ґріндельвальдом найбільше часу, його здогадки кращі за будь-чиї — Ґріндельвальд планував якось наростити Обскурус, зробити його стабільнішим і більшим, і просто… випустити назовні. Такий був його план — просто вивільнити всю силу Обскуруса на нечаклів і створити достатньо великий магічний інцидент, щоб його не можна було приховати.

— Що відкрило б магію для маґлів, — здогадується Ньют і здригається.

— І розпочало б глобальну громадянську війну, — похмуро погоджується Тіна. — Мабуть, це і є його мета — розпочати війну з нечаклами й вивести чарівників з тіні, чи де ми там у нього ховаємося.

Ньют зітхає і проводить рукою по обличчю. Він зовсім не створений для таких речей — великих подій кінця світу, злих чарівників тощо. Це дуже-дуже далеко за межами його компетенції.

— А Мері Лу Бербоун?

— Він засунув її у твою валізу тоді ж, коли витягнув Креденція — Квіні все бачила, — каже Тіна, а потім гордо посміхається. — Вона щосили боролася, щоб не дати йому залізти всередину. Ґрейвс думає, що саме тому він не чинив опір наполовину так сильно, як мав би — Квіні його добряче помотлошила.

Ньют киває, але сам не може посміхнутися у відповідь.

— Хай там як, Мері Лу була ідеальним свідком, щоб поширювати інформацію серед нечаклів, гадаю, саме тому він залишив її в живих, — закінчує Тіна. — Наразі на ній, очевидно, забуттятус, і ми навіть відремонтували її огидну церкву. А шкода.

Ньют облизує пересохлі, закривавлені губи.

— А… її діти? — запитує він, а потім хмуриться, коли чарівниця винувато рухається. — Тіно?

— Цього разу я, е… впоралася із забуттятусом, і, ну, — Тіна старанно відводить погляд убік. — Чесно кажучи, я сумніваюся, що вона згадає, що мала дітей, коли прокинеться. І цілком можливо, що ми також очистили церкву від будь-яких їхніх слідів. Чиста випадковість, правда. А з рештою розберуться прибиральники. Квіні, е… переконала їх. Наступного тижня уже буде так, ніби дітей Бербоун ніколи не існувало.

Ньют дивиться на неї широко розплющеними очима.

— Ми з Квіні спробуємо наполягти на усиновленні — ну, тобто, щоб ти міг офіційно всиновити цих дітей, — додає Тіна. — Мадам Президент зараз настільки розлючена, що цілком може погодитися, аби тільки заткнути нам рота, якщо не з іншої причини. А Ґрейвс поводиться як справжнісінький… коротше, він збирається нажитися на почутті провини за те, що ніхто не помітив, що його давно підмінили, і, здається, ти йому подобаєшся, тож він може допомогти…

Ньют здивовано хитає головою.

— Власне, саме це я і прийшла тобі сказати — і що ми зараз у нас вдома, у Квіні та у мене, — додає Тіна, трохи збентежено відводячи погляд убік, коли продовжує. — Технічно ти перебуваєш під моєю опікою до подальших розпоряджень. В офісі чекають на твоє свідчення, а Квіні хоче допомогти тобі облаштувати місце для дітей, бо дім без жіночої руки не дім, бачте. Здається, вона вже розпланувала вашу кухню, і…

Вона замовкає, її очі розширюються. Ньют слідкує за її поглядом, і вони разом дивляться, більш розгублені, ніж будь-що інше, як Обскурус починає сповзати з небес. Немов дим, він дрейфує вперед, збирається в одній точці біля підлоги й повільно, копітко формується.

Ньют відкриває рот, але з нього не виходить жодного звуку, він може тільки дивитися. Креденцій блідий і тремтить, він стоїть на колінах, стискаючи руки біля боків. Тіні під його очима — і в них самих — виразні та глибокі, коли він дивиться на Ньюта і Тіну… але його очі ясні.

Не кажучи ні слова, Креденцій заповзає в кошик до своїх сестер. Там він захисно згортається навколо них і з важким зітханням занурюється у виснажений сон.

Ньют усвідомлює, що страшенно тремтить, і не встигає піднятися зі сходів, як знову падає поруч із Тіною. Він сподівався і бажав, але не знав напевно, і дуже хвилювався, а тепер…

— Все-таки не мертвий, — здивовано шепоче Тіна.

— О-ох, — тремтливо відповідає Ньют. — Здається, я…

Тіна міцно обіймає його за талію, коли всього стає занадто, і Ньют нарешті не витримує.

Chapter 10 Chapter Text

Ньют прокидається від шепоту. Шия болить, в голові пульсує — і знайоме відчуття, що щось звивається у нього на колінах та дряпає кишеню жилета.

— Ти ж знаєш, що я його зачарував, щоб ти не міг дістатися? — запитує Ньют і трохи сонно дивиться вниз. Він сидить біля стіни офіса-сараю, а ніфлер похмуро дивиться на кишеньковий годинник, який, попри його старання, ніяк не хоче вилізти з кишені Ньюта.

— Нащо йому твій кишеньковий годинник? — запитує тихий дівочий голос. Ньют підводить очі й бачить, що Модеста та Честіті дивляться на нього з кошика, спершись підборіддями на плетений бортик.

— Бо він маленька сорока і любить усе блискуче, — каже Ньют і підхоплює ніфлера на руки, а потім підскакує на ноги. Здається, що кожна кісточка в його тілі скрипить, коли він витягує кінцівки, але він те ігнорує. — Все гаразд, дівчатка?

— Ми в порядку, — відповідає Честіті.

— Ми голодні, — не погоджується Модеста.

— Тоді нам краще поїсти, — каже Ньют і заглядає в кошик. Креденцій нікуди не дівся і все ще міцно спить, і тіні під його очима все ще страшенно темні. Дівчата накрили його ковдрою, тож він скрутився калачиком, підтягнувшись усім тілом, щоб займати якомога менше місця.

— З ним все гаразд? — запитує Честіті, дивлячись на брата.

— Сподіваюся, що так, — чесно відповідає Ньют, мимохіть чухаючи сумку ніфлера, щоб перевірити, чи не запхав він туди чого. — Залишмо поки Креденція спати, а самі подивимось, що там з їжею.

Вони прямують до офіса-сараю, де Ньют зазвичай має щось перекусити. Там вони бачать, що хтось подбав про їжу заздалегідь — там стоїть сковорідка під заклинанням презервації, а також кошик з хлібом, графин з соком і весь необхідний посуд. Навіть скатертину вкладено.

— Схоже, завдяки Ґольдштейнам у нас є їжа, — коментує Ньют, опускаючи ніфлера, що вже корчився, і зазирає в каструлю. — Равіолі, здається.

Потім він відчуває запах і розуміє, що не пам’ятає, коли востаннє їв, і що він зголоднів.

— Так, — каже Ньют, поки його шлунок бурчить, а дівчата нахиляються, щоб подивитися. — Накриймо стіл надворі, а потім поїмо.

І він буквально викликає стіл, поки дівчата витріщаються, а потім вони метушливо приносять посуд, поки Ньют підносить гарячу сковорідку.

— Ми читатимемо молитву? — запитує Модеста, поки Ньют накриває на стіл.

— А ти хочеш прочитати молитву? — запитує Ньют повільно, здебільшого тому, що не має ані найменшого уявлення, що таке молитва. Можливо, цим займалася Мері Лу.

