Chapter Text
Нарешті цей рік закінчився. Марія стояла в актовій залі тримаючи під пахвою отриманий на сцені диплом і випускний фотоальбом зі світлинами, які нагадуватимуть їй про найяскравіші моменти проведені в Сирин. Дівчина озирнулася, навколо неї такі ж випускники. Деякі посміхалися, а хтось навіть плакав. Стандартна ситуація. Невідомо тільки від суму чи від щастя. Марія, чомусь, схилялася до останнього варіанту.
Ректор продовжував урочисту процедуру вручення дипломів потискаючи руки чарівникам різних факультетів однаково міцно. На обличчі Асгайра сяяла посмішка. Було видно, що його переповнювали почуття радості та гордості за випускників, немов за власних дітей. Повітря навколо пахло особливо солодко, сповнене тріумфом студентів, зрощене на їхніх скрутах під час сесій та хвилюваннях від екзаменів.
“Я на вбогім сумнім перелозі. Буду сіять барвисті квітки…”, пробурмотіла Марія згадуючи свій зрив на 3 курсі. Їй тоді довелося взяти академвідпустку й поїхати додому на пів року, щоб відновитися та все ж закінчити академію на Хорсі. На Велес її не хотіли переводити категорично з незрозумілих причини.
Марія знову озирнулася. Жодного знайомого обличчя. Через пропуск одного семестру, довелося провести у Сирин один рік додатково та випуститися з курсом, що був молодше за неї. Вона нікого звідти не знала, бо до цього жила у спільному гуртожитку зі Стейсі та не особливо контактувала з хорсівцями крім своєї власної групи. Потім дівчину взагалі поселили саму.
На випуск своїх друзів Марія не прийшла – боялася розплакатися і зіпсувати іншим настрій своїм пригніченим виглядом чи наговорити зайвого. Бо дуже заздрила всім кому вистачило сил закінчити Сирин своєчасно та без пригод.
Хоча чарівниця не вважала себе слабкою, Хорс навчив її навіщо троянді мати шипи та як правильно їх використовувати. Проте зараз, стоячи посеред незнайомих облич у таку важливу мить свого життя, дівчина навіть не мала кого обійняти, пожартувати про дурні різнокольорові шкарпетки ректора чи зробити пару смішних селфі. Вона б повісила їх над ліжком своєї кімнати в університеті, аби згадувати якими були на смак ранні роки студентства. Марія збиралася здобути вищу профільну магічну освіту другого ступеня. Сирин надавав чарівникам лише необхідні базові знання та навички, що допомагали випускникам визначитися в якому напрямку рухатися далі.
Очі дівчини продовжували блукати залою, тепер розглядаючи обличчя викладачів. Принаймні ці люди були їй добре знайомі. Проте Романа Ісааковича вона б воліла забути якнайшвидше та не згадувати за жодну ціну. Єдине, що їй в ньому подобалося – це таємне захоплення Валентином Миколайовичем. Збіг чи зовсім не випадковість, але досить протилежні в усьому чоловіки мали аж занадто багато спільних прогулянок за межі Академії.
Звичайно, Марія за ними не шпигувала і не купувала бінокль, аби переконатися у правдивості своїх здогадок. Та факт, що Собко жодного разу не згадав викладача зіллєваріння незлим тихим словом свідчила про його ступінь поваги чи то навіть побоювання перед колегою.
Що стосувалося Струка, як завжди непохитного у своїй холодній стриманості, то він виявляв до пихатого вчителя замовлянь неабияке терпіння на зібраннях, коли Марію вичитували за чергову спричинену халепу. Вона пригадує, як Валентин одного разу стукнув Романа по нозі під столом, аби той перестав нарешті пащекувати на неї та передав справу до рук куратора Хорсу.
До речі про нього. Лев Костянтинович стояв поміж своїх колег у твідовому коричневому костюмі. Його охайно зачесане назад волосся виблискувало у світлі зачарованих свічок під стелею. Аналогічно до Асгайра Адамовича, він був у піднесеному настрої та радо вітав випускників усіх чотирьох факультетів вручаючи їм пам’ятні фотоальбоми.
Очі Марії ковзнули по стрункій фігурі чоловіка, його широких плечах вдало підкреслених крислатим піджаком, грудях, талії, довгих ногах, блискучих елегантних черевиках. Потім вона знову повернулася до обличчя Лева, обводячи кожен контур поглядом з обережністю, немов подумки пестячи. Куратор Хорсу досі виглядав дуже молодо, попри факт, що цього року йому мало виповнитися 32 і він працював у сфері освіти. Робота з людьми передбачала втому та виснаження, але бурштинові очі чоловіка повсякчас горіли юнацьким запалом до всього нового. Саме цей блиск цікавості приваблював Марію, змушуючи летіти її в обійми страждань від нерозділеного кохання, мов того метелика на відкритий вогонь.
Чарівниця відвела погляд від сцени стиснувши губи в тонку смужку. Куратор викликав у неї змішані почуття. Мов золото – виглядав величним і теплим, подібно до самого сонця, яке зігріває всіх навкруги своїм теплом. Та на дотик це все ще був міцний холодний метал, попри знану іншими коштовність чи піддатливість. Незважаючи на демократичний підхід до владнання справ поміж студентів і викладачів, Лева не можна було назвати занадто поступливим. Під час факультативу з Історії Магії, він міг бути досить прискіпливим до подробиць і нещадно розносити аргументацію студентів, які “плавали” у темі.
