Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Це був теплий осінній ранок. Восьмирічний принц племені львів прокинувся з хорошим настроєм, та одразу побіжав будити свого тата. Сьогодні 6 листопада, а конкретно у даний момент 7:15 на годиннику, та Лагравіс все ще сподівався поспати хоча б ще п'ятнадцять хвилин, бо заснув лише під ранок. Може дата 6 листопада нічого не значить для його маленького сина, та він чудово знає, чому це число назавжди у його пам’яті. Саме в цей день померла його, достатньо молода на той момент дружина, Лумію, від легеневої чуми. На жаль, через небезпеку зараження і, власне кажучи, Лагравіса, він не зміг бути поруч під час її повільної смерті. Йому не можна було хворіти, бо він піклувався про маленьке немовля, яке не можна залишити наодинці. Як мінімум, він не міг, а тому і небагато контактував із дружиною, сподіваючись, що вона одужає. Бо саме так казали усі лікари та медсестри, намагаючись заспокоїти короля.
І до сьогоднішнього дня його пожирає провина за те, що він так і не сказав що любить дружину.
Увесь вечір після роботи та більшу частину ночі він розмірковував про те, чи міг би він вчинити з коханою інакше? Чи було їй самотно у лазареті без нього? Страшно та боляче? Чи може через біль та кровавый кашель її це вже не хвилювало? Чи бачився він би з нею частіше, якби лікари не брехали щодо її стану? Так багато запитань, та так мало відповідей.
Різко прокинувшись внаслідок дитячого лепету Лавала, Лагравіс одразу не зрозумів, в якому часі він знаходиться, та чи в своїй він кімнаті взагалі, бо здається, він її не впізнає.
Побачивши, що батько прокинувся, менший зі львів ледь не прокричав:
Доброго ранку, тату!
В його голові обробка цієї репліки зайняла декілька секунд, та він трішки помотуючи головою, нетороплячись відповів:
Доброго…
Лагравіс встав та син повів його за руку на кухню, бо знав, що сніданок в цей час вже мав бути готовий.
Увесь цей час Лавал засипав батька глупими питаннями про все що тільки можна уявити. Навіть поки вони обидва їли, дитина не зупинялася, говорячи з набитим ротом. Лагравіс лише кивав, не вдумуючись у його слова. З таким саме успіхом хлопчик міг нічого не говорити. Але одна фраза Лавала зрезонувала із думками короля.
Тато, а ти любив нашу маму?
Чоловіка ніби облили крижаною водою. Він не зрозумів, з якого моменту їх недо діалог зайшов сюди, бо банально не слухав. Але вже неважливо, чи випадково Лавал поставив це питання, чи вів до цього. Якось, машинально, Лагравіс ледь не закричав:
Ти можеш хоч на хвилину заткнутися?!
Лавал зніяковів. Так, він знав про смерть власної матери, та також зрозуміло, що він ще занадто малий аби тримати у себе голові точну дату її смерті.
Йому стало до біса образливо, і при цьому в нього не вистачало сміливості заплакати, хлопчик впав у ступор. Він замовк та решту сніданку не відкривав рота задля спілкування.
Лагравісу було неочевидно, що його син не зчитав настрій розмови як звичайний дорослий лів,і це нормально. Та в цей момент батько був занадто пригничений щоб мати сили пояснити дитині через що він такий сумний.
А псувати настрій сину Лагравіс не хотів, тому що вважав це своїм власним трауром. Хоча мабуть в нього ітак вийшло.

Chapter Text

Увесь інший день у Лавала більше не було бажання говорити із татом, хотілося лише розказати про своє незадоволення, але хіба є гарантії, що він не крикне на нього знову? Нема. Був варіант лише, як то кажуть, “стати у позу” та таким чином висловити образу.
На жаль, чи на щастя, така нагода швидко з’явилася. Один із старейшин, Лотар, запропонував Лавалу піти погуляти з ним на вулицю, того що зараз у нього є вільний час. А Лавала він дуже любив, ніби власного онука.
Старейшина помітив, що з Лавалом щось не те, і що він у поганому настрої, та особливо не придав цьому значення, тільки захотів розважити.