Модеста хмуриться і дивиться на сестру, яка виглядає дещо конфліктною.

— А… якщо ми не прочитаємо молитву… — Честіті говорить повільно, пильно спостерігаючи за його реакцією.

Ньют знизує плечима.

— Чесно кажучи, я ніколи не відчував, що потребую читання молитви, тож… все цілком залежить від вас та вашого бажання.

Модеста зосереджено хмуриться.

— Напевно, чарівникам та чарівницям безглуздо молитися, — повільно каже вона. — Адже ви поклоняєтеся дияволу.

— Чому-чому я поклоняюся? — запитує Ньют зі збентеженим сміхом.

— Модесто, — застережливо шипить Честіті.

— А хіба ні? — запитує вперто Модеста. — Хіба чарівники та чарівниці не поклоняються дияволу?

— З того, що я спостерігав, більшість з них не поклоняються нікому, — зізнається Ньют. — Хоча я зустрічав кількох індуїстських чарівників, а в Африці безліч дуже цікавих вірувань, і були ще буддисти, яких я зустрів у Тибеті, але я вважаю, що релігійні чарівники — явище досить рідкісне. Тобто, звісно, не можна просто брати й запитувати людей про їхні релігійні переконання, це грубо, але, наскільки я знаю…

Модеста виглядає трохи розчарованою.

— То ми дияволу не поклонятимемося? — запитує вона. Честіті прикриває очі рукою, виглядаючи зніяковілою.

Ньют зі сміхом хитає головою і подає їжу.

Вони вже доїдають половину равіолі — який на смак просто чудовий, — коли ззовні офіса-сараю лунає стукіт, і всередину просовує голову Квіні.

— Ю-ху, уже прокинулися? Привіт, Ньюте, доброго ранку, Честіті, Модесто! О, вам подобається мій равіолі?

— Доброго ранку, Квіні, — відповідає Ньют, трошки позіхаючи. — Це ти приготувала? Смакує неперевершено.

— О, як мило з твого боку — я просто не знала, чи є тут нормальна їжа, адже кухні немає, — каже вона і заходить, посміхаючись. — Привіт, дівчатка — так, Модесто, я справді Квіні, це не прізвисько.

— Що? — запитує Модеста, виглядаючи трохи стривоженою.

Квіні посміхається, на її щоках з’являються ямочки, а потім дивиться на Ньюта.

— Я прийшла сказати, що Тіна хоче сьогодні відвідати МАКОСША, щоб записати твоє свідчення. Ти… ні, не зараз, через пару годин, вона сказала, що вже поїхала в офіс, але прийде за тобою близько полудня.

— Квіні, — зітхає Ньют.

— Вибач, просто так приємно, що ніхто більше не боїться, — каже Квіні, радісно підстрибнувши. — Завжди приємніше, коли люди щасливі.

— Як вона це робить? — запитує Модеста з широко розплющеними очима.

— Вона виманолог, — пояснює Честіті, трохи здивувавши Ньюта. — Може читати думки.

— Боюся, тут нічого не вдієш, я виманолог від природи, — каже Квіні. — Думки людей просто проникають мені в голову — і Ньют має рацію, дівчатка, вам треба доїсти. Можете піднятися, коли закінчите, якщо хочете — у мене дещо для вас є.

З цими словами вона йде геть, ласкаво почухавши ніфлера по дорозі до драбини.

— Відьми можуть читати думки! — схвильовано шепоче Модесті.

— Насправді дуже мало хто — я точно не можу, що, мабуть, на краще, — каже Ньют, хитаючи головою. Тільки-но він подумав, що вже звик до Квіні… — Це рідкісний і складний талант, і Квіні — єдиний природжений виманолог, якого я коли-небудь зустрічав.

Вдалині щось стогне, і з вольєра кокатріса доноситься кукурікання — саме час братися до роботи, бо скоро всі його кликатимуть. Ньют швидко доїдає і підводиться.

— Всім іншим теж треба поснідати, — каже він і відкладає столове срібло. — Це не займе багато часу…

— Можна я допоможу? — запитує Модеста, швидко поглинаючи равіолі.

Ньют на мить замислюється.

— Так, якщо пообіцяєш робити те, що я скажу, і бути дуже обережною, — каже він, трохи понюхавши повітря. Атмосфера стала кращою, але досі трохи напружена і незадоволена. — Істоти все ще налякані після вчорашнього. Їх треба ще трохи попестити, перш ніж вони повністю заспокояться, а поки вони можуть бути трохи колючими. Тому ми повинні бути особливо обережними.

— Можна я тоді піду до Квіні? — обережно запитує Честіті. — Будь ласка?

— Звичайно, іди, якщо хочеш, — каже Ньют. — Скажи їй, що ми підійдемо, коли закінчимо, добре?

Вона розслабляється і киває, а Ньют веде Модесту по корм, щоб вони могли узятися до роботи.

Модеста — безстрашна дівчинка, і майже до болю слухняна. Вона не боїться наближатися до жодної істоти, навіть коли Ньют стримує її та вживає заходів обережності. На щастя, вона прислухається до кожної вказівки Ньюта так, ніби від цього залежить її життя, і виконує їх до найменших дрібниць — але все ж певна міра трохи зневажливого ставлення є, що Ньюта турбує.

Вона вважає, що тварини не можуть завдати людям шкоди. Ніби це можуть зробити лише люди.

— Модесто, ніхто з них не одомашнена істота, — повільно говорить Ньют. — Ти зрозуміла?

— Але ж вони роблять те, що ти просиш, — зауважує Модесті, гладячи пір’я кокатріса.

— Вони роблять те, що я прошу, бо я їх поважаю, і вони це знають, і до того ж я прошу ввічливо, — відверто каже Ньют. — Це не тому, що вони слухняні. Вони — дикі істоти з власною волею. І діятимуть відповідно до своєї природи, навіть коли нам хочеться зворотного.

Модеста хмуриться.

— А як же Френк? Френк нас захистив.

— Френк — особливий випадок, — зітхає Ньют, не знаючи, як пояснити. Френк, як і Дуґал з Пікеттом, не були дикими — вони такими народилися, але пройшли через жахливі спроби приручення з боку людей. Ось чому вони відгукуються на імена і чому іноді діють абсолютно не за природою.

Але це не те саме, що й бути одомашненим.

— Громовержці відчувають небезпеку, а він, без сумніву, відчув небезпеку, в якій ви опинилися, — каже Ньют. — І він також знав, що я хотів би, щоб він допоміг.

Модеста хмуриться.

— То… вони не домашні тварини, і мені слід бути обережною?

— Так, саме так, — каже Ньют і незграбно кладе руку їй на плече. — Просто поважай те, ким вони є, і що можуть зробити. Тоді ніхто не постраждає.

— Гаразд, — каже Модеста. — А як нам нагодувати летючих рибок в бульбашках?

— А оцим, — каже Ньют і викликає пару рогаток. — Зазвичай я роблю це за допомогою магії… але так набагато веселіше.

Вони майже закінчили годувати місячних телят, коли погляд Ньюта кидається на центральну галявину і він бачить Креденція, який прокинувся. Юнак сидить у кошику, накинувши на плечі ковдру, обійнявши коліна та втупившись в нікуди.

— Твій брат прокинувся, — каже Ньют Модесті. — Ходімо побажаємо йому доброго ранку?