На третьому курсі, Марія дійшла висновку, що по надокучливості та вимогливості, Лев не поступався Роману Ісааковичу. Хорсівська пристрасть до улюбленої справи в суміші з педантизмом та впертістю робила з них обох гарних професіоналів. Та Собко все ж не вистачало емпатії. Він вимагав блискучих результатів від студентів негайно. Можливо, саме тому його не обрали на посаду куратора Хорсу.
Марія поглянула на свій наручний годинник. До кінця посвяти було ще тридцять хвилин, тоді всіх відпустять збирати речі. Потім прощальна вечірка, а ввечері приїде автобус, аби відвезти випускників до залізничного вокзалу і бувай здоров. Дівчина планувала погуляти Академією в останній раз, пройтися мостом до верби, знайомим узліссям, яке колись патрулювала Олександра з іншими чурівцями, повз клітку Георгія, тренувальний майданчик…
“Д’яченко, вгамуй себе, не час на ностальгію”, чарівниця зупинила себе, приємні спогади почали самі собою відтворюватися у голові викликаючи непотрібні зараз сльози. Вона нервово потерла ремінець годинника, що не дуже щільно обіймав її зап’ясток. Браслет був завширшки як два Маріїні пальці, виконаний з тисненої чорної екошкіри та надійно утримував розміщений посередині металевий корпус циферблата. Це був подарунок від Кая.
Після трагічної втрати брата та слідства, він повернувся до Сирин, аби все ж закінчити останній курс. Та щось усередині Нікольські, начебто, зламалося остаточно. Одного разу, Марія випадково застала чурівця за спробою вкоротити собі віку у власній кімнаті гуртожитку. Тоді вони мали довгу важку розмову, аж до самого світанку. Після чого Кай зняв з руки годинника та віддав дівчині, подякувавши за підтримку. Останні роки від нього було майже нічого не чути.
Чарівниця носила годинник постійно, навіть зважаючи, що той виглядав досить масивно на її худорлявій руці. Це було нагадуванням про те що вона сильна, вона справжня. Що вона може достукатись до людей, зігріти їхні роз’ятрені душі, залікувати чуже серце уражене стрілою, попри власну спину утикану сотнями таких же стріл.
“Тоді чому ж я не можу достукатися до тебе?”, дівчина з сумом поглянула на сцену, змірявши поглядом чоловіка у твідовому коричневому костюмі. Сьогодні ввечері, вони знову стануть одне одному незнайомцями. Марія залишиться у його пам’яті черговою блискучою, хоч і проблематичною студенткою хорсу. А Лев і надалі буде для неї цілим світом, захованим у глибині її серця та очей. Забороненим плодом, потаємною мрією, гіркою отрутою повільної дії, яка поступово вбивала раціональність Марії. Тому вона має покласти цьому край. І що буде то буде.
Чарівниця висковзнула з актової зали та попрямувала коридором до кабінету свого куратора. Лев зараз знаходився під пильною увагою випускників на сцені, навіть якщо і помітить її відсутність, то не зможе нічого вдіяти ще хвилин двадцять точно. Асгайр теж був зайнятий, тож моніторувати коридори через кришталеву кулю було нікому.
Двері до кураторської були під захистом спеціального заговору. Марія дізналася це випадково, коли Лев пішов разом з нею за книгою, яку залишив у себе на робочому столі. Довіра Авінова до власних студентів була воістину безмежною, якщо він дозволяв їм, умовно кажучи, знати пароль від кабінету. Проте дівчина віддавала перевагу думці, що вона була однією з небагатьох студентів, які володіли цією інформацією і це хоч трошки робило її особливою.
Усередині кімнати було тихо й затишно. Як завжди. На столі стояло пусте горнятко з-під кави, стос паперів лежав там же поруч зліва, бо писав куратор правою. Крісло з високою спинкою трохи повернуте у бік вікна, щоб денне світло потрапляло на стіл і можна було трохи довше працювати без ввімкнених ламп. Марія сама собі дивувалася, скільки всіляких дрібниць її мозок пам’ятав про звички Лева. Цікаво, чи той пам’ятав хоч одну дрібничку про неї? Чи була гідною запам’ятатися чимось, крім халеп на перших курсах?
Чарівниця витягла з кишені свого костюма листа та поклала рівно по центру столу так, аби сонячний промінь падав на обриси не підписаного конверта. Це був досить зухвалий жест і дівчина ніколи до цього так не робила. Боялася, що лист потрапить у чужі руки чи її занадто швидко розкриють і це, внаслідок лише ускладнить стосунки між нею та куратором.
Зізнатися у коханні особисто, а не через лист було ще гірше, на думку Марії. Вона вважала, що Лев би не правильно зрозумів таку щирість і все стало б набагато гірше. А може боялася почути ті болючі слова, які прокручувала в уявних сценаріях: “Я не можу відповісти тобі взаємністю, Маріє, ти ж розумієш. Вибач.”
Ні, чарівниця не хотіла ані вибачень, ані бачити сумний задумливий вираз обличчя чоловіка, наче вона повідомила йому, що захворіла на невиліковну хворобу і він був єдиним здатним усе виправити. Можливо, нерозділене кохання можна було назвати недугою до якої ще не винайшли панацеї, але хорсівська гордість не сприймала жодