Archive of Our Own ^beta

          В той день лив рясний дощ. З волосся Роді скрапувала вода. Люди проходили повз телефонну будку, не звертаючи на нього жодної уваги. Голос Манон, звучав якось інакше. Роді пам'ятав її веселою та жвавою. З телефону доносився зовсім інший голос. Це була не його Манон. Його Манон би цього не сказала. Вона б його не кинула. Почулися гудки. Роді набрав її номер ще раз. І ще раз, і ще. Дзвонив величезну кількість разів, але чув лише огидні гудки на тому кінці дроту. Щось всередині нього зламалося. Люди продовжували проходити повз, не звертаючи уваги на хлопця, який стояв навпроти телефонної будки, мокрий наскрізь, зламаний та розбитий. 

***

          — Вінсе? Ти не зайнятий? — Роді постукав у двері офісу свого шефа, дещо знервовано переминаючись з ноги на ногу. Вінсент сидів за своїм столом, оточений купою паперів. Зробив вигляд, що проігнорував фамільярність у голосі підлеглого, але взяв на майбутнє, покарати його за подібне зухвальство.

          — Перечитую відгуки клієнтів. У тебе щось термінове?

          — Так... я... я хотів повідомити, що хочу звільнитися.

          — Ти хочеш що?! — Роді підстрибнув від здивування. Він часто чув, як шеф кричить на кухарів, якщо ті зроблять якусь помилку, але аж ніяк не очікував на подібну реакцію на просте прохання про звільнення. — Кхм... вибач за таку реакцію. Це було досить неочікувано. Ти пропрацював лише тиждень. Чи не зарано ти йдеш? 

          — Ну... ти сам казав, що ця посада лише тимчасова. Тож, тепер у тебе буде змога знайти когось більш професійного за мене... — з погляду Вінсента було зрозуміло, що він ні на йоту не вірить в подібну причину. Його прискіпливий погляд завжди змушував Роді нервувати, а в цю саму хвилину, трохи навіть лякав.

          — Яка насправді причина того, що ти йдеш? 

          — Що? 

          — Справжня причина, Роді. Ти б не пішов просто через те, що був некомпетентним і декілька клієнтів написали про тебе несхвальний відгук. Причина в Маріанні? 

          — Що... звідки ти...?! — Ламорі розгубився. Він не казав Вінсу, що Манон з ним розійшлася. Так, мабуть, в якійсь розмові він обмовився, що у них деякі проблеми в стосунках, проте був впевнений, що не казав про розрив. А можливо, йому і не потрібно було цього казати. Вінсент завжди був проникливим, і читав Роді, як відкриту книгу. Усі його переживання були записані на лобі гарненьким почерком.

          — Так чи ні? — Роді відвів погляд. Не було сенсу підтверджувати здогадку Вінсента. — Твоє мовчання красномовне. — Шеф-кухар зітхнув, склавши руки на грудях. — Знаєш, Роді, це не моя справа, проте, я мушу тобі про це сказати. На Маріанні життя не закінчується. Вона не єдина дівчина у світі. Ти був надто зациклений на ній і тому, як задовольнити її бажання, і це її налякало. Не знаю, що саме між вами сталося, але з того, що ти казав, було схоже, що ти готовий був власне життя покласти їй до ніг, аби було потрібно. Їй це не сподобалось, і вона тебе кинула. 

          — Я ще можу все виправити... я запрошу її на вечерю і ми поговоримо і... Вінсенте, я хочу звільнитися і отримати розрахунок. Якомога швидше. Будь ласка...

          — Тобі не варто кидати цю роботу. У тебе чудово виходить. Лишайся. Подумай про себе. Це була твоя двадцять дев'ята робота...

          — Отже, буде тридцята. — Вінс на мить здригнувся від серйозності тону свого працівника. Роді був майже маніакально закоханий у Маріанну, руйнував своє життя, нехтував власним комфортом, а усе заради неї. Вінсента на мить захопили спогади, як Маріанна цікавилася ним, але він відкинув її почуття. Тепер, знаючи її трохи краще, на прикладі її стосунків з Роді, він міг би сказати, що них би точно нічого не вийшло, аби його цікавили виключно дівчата.

          Маріанні потрібен хтось, хто матиме на першому місці свій комфорт, проте, і не нехтуватиме її комфортном та забаганками. В обох випадках, що з ним, що з Роді, Маріанна не віднайшла б того, що шукала. Вінсент поглянув на свого офіціанта. Йому було шкода відпускати його, і не через те, що він вже звик до нього, що за цей маленький тиждень, він встиг полюбитися йому, і не через те, що Роді був першокласним офіціантом. Йому було його шкода. Шкода, що Роді витрачає найкращі роки свого життя на гонитву за дрібним романом, який не матиме щасливого кінця. 

          — Я задовільню твоє прохання про звільнення і виплачу тобі зароблені за цей тиждень гроші. Але завтра. Тож, прошу тебе, подумай до завтра, чи вартує воно того, гаразд? 

          — Гаразд. Але будь впевнений, моя відповідь не зміниться. До завтра, Вінсе. 

          — До завтра, Роді. 

          Маріанна кинула Роді, не маючи більше сил, аби терпіти його самопожертву і бажання в усьому їй догоджати. Роді не міг з цим змиритися. Пропозиція Вінса, лишитися і надалі працювати, була заманливою, проте Роді поставив собі за ціль стати кращим, знайти щось краще, можливо навіть переїхати у кращі апартаменти, зробити усе можливе і неможливе, аби повернути Манон.

***

          Коли наступного дня Роді під'їхав до бістро "La Gueule De Saturne", усе виглядало так, як зазвичай. Всередині теж нічого не змінилося. Гості сиділи за столиками, їли свої вишукані страви. Дехто, помітивши Роді, всміхнувся йому, впізнавши. 

          — О, ви сьогодні пізніше юначе. Минулого разу, я прийшов сюди з самого ранку, а ви вже були тут, готові мене обслужити. — Сивий чоловік, що сидів за столиком для одного, підняв келих, вітаючи Роді. Ламорі ніяково привітався. 

          — Так... Я... Взагалі-то, я тут більше не працюю. Прийшов отримати розрахунок. 

          — Шкода. Я повернувся сюди, бо хотів знову відчути смак чудової їжі та гарного обслуговування. Сподіваюся, ви знайдете собі підходяще місце, де зможете осісти. 

          — Я теж сподіваюся... Дякую. 

          Роді повільно зайшов до кухні і збирався відразу ж попрямувати до офісу Вінсента, але помітивши його, кухарі помітно пожвавішали.

          — Роді! Як добре, що ти вже тут! Спізнився на цілих дві години! Шеф тобі голову відкрутить! Але не хвилюйся, ми прикриємо, якщо що! Треба віднести це на другий столик. Ми, до речі, лишили тобі трохи пудингу. Знаємо, ти його любиш. Після зміни поїси, аби не замовляти нічого додому. 

          — Дякую, хлопці, але... Я прийшов не працювати. Вчора я сказав Вінсу... Тобто, шефові, що хочу звільнитися. Я прийшов за своєю зарплатнею. 

          — Що? Серйозно? То от чому шеф такий весь набундючений, як гнила редька, з самого ранку. Що ж, шкода. Були раді з тобою працювати, хлопче. Ти приніс на цю кухню трішечки любові. Шеф у себе, тож можеш йти. 

          — Дякую вам... Напевно... — Роді дивився, як продовжують працювати кухарі, як вони професійно нарізають інгредієнти, смажать, варять і запікають, як смачні, знайомі йому запахи, охоплюють з усіх боків. 

          Роді спинився навпроти дверей офісу Вінсента, на мить задумуючись. Але він вже все вирішив. Збирався постукати, але двері самі відчинилися. Перед ним стояла знайома йому фігура шеф-кухаря Вінсента Шарбоно. Виглядав він, як завжди, серйозним, прискіпливим та поважним. Усі ґудзики його кітеля були застібнуті під горло, зачіска укладена, а очі стомлені. Вони якусь мить здивовано дивилися один на одного, вивчаючи, запам'ятовуючи найменші деталі. 

          — Роді. — Голос Вінса звучав інакше. Не таким флегматичним, яким був завжди до цього. Щось у його голосі зламалося, коли він промовив його ім'я. Роді це відразу зауважив, але не надав цьому значення. Було схоже, що шеф не виспався, і голос його міг хрипіти через надмірну кількість сигарет, які він міг викурити за зміну. Було схоже, що він саме збирався йти на перерву. В руках у нього була упаковка сигарет. — Ти прийшов. Саме вчасно. Я збирався йти на перерву. Як раз зможемо обговорити деталі твого звільнення. Ходімо. 

          Вінсент пройшов повз нього, крокуючи до чорного ходу. Роді за звичкою поглянув на смітник, і помітивши, що він повний, вирішив востаннє зробити приємність і винести сміття. Вінс зауважив це, але не прокоментував. Він стояв біля сміттєвого бака, курив, випускаючи у небо сірі хмарки диму. 

          — Ось. — Він простягнув йому конверт. Роді на мить розгубився. — Твоя зарплатня. Можеш перерахувати, якщо не віриш. 

          Роді відкрив конверт. Побачив, що в ньому явно більше, ніж він заробив за ці сім днів, працюючи на півставки. 

          — Тут більше, ніж я...

          — Ти якось просив у мене підвищення. Що ж, вважай це своєрідним підвищенням. Тобі знадобиться трохи більше грошей, якщо ти налаштований повернути Маріанну. 

          — Але я не... — Роді стиснув конверт в руці. — Дякую.

          — Не дякуй. Ти добре впорався зі своєю роботою. Заслужив на ці гроші. Більше нічого тебе тут не тримає. 

          — І ти отак просто мене відпустиш? Не будеш вмовляти лишитися? 

          — Навіщо це мені? Ти прийняв рішення піти. Це було виважене рішення. Прийняте тобою самостійно. І ти врахував усі за та проти. То хто я такий, аби змушувати тебе лишатися тут, якщо ж ця робота тобі вже не потрібна? 

          — Так, ти правий. Дякую, шефе. Дякую тобі, Вінсенте. Можливо, ще побачимось? 

          — Можливо. Бувай, Роді. Бережи себе. 

          — Ти також. 

***

День 1: без неї 

          — Роді? Що ти тут робиш? Прийшов пообідати? Сьогодні нове меню. Що ж, доведеться почекати, поки ресторан відчиниться. Але гаразд, по старій дружбі, можеш почекати всередині. 

          Роді Ламорі робив багато помилок в житті і розчаровував багато людей, тож, однією помилкою більше чи менше, значення вже не мало. Він наполегливо постукав у двері. З того боку почувся голос, що дозволив увійти. Руки Роді більше не трусилися. Він тримав їх стиснутими у кулаки, збираючи усю мужність.

          — Я хочу повернутися. — Бездонні чорні очі втупилися у нього. — Так, ти був правий. Немає сенсу в тому, що я роблю. Це безглуздо. Мені варто почати з самого початку. І спробувати... забути Манон. Тому, я хочу повернутися до роботи. Нехай ти будеш кричати на мене, нехай і заробітня плата буде менше, нехай і клієнти будуть вибагливіші. Я готовий до всього. Тільки аби повернутися сюди. Тут я почуваюся... краще.

          Вінсент, склавши руки на грудях, продовжував пиляти його поглядом, таким специфічним, притаманним лише йому. Оцінюючим поглядом Вінсента Шарбоно. 

          — Ти закінчив? 

          — А... так... 

          — Тоді чому досі стоїш тут, а не працюєш? 

          — Що? Тобто ти... Ти береш мене назад на роботу? Справді? — по обличчю Вінса було важко щось прочитати, але його саркастичне зітхання можна було розцінити, як "так". — О, дякую, Вінсе! Дякую! Я обіцяю, що я буду старанно працювати! Ще краще, ніж до цього! 

          — Звичайно, що будеш. Інакше тебе звільню я. І змушу відпрацьовувати два тижні без вихідних. 

          Роді сяйливо посміхнувся. Вінсент не зміг не помітити, як змінюється обличчя його офіціанта, коли той посміхається так щиро. Він наче світився з середини, заряджаючи оточення позитивними фібрами душі. 

          — Послухай, а це нічого, що я отак швидко повернувся назад? Ти певно вже когось знайшов, так? Хоча я і не бачив на вікні вивіски про пошук працівників...

          — Бо її і не було. 

          — Га?

          — Я не шукав нового працівника після того, як ти вирішив звільнитися.

          — А... Але чому? 

          — Знав, що ти повернешся. 

          Вінсент злегка всміхнувся, встаючи зі свого столу. Здавалося, що Роді вперше бачить Вінса усміхненим. Усміхненим по-справжньому. 

          — І чого ти досі тут? Відкриття за тридцять хвилин! Швидко до зали, скоро прийдуть перші клієнти! Обслуговування має бути на найвищому рівні! І заради бога, прибери зі свого обличчя цю дивну посмішку. Хтось з відвідувачів подумає, що ти хворий на голову. 

          — Та нехай навіть і так! У мене знову є робота! Трясця, я маю роботу! — Роді вибіг з офісу і голосно заверещав на весь ресторан, сполохавши кухарів, що готувалися до зміни. Вінсент закотив очі. Поглянув на папери про звільнення, які мав віддати Роді ще вчора, разом з грошима. Взяв до рук документ і розірвавши на декілька шматочків, викинув у смітник. Тепер вже, якщо Роді знову захоче звільнитися, він йому не дозволить. Звільнить сам і змусить гарувати на нього ще довго. 

*** 

День 7: без неї 

          Тиждень минув швидко. Пророцтво Роді щодо того, що клієнти будуть вибагливіші – справдилось. В свій останній день він втратив двох клієнтів, адже не встигав обійти усіх. А ще, компанія з чотирьох осіб, біля якої він кружляв половину своєї зміни, не лишила йому жодних чайових. Зміна скінчилася і він вже мріяв про своє ліжечко, шум телевізору на фоні та міцний сон. На автоматі, Роді пішов на кухню, аби спорожнити сміттєвий бак після стількох відвідувачів. Кухарі саме наводили чистоту на робочому місці. Трохи позіхаючи на ходу, Роді поніс сміття на вулицю і коли вийшов на задній двір, побачив Вінса. Він стояв осторонь, ховаючись у темряві і курив свої сигарети. Аби не мерехтливий вогник цигарки, Роді б навіть не помітив боса.