Модеста вистрибує попереду нього. Її черевики трохи брудні, сукня заляпана травою.

— Креденцію, доброго ранку! А ми тут годуємо істот — і в мене є рогатка, щоправда, вона дуже слабка, і я можу нею тільки рибок годувати…

Ньют йде повільніше, хоча й зовсім трохи. Це дає йому можливість поспостерігати за Креденцієм. І щось… щось змінилося. Креденцій все ще закляклий, його шия явно не повертається належним чином, він все ще напружений, а його пальці, що тримають ноги, побіліли в кісточках… але в ньому щось полегшало.

— Доброго ранку, — каже Ньют, підійшовши досить близько. Креденцій насторожено підіймає очі. — Як ти себе почуваєш?

Креденцій на мить замислюється, а потім його шлунок відповідає за нього голосним бурчанням.

Ньют трохи розслабляється, почувши цей звук. Отже, шлунок функціонує — після такої повної дискорпорації це дуже добрий знак.

— Отам їжа, — каже Ньют, показуючи на чарівний стіл. — Равіолі, Квіні приготувала. Дуже смачний. Його багато, вистачить.

Креденцій рухається, наче кам’яний, повільно і неповоротно, аж дивно, як він не скрипить.

— Честіті? — запитує він хрипким голосом.

— Вона нагорі, у квартирі сестер Ґольдштейн. Квіні має щось для дівчат — напевно, одяг, — пояснює Ньют.

Креденцій мить спостерігає за ним, а потім киває і повільно сідає на стілець. Ньют критично оглядає лінію його плечей, а потім подає ще гарячу завдяки чарам презервації їжу.

— Розкажеш мені, що сталося? — запитує Ньют, сідаючи навпроти юнака.

Креденцій витріщається на тарілку з равіолі. Його обличчя абсолютно нерухоме. Врешті-решт він хитає головою, повільно бере виделку і починає їсти.

— Я… не впевнений, — зізнається він.

Ньют замислюється на мить, а потім змінює підхід.

— Ти пам’ятаєш, що сталося? — Він отримує дуже неохочий кивок між повільними укусами. — Але, мабуть, не розумієш, що саме. Чи не так?

Нарешті обличчя Креденція змінюється і він хмуриться. Він повільно підіймає очі, але не на Ньюта, а на Модесту, яка з цікавістю спостерігає за братом.

— Піди подивися, що робить Честіті, — каже Креденцій.

— Але… — каже Модеста, а потім кусає губу, дивлячись на Ньюта. — Я думала, ми більше не матимемо секрети.

Ньют проводить рукою по губах, намагаючись придумати, як висловити думку словами.

— Є секрети, а є особисте життя, — повільно говорить він. — І я думаю, твій брат хоче, щоб це залишилося особистим. Розумієш?

— Так, але… — Модеста незадоволено затинається.

— Ти ж не хочеш, щоб твої сестра і брат знали абсолютно все, чим ти займаєшся?

— Ні, але…

— Модесто, піди, — зітхає Креденцій і хмуриться в тарілку. Його голос трохи тремтить. — Будь ласка.

Обличчя Модести перекошується, вона страшенно надувається, а потім розвертається і біжить до офіса-сараю. За мить вони чують, як вона грюкає за собою дверцями валізи.

Ньют дивиться на офіс-сарай із суперечливим виразом обличчя, впевнений, що це був не найкращий спосіб впоратися із ситуацією. Потім повертається до Креденція.

— Гаразд, — каже він, злегка похитавши головою. Креденцій здригається. — Креденцію?

— Чому… чому вона не має імені? — тремтливо запитує Креденцій.

— Модеста? Вона… має ім’я, — розгублено каже Ньют.

— І-інша. Яка була як я. Чому вона не має імені? — запитує Креденцій, дивлячись вгору.

Приголомшений Ньют на мить застигає. Звідки Креденцію взагалі відомо…

— Ти щось дізнався від Обскуруса… від неї?

Креденцій знову дивиться вниз, на тарілку.

— Чому вона не мала імені? — запитує він знову, трохи благально.

Ньют ковтає і відкидається на спинку стільця. Потім зітхає.

— Напевно, колись мала, але забула. Ти знаєш, що з нею сталося?

Креденцій хитає головою.

— Вона володіла магією. Найчастіше її ознаки проявляються у віці до шести років — їй було два, наскільки я зрозумів, — зітхає Ньют. — Її мати погано відреагувала, так само як і її село. Вони ув’язнили її та позбавили будь-якого контакту з людьми. Єдиний раз, коли вона когось бачила, це коли її годували… і коли її карали за будь-яку магічну дрібницю.

Ньют на мить втуплюється в нікуди, горло йому стисло.

— Зрештою, вона забула все, що коли-небудь знала, — продовжує він. — Ніхто більше ніколи не вимовляв її імені. Зрештою, вона перестала показувати магію. Коли їй виповнилося шість, вона вже була Обскуріалом.

Саме розповіді про руйнування, які вона чинила, привели Ньюта до села. Він зробив усе, що міг, усе, що зміг придумати. Дівчинка була трохи більше, ніж дика, налякана тварина, але він врешті-решт до неї достукався… він намагався допомогти.

Йому це не вдалося.

— А, — бурмоче Креденцій, трохи витріщивши очі.

— Так, — погоджується Ньют. — Що сталося, Креденцію? Будь ласка, розкажи мені — я хочу допомогти.

— Я… це був він, він, — розгублено хмуриться Креденцій. — Їх було двоє? Мені на мить здалося, що я бачив ще одного.

— А, так, ти цю частину пропустив, — каже Ньют, а потім пояснює викрадення і втрату ідентичності Персіваля Ґрейвза темним чарівником Ґріндельвальдом. — Можу вас познайомити, якщо хочеш — справжній Ґрейвс зовсім інша людина.

Креденцій швидко хитає головою.

— Ні, я не… я не можу, — каже він і знову хитає головою, трохи збліднувши. — Будь ласка. Ні.

— Не буду, якщо не хочеш — все гаразд, — швидко запевняє Ньют. — Ти не мусиш робити те, що не подобається, ні тут, ні ніде більше.

Юнак ковтає і киває.

— Інший Ґрейвс… Ґріндельвальд, він витягнув мене з валізи, — каже він після напруженої миті. — Я… я не хотів іти, але він міг зашкодити Честіті та Модесті, а я не міг цього допустити, тож я-я пішов з ним. Він сказав…

Креденцій на мить замовкає та насуплюється ще більше.

— Він сказав, що я марний, але він придумав, як мене використати, і… дістав інший Обскурус.

Дослідник у Ньюті відчайдушно хоче запитати його, чи впізнав він його на якомусь рівні, як Обскуріал впізнає іншого Обскуруса, коли бачить. В історії не було зафіксовано жодного випадку зустрічі двох Обскуріалів — або Обскуріала і чужого Обскуріала — між собою.

Однак він ковтає запитання.

— А потім?

Креденцій не відповідає, лише хитає головою і трохи схиляється, ховаючи обличчя.

— Здається, я знепритомнів, — прошепотів він. — Пізніше почув, як ви розмовляли — я почув Честіті та Модесту. Потім перестало бути так шумно, стало тихо і… і я так втомився. Я просто хотів спати.

