Chapter Text
Безкрайня пустеля простягається на десятки кілометрів попереду них, коли червона стрілка спідометра завмирає на тризначному числі, а з-під коліс побитої часом та загартованої пригодами автівки піднімаються в сухе, гаряче повітря купи брудного піску.
Пойзон веде Trans Am впевнено, стискає блискучими від крему проти засмаги руками кермо, з якого шматками облазить стара обшивка. Голова йде обертом від дикого реву двигуна, а в ніздрі б’є їдкий запах дешевого бензину. Паті додає швидкості — вітер свистить у вухах; він відчуває, як кожен м'яз тіла напружується від раптових сплесків адреналіну. З кожним кілометром, який долають ці четверо, спекотний клімат здається все більш безпощадним — нічого не росте на цій богом забутій землі, крім поодиноких, вщент висохлих колючок, що здатні вижити в таких умовах.
Пристебнутий ременем безпеки, що тримався на Божому слові, Кобра з острахом і відразою притискається до спинки сидіння. Урок засвоєно: пускати свого брата за кермо — ідея поганенька. Принаймні, це вже краще, ніж мати справу з Ґоулом. Цей пройдисвіт, мабуть, досі вірить, що машина зробить скріншот, якщо одночасно натиснути газ і гальмо.
Фан мружить очі від сліпучого сонця, такого ж яскравого, як і волосся Пойзона, пофарбоване в термоядерний червоний. Колір застерігає, кричить про палку вдачу свого власника — Паті не знає, що означає «бути таким, як всі» навіть тоді, коли плакати з його обличчям і величезним написом «WANTED» висять на кожному кутку в Беттері-Сіті, а за голову очільника кіллджоїв дають добрячу винагороду. Він не ховається — навіщо бути боягузом, якщо можна напряму зустрітися поглядом зі смертю?
Місцевість з випаленою сонцем рослинністю здається такою дрібницею, бо Ґоул знаходить часточку живого в тих зелених очах, які Паті не ховає від нього за легендарною жовтою маскою.
— Чорт, панове, у нас, здається, дракси на хвості, — цідить крізь зуби Джет, пильно вглядаючись у вервечку «монохромних» далеко за їхніми спинами. Фан знервовано ковтає слину, спиною попри нестерпну спеку йде мороз. Він став частиною команди зовсім нещодавно, коли Кобра, Паті та Джет витягли цього малого засранця прямо з лап смерті — чорних рукавичок корпорації BL/ind.
— Нумо надеремо їм зад! — кричить Пойзон, іскра в очах горить азартом. — Готовий, живчику?
Ґоул стримано киває, затамувавши подих, і намацує бластер на поясній кобурі. На задньому сидінні з перебоями шумить радіоприймач — зв’язок тут ще є, хоч і поганенький. Кіллджої знають, що пустеля не пробачає помилок — жодного збою в механіці, жодної хиби в навігації.
“Зашнуруй черевики міцніше, тримай зброю при собі і помри з маскою на обличчі, якщо знадобиться”
***
Місяць тому.
— Чуєш, як тебе там звати… — в задумі чухає руду потилицю Пойзон.
— Ґоул, — сухо відрізає той, усвідомлюючи, що зараз вислухає чергову нотацію про себе, ще “молодого-зеленого”. Іноді Паті дійсно був таким нестерпним, як і те набридливе пекуче світило, що спалить тебе дотла за кожен неправильний крок.
Фан міцніше стискає рукоятку бластера, спрямовуючи погляд на свою ціль. По правді кажучи, весь цей час він дивився зовсім не на виставлені в рівний ряд кольорові бляшанки з-під содової з намальованими на них обличчями драксів і цілився зовсім не туди, куди потрібно було стріляти. Всю його увагу забирав дехто, чия полум'яна шевелюра постійно майоріла перед очима.
— Так-от, Ґоулі, — кутики губ витягуються в хитру усмішку, — ти жодного дракса не вб'єш за життя, якщо будеш настільки кепсько цілитися, — з насмішкою пирхає Паті, склавши руки на грудях.