Коли обоє відійшли ближче до лісу, Лотар запропонував пограти у хованки.
І тут хлопчик зрозумів, що другого такого шансу вже не буде. Це ідеальний план втечі, спосіб провчити батька та показати, що він не цінував раніше.
Рахуй до тридцяти - Грайливо каже Лавал, вже зробивши мислено план наступних дій.
Добре.
Маленькому принцу в першу чергу спало на думку те, що відбіжавши максимально далеко від цього місця за тридцять секунд, та так, щоб він був в цілому не помітний, він може бігти далі і далі. Старий лев все одно нічого не почує, і, не наздогне його навіть при великому бажанні.
І от, Лавал вже біжить з усіх сил що в нього є, глибше і глибше до гаю. До цього, він також упевневся, що із місця старейшини його не видно.
Хоч в якийсь момент юнак почув трішки хрипле “Я йду шукати!”, але не зупинився, поки не видихся, та все одно продовжував постійно спостережливо оглядати теріторію навколо, все одно тримався подалі від доріг, де теоретично могли проїжджати льви (та і будь-хто), все одно ховатися у кущах при кожному підозрілому звукові.
Почали вони “грати у хованки” десь о десятій ранку, а зараз пройшло вже декілька годин, Лавал обережно проходив повз поселення різних найближчих племен, намагаючись не привертати до себе уваги, і не думав прервати свій рух. Він дитина, енергії, бажання вивчати світ в ньому багато, а мізків 0, зараз його не хвилювало те, що відчуває тато (якщо звісно знає про зникнення сина, а він поки що не знає), байдуже скільки левів його шукатиме, йому цікаве середовище, у якому він опинився, і це головне.
Як раптом, він помічає пару чимоцклів, які рухаються у його напрямку. Обома чимоциклами керували леви стражники, точніше Леонід та Леннокс, яких старейшини викликали поїхати на пошуки Лавала, поки король не помітив зникнення.
Лавале-е-е-е-е!
Кричить Ленокс, шукаючи його очима серед дерев.
Добре, що маючи такий невеликий розмір, Лавале мав можливість просто закрити обома руками рота, сховаючись у кущи.
В нього були побоювання, щодо того, що його вже помітили та це лише жарт, чи типу того, але вони швидко розвіялися, коли вже в протилежному напрямку він почув ще одне:
Лавале-е-е-е-е!
І зрозумів, що вони проїхали повз нього.
Хлопцю все ще байдуже на почуття батька. Якби він розміркував, про що зараз думають опікуни, юнак би не змінив свого рішення піти далі.
Через ще, здавалося тройку годин, йому набридло просто блукати і йди напряму від свого дому, та не виникало бажання покликати охорону. Просто тому, що Лавал мав свої принципи і покликати когось іншого дорівнює визнати поразку.
Почало світати, перш ніж Лавал, вже неабияк хочущий їсти та спати, наткнувся на, так звані, Околиці. На контрасті із звичним усім мешканцям Чими лісом вони виглядали якось… Сторонньо. Не змішувалися один з одним, ніби два океани, і між ними чітко можна було побачити межу не тільки через зовсім різну рослинність. І, до речі про неї.
“Населені” околиці переважно небезпечними яскравими рослинами, які, у прямому сенсі можуть тебе вбити.
Це саме та річ, яка вмить захопила серце маленького шукача пригод.
Наче лів і усвідомлював, що не має туди йти, але інтерес взяв верх. Озброївшись палицею поруч, Лавле попрямував до них.
Спочатк, ці, “істоти”, здається не звертали увагу на Лавала, та варто було лише одній, невиличкій квіточці направити свої, грубо кажучи, лапи до лева, так він істерично став їх бити палкою. І тут усі рослини ніби з ланцюга зірвалися. Кожна рослина так і намагалася дістатися Лавала, щоб вкусити, захищаючи себе. Лев рефлекторно побіжав уперед, загоняючи себе тим самим у ще більшу пастку.
Нарешті добігши до узлісся, де його ніхто би чіпав, сів на землю, намагаючись зрозуміти, що це в біса бляха було.