Ньют повільно киває. Для Креденція явно було жахливо драматично, не кажучи вже про травму, контактувати з іншим Обскурусом. Хтозна, що сталося, але одне було досить очевидним: Креденцій, як Обскуріал, опинився сильнішим. Двадцять років — і все ще живий. Одному лише Мерліну відомо, наскільки б сильним він був, якби йому дозволили стати чарівником.

— Гаразд, — каже Ньют і оглядає юнака. — Тоді відкладемо це на потім. Креденцію, є деякі побічні ефекти від того, ким ти є, навіть якщо не брати до уваги Обскурус. Ти, мабуть, помітив — скутість суглобів, біль у м’язах, судоми. Ти вже не такий гнучкий, як раніше, чи не так?

Креденцій нерішуче підіймає очі.

— Я хотів би тебе оглянути, — каже Ньют. — Подивитися, наскільки все погано, гаразд? Я хотів би принаймні оглянути твій хребет і, сподіваюся, знайти спосіб допомогти тобі до того, як у тебе з’являться болі в спині.

— Вони… вже є, — бурмоче Креденцій.

— …А. Ну, тоді постарайся не допустити, щоб вони посилилися, — каже Ньют і встає. — Нічого страшного, якщо не хочеш, але мені тоді буде важче з’ясувати, як тобі допомогти.

Креденцій вагається.

— То ви що, лікар?

— Я маг-зоолог, — нагадує йому Ньют. — А ти — магічна істота. Це моя сфера діяльності.

Це Креденція трохи розслабляє.

— Можна я спочатку доїм? — обережно запитує він.

— Звісно, не поспішай. Мені все одно треба знайти свої інструменти — не здивуюся, якщо ніфлер знову їх поцупив, — бурмоче Ньют. — Зараз повернуся, добре?

Він крутиться навколо, поки Креденцій не закінчує їсти, а потім повертається з обмотаним навколо зап’ястя стетоскопом. Креденцій занепокоєно дивиться на нього, нерішуче вовтузячись з манжетами светра.

— Що я… маю робити?

Ньют посміхається так заспокійливо, як тільки може.

— Нічого, хоча було б дуже добре, якби ти зняв светр і сорочку, щоб я міг оглянути твою спину.

Юнак здригається, наче від провини, але не відмовляється одразу. Коли після довгих хвилин жахливого вагання Креденцій нарешті робить те, що Ньют попросив, той майже про це шкодує. Його руки й так погані, а спина — ще гірша.

Вона нагадує Ньюту старого залізопуза — майже двохсотлітнього, з часів, коли приручення драконів було ще гіршим, ніж зараз. Шкура бідолашного звіра була настільки поцяткована старими білими шрамами, що шкіряники вважали її непридатною для використання. Саме тоді Ньют уперше вдарив іншу людину — і тепер йому дуже хочеться вдарити Мері Лу Бербоун.

І справа не лише в тому, скільки шрамів, а в тому, наскільки вони різняться. Товстіші, тонші, коротші, довші, зазубрені, прямі, вузькі — наче вона перебрала кілька знарядь, перш ніж зупинилася на тому, яке їй сподобалося найбільше. І, Мерлін пресвятий, Ньют шкодує, що зміг уявити це так чітко.

— На неї наклали забуттятус — вона ніколи про вас не згадає, — каже Ньют, і його слова тремтять від гніву. — Вона більше не підніме на тебе руку. Ні на кого з вас.

Креденцій на мить напружується, а потім, повільно, його плечі трохи розслабляються. Коли Ньют торкається його спини, юнака пробирає дрож, і Креденцій схиляє голову, трохи відкидаючись в руки Ньюта.

Обстеження може зачекати, вирішує Ньют і міцно обіймає юнака, а Креденцій дає волю беззвучним, жалюгідним сльозам.

***

— Привіт, — каже Тіна, дивлячись вниз. — Як у вас тут затишно.

— Угу, — погоджується Ньют, дивлячись, як Пікетт вилазить на витягнуті пальці його вільної руки. У волоссі Ньюта звиває гніздо фупер, Дуґал бореться з ним за право у пошуках вошей, а ніфлер знову намагається дістати кишеньковий годинник Ньюта. Тут дуже затишно.

— Може, справжнє ліжко? — пропонує Тіна. Її очі блукають краєм збільшеного плетеного кошика і, очевидно, знаходять його трохи смішним.

— Я завжди вірив у користь гарного гнізда, — каже Ньют. — Думаю, я зроблю його постійним. Додам кілька подушок і, можливо, заміню солому на пір’я…

Тіна з ніжністю хитає головою і дивиться на Креденція. Вкритий кількома ковдрами Обскуріал згорнувся калачиком біля Ньюта і міцно спить.

— Як він?

— Змучений, розгублений і дуже сумний, — чесно відповідає Ньют, дивлячись вниз. Креденцій настільки виснажився, що Ньют врешті-решт провів огляд, поки юнак спав. Наскільки це було можливо, бо Креденцій згорнувся калачиком. — Але краще, навіть якщо дві п’ятих його хребців майже зрослися між собою, що не є добре. Я відвезу його до знайомої цілительки, як тільки зможу, до китайської відьми — вона дуже знається на кістках. Якщо хтось і може щось зробити, то вона.

— Його хребці зрослися? — перелякано запитує Тіна.

— Не всі, але так, багато з них. Обскуріали, як правило, страждають від фізичного скам’яніння, як побічного ефекту, — сумно пояснює Ньют і проводить пальцями по темному волоссю Креденцій. — Багато з них помирають саме через це, якщо Обскурус або інші люди не вбивають їх першими.

— Ти можеш його вилікувати? — запитує Тіна, стаючи навколішки біля кошика.

Ньют зітхає і дивиться на Пікетта, який лазить по його пальцях.

— Він відрізняється від усіх інших відомих Обскуріалів. Старший, сильніший, контролює себе. Чесно кажучи, я не впевнений, що йому потрібна моя допомога. Йому не загрожує смертельна небезпека, але… Я обов’язково спробую, — каже він і дивиться на обличчя Креденція. — Думаю, прийняття та безпека стануть гарним початком.

— Хм, — погоджується Тіна.

— Ти прийшла взяти у мене свідчення? — запитує Ньют з незграбною, неохочою посмішкою, намагаючись не показати, наскільки йому неприємна думка про те, що доведеться вставати.

— Так, — вибачливо каже Тіна. — Крім того, нам треба виправити наші версії.

— У нас є версії? — запитує Ньют, злегка насупившись.

— О, так, — погоджується вона з кривою посмішкою. — І у всіх, окрім твоєї, Креденцій Бербоун був убитий Ґеллертом Ґріндельвальдом.

Ньют кліпає.

— О, — каже він.

— Так, — погоджується Тіна. — І я думаю, що все має залишитися саме так. Одному Мерліну відомо, скільки божевільних чарівників та чарівниць хотіли б мати Обскурус. Ґріндельвальд не єдиний псих на світі.

— Не єдиний, — погоджується Ньют та ніжно масажує шкіру голови Креденція, коли юнак напружується. — Гадаю, це найбезпечніший шлях, але… — Але тоді він не зможе всиновити Креденція — що, як він розуміє, трохи нерозумно, адже Креденцій вже дорослий. І все ж…

— Мені доведеться змінити прізвище? — тихо запитує Креденцій, не розплющуючи очей.

— Ніколи, якщо не захочеш — ми що-небудь придумаємо, — обіцяє Ньют.

— Хм, — відповідає Креденцій і притискається до Ньюта з важким, майже задоволеним зітханням. — …Гадаю, я б був не проти стати Скамандером.

Chapter 11 Chapter Text

Панує майже тиша. Чути пташиний спів, віддалене дзижчання комах, час від часу якась тварина видає дедалі дивніші звуки… але здебільшого — тиша.

Креденцій повільно сідає. Його голова все ще трохи крутиться, і він відчуває себе так, ніби застряг під водою або під землею. Він майже впевнений, що в якийсь момент був — тобто під землею, проривався крізь ґрунт, каміння та бруківку. Він прочитав про це в газеті та зараз відчуває себе так само як тоді.

Тільки краще. Набагато краще.

У валізі містера Скамандера інше повітря. Воно насичене, тепле, трохи вологе і пахне так, як, за уявленнями Креденція, пахне сільська місцевість. Зовсім не так, як камінь, пил, папір і чорнило, більше як потерте дерево, земля і трохи гною.

Він не впевнений, наскільки йому подобається цей запах, але набагато більше, ніж запах церкви.

Одну довгу мить Креденцій просто сидить у кошику, вбираючи його в себе. Містер Скамандер мусив піти дати свідчення про… про Ґріндельвальда та все таке. Честіті та Модеста у квартирі нагорі, з Квіні Ґольдштейн, мабуть, займаються якимись жіночими справами.

Креденцій на самоті, і цього разу не відчуває, що самотність його душить.

Він повільно вдихає, а потім ще повільніше видихає. Спина наче болить сильніше, ніж раніше — ніби огляд містера Скамандера зробив її набагато помітнішою. Він водить плечима, знаходить кут, де болить найменше, а потім підводиться на ноги та стає на кошик. Він навіть майже випростався.

Містер Скамандер сказав, що це можна виправити, що існує цілителька, яка спеціалізується на кістках і може допомогти. Креденцій ще не знає, вірить він у це, чи ні. Проте містер Скамандер ніколи не говорив про лікування від Обскуруса, і це, мабуть, про щось та каже.

Креденцій також не вважає, що його можна вилікувати. Навіть зараз йому здається, що він може просто розпастися і перетворитися на туман. Вона гудить під шкірою, ця потенційна можливість перетворитися на ніщо та полетіти геть. Або, радше, кинутися, розлитися по вулицях і будинках та розірвати їх на частини. Це жахливо, знати, що він може це зробити, і він майже впевнений, що ніхто не зможе це виправити.

Креденцій повільно виходить з кошика і починає роздивлятися довкола. Містер Скамандер провів для них екскурсію, але дуже давно, і все здається трохи новим і набагато більш фантастичним. Як і просто буття тут, знання, що… що йому не потрібно нікуди йти. Він може просто залишитися тут. Серед усього цього. Ніби він частина цього.

Навколо нього так багато істот та магічних речей, що він не знає, на що спершу звернути увагу, тож дивиться на все. Він заглядає в гніздо крилатих змій та гнізда поруч — Дуґал розплющує сонно око і зітхає, наче вітаючись, перш ніж знову засинає. Гніздо Дуґала висить на дереві, яке буквально росте всередині валізи, і це не єдина рослина, що тут є. Їх багато, вони безладно ростуть тут і там на купах землі, які виглядають так, ніби їх щойно туди кинули. Вони теж магічні — деякі з них світяться. Багато з них розчавлені.

Містер Ґрейвс — Ґріндельвальд — багато з них пошкодив, поки виймав Креденція з валізи.

Креденцій мить на них дивиться, перш ніж озирнутися. Поруч лежить пара добре поношених садових рукавичок — пальці трохи задовгі для нього, але вони добре сидять. Одягнувши їх, Креденцій стає на коліна і починає вирівнювати рослини.

Коли він був молодшим, у церкві були рослини. Вони висаджували їх в ящики й ставили на вулиці біля сходів. Позаду церкви мався клаптик землі, на якому вони садили спеції, базилік, чебрець та інше, що, як пізніше дізнався Креденцій, можна було вважати травами.

А їй це слово, трави, не сподобалося. Трохи забезглузде, трохи замагічне. Згодом трави засохли, і врешті-решт вирощування квітів поступилося місцем виготовленню власного чорнила.

Він не пам’ятає, коли почалися побої. Десь тоді, мабуть, коли світ перестав бути золотим і став сірим. А може, так було завжди. Він не пам’ятає. Напевно, це на краще.

Креденцій випрямляє криве стебло чогось схожого на одну з тих м’ясоїдних рослин, які Честіті колись показувала йому в її книжках. Вона посміхається до нього, вишкіривши зуби.

— Щиро дякую, хлопче, — каже вона голосом, схожим на шелест листя.

— Будь ласка, — каже Креденцій, витріщившись на неї. У валізі містера Скамандера є рослини, які розмовляють. Магічні рослини, які розмовляють.

Рослина киває йому, а потім погойдується, дивлячись на нього без очей.

— Не принесеш нам води?

— Так, звичайно, — каже Креденцій і встає. Щось старе, туге і болюче в його грудях починає повільно розсмоктуватися.

***

У сараї є книги, які Креденцій надибує, шукаючи садові інструменти. Їх не так багато, але вони мають добре використаний та важливий вигляд — одна з них з золотим текстом. Креденцій підозрює, що саме їх читає і використовує містер Скамандер як маг-зоолог — усі вони про магічних істот.

Лише після третього обходу сараю — цього разу у пошуках землі для куп рослин — він наважується зазирнути.

Книги написані різноколірними чорнилами, з вигадливими ініціалами та курсивним, прикрашеним письмом. Вони здаються рукописними — хтозна, може, вони й справді такими є. А малюнки… рухаються.

Креденцій здивовано дивиться на ілюстрацію, де дракон розправляє крила і з гордістю демонструє їх, а потім випускає потік полум’я на літери, що стоять поруч. На іншій сторінці на кам’яній плиті розлігся великий кіт з людським обличчям, клацнувши вухом у відповідь на шоковане спостереження Креденція. Є в книжках і єдинороги, і оками, хоча ці ілюстрації бліднуть у порівнянні зі справжніми — є навіть напівлик, і той намальований ще гірше.

Зрештою, він повністю забувається в читанні книги та відривається від неї лише тоді, коли відчиняється верхній люк.

— О, ти вже тут, добре, — каже Честіті, швидко спускаючись по драбині. — Швидше, сховайся. Містер Скамандер повернувся з тим чарівником — він хоче побачити валізу, а ти ж начебто мертвий.

— А, точно, — каже Креденцій і з жалем кладе книгу на місце. — Куди мені, до Френка?

— До нічного вольєра, до місячних телят. Це поруч з тим місцем, де буде будинок, пам’ятаєш? — запитала Честіті. — Містер Скамандер сказав, там так темно, що тебе не помітять.

— Гаразд, — каже Креденцій, а потім дивиться на неї. — Що це на тобі? — здивовано запитує він.

На ній вільна сукня, з подолом, що сягає лише колін, та ще й рожева. Він ніколи раніше не бачив, щоб Честіті одягала щось рожеве.

Честіті вагається, виглядає зніяковілою.

— Це мені Квіні подарувала — підшила її за допомогою магії. Що… негарна?

— Ні, — каже Креденцій, хитаючи головою. — Просто… інша. — І зовсім не така, яка їх… яка Мері Лу дозволила б. — Вона мила, гадаю.

— Гадаєш? — запитує Честіті, злегка насупившись.