          — У тебе сьогодні не найкращий день. — Голос Вінсента звучав з пітьми провулку, наче з потойбіччя. По шкірі Роді пробігли сироти. Він викинув сміття, намагаючись нап'яти на обличчя маску невимушеності, наче його не цікавить кілька клієнтів, які не здатні почекати на десять хвилин довше. 

          — Та, двійко клієнтів пішли. Вважають, що їм тут, як у фаст-фуді, все буде за лічені хвилини... — Роді не бачив обличчя Вінса, але коли почув його хмикання, що більше походило на сміх, заспокоївся.

          — Правильно. Сподіваюся, що сьогодні не було мертвих тарілок? — Ламорі відвернувся, наче був дуже зацікавлений розгляданням сміттєвого бака. — Шкода. Сьогоднішнє меню особливе. 

          — Справді? — Роді особливо не вчитувався в сьогоднішнє меню, та і в усі інші, які були до цього. Назви йому ні про що не казали, а зовнішній вигляд деяких страв, навіть не викликав апетит. — І чим воно таке особливе? Не те, щоб усі твої меню не були особливими...

          — Це були перші страви, які я приготував своїм батькам після випуску з університету. 

          — Де вони зараз? 

          — Живі, не переймайся. А то я вже бачу, як у тебе очі слізьми наповнюються. Я просто давно з ними не спілкувався. — Вінс загасив цигарку підошвою туфель. — Як щодо тебе?

          — Мене? 

          — Де твої батьки? 

          — Живуть далеко звідси і впевнені в тому, що я дуже успішний в сфері гостинності. — Роді почухав потилицю, сміючись. Йому було соромно зізнатися батькам, що наближаючись до відмітки в тридцять років, він встиг побувати на стількох же роботах і не досяг ніякого прогресу на жодній з них, аби цим можна було похвалитися перед ними. 

          — Брехати не добре, Роді. Особливо, своїм батькам. 

          — Вибач, мені треба прибрати зі столів перед закриттям. — Роді швидко повернувся на кухню, перериваючи цей беззмістовний діалог. Він знав, що брехати погано. Знав, що цим робить ще гірше своїм батькам. Але після того, як його вигнали з коледжу, він боявся знову їх розчарувати. Чути щось подібне від Вінса, молодшого та успішнішого за нього, було дещо боляче. 

          Роді протирав останній стіл, ліниво кліпаючи. Здавалося, що коли він підніметься до себе додому, просто впаде на підлогу і проспить так до ранку. Кухарі вже пішли, кухня була порожня. На столі стояли ретельно запаковані залишки їжі приготовані спеціально для нього. Роді відчував якесь дивне тепло всередині себе. Тут, у цьому бістро, про нього піклувалися краще, ніж він піклувався про себе сам. Адже він постійно присвячував увесь свій час Манон і тому, аби бути кращим для неї. Роді вмить набурмосився. Не проходило ні дня, аби він не думав про неї, не дзвонив їй, не намагався придумати якийсь план, як повернути її назад. Манон була його всесвітом, і усе його життя крутилося навколо неї, а тепер, він відчував себе відірваним від цього, наче злетів з орбіти і летить у відкритий космос. Такий холодний та незвіданий. Роді затремтів. По щоці пробігла сльоза. Він швидко витер її, гамуючи тремтіння.

          — Манон... 

          — Роді? Ти ще тут? — скрипнули двері офісу. Фігура Вінса, освітлена настільною лампою, виглядала статечно. Роді швидко стер сльози з щік, повертаючись до свого боса. 

          — А... так... хотів побажати добраніч тобі, перед тим, як піду. 

          — Роді, ти плачеш. 

          — Що? Що ти маєш на увазі? Я не...

          — Ти плачеш. — Сльози бігли по щокам Роді, а він навіть цього не помічав. Плечі у нього тремтіли. 

          Він обіцяв собі. Обіцяв Вінсенту. Обіцяв, що припинить думати про неї. Припинить намагатися створити видимість кращого життя, в яке вона зможе повернутися, аби бути з ним. Він намагався. Але це було сильніше за нього. Воно давило і жерло його зсередини. Це було нестерпно. 

          Вінсент зробив крок. Роді відсахнувся. Він підвів його. Підвів себе. Підвів усіх та кожного. Вінс зробив ще один крок, усім своїм виглядом запевняючи, що усе гаразд. Що це нормально і що все буде добре. Роді повільно осунувся на підлогу, закриваючи обличчя руками. Ні, Вінсент не повинен бачити цих сліз, не повинен знати, що вони через Манон. Але Вінс бачив. Вінс знав, що вони через Маріанну. Але він не знав, як може допомогти. Тому просто дозволив почуттям Роді вилитись назовні. Це повинно було статися. Рано чи пізно. І це сталося. 

          Вінс присів поряд. Він легенько поплескав свого офіціанта по плечу, запевняючи в тому, що він тут, він поряд, і Роді не треба переживати це на самоті. Більше ні. Більше, він не самотній. У нього є плече друга, на яке можна опертися. І рука, за яку можна вхопитися. 

***

День 30: без неї

          Коли телефон задзвонив, Роді підскочив до нього так швидко, що перекинув усе, що стояло на приліжковій тумбі. Телефон продовжував дзвонити. Це Манон, подумав він на мить, але перед тим, як зняти трубку, відкашлявся, набираючи поважного вигляду. Так, наче Манон через телефон могла побачити його обличчя. 

          — Так? Роді Ламорі слухає. 

          — Ти вільний зараз? 

          — А, це ти Вінсе... еее... чи зайнятий я? — Роді оглянув своє занедбане помешкання, яке збирався прибрати, але весь час шукав приводу цього не робити. — Та не дуже насправді, що ти хотів...?

          — Приходь до мене. Чекатиму за п'ять хвилин. 

          Дзвінок обірвався. Роді здивовано поглянув на телефон. Якщо це чергова спроба заманити його працювати безкоштовним офіціантом на вечірці його незбагненно самозакоханих друзів, він плюне йому просто в обличчя і піде додому, навіть не вибачаючись. Апартаменти Вінса були просто над рестораном і Роді вже знав сюди шлях. Минулого разу, коли він тут був, йому не сподобались ні оздоблення квартири, ні гості Вінсента. І він зарікся, що більше сюди не прийде, що більше не попадеться на цю ж саму наживку. Але, ну ось ми знову тут. 

          — Ти вчасно. Заходь. 

          Роді несміливо зайшов до квартири. Відразу помітив, що більше нікого, окрім них двох тут немає. Вінс відразу попрямував на кухню. Роді крокував за ним. 

          — То, що я тут роблю? У тебе знову одна з тих дурнуватих вечірок і тобі треба безкоштовна обслуга? Якщо це так, то вибач, але я не хочу більше брати в цьому участі.

          — Аби я хотів ще раз влаштувати вечірку, то вже б точно не кликав тебе бути офіціантом. Краще б взяв когось професійного. Не хочу, аби мої гості жалілися. Тож можеш бути спокійним, ти тут не через це.

          — Тоді чому? 

          — Я більше не можу дивитися на те, як ти їси самі наїдки і фаст-фуд. Ще трохи і ти помреш від великої кількості холестерину в крові. 

          — Насправді, я добре почуваюся, навіть якщо цілий тиждень їм лише фаст-фуд. Наврядчи я помру від холестерину. Я навіть ніколи не хворів за життя. 

          — Це нічого не змінює. Ходи сюди. Я буду вчити тебе готувати найпростіші страви, аби ти нормально харчувався. 

          — І чому це ти так переймаєшся через мене і моє здоров'я? — Роді кинув оком на набір продуктів, які лежали на столі. Лише овочі. 

          — Я турбуюся не лише про добробут своїх клієнтів, а й про добробут своїх працівників. Не хочу, аби до мене були питання, якщо ти в якийсь момент під час роботи звалишся через недоїдання чи ще щось. Тож, ставай до роботи. Сподіваюся навчити тебе бодай чомусь. 

          — Рататуй?! — Ламорі саме прочитав назву страви у книзі рецептів, яка лежала на столі шефа. — Ти сказав, що вчитимеш мене простим речам, хіба ні?

          — Не повинен же я вчити тебе готувати омлет? — Роді відвернувся. — Ні, тільки не кажи, що ти і цього не вмієш? 

          — Вмію. — Роді дивився куди завгодно, тільки не на Вінсента, уникаючи прямого погляду. — Просто він декілька разів... підгорів, можливо? 

          — Господи, як ти тільки досі живий з такими талантами? — Вінс взявся гортати кулінарну книгу, аби підшукати щось ще простіше, аби Роді ненароком не спалив його кухню. 

          — Я везунчик? — Вінсент закотив очі, продовжуючи активно гортати сторінки. — Гадаю, якщо ти будеш підказувати і постійно мене контролювати, я приготую щось достойне. Ти ж великий шеф-кухар Вінсент Шарбоно, власник бістро "La Gueule De Saturne"! 

          — Так, але вчителем для дурників, я не є. Що ж, спробуємо щось просте. Крок-мадам. Його зіпсувати неможливо. Здається, в моєму холодильнику є все необхідне. Ставай до роботи, Роді. 

          — Так, Вінсе...

          — На кухні, ресторанній, чи моїй власній, я для тебе шеф. Повтори.

          — Так, шефе! 

          Роді намагався. Дійсно, дуже старався. Робив усе за вказівками Вінсента, по декілька разів звірявся з рецептом. Але, на жаль, цього виявилося замало. 

          — Хліб згорів, а жовток повністю згорнувся. Ще й частина яєчні лишилася на пательні. — Вінсент потер перенісся. Дивно, що його кухня не злетіла в повітря з таким кулінарним генієм, як Роді.

          — Я все приберу. Чесно! 

          — Звичайно, прибереш. А ще сходиш за продуктами, бо ці, ти зіпсував. Це неможливо їсти. Навіть мені, з моєю відсутністю відчуття смаку, не хочеця цього куштувати. Тобі, — додав Вінс, побачивши, як Роді тягне руки до тарілки. — Теж не раджу цього робити. 

          — У мене немає грошей купувати тобі продукти. Моя заробітня плата не потягне...

          — О, я забув тобі сказати. Я підвищив тобі платню. З сьогодні. Тож, вирахую вартість зіпсованих продуктів, з твоєї нової заробітної плати.

          — Гаразд... — Роді сумно поглянув на зіпсовану страву. — Спробую іншим разом. Можливо вдома, у мене вийде краще. — Очі Ламорі зависли на кулінарній книзі, яка все так само лежала на столі. — Можу позичити? Буду тренуватися вдома. 

          — Якщо ти спалиш її, я спалю тебе. — Роді ніяково всміхнувся, беручи книгу до рук. 

          — Ого, це ж твоя книга! 

          — О, так, ти так думаєш?! Дякую за інформацію! — саркастично додав Вінсент, викидаючи зіпсований крок-мадам у смітник.

          — Ні, я мав на увазі, це твоя книга рецептів! Тут навіть твоє фото! Нічого собі! Ти навіть книгу рецептів видав... — посмішка Роді, така млява та сумна, дещо турбувала Вінса. До цього, він не усвідомлював, але Роді весь час наче порівнював їх між собою. Порівнював їхні здобутки та досягнення, і наче карав себе, адже не досяг чогось такого ж великого, як Вінс. 

          — Нічого особливого в цьому немає. Кожен дурень може зараз видати книгу. А от вміти приготувати щось з тієї книги... Загалом, якщо будеш практикуватися, одного дня, створиш щось настільки ж дивовижне. 

          — Сподіваюся, що зможу тебе здивувати одного дня. 

          — Мене? — Вінсент здивовано закліпав. Він думав, що Роді використає ці знання для повернення Маріанни. Так, минуло близько місяця з їхнього розставання, Роді почав менше про неї згадувати, але Вінс був певен, він досі про неї думає. Досі шукає шляхи вирішення. Досі шукає кращого життя. 

          — Ну так. Хочу, аби моїм першим клієнтом, був саме ти, Вінсе. Не дарма ж, ти намагаєшся навчити мене чомусь корисному. Хочу використати це знання не лише для себе. Хочу колись створити щось таке, що змусить твої рецептори тріпотіти. 

          — Це неможливо. Я вже багато років не відчуваю смаку їжі. Обери когось іншого.

          — Немає нічого неможливого, якщо ти намагаєшся з усіх сил. І обирати мені нікого. Знаєш, у мене не так багато друзів. Лише ти...

***

День 90: без неї

          Вінсент закінчив останні справи і збирався вже зачинити ресторан, як тут побачив через вікно свого офіціанта Роді. Той сидів на зупинці, маючи досить похнюплений вигляд. На вулиці було доволі холодно, а Ламорі досі був одягнений у свою робочу форму і чомусь не йшов додому. 

          — Ро? Чому ти сидиш тут так пізно ввечері? Не думаю, що ти тут, аби на зірки подивитися. 

          — А... Вінсе... ну, так, саме для цього я тут. Знаєш, іноді хочеться посидіти і на зірки поглянути, так... хе-хе...

          — Ти здається забув, що зовсім не вмієш брехати. 

          — Точно... вибач.

          — Чому ти не йдеш додому? Щось сталося? 

          — Ну... так... якщо коротко то, мене виселили з моїх апартаментів... — Роді ніяково всміхнувся, почухавши руду кучеряву голову. Вінсент стояв, очікуючи на продовження. — А причина... ну... можливо я трішечки ледь не спалив квартиру...

          — Ти ледь не зробив що?! 

          — Це вийшло випадково! Я намагався приготувати відбивні з баранини з твоєї книги рецептів, але трохи не вгледів і вони почали горіти, потім загорілася сковорідка, а після неї вогонь перекинувся на рушники і далі... загалом, мене викинули звідти. І я думав провести ніч тут, на зупинці. Ще не так і холодно... Можу декілька ночей провести на вулиці, поки не знайду нове житло і...

          — О господи, Роді... Усе до чого ти торкаєшся, обов'язково вибухає! — Роді понуро опустив голову. Вінсент був правий. Будь-яка справа, за яку він брався, постійно виходила, як із сраки. Роді цим не пишався, але намагався щось з цим робити. От тільки, знову, нічого не виходило. — Гаразд, ти не можеш отак просто спати на зупинці. Це як мінімум незаконно. 

          — Але у мене мало грошей, навіть не вистачить на мотель... 

          — Ходімо. Де твої речі? 

          — Куди ми йдемо?

          — Поживеш у мене якийсь час. А коли в кінці місяця отримаєш зарплатню, знайдеш собі краще житло. 

          — Ти серйозно пустиш мене до себе? Тобто... дякую дуже! Це дуже щедро з твого боку, Вінсе! 

          — Так-так, годі вже радіти, наче цуценя. Гадаю, що витримаю твою присутність декілька днів поспіль. Де твої речі? Лишилися в квартирі? 

          — Ну не зовсім... — коли Роді розповів, де саме зараз перебувають його нечисленні речі, жилка на лобі Вінсента готова була от-от і луснути. — У мене не було вибору! Куди ще я мав їх подіти зранку, перед зміною? 

          — Але ж не ховати їх у холодильник в ресторані! — Роді знітився під криком Вінсента, але розумів, що робити так не варто було. Пощастило, що речей Роді мав не багато, трохи одягу, свою гітару та деякі дрібнички. Вони забрали їх швидко і піднялися до апартаментів Вінса. 

          — Слухай... 

          — Що?

          — Але ж у тебе лише одна спальня...

          — То й що? — Вінсент на мить спинився, не розуміючи, що його офіціант має на увазі, а коли до нього нарешті дійшло, здавалося, що його завжди така бліда шкіра, перетворилася на помідор. — Господи, Роді, що в твоїй голові? Ти спатимеш на дивані у вітальні! 

          — О, так, у тебе ж є вітальня... Вибач... — на засмаглій шкірі Роді рум'янець був не таким помітним, хоча було відразу зрозуміло, що хлопець зашарівся.

          Коли вони зайшли до квартири, Роді знову захопило незвичне відчуття. Кожного разу, як він бував тут, йому було некомфортно. Чомусь, кожного разу, він згадував Манон. Не знав, і не міг знати, що вона теж бувала тут, але якимось шостим чуттям відчував її енергію. 

          — Що ж, почувайся, як вдома. Але, богом прошу, не чіпай мої речі. І не ходи в мою спальню. 

          — Добре, як скажеш, шефе. Ще раз дякую, що прихистив. По правді, не очікував від тебе подібного...

          — Я і сам від себе такого не очікував. Добраніч, Роді.

          — Добраніч, Вінсенте.

***

          День за днем, ранок за ранком, Роді прокидався в квартирі Вінсента, з кожним днем почуваючись все краще та краще, і його навіть припинив лякати дивний інтер'єр. Вінсент був чудовим сусідом. Рано прокидався, готував сніданок, збирався на роботу. Усе робив тихо, мовчки та без жодних докорів. Роді любив поспати зайві десять хвилин, а потім біг на роботу наче скажений, а тепер, коли він жив просто над рестораном, потреби в поспіху більше не було. Але спати додаткові десять хвилин, він вже і не міг. 

          — Навіщо так рано прокидатися, якщо бістро відкривається лише о шостій тридцять ранку? — Роді позіхав, п'ючи каву на кухні Вінса. На годиннику була майже шоста ранку. Вінсент виглядав відпочившим, хоча його незмінні кола під очима впевненості у цьому не додавали. 

          — Дисципліна, Роді. Шеф має прийти найпершим на роботу, аби проконтролювати підлеглих, аби всі приготування до початку робочого дня були проведені ідеально. Аби ти обіймав керівну посаду, як я, зрозумів би. На мені велика відповідальність, тому я маю рано вставати і керувати цим місцем. 

          — Це я розумію, але навіщо і мене будити, я ж просто офіціант? 

          — Старший офіціант, Роді. А щодо того, навіщо і тобі так рано вставати...? Аби не розслаблявся. Живеш ти в моєму домі, за моїми правилами. А в цьому домі не дозволяють собі спати зайві хвилини. 

          — От чорт... — Роді опустив голову на стіл. Його очі злипалися, організм просив ще трошки сну. Він погано спав минулої ночі, весь час крутився, чув дивні звуки, голоси. Можливо, усе це йому лише наснилося, але не змінювало того факту, що він почувався втомленим. — Шефе, можна мені бодай на десять хвилин лягти подрімати, я зараз помру...?

          — Досконалість потребує жертв. Пожертвуй ці десять хвилин сну. Нам скоро виходити. Будь готовий до того часу. А я піду перевдягнуся. 

          — Ага, так, шефе... — Роді застогнав, борючись зі сном. Кава, яку Вінсент завбачливо зварив для нього, виявилася гіркою, а в холодильнику, як на зло, не було вершків. Він зробив уявний запис в списку справ на день, сходити до магазину і купити продуктів додому. Вчорашня вечеря була суто Вінсентовою імпровізацією з останніх продуктів, які знайшлися в холодильнику. Було не надто смачно, але Роді був вдячний за будь-яку їжу. 

          Допивши вже нарешті гидку каву та помивши за собою посуд, Роді покрокував до ванної кімнати, аби почистити зуби і бодай спробувати привести своє неслухняне руде волосся в якийсь порядок. Він дуже заздрив прямому волоссю Вінса, яке в будь-якій ситуації мало бездоганний вигляд. Вже підходячи до ванної, Роді на мить спинився. Двері до спальні Вінсента були не замкнені, він бачив лінію світла, що відбивалася на підлозі та стіні коридору. Чомусь, різке бажання пошпигувати за Вінсентом, захопило тіло Роді. Подивитися, як проводить ранок найвідоміший шеф-кухар сучасності – Вінсент Шарбоно! Видовище обіцяло бути цікавим. 

          Роді підкрався надзвичайно тихо, обережно заглядаючи до кімнати через привідкриті двері. Одна сторона вікна була закрита масивними червоними шторами, а інша, кидаючи сонячне проміння, освітлювала кімнату. Вінсент сидів на краєчку ліжка. В його руці була цигарка, з якої йшов гидкий сірий дим. На столі стояли пусті пляшки з-під вина і келих. Роді не знав, що Вінс любить випивати. Коли ж сонце остаточно зійшло, освітивши кімнату, він на мить застиг, не відводячи очей від постаті на дивані. Вінсент був худим, але граційним. В кожному його русі, та вигині тіла, читалися манери та аристократизм. І Роді дивився на лінію хребта свого шефа, на це бліде, незаплямоване полотно шкіри, зберігаючи в пам'яті кожну деталь оголеного тіла. Дивлячись на Вінсента у цю мить, Роді подумав, якщо бог є, то він виглядає саме так.

***

          — Я бачив Маріанну цими днями. — Роді спокійно мив посуд, слухаючи, як на задньому фоні шумить телевізор. При згадуванні Манон, жоден м'яз не ворухнувся на його обличчі. Здавалося, що Вінсент говорить про когось незнайомого, про кого Роді колись давно чув.

          — Справді? Як у неї справи?

          — Не знаю. Але виглядає щасливою. 

          — Радий за неї. Вона на це заслуговує. — Він поставив чисту тарілку на стіл. — Можеш принести тарілки з вітальні? 

***

          Настав кінець місяця і Роді отримав свою зарплатню. Замість звичайної щасливої посмішки, на його обличчі чомусь відбилися смуток і жаль. В свою обідню перерву, яка тепер у нього була, він збігав у крамницю і купив свіженьку газету, а коли після зміни повернувся до квартири Вінса, відразу ж розклав газету на столі, вивчаючи.

          — Що ти робиш? 

          — А, шукаю собі нові апартаменти. Не хвилюйся, щойно щось вартісне знайдеться, серед цього всього, я поїду і не буду більше обтяжувати тебе своїм перебуванням тут. Сподіваюся, що знайду щось близько до роботи, не хочу запізнюватися. — Роді засміявся, гортаючи газету. 

          — Ти справді вже їдеш? — голос Вінса здригнувся. Роді давно хотів поїхати, адже знав, що заважає своєю присутністю Вінсенту. І щойно він отримав гроші, розпочав шукати нове місце. — Я думав, тобі подобається тут жити. 

          — Так, але ми домовились, що як тільки я матиму гроші, я знайду нові апартаменти. Не хочу більше зловживати твоєю гостинністю, Вінсе. Не хочу заважати тобі своєю присутністю. 

          — Але ти не заважаєш мені. 

          — Що?

          — Аби ти заважав мені, я б вже давно викинув тебе на вулицю, дозволяючи тобі спати на зупинці, чи ще деінде. До цього я ні з ким не жив. Мені було комфортно на самоті. Але знаєш, з твоїм приходом, щось змінилося в цій квартирі. Вона наче... ожила. Тож, я не виганяю тебе, Роді. І якщо ти маєш таке бажання, можеш лишатися жити тут і надалі. 

          — Ти серйозно? Не жартуєш? 

          — Я схожий на людину, яка може так пожартувати? 

          — По правді... схожий... — Вінс гнівно зиркнув на нього. — Гаразд, вибач... Що ж, я... я був би щасливий жити тут і далі. Ти чудовий сусід, Вінсенте. І мені комфортно з тобою жити, як би дивно це не звучало. І якщо ти дійсно серйозно, то я лишуся. 

          — Чудово. — Вінсент схопив газету зі столу, зім'яв та викинув у смітник. — Це тобі не знадобиться. 

          — Агов, я за неї заплатив аж десять євро! Я хотів почитати прогноз погоди!

          — Я тобі і без газети скажу. Вночі буде дощ, небо з обідньої пори загрузло у хмарах. Раджу тобі вже зараз збиратися.

          — Куди? — Роді на мить зблід. Невже він все-таки пожартував і зараз виставить його за двері? 

          — До крамниці, ідіоте. У нас порожній холодильник. Я, звичайно, шеф-кухар, але готувати з повітря, не може ніхто. Руки в ноги та бігом за продуктами. 

          — Чи можу я розраховувати на особливу вечерю? — Роді відрахував трохи грошей, аби вистачило на найнеобхідніші продукти.

          — З якого дива? У тебе свято?

          — Так. Я лишаюся жити з тобою, Вінсе. Це наче входини! Маємо відсвяткувати! Я пригощаю! То що скажеш? — Вінсент на мить завагався. А потім, вирішив плюнути на все. Роді, як велика дитина, йому потрібне свято.То чому ж не дати йому його, якщо він так сильно його хоче? 

          — Гаразд, розумнику. Але поспіши, скоро магазини закриються і почнеться злива. Пошукаю щось в своїй книзі рецептів, до такого виду святкування.

          Коли Роді повернувся з продуктами та двома пляшками чудового вина, Вінсент вже знайшов потрібні рецепти і приготувався творити кулінарну магію. Роді допомагав з дечим, але Вінс досі не підпускав його до готування їжі, боячись за свою кухню. Вечеря була готова, пляшки відкорковані, по телевізору показували "Ніч живих мерців". Роді постійно лякався, дивлячись на ходячих мерців, Вінсент над ним сміявся. Тарілки спорожніли, пляшка вина також. Обличчя Вінса стало розслабленим та червоним, він ледь тримався на ногах, намагаючись дійти до своєї спальні. Роді вперше дізнався, що Вінсент погано переносить алкоголь. Це було дещо кумедно. 

          — Вінсе, ти все ускладнюєш. Або перебирай ногами швидше, або просто дай мені дотягнути тебе до кімнати. Тобі треба виспатись. Завтра знову на роботу. Знову бути шефом, знову все контролювати. 

          — Я не хочу цього всього... Хочу бодай на мить не бути шефом... бути, кимось іншим... 

          — Ти той, хто ти є, друже. Це і робить тебе таким особливим. — Роді штовхнув ногою двері спальні і затяг Вінса в кімнату. Заплутавшись у власних ногах, Вінсент впав на ліжко, потягнувши за собою і Роді. — Вінсе, відпусти мене. Тобі треба проспатися. Вінсенте... — але руки Вінса вже обіймали Роді за спину, притискаючись до нього ближче, наче намагаючись заховатися в його обіймах від жорстокої реальності. — Ти в порядку? Я чимось можу тобі допомогти? 

          — Не йди... 

          — Я нікуди не піду, Вінсе. Я пообіцяв. — Вінсент мовчав, втупившись у груди Роді. — Сьогоднішня вечеря була справді особливою. Дякую тобі.

          — Я радий... — тонкі пальці Вінсента стискали сорочку Роді, хапаючись за нього, як за останній орієнтир, останню надію на спасіння. Роді обійняв його, торкаючись своїми долонями його спини. Тиша огортала їх з усіх боків. Вони ділилися теплом один з одним, а їхні душі розповідали історії. Тепер вони більше не самотні.

***

День 150: з ним

          Вінсент прокинувся дуже рано, ще навіть сонце не встигло зійти. Перше, що він побачив перед собою, була широка спина вкрита родимками. Він обережно провів пальцем від однієї до другої, з'єднуючи їх уявними лініями між собою, створюючи невідому картинку чогось. Усе тіло Роді було вкрите родимками і скільки б нагод він не мав, Вінсенту досі не вдалося порахувати їх усі. За ці декілька місяців, що вони з Роді живуть разом та ділять ліжко, Вінс дізнався багато про свого працівника. Про його сильні руки, що тримають так міцно. Про губи, що цілують так гаряче. 

          Годинник показував п'яту ранку. Вінсент встиг забути, що це таке, прокидатися так рано. Після того, як він підвищив Роді до адміністратора, скинувши на нього частину обов'язків, Вінсенту вже не доводилося прокидатися так рано, приходити на роботу та контролювати увесь робочий процес. Він нарешті мав трохи вільного часу на себе та свого коханого. Роді спав наче немовля і нічого не могло його розбудити. 

          — Роді? Прокидайся. Треба йти на роботу. Ро? — хлопець щось сонно пробурмотів, розвернувся до нього обличчям і захопивши Вінса у свої ведмежі обійми, притис до себе. — Ні, Роді. Цей номер зі мною більше не пройде. Прокидайся. 

          — Я б хотів ще полежати... Ти такий теплий... — Ламорі занурив пальці в чорне волосся Вінсента, вдихаючи запах знайомого і такого рідного тіла поряд. 

          Вінс не пручався, не цурався власних почуттів. Він давно відчував, що сприймає Роді вже не як підлеглого, і навіть не як друга. Роді Ламорі, цей рудоволосий шматочок сонечка, який увірвався до похмурого життя Вінсента, замінив йому усе та усіх. Вінсент міг довго розповідати, підбираючи епітети, звороти та гіперболи, що саме він любить в Роді, чому він дозволив йому увійти в своє життя. Але навіть усіх цих слів буде замало. Він просто любив. Сильно, невблаганно, без зайвих слів. 

          — Якщо ти зараз же не піднімеш свою дупу, Роді, я звільню тебе. І повір, ніякі вмовляння стоячи на колінах, не зможуть змусити мене передумати. 

          — Який же ти злий з самого ранку... — Роді підняв свою кучеряву руду голову, сонно посміхаючись. З того часу, як Вінс став для нього не лише шефом, другом, а й партнером, він часто прокидався з думкою, що як же йому пощастило зустріти таку людину, як він. Вінс був його всесвітом, його центром і частиною. Він був тією людиною, заради якої йому хотілося змінитися на краще. Заради якої, він розпочав абсолютно нове життя. 

          Вінсент закотив очі. Він не був злим з самого ранку. Він просто любив порядок і пунктуальність. І хотів, аби Роді, будучи його прямою заміною на робочому місці, відповідав тим же критеріям. Роді посміхнувся ширше, зловивши його погляд. Такий осяйний. Наче янгол, який впав на землю, аби провести решту свого життя у подобі смертного, поряд з ним. Аби лікувати його рани та тривоги. Аби будувати райську оазу тут, разом з ним, лише на них двох. 

          Роді нахилився вперед, цілуючи Вінсента ніжно, легко, майже невагомо. Сонце починало вставати, пробиваючи собі дорогу через високі будинки, що виростали то тут, то там, аби освітити їхні усміхнені обличчя. Вінс перехопив ініціативу, поглиблюючи цілунок. Яким би педантом він не був, живучи разом з Роді, він перейняв від нього трохи нерозважливості. Залишайся в ліжку трошки найдовше, шепотіла його підсвідомість до свідомості Роді. 

          — Вінсе... — Роді видихнув його ім'я просто йому в губи, плутаючись серед ковдри, простирадла та хаотичних дотиків, якими накривав його оголене тіло Вінсент. — Ти сам сказав, аби я збирався на роботу... 

          — Ще хвилинка... Мені тебе так не вистачає... 

          — Коли я повернуся додому після зміни, буду весь твій, обіцяю. 

          — Звичайно, будеш. Бо ти і без того весь мій, Роді. Кожен сантиметр твоєї шкіри, кожна цяточка на ній... Усе це моє... — вони переплели свої пальці, і Вінс здивувався, з якою силою Роді стискає його руку, наче боїться втратити цей дорогоцінний контакт, цей момент, що відбувся між ними. 

          — Мені подобається, коли на твоєму блідому обличчі грає рум'янець, Вінсе. Ти дуже милий... 

          — Це все через тебе... Годі витріщатися на мене! Збирайся на роботу, телепню! 

          — Який же ви непостійний у своїх бажаннях, шефе Шарбоно. Але не хвилюйтеся, ми над цим ще попрацюємо. — Його лукаві зелені оченята захопили Вінсента у полон з першої ж секунди. — Я зготую тобі каву. Можеш ще трошки полежати. 

          Хоча ззовні було важко помітити, але Роді був сильним та міцним парубком. Вінсенту подобалося дивитися, як відблиски сонячних променів граються на його засмаглих руках, підкреслюючи м'язи та атлетичну фігуру. Ці самі сильні й дужі руки, вчора вночі торкалися його, так ніжно та обережно, наче Вінс був зроблений з крихкої порцеляни. Ця могутня спина, поцяткована десятками родимок, вчора вночі відчула на собі силу його власних рук, як пальці хапалися за широкі плечі, а нігті лишали по собі пекучі червоні доріжки. Такий красивий, у світлі вранішнього сонця, оголений та незахищений нічим, Роді видавався йому казковим персонажем, міражем, оманою. Але ось, він простягнув руку і може доторкнутися. Відчути дихання, тепло. Порахувати кожен удар серця. Усе було насправді. Усе було наяву. Усе було прекрасно. 

***

          Після того, як Роді пішов на роботу, роздавати команди його кухарям, направляти офіціантів і слухати схвальні відгуки про сервіс та їжу, Вінсент деякий час провів у ліжку, занурившись під ковдру з головою, вдихаючи запах коханого і залишки тепла його тіла, що лишилися. По хорошому, йому варто було сходити до крамниці і купити продуктів, зготувати вечерю і присвятити решту дня своїм віднайденим знову хобі.

          Вінс любив грати на віолончелі, коли був молодшим і мав усі підстави стати чудовим музикантом, аби у нього не склалася кар'єра в ресторанному бізнесі. Але час невпинно йшов, а інструмент збирав багаторічний пил. Коли у Вінса з'явився вільний час, він вирішив спробувати пограти, просто аби впевнитись, що інструмент досі у хорошому стані, після стількох років. Коли Вінс вперше заграв, Роді розплакався. Не зміг доладно пояснити, чому саме. Просто заплакав. З того часу, Вінсент іноді грав, просто аби зайняти вільний час. 

          За грою, він навіть не помітив, як минуло трохи часу. На годиннику саме була обідня пора. В цей час, зазвичай, Роді приходив додому, вони разом сідали за стіл, розмовляли про роботу. Але цього разу Роді не піднявся до апартаментів. Вінсент подумав, що в бістро багато роботи. Там завжди було багато роботи. Годинник тікав. Другою думкою було, що щось у ресторані сталося і затримало його коханого. Годинник продовжував тікати. Вінсент вхопив ключі, маючи намір спуститися і перевірити. Годинник все ще тікав. 

          — Вітаємо, шефе! Гарного вам дня, шефе! — кухарі швидко привіталися, повертаючись, кожен до свого робочого процесу. 

          — Хтось з вас бачив Роді? — Вінсент оглянув кухню прискіпливим поглядом, вишукуючи негаразди. Але його кухарі працювали відмінно.

          — Здається, він розмовляв з гостями, коли я востаннє його бачив. 

          — Та ні, він був в офісі, відповідав на телефонний дзвінок!

          — Я бачив, як він перевіряє запаси в холодильнику. 

          — А він хіба не пішов виносити сміття? 

          — Гаразд. Перевірю всюди. Працюйте далі.

          — Так, шефе! 