Досить скоро, він дійшов до таких висновків:
Лавал ще точно ніколи так швидко не біжав
Лавал ще ніколи так довго не перебував на вулиці один
Він ніколи не був на вулиці так пізно, тим паче, сонце вже сіло і, що типово для осені, вже дуже темно.
Чи вартий був цей новий досвід того, аби втекти від батька через образу? Я гадаю ні. Мабуть, Лавал у глибині душі, теж.
Подумавши про те, як би він хотів опинитися зараз у своєму м'якому теплому ліжку, ситий та оточений турботою, він неочікувано заплакав та собі під ніс став кликати батька, боячись наробити більше шуму та звернути на себе увагу з боку диких рослин, а може і інших страшних істот.
Хлопчику? - Роздався здивований, наче жіночий голос.

Chapter Text

Хлопчику? - Роздався здивований, наче жіночий голос. Взагалі, за висотою він нагадував або маленького хлопчика, або дорослу дівчину.
До Лавала із тені почала наближатися висока струнка фігура, і вже стало зрозуміло, що це точно не дитина.
З переляку лев затих та став пятитись назад, паралельно рукою шукаючи палицю, яку залишив поруч. На це не знадобилося багато часу, і ця дерев‘яшка полетіла у бік незнайомця. Чи, напевне незнайомки.
Вона увернулася, що через швидкість руху предмету було зробити нескладно.
Реакції не послідувало, та як між ними залишилося менше ніж півтора метри, Лавал зміг розгледіти контури її обличчя та тіла. Це була… Лиса? Здавалося би, що майже усе плем’я зникло, і залишився лише один представник - Фуртіво, відповідно, їхне племя можна вже вважати померлим.
Вона одягнена достатньо легко як для цього небезпечного місця (широкі свободні штані, топ, та тапки, котрі зазвичай одягають на пляж.) а зі зброї, чи будь-яких речей, якими дівчина могла себе захистити у неї за спиною лешу був стара серебряна подвійна сокира.
Спроба кинути у неї палицею дівчину лише розсмешила, тому вона окрім непомітної посмішки ніяк не зреагувала.
Що ти тут робиш у такий час один? - На цих словах вона присіла на корточки, аби оглянути Лавала.
Здається, не враховуючи іншого вигнаного із племені лева та її вже мертву матір, вона ні з ким і не спілкувалася вже 8 з гаком років, хоч за нею і не видно, але вона явно була рада зустрічі.
Я… - юнаку стало соромно відверто казати про свій необдуманий вчинок, отож він вирішив придумати більш зрозумілу та привабливу версію - Загубився.
Добре - послідував вздох та дівчина встала - Підемо зі мною, ти мабуть втомився.
У Лавала не було довіри до ліси, з якою він бачиться перший раз у житті, ніколи не чув про її існування та навіть не знає її ім´я. Але, вибору нема, лев пішов за нею, він же не може залишатися тут вічно. Тим паче він голодний та хоче спати.
Стій, а як тебе звати?
Аліса. - Насправді, їй було байдуже, як звати співрозмовника, і за відсутністю інших тем (а також того що Аліса має базові навички розмови), вона у відповідь спитала: - А тебе?
Лавал. - ім´я здавалося знайомим, ніби якийсь спогад крутився у розумі, та ліса не придала цьому значення. Може, давно був такий знайомий? - Ми скоро прийдемо?
Так, тут небагато залишилося.
Дійсно. Це було правдою, адже прямо із власної хати Аліса могла почути тихенький плач Лавала.
На місці, до якого вела дівчина, можна було спостерігати невеличку одноповерхову хатку, стіни зроблені наче із брусу, неказистий дах не кидався у очі, праворуч від хати стояло дерево, а ліворуч чімацикл, зовні схожий на типову розвалюху із ринку воронів.
На найбільшої вітці дерева вісіла шина з чімациклу, напевне, це саморобна гойдалка, яка трішки качалася від легкого вітру.
Ласкаво просимо.
Лавала не злякав зовнішній вигляд будинку, через недосвідченість, та й невинна дитина навряд чи оцінює якість побудови, або ціну матеріалів.

А те, що було всередині зовсім інша справа.