— Не знаю, це ж жіночий одяг. Якщо тобі подобається, то яка різниця, що думаю я? — ніяково каже Креденцій. — Містер Скамандер не сказав, коли вони прийдуть?

— А, так, вони зараз у квартирі Квіні та Тіни, тож краще ховайся скоріше, — винувато каже Честіті, повертаючись до сходів. — Я зайшла тебе тільки попередити — мені треба повернутися, поки містер Ґрейвс не зрозумів, що я не у ванній.

Креденцій ледь не спотикається, але йде, поспішивши вийти з сараю в напрямку того місця, де, як показав містер Скамандер, стоятиме їхній будинок, намагаючись навіть не думати про це.

У нічному вольєрі, як і було сказано, темно. Там є кілька валунів, розташованих у вигляді скелі, і Креденцію легко зрозуміти, чому містер Скамандер вирішив, що це гарне для схованки місце — у темряві, якщо сісти за валунами, він майже невидимий.

Він згадує, що чарівники та чарівниці можуть ставати невидимими. Ґольдштейни були невидимими, коли він з ними познайомився. Містер Скамандер, мабуть, теж може. А ще є напівлики, такі як Дуґал…

У світі просто… так багато магії, набагато більше, ніж він думав. Це не просто таємне товариство, як розказував містер Ґре… як розказував Ґріндельвальд. Існує цілий світ, і він набагато більший, ніж він міг собі уявити.

Цілий світ з власними істотами, думає Креденцій, коли зустрічається віч-на-віч з парою величезних, сяйнистих очей. Істота, якій вони належать, воркує і нахиляється, щоб з цікавістю понюхати його волосся та злегка смикнути його губами.

Креденцій трохи здригається і відштовхує його, але воно сприймає це як погладжування і радісно нахиляється до нього, воркуючи, тож Креденцій врешті-решт чухає йому шию. Це, мабуть, і є місячне теля. Воно, безумовно, схоже на місячне теля.

Десь позаду нього лунають голоси, надто далекі, щоб розібрати, але він їх впізнає. Містер Скамандер… і містер Ґрейвс.

Якусь мить Креденцій дивиться в нікуди, відчуваючи забагато всього одночасно, щоб навіть відреагувати. Потім місячне теля наполегливо штовхає його, просуваючи голову йому під руку та на коліна, і Креденцію знову перехоплює подих. Він бездумно гладить істоту і слухає — врешті-решт вони підходять досить близько, щоб почути.

— …тепер ліс, — коментує голос містера Ґрейвза.

— Не розумію, чим він вам не догодив, — відповідає містер Скамандер. — Цілком чудовий ліс.

— Який ти тримаєш у своїй валізі.

— А де ж мені його ще тримати? Девера займають багато місця, до того ж з ними важко подорожувати.

— Так, — сухо відповідає містер Ґрейвс.

Креденцій моргає, дивлячись вгору. Містер, тобто, Ґріндельвальд ніколи не був… саркастичним.

— Хай там як, саме тут я збираюся облаштувати кімнати — спальні, вітальню, кухню тощо, — каже містер Скамандер. — Все, що потрібно людям. Квіні запропонувала допомогти, щоб вони не вийшли схожими на сарай.

— І ти вважаєш, що це місце підходить для дітей? — запитує містер Ґрейвс через деякий час. — Адже тут за кожним кутом ховаються страшні небезпечні звірі.

— Якщо ставитися до них з належною повагою і розумінням, тут цілком безпечно.

— …Так. А як щодо того, що Бербоуни не володіють магією і не зможуть захиститися, якщо щось піде не так?

Креденцій хмуро дивиться на місячне теля, чухаючи його за маленькими, схожими на ґульки вухами.

— Отже, мені доведеться переконатися, що нічого не так не піде, — нарешті каже містер Скамандер.

— Але ти не можеш обіцяти, що воно не піде, — каже містер Ґрейвс.

— Я можу пообіцяти, що ніколи-ніколи не заподію їм шкоди та зроблю все, що в моїх силах, щоб уберегти їх, — трохи суворіше каже містер Скамандер. — Ніхто не може дати стовідсоткових гарантій. Все, що ми можемо робити, це намагатися.

— Хм, — відповідає містер Ґрейвс. Креденцій дуже обережно нахиляється, щоб визирнути.

Між огорожами стоять двоє чоловіків і дивляться на порожній простір, де колись стоятиме будинок. Містер Скамандер вовтузиться з манжетами свого синього пальта, він виглядає рішучим і водночас занепокоєним, коли дивиться на містера Ґрейвза. А сам містер Ґрейвс…

Він не схожий на містера Ґрейвза, і все ж схожий. Це те саме обличчя, тільки на щоках у нього щетина, а волосся довше, все ще сріблясте на скронях, але вже відросло після стрижки. Ґріндельвальд завжди був ідеально відполірованим, а цей чоловік зовсім не такий — у нього не таке гарне пальто, він не носить шарфа, комір сорочки трохи зім’ятий, і він виглядає так, ніби давно не спав.

— А Креденцій? — запитує містер Ґрейвс, і серце Креденція вискакує з грудей.

Містер Скамандер робить невелику паузу.

— Креденцій мертвий, — повільно каже він.

— Навіть не намагайся, Ньюте, ти найгірший брехун, якого я коли-небудь зустрічав, — сміється містер Ґрейвс. — Як гадаєш, чому я попросив сюди прийти? Я аж ніяк не компетентний у питаннях усиновлення — ні, я хотів, щоб тебе сторонні вуха не почули. До того ж ти себе ще в офісах видав.

Містер Скамандер на мить замовкає, а коли знову заговорює, його голос напружений.

— То що ти хочеш знати?

— Він живий, адже так?

Містер Скамандер не відповідає.

— Так, — повільно промовляє містер Ґрейвс. — А Обскурус? Він під контролем?

Містер Скамандер замислюється і робить глибокий вдих.

— Він більше не проблема, — каже він повільно.

— Більше не буде ніяких інцидентів — тут чи деінде? — наполягає містер Ґрейвс.

— Ні. Більше ніяких інцидентів, — твердо обіцяє містер Скамандер.

Містер Ґрейвс довго мовчить, серйозно дивлячись на містера Скамандера.

— Гаразд, — каже він. — Добре. Ви в Нью-Йорку надовго?

Полегшення на обличчі містера Скамандера болісно помітне, коли він опускає голову.

— На деякий час — щоб купити дітям все необхідне, облаштувати кімнати та засоби безпеки. Не думаю, що Тіна нас без них відпустить.

— От і добре. Бо інакше таки підірвеш квартал, — сухо коментує містер Ґрейвс.

— Ти мені про це вічно нагадуватимеш?

— Зазвичай я нічого не залишаю без уваги, тож так.

— Отже, і паличку попросиш повернути? — запитує містер Скамандер, дістаючи паличку.

Містер Ґрейвс хмуриться.

— Моя… моя паличка тут, — каже він, дістаючи свою. Вони виглядають зовсім по-різному. — Я забрав її у Ґріндельвальда.

— Ну, я теж, — каже містер Скамандер, дивлячись на блідий шматок дерева з переривчастими сучками. — Гадаю, це його справжня паличка.

— Ти нею користувався? — зацікавлено запитує містер Ґрейвс.

— Він зламав мою паличку. Мені потрібна була заміна, а він же своєю не користувався. Я не збирався її залишати, — розмірковує містер Скамандер, крутячи паличку в пальцях. — Вона працювала напрочуд добре, якщо подумати. Якби не її вигляд, я б прийняв її за власну.

— Хм. Ну, якщо я її заберу, її запакують і, можливо, забудуть в архівах, — каже Ґрейвс. — Пропоную залишити її собі.

— Справді?

— Поетична справедливість, не знаходиш?

Містер Скамандер дивиться на нього якусь мить.

— Ти нікому не дозволяєш вийти сухим з води, еге ж? — запитує він, втішно хитаючи головою, і ховає паличку.

— Я ж начальник відділу магічного захисту, — каже містер Ґрейвс, коли вони починають повертатися. — Якби я дозволяв людям виходити сухими з води, я б не мав роботу…

Креденцій дивиться, як вони йдуть, і слухає, як звук їхніх кроків стихає, поки він чухає шию місячного теляти. Його серце не перестає калатати ще довго-довго.

Ще довше з його пам’яті стирається ласкаво-саркастичний відтінок голосу містера Ґрейвза, такий дивний і теплий.

***

Того вечора, після вечері, вони починають розробляти кімнати. Цей процес містить набагато більше речей, ніж Креденцію здавалося. Дошки, тканини, кахлі, труби…

— Навіть магія не може створити щось постійне з нічого, — пояснює містер Скамандер, поки міс Ґольдштейн — Квіні — левітацією вносить до кімнати стос деревини. — Потрібно з чогось почати — з матеріалу, який можна перетворити.

— Це магія перетворення чогось на щось інше, — пояснює Квіні, більше зацікавлено спостерігаючи за Честіті, ніж за Креденцієм.

— Чари теж впораються, але зачаровування чогось у щось інше є складним і зазвичай триває недовго — трансфігурація ж майже постійна, — каже містер Скамандер, а потім змахує паличкою, дістає кілька дерев’яних дощок і починає накладати на них заклинання.

— У нас будуть екрани, як у вольєрах? — запитує Модеста. — З живими картинками?

— Такий був план, — погоджується містер Скамандер. — Ми зробимо їх такими, якими захочете.

— Ми також зачаклуємо їх так, що ви не зможете пройти або почути крізь них, якщо хочете, — додає Квіні, підморгуючи. — Кожному час від часу потрібно усамітнення.

— О, як Креденцієві, — каже Модеста, від чого, на превеликий жаль для Креденція, Квіні дивиться на нього зі знанням справи.

— Ну, то було трохи інше, — каже містер Скамандер з тихим сміхом, вмикаючи перший екран. — І з міркувань безпеки ми не можемо зробити жодне місце повністю безшумним, але ми цілком можемо приглушити звуки, що проникатимуть.

— Містере Скамандер, можна моя кімната буде схожа на бібліотеку? — тихо запитує Честіті.

— Звичайно, все, що завгодно — ми навіть можемо встановити саму бібліотеку, хоча збір книг займе деякий час… — Містер Скамандер відступає і дивиться на неї. — Знаєш, вам не обов’язково називати мене містером.

Честіті кліпає.

— А… як нам тоді вас називати?

— Як щодо мамці? — запитує Квіні зі сміхом. — Він так себе кличе.

— Так, ну, — каже містер Скамандер, знизуючи плечима без жодного натяку на зніяковіння.

— Але… ви ж чоловік? — розгублено каже Честіті.

— Я доглядаю за багатьма молодими тваринами, і в більшості випадків самець має з вихованням дітей дуже мало спільного, — знизує плечима чарівник. — Мамця просто більш доречна, як на мене. — Він дивиться на них. — Звіть мене як вам завгодно, я не проти.

— Мамця, — бурмоче Модеста. — Це як матуся?

— Анітрохи, — твердо каже містер Скамандер.

— Хм. Гаразд, — каже Модеста, прийнявши рішення. — Мамцю, можна мені кімнату, схожу на середовище Френка?

Квіні захоплено сміється, а Креденцій спостерігає краєм ока, тож не може не помітити, як тремтить нижня губа містера Скамандера.

— Звісно, — каже чарівник і переводить подих. — Але спершу треба розібратися з плануванням…

Креденцій спостерігає, як вони разом із Квіні з’ясовують, що де стоятиме. Він не думає, що зміг би називати когось мамцею, не зовсім. Це було б… зрадливо, і не те слово, яке він застосував би до когось, хто йому насправді подобається.

— Все гаразд, Креденцію? — запитує містер Скамандер, несподівано простягаючи йому руку.

— Так, — відповідає Креденцій і опускає погляд на свої руки. Шкіра не пошкоджена, все ще трохи червона, але заживає. Йому зовсім не боляче брати містера Скамандера за руку.

— Яку ти хочеш кімнату? — запитує чарівник з усмішкою.

Креденцій на мить замислюється.

— Схожу на відкрите небо.

***

У день від'їзду з Нью-Йорка Креденцій вперше, відколи був Обскурусом, виходить з валізи. Вони всі виходять, щоб востаннє повечеряти разом із Ґольдштейнами в їхній квартирі.

— Квитки взяли? — запитує Тіна містера Скамандера, який підглядає через плече Квіні, як вона готує їжу.

— Я подорожую вже майже десять років, Тіно, обіцяю, я не забув квиток, — каже чарівник і киває на Квіні, яка змішує інгредієнти в повітрі. — А для цього є заклинання?

Тіна пирхає.

— Так, але дівчата квитки взяли? І Креденцій? — запитує вона.

— Взяли, Тіно, — каже Честіті.

— Мій прямо тут! — каже Модеста, з гордістю показуючи нову сумочку, яку їй подарувала Квіні. — І паспорт теж — з новим ім’ям.

— Це чудово, а як щодо тебе, Креденцію? — запитує Тіна.

— Так, у мене теж є, — зізнається Креденцій, хоча всі знають, що це про всяк випадок. Якщо він зможе домогтися свого — а містер Скамандер обіцяє йому, що зможе — він проведе більшу частину подорожі у валізі.

Але те, що в паспорті він записаний як Артеміс Креденцій Скамандер, а не Креденцій Бербоун, відчувається дивним чином заспокійливо. Навіть зміна імені — ідея Тіни, адже ім’я Креденцій таке рідкісне і легко впізнаване. Креденцій не думає, що зможе стати Артемісом, але… приємно мати цей бар'єр, навіть якщо це лише слово, яке можна сказати незнайомцям.

— Це просто левітація, — пояснює Квіні містеру Скамандеру. — Тобі лише треба потренуватися. Це як годувати риб — просто заодно перемішуєш.

— Гаразд, але як саме…

— Практика, Ньюте, просто практика. Хоча, — Квіні робить паузу і, здається, витягує з нізвідки книгу. — Рецепт також допомагає. Знаю, вона не така витіювата, як та книга, яку ти пишеш, але думаю, допоможе тобі почати.

— О. О! Дякую, — світлішає містер Скамандер і починає негайно гортати написану від руки кулінарну книгу.

— І ви всі тепло вдягнені? — запитує Тіна.

— Ви ж з Квіні нас одягнули, — зауважує Модеста.

— Так, але ви впевнені, що не змерзнете?

— М-мамця наклав зігрівальні чари, — каже Честіті, трохи зніяковіло затнувшись на першому слові. — Усе гаразд, Тіно.

— Як не старайся, Тіно, а матінку-квочку не переграєш, — сміється Квіні й опускає на стіл штрудель, випікаючи його у процесі. Вони всі бачили його вже кілька разів, але Креденція він не переставав дивувати.

Ґріндельвальд завжди робив так, щоб магія здавалася таємною, величною річчю, яку використовують для таємних, великих цілей, для воєн і революцій. Квіні ж її використовувала, щоб готувати в повітрі штрудель.

— А як приготувати оцей? — запитує містер Скамандер, показуючи на рецепт. — Тут написано використовувати пательню, а в мене немає.

— Сковорідка — це майже те саме, любчику, — каже Квіні та нахиляється, щоб подивитися. — А хоча ні, тут потрібна саме пательня, чавунна. Хм… Не думаю, що у нас є час збігати в магазин…

— Встигнемо, якщо поквапимося, — каже містер Скамандер, хоч і з сумнівом, але все ж таки каже.

— Можеш купити її в Аризоні, а ще краще — тут, коли повернешся, — каже Тіна, а потім хмуриться, коли Ньют міняє позу. — Ти ж повернешся, так?

— Ну… може, коли-небудь, — винувато каже містер Скамандер. — Наразі я подумую продовжити подорож до західного узбережжя, а потім попрямувати до Азії.

Креденцій опускає погляд на тарілку. Адже це через нього — Аризона насправді лише піт-стоп.

— А, — каже Тіна. — Так.

Настає мить жахливої тиші.

— Ми писатимемо? — обережно пропонує містер Скамандер за мить.

— Дуже на це сподіваюся, — бурмоче Тіна і кидає в нього серветкою, після чого все знову стає добре.

Креденцій прощається, коли вони закінчують їсти та його сестри збираються йти. Він не познайомився з Ґольдштейнами так добре, як його сестри, не провів з цими двома чарівницями часу наодинці, як дівчата, але вони були добрі до нього. А доброта, як він знав, річ страшенно рідкісна.

— Ти ж знаєш, що ми проведемо вас до вокзалу, — каже Тіна, злегка вигинаючи брови.

— Тіні, — каже Квіні, хитаючи головою, а потім торкається руки Креденція. — Все гаразд, любий, мені теж було приємно познайомитися. Сподіваюся, на вас з Ньютом чекають чудові пригоди.

— Дякую, Квіні, — каже Креденцій і ледь не спотикається, коли вона його обіймає.

— Ньют вас дуже любить, — шепоче вона йому на вухо. — У цього чоловіка серце з океан. Він добре про вас подбає.

У Креденція трохи перехоплює горло, але йому вдається кивнути. Він знає — містер Скамандер жахливо будь-що приховує.

— Добре, — каже Квіні та відступає, торкнувшись його щоки. — Відтепер усе буде добре, любий. Все буде добре.

Креденцій знову киває, а потім Тіна теж міцно обіймає його, і раптом він мало не плаче. Він навіть не знає, чому, його просто трясе. Вона стискає його міцніше.

— Дякую, — твердо каже вона.

— За що? — розгублено запитує Креденцій, його дихання трохи перехоплює.

— За те, що ти в безпеці, — просто відповідає Тіна і відсторонюється, щоб подивитися на нього. Її очі дуже серйозні та, здається, бачать його наскрізь. — Тепер продовжуй бути в безпеці, а я продовжуватиму бути вдячною. Гаразд?

Креденцій тремтливо киває, не розуміючи, чому вона так сильно впливає на нього, хоча Квіні буквально може читати його думки, але вона впливає.

— Бережи себе, — каже Тіна і відпускає його.

Креденцій опускає очі.

— Дякую… і пробачте мені… за все.

— Що ти, любий, ти не винен, — каже Квіні. — Я знаю, що зараз ти в це не віриш, але пам’ятай, що ми знаємо, що це не так.

Креденцій хитає головою і благально дивиться на містера Скамандера. Чоловік посміхається і кладе руку йому на плече, теплу, надійну та заспокійливу — вже майже знайому, але ще не зовсім.

— Хочеш до валізи? — м’яко пропонує чарівник.

— Так, будь ласка, — з полегшенням зітхає Креденцій, викликаючи у Квіні та Тіни слізний сміх.

— Гаразд, — каже містер Скамандер, поки Модеста махає рукою, а Честіті натягує капелюх. Він показує на валізу, що стоїть поруч — відкриту та запрошувальну. — Тоді йди собі. Побачимося пізніше.

***

Пізніше, після кількох справ по господарству та догляду за рослинами — що він думає робити й надалі, хоча містер Скамандер каже, що це не обов’язково — Креденцій лягає в кошик посеред усього.

Небо повне водяних бульбашок — марміт грається у квача з ґринділами, хоча гра більше змахує на полювання. Навколо дзижчать козлокоси, з цікавістю перевіряючи все нове, пхаючи всюди носа. Вітерець теж є — Френк, мабуть, щасливий, що знову може рухатися. Все ще пахне так, як Креденцій уявляє собі сільську місцевість — потертим деревом, землею і трохи гноєм.

Ніфлер нишпорить по кишенях у пошуках чогось цінного, і лише питання часу, коли Дуґал теж туди полізе. Десь вдалині кричать грапороги — за словами містера Скамандера, це шлюбні заклики. Оками теж почали видавати пташині голоси, радісно щебечучи в гніздечку.

Все навколо нього абсолютно і безсоромно магічне.

Креденцій заплющує очі, глибоко вдихає і дозволяє собі поринути у сон.

Notes:

Якщо є помилки, не соромтеся вказувати. Сподобався переклад? Тим паче не мовчіть 💙💛

Actions

Kudos

Lastivkka, Zervin_dor, Enco_de_Krev, Emiliya, KM_JJ, HeRae, bsfxl, Romashenkoff, Kr2wlx, Paha, and sonechkovyshneve as well as 8 guests left kudos on this work!

Comments

KM_JJ on Chapter 11 Tue 18 Jun 2024 12:39AM UTC

абсолютно вражена, настільки магічно, краще ніж в абсолютній більшості текстів по всесвіту гп
і порятунок дітей це завжди в самісіньке серце 💘
величезне дякую за переклад, це неймовірна робота 🥰

Comment Actions
- Reply
- Thread
1. Introvert_Mavka on Chapter 11 Tue 18 Jun 2024 09:06AM UTC
  
  Дякую! І будь ласка, ці діти заслужили на нормального опікуна 😌
  
  Comment Actions
Zervin_dor on Chapter 11 Sat 11 Jan 2025 12:49PM UTC

Це як цілющий бальзам на рани після перегляду трилогії. Дуже дякую за переклад.

Comment Actions
- Reply
- Thread
1. Introvert_Mavka on Chapter 11 Sat 11 Jan 2025 04:23PM UTC
  
  Будь ласка :)
  
  Comment Actions
Lastivkka on Chapter 11 Wed 12 Feb 2025 01:42PM UTC

Божечки, дякую за переклад, це така чарівна історія, я реву 😭💔💔
"— То ми дияволу не поклонятимемося? — запитує вона. Честіті прикриває очі рукою, виглядаючи зніяковілою." Найкраще речення всього фіку. Я ЗАСМІЯЛАСЬ В ГОЛОС

Comment Actions
- Reply
- Thread
1. Introvert_Mavka on Chapter 11 Fri 14 Feb 2025 04:17PM UTC
  
  Будь ласка :)
  
  Comment Actions

Actions

Work Header