Пойзон стріляв насправді майстерно, навіть… елегантно? Стріляв як у фільмах, показово здуваючи дим зі ствола після вдалого пострілу — роки практики, як-ніяк, брали своє.
— Тримай свої недолугі прогнози при собі і покажи мені, блять, нарешті, як це робиться.
“Покажи мені, як це робиться”
Ці слова експансивною кулею прошивають свідомість Пойзона. Прохання? Звучить, скоріше, як виклик.
Паті обіймає його зі спини, спираючись підборіддям на плече, і кладе свої долоні поверх рук Фана.
— Сподіваюсь, що в ділі ти так само вправний, як і на словах, Ґоулі, — Пойзон заходиться сміхом, спрямовуючи зброю в потрібному напрямку.
— Тільки не кажи, що у тебе ще й руки тремтять, — пальці міцніше обхоплюють руки Фана, — від мене поблажок не буде.
Ґоул на мить затамовує подих і прислуховується до власного прискореного серцебиття. Впевнено згинає палець на спусковому гачку, готовий вистрілити в будь-який момент.
— Спину рівно, хлопче. Відчуй зброю в своїх руках, більше агресії в очах!
Постріл. Дим. Яскравий спалах лазера розсік повітря настільки швидко, що ніхто не встиг навіть оком змигнути — своїм пострілом Ґоул пропік бляшанку наскрізь
За спиною почулися оплески і радісні вигуки — очевидно, від Джета.
— Так тримати, чуваче! Вона на друзки розлетілася! Десять з десяти!
— Новачкам щастить, — додав Кобра. — Ще трохи практики — і справжньому дракулоїду бошку знесеш. А ти що скажеш, Пойзоне?
— Я бачу в цій крихітці величезний потенціал, — він поплескав Фана по спині. — Чуєте, хлопці, а якщо він самого Корса замочить?
— Паті, не неси дурниць!
— Який же ти нудний, Кобро, і чому тільки ми з тобою рідня?
***
“Готовий, живчику?”
Дихати розпеченим повітрям відчувається страшною тортурою особливо тоді, коли погляд спрямований на дорогу, а світ починає пливти перед очима від жахливої спеки й нестачі сну.
Фан дивиться у натовп драксів уважно, пильно прицілюється і прошиває пострілами чужі шини, розфарбовує багряним білосніжні костюми — йому зовсім не шкода тих, у чиїх тілах не залишилося навіть натяку на душу.
Спалах. Цього разу занадто близько — аж засліплює. Фан ухиляється від пострілу — блискавичного, влучного, що міг запросто обірвати його життя, будь він на пару сантиметрів правіше. Пекучий біль миттєво пронизує праву руку, охоплюючи поверхню пальців; бластер випадає з рук і губиться десь під колесами.
Паті з усієї сили втискає педаль газу в підлогу; двигун реве, готовий ніби на шматки розірватися. Вони не звертають уваги на те, що автівка залишає за собою густий стовп диму, бо наразі головне — відірватися від “хвоста”.
— Ну ти і газуєш, аж зі шкури пнешся, — перекрикує рев двигуна Кобра, випльовуючи дрібки піску, що залітали до рота. — Фане, ти там живий?
— Живий, — цідить крізь зуби Ґоул, намагаючись не звертати уваги на біль. — Іскрою трохи зачепило. Буде шрам.
Паті кашляє від задухи, спираючись руками на кермо. Автівка звертає на безлюдне шосе; зв'язок тут ловить трохи краще, і Пойзон глушить мотор, зупиняючи машину на обочині дороги, неподалік від покинутої забігайлівки, що колись слугувала для них базою.
Це вже не та гарненька, прибрана їдальня, якою вона була колись — з новими вивісками, багатим вибором чого кинути на зуб і великими неоновими літерами “DINER” на даху. Розмальовані фарбою з балончика стіни, розклеєні всюди постери з журналів, порожні банки з-під якогось алкогольного питва, купка інструментів і запчастин, розкладених на одному зі столів — за щоденними пригодами і палкою стріляниною легендарній четвірці далеко не до прибирання.
Мати хоч якийсь дах над головою краще, ніж вчотирьох тулитися в тісному салоні машини або ночувати біля вогнища просто неба.
— Джет прострелив цим недоумкам всі шини і мізки, — сміється Кобра, відчиняючи ногою незамкнені двері. — Ґоул теж непогано постарався — твої уроки дарма не пройшли.
Пойзон всідається на припалий пилом гостьовий диванчик і плескає рукою по місцю поряд з собою.
— Дай-но погляну, що у тебе з рукою, герою, — говорить Паті, і червоний колір його волосся, що вже добряче вимився, в очах Фана знову стає яскравішим за сонце. — Хлопці, несіть аптечку з машини.
Кобра та Джет повертаються за кілька хвилин, залишають невеликий контейнер з червоним плюсом на прозорому скляному столику і знову заводять двигун – чогось би треба знайти перекусити.
— Сподіваюсь, хлопці надибають щось краще, ніж прострочену квасолю в бляшанках, — ніяково заводить розмову Фан. — Вона на смак як собачий корм.
Ґоул відчуває, як неконтрольовано червоніють його щоки, коли Паті береться за антисептик та бинт і, схиливши голову, невміло перев’язує ушкоджені пальці.
Вони сором’язливо мовчать ще з декілька хвилин, поки Паті турботливо вовтузиться над Фановою пов’язкою, наспівуючи щось собі під носа.
— Ну, жити будеш, — виносить свій вирок Пойзон. — Принаймні, я ще не бачив, щоб хтось помирав від такого невеликого опіку, як у тебе. Загоїться, поки весілля скоїться, еге ж?
— Боюсь, у лейкоцитів згорять дедлайни, — широко усміхається Ґоул і, не вагаючись ні секунди, впивається різким і невмілим поцілунком в губи Паті, гарячі і сухі від спеки.
Поцілунок, швидкоплинний і незграбний, застає Пойзона зненацька. Він хихоче, ніжно торкаючись щік Фана кінчиками пальців. Вони сидять так ще хвилину чи дві, мовчазні і по вуха закохані, а потім Паті нахиляється вперед і торкається губ Ґоула неквапливо, ніжно навіть; усміхається в поцілунок і грайливо прикушує Фанову нижню губу.
Фан обережно спускає з плечей куртку Паті, пальці жадібно намацують низ чорної майки. Шкіра Пойзона гаряча під його долонями, і щоки його ще більше червоніють від похапливих, вологих поцілунків Ґоула на його шиї. Паті хихоче від грайливого лоскоту, поки Фан відтягує зубами тонку шкіру на його ключицях, намацує пальцями ребра і шар цупкого скотчу поверх його грудей.
— Вибач, я цей... ненавмисно, — Фан раптом відсахнувся, пополотнів, погляд його збентежений, — чекай, а це взагалі безпечно? Як ти дихаєш, чувак?
Паті розплився в усмішці, запустивши пальці в Фанове темне волосся.
— Якось даю собі раду — скотч завжди є під рукою, як-ніяк. І... так, — сказав, передбачивши наступне питання, — можеш торкатись всюди, не соромся.
— Клянусь Богом, колись ми виберемось з цієї діри і купимо тобі нормальний біндер.
– Або відріжемо їх до чорта.
Задушливе, гаряче повітря стає їм поперек горла, коли Ґоул торкається Пойзонових плечей, вкладає його додолу, спиною на диван; Фан стискає руками сідниці Паті, ніжно заціловує підборіддя, шию, вкриті ластовинням плечі — Пойзон немовбито сяє, замріяний, розніжений, самим сонцем поцілований. Фан спирається правою рукою на спинку диванчика і скрикує від раптового болю — зовсім забув про пошкоджені пальці.
— Дурнику, обережніше, — дражниться Паті і, ласкаво притягуючи Фана до себе, гладить забинтовану руку з особливою ніжністю. Ґоул спостерігає за тим, як Паті підносить її до своїх губ і ласкаво, аби зайвий раз не зачепити, цілує кожен палець.
— Так краще? Більше нічого не болить?
— Знаєш, Пойз, — Фан лукаво усміхається, ледь стримуючи сміх, і Паті сам мимоволі хихоче, розуміючи, що наступні слова абсолютно точно будуть якимось недоречним жартом. — Думаю, ще один поцілунок трохи вище не завадив би.
Здалеку почувся рев двигуна — ластівка Trans Am поверталась додому, і Кобра з Джетом, звісно ж, з нею. Фан і Паті сподівались, що ті хоч трохи чогось їстівного десь відкопали — цілуватись натщесерце, знаєте, ідея не з кращих.
Двигун затих, дверцята машини грюкнули, і звуки кроків наближалися до входу разом з невиразними уривками розмов.
— Ні, ну я об заклад б'юся, що так і станеться, — чути голос Кобри з-за дверей, — Ти цих двох бачив взагалі? Це будуть найлегші п'ять баксів в моєму житті.
Вхідні двері зі скрипом відчинилися, і хлопці заскочили до закусочної — знайомий дзвін тих клятих консервних бляшанок ріже вуха. Кід витирає краплі поту з чола, дивиться на закохану солодку парочку самовдоволено, плескає Джета по плечу — той тільки очі закочує, визнаючи свою поразку, і протягує Кобрі зім'яту банкноту.
— Ви двоє... уклали парі? — Паті розгублено кліпав очима, а Ґоул, здавалося, от-от пирсне зі сміху.
— Звісно. Ви ж липнете один до одного, як бджоли до меду, — усміхнувся Кід, недбало пхаючи гроші до кишені джинсів. — Здається, я знаю вас обох занадто добре.
— Ой, Кобро, облиш молодят, — гигикнув Джет, розкладаючи пожитки на невеличкому столику.
Кілька ящірок і ще якоїсь живності – таким був сьогоднішній улов. Пустеля пощади не знає – така вже вона за натурою: груба, гаряча, здавалося б, зовсім не життєлюбна, але така рідна для цих чотирьох. І хтозна, що було для них найближчим – чи то вечори, проведені біля вогнища під зоряним небом за чашкою чаю, чи то перегони і стрілянина, що змушують кров застигати в жилах, чи банальні, заяложені, але такі смішні жарти Джета, чи навіть смак тих кактусових салатів і супів, які умів готувати Фан.
Кобра з Джетом не надто славилися своїми кулінарними здібностями, але, на диво, сьогодні вовтузились над приготуванням їжі самі, заодно відганяючи від дійства допитливих Паті з Фаном.
Дарма Стар заїкнувся про весільний торт для пари – зробити його з доступних продуктів було ще тим випробуванням.
Кактусові коржі, крем з Power Pup і крихта з жуків – «торт» був справжнім видовищем. Він, безумовно... відрізнявся від будь-яких інших кондитерських виробів, але гей, хлопці в нього всю душу вклали!
– Ну, тортик симпатичний вийшов, чи не так? – ледь зміг стримати сміх Кобра, відрізавши собі трохи.
Паті відламав шматочок страви виделкою і поклав до рота – смак залишав бажати кращого.
– Не думаю, що мій шлунок витримає цей унікальний смак.
Chapter 2
Notes:
дисклеймер: я знаю, що образи кіллджоїв і мкр між собою не пов'язані, і другі просто грають роль перших, але альтернативна реальність на те і альтернативна, чи не так?
Chapter Text
Яскраво-червоне волосся Пойзона вже давно втратило всі свої барви. В’їдлива токсична фарба вже давно вимилась з вогненних пасом, лишаючи по собі колір природний, темно-русявий, здавалося, зовсім невластивий Паті і його палкій душі. Але Ґоулові було байдуже: більш за все він любив пропускати крізь пальці ці м’які пасма, поклавши голову Пойзона собі на коліна; заплітати в коси його волосся, що майже сягало плечей, поки вони пліткували за чашкою чаю і переглядом однієї з тих нудних мильних опер на старенькому запиленому телевізорі.
Одним з таких вечорів Фан Ґоул…
Тобто, Френк Аїро. Ці імена звучали так незвично, так по-новому, щоразу зіскакуючи з губ, але у них більше не було жодної потреби приховуватись за псевдонімами.
Френк вчергове затягнувся цигаркою (клявся і божився, що кине палити), стоячи на терасі невеличкого будинку на узбережжі моря з білими стінами і теракотовим дахом, в якому вони з Джерардом планували провести найближчі роки. Та і старість, якщо пощастить. Шрам на руці все ще нагадував про той день, коли їх четвірці ледь вдалося позбутися від драксів на хвості, і хоч як би не хотілося забути про роки життя в пустелі і смак тієї гидкої консерви з бляшанок, душа Аїро тяжіла до спеки і вічного літа. Через роки, коли на обличчі вже почали з’являтись перші зморшки і Френк піддався своїй юнацькій мрії, забивши татуюваннями майже все тіло, спогади про молодість відображались в найменших деталях: в тому, як Джерард досі любив цілувати його в кутик губ, де колись лишився невеликий шрам від поранення, як іноді щиро сміявся і дражнив його за будь-які дрібниці, будучи тим самим гострим на язик Паті Пойзоном. Про той час нагадував йому навіть невеликий кактус на їх підвіконні, який ці двоє назвали чи то Франциском, чи то Фердинандом — принаймні, колючий ні краплі не жалівся на те, що його ім’я часто плутали — аби тільки поливати час від часу не забували.
Джерард досі зберігав легендарну жовту маску в одній з коробок у своїй шафі, поряд з купою “щасливих” квитків, альбомом зі старими фотографіями і купою начисто списаних скетчбуків.
Місячне світло танцювало на темних, неспокійних хвилях, що неспішно розбивались об піщаний берег. Зірки сьогодні здавались яскравішими, мов бісер розсипані на оксамитовому полотні нічного неба. Цигарка повільно догорала між Френковими пальцями, коли він зробив ще одну затяжку, дозволяючи нікотину наповнити легені, а потім озирнувся на будинок, шукаючи поглядом у вікні знайомий силует Джерарда. Паті Пойзона.
О, як же швидко плинув час. Френк помітив, як сивина почала закрадатися у волосся Джерарда, як роки закарбувалися у зморшках його очей і вигинах губ. Він не міг не усміхнутися, уявляючи того молодого бунтаря, що очолював їхню четвірку — тепер він був не героєм, якого знали всі і кожний, — він не був святим. Паті був людиною. Людиною зі скуйовдженим волоссям і лінивою усмішкою, людиною, яка сміялася з жартів Фана і щовечора ділила з ним вечерю і ліжко. Зробивши останню затяжку, Френк розчавив недопалок під своїм черевиком і повернувся до будинку, вдихаючи на повні груди аромат нагрітого сонцем повітря, чаю і індійських пахощів.
Шум старенького телевізора заповнював невелику вітальню, заглушаючи звуки моря за вікном. Джерард не зронив ані слова, коли Френк увійшов до вітальні, але ледь помітна сонна усмішка, що торкнулася куточків його губ, могла сказати набагато більше, ніж будь-які слова, що колись існували. Френк, ніби за звичкою, опустився на диван і обійняв Джерарда, відчуваючи знайоме тепло його тіла і заспокійливу вагу голови, яка зручно вмостилася на його грудях.
— Слухай, Фане, — напівсонним голосом пробурмотів Джерард, злегка обіймаючи Френкову талію, — а може, мені знову в червоний, га?
Аїро усміхнувся, перебираючи пальцями волосся Джерарда. Він легенько погладив його спину, і дихання Вея вирівнялося, здаючись майже безшумним у порівнянні зі звуками телепередачі, до якої їм обом вже давно не було діла.
— Та хоч у фіолетовий, Паті, — тихо засміявся він, але Джерард, здавалося, вже не чув його — зморений теплом і спокоєм, він швидко заснув, лишивши Френка насолоджуватись цією тихою миттю — відчуттям їхньої маленької вічності.
defnotrina (Guest) on Chapter 1 Tue 23 Jul 2024 10:22PM UTC
Comment Actions