По-перше у хаті від слову взагалі не прибрано. Із освітлення була лише гасова лампа
По-друге, вона опинилася набагато меншою, більш нагадуючи одну велику кімнату. Кімнату підлітка. Усі стіни або пофарбовані акриловими фарбами, або увішані її власними малюнками непоганої якості. Майже навпроти двері була саморобна невеличка пічка з цегли і імпровізований кухонний гарнітур, над яким висять шкафчики із різними приправами та посудом. Вдалі цій кімнати стояло односпальне ліжко, застілене декількома шарами теплих ковдр. Поруч робочий стіл, і шафа з креслом, а над ліжком полка для книг.
Варто згадати, що в цілому по всій хаті разбросана різного роду творчість, на кшталт типових академичних малюнків, фігурки орігамі, література, починаючи від філософії Гегеля та Лавкрафта, від книжок яких дівчина швидко втомлювалася, закінчуючи еротичнимі третесортними романами, які вона зачитувала до дир.
Ти голодний?
Так.
Сідай за стіл, я тебе нагодую. - Аліса развернулася в бік печі, на який стояв котелок із картопляним пюре, розтопила її, поклавши адекілька старих аркушів і підпаливши спичками і присіла до Лавала.
Лавлу вже не терпілося скуштувати хоч щось їстівне, вне залежності від пропозиції. Хотілося завести діалог зі своєю рятувальницею.
Смачно пахне. Що це?
Картопля.
І все? - Дійсно стурбовано говорить лев.
Аліса здивовано подивилася на Лавала. Почекаючи пару секунд перед відповідю, вона ніби із питанням каже:
Так?
Добре…
Вже тут мабуть ставало зрозуміло, що він явно не звичайне левеня, як мінімум він родом із родини, яка має кошти, адже так дивуватися просто факту, що картоплю він їстиме без гарніру, неможливо не маючи великих можливостей. В усіх сферах.
На здивування принца, страва вийшла дуже, дуже смачною. Лавал отримав настільки велике задоволення, що не міг нічого не сказати.
Картоплі смачніше я у житті не куштував.
Дякую. Вже пізно, тобі хіба не час спати?
Так мабуть.
Лягай на моє ліжко, я тебе вкладу.
Ніколи в житті Аліса не цінувала співрозмовника, не відчувала такого сильного бажання піклуватися про нього, лише для того щоб створити хороше враження, щоб від неї не втекли. Тим паче, це дитина, вона потребує уваги дорослих. Ну, чи майже дорослих. Тому, як тільки Лавал ліг, у дівчини з'явилася чудова ідея.
Хочеш я тобі заспіваю колискову?
Ось від такого Лавал очманів та втратив дар мови. Лише кивнув. Зараз у нього проскользнула думка, мов, ця випадкова жінка дає мені більше турботи, ніж мій тато. Може, в чкомусь сенті це і було так, але справа не у великої любови. Ліса всього-на-всього задовільняла свої потреби у спілкуванні. Вони потребують один одного. До того-ж, Аліса дуже добре співає.
Летіла зозуля через мою хату,
Сіла на калині та й стала кувати.
Ой чого ж, зозуле, ой чого ж ти куєш?
Хіба ти, зозуле, добро в мене чуєш?*
Лавал заснув, а ліса сіла читати черговий набридлий роман з типовим сюжетом про чоловіка мільйонера та доярку із села.
Дівчина сама не помітила, як стала дремати, навіть не вимкнувши світло.
Як тут, ніби грім посеред ясного неба за вікном став чутний крик:
Лавале-е-е-е!
І так декілька разів.
Ця інтонація, паузи, навіть ледь помітне дихання здавалося до біса знайомим. Їхний сон перервався, а юнак подав галас:
Я тут!
Аліса різко встала, кинулася до сокири, що стояла біля входу.
Хата посеред дикого лісу, ще і з увімкненим світлом було легко помітити, пройшовши трішки глибше.
Пошуковий гурт, на чолі з королем левів не стала церемонитися, інтуїтивно припустивши, що Лавала просто вкрали, вони заледве не вибивши двері, увірвалися до будинку.
Татку…