          Вінсент привітався з деякими гостями, але не знайшов Роді у залі. В офісі його також не було, але його присутність видавав безлад, який він лишив на столі. В холодильнику теж було порожньо, і Вінс зробив собі уявну помітку в голові, аби закупити продуктів. На задньому дворі теж не було жодної живої душі, окрім великого щура, який намагався прогризти сміттєвий пакет, аби добути недоїдки. Вінс зовсім розгубився. Його працівника ніде не було. Він просто зник з робочого місця. Наче випарувався. Випадково, Вінсент підняв голову догори і побачив, як штори в одній з кімнат його апартаментів зарухались. Отже, вони з Роді розминулися і він вже вдома, чекає на нього. 

          Підіймаючись сходами, Вінсент намагався вгамувати бажання покарати Роді, і зрештою, йому це вдалося. Він відчинив двері апартаментів і, за звичкою, натиснув на вимикач, але світло не загорілося. Клацнув ще декілька разів туди і назад, але світло так і не з'явилося. 

          — Що зі світлом? Тільки не кажіть, що перегоріла лампочка... Я ж тільки їх замінив... Лайно! Роді? — Вінсент знав свою квартиру надто добре, тож орієнтувався в ній і без світла. Пройшов вітальню, не зачепивши жоден елемент меблів чи декору. Коли він увійшов до кухні і знову не зміг увімкнути світло, на мить занепокоївся. Схопив зі стійки ножа, думаючи, що в будинок пробрався небажаний гість. І щойно очі почали звикати до темряви і віднайшли легкий силует невідомої постаті у кутку, загорілося світло. 

          В кутку стояв Роді, запаливши запальничку, яку тримав у руках. Її світла було недостатньо, аби освітити усю кухню, але Вінсент бачив відблиски вогника на посуді, який стояв на столі. 

          — Чорт забирай, Роді! Ти мене налякав! — Вінс опустив ножа.

          — Вибач... Це мав бути сюрприз, але схоже, вийшло не так, як я те уявляв... 

          — Який ще сюрприз? — Вінсент бачив, як Роді підходить до столу, як запалює свічки своєю запальничкою. Жовте світло наповнило кухню і Вінс побачив накритий на двох стіл. — Роді... це...

          — Столик на двох. — Ламорі засміявся. — Вечеря. Для нас двох. Я... цей... ну... сам приготував...

          — Ти приготував вечерю? Коли ти встиг? Як ти...? — Роді похитав головою, натякаючи, що не час на такі дурні балачки. Він кивнув на стілець, запрошуючи Вінса сісти. 

          Стіл був гарно сервірований, прибори лежали на своїх місцях, келихи чекали, коли їх наповнять вином. Роді приніс головну страву відразу. 

          — Це ж... 

          — Рататуй. 

          — Я не вчив тебе його готувати... — Роді кивнув, відкриваючи пляшку червоного вина. 

          — Я навчився сам. Знаєш, твоя книга рецептів просто неймовірна. Звичайно, я декілька разів зазнавав невдачі. Чесно кажучи, дуже багато разів. Твої кухарі мені допомогли. Аби не вони, можливо, твій ресторан би згорів... разів двадцять? — Роді помітив, як починає нервово битися жилка на лобі у Вінса і враз перестав сміятися. — Загалом, неважливо... Я дуже хотів навчитися готувати щось особливе. Приготувати це для тебе. Бо ти для мене особливий. 

          Келихи наповнились ароматним вином, але жоден не доторкнувся до своєї їжі. Вінсент очікував. Бачив по очам Роді, які нервово бігали туди-сюди, що він хоче сказати щось ще, але вагається, боїться сказати щось неправильно.

          — Я довго думав над своїм життям, Вінсе. Думав над тим, яким воно було до того, як... як я зустрів тебе, влаштувавшись у твій ресторан. Я думав про мої стосунки з Маріанною. І про нас з тобою. Про наші стосунки. І знаєш, я неймовірно вдячний долі, що тоді, майже півроку тому, ти спинив мене, Вінсе. Що не дав мені піти руйнувати своє життя далі. Ти був правий. Я був готовий покласти своє життя до ніг Маріанни. І по правді, я готовий покласти його і тобі до ніг, якщо це буде необхідно. Але тепер я знаю, що ліпше я проживу краще життя поряд з тобою, буду радіти маленьким речам, бачитиму щодня твоє обличчя, таке рідне мені... Загалом, я змінився. Я думаю, що я змінився. І думаю, що тепер, я заслуговую на любов. Заслуговую на те, аби любити тебе й приймати твоє кохання. Заслужив на те, аби не лише постійно віддавати, а й приймати. Ти навчив мене цього, Вінсе. Тож, дозволь, я відплачу тобі. Ця вечеря, це моя вдячність. Я люблю тебе і пишаюся тим, що ти є частиною мого життя, а я частиною твого життя. І нехай, так буде і далі. — Роді підняв свій келих, закликаючи Вінсента зробити те саме. 

          — Твоя промова... Вона була дуже потужною. І насправді, я не знаючи, як мені реагувати на неї. Тож, усе, що я можу, це спробувати насолодитися моментом. І їжею. Я впевнений, що вона приготована з любов'ю. — Їхні келихи задзвеніли і вони приступили до їжі.

          — Я не певен, що вийшло так вже і гарно, але хоча б на цей раз нічого не згоріло. — Роді зам'явся, тримаючи прибори тремтячими руками. 

          Вінсент не очікував нічого від їжі, адже його відчуття смаку, а точніше його відсутність, нікуди не ділася. Він вже багато років не відчував жодного смаку, не міг відрізнити одну страву від іншої. Тож, він вже був готовий натягувати свою професійну посмішку, аби похвалити Роді за старання на кухні, але як тільки перший шматок потрапив до рота, Вінсент застиг, боячись поворухнутися. 

          — Я відчуваю...

          — Що? — Роді поглянув на обличчя свого коханого, як у світлі свічок сяють краплинки сліз, що збираюся у куточках його очей. 

          — Я відчув... смак... це... це так смачно... — виделка впала на тарілку, голосно задзвенівши. Сльози неприємно пекли і стягували шкіру, безперервним потоком біжучи по блідим щокам. Вінсент намагався стерти їх тильною стороною долоні, але продовжував плакати, наче мале дитя. 

          Він не міг повірити. Схопив виделку знову, з'їв ще один шматок і заплакав дужче. Від відчував смак овочів, соусу, міг визначити, чи в міру приправлена страва. Смаковий вибух у роті не давав йому спокою і він плакав, і їв, плакав і їв, не вірячи власним відчуттям. Чи це просто сон? Гарний, навіяний таким чудовим днем, сон? 

          — Роді... Ти все ж зробив своє. Ти повернув мені відчуття смаку... І... господи, як же сильно я тебе кохаю... 

***

          Столик на двох. Свічки. Вино. Смачна їжа, яка змушує рецептори на кінчику язика тріпотіти. Любов, що була вкладена у кожен шматочок. В той момент Вінсент зрозумів, що ж було з ним не так, усі ці роки. Це не його їжа була приготована без любові.

          Просто ніхто і ніколи не готував з любов'ю для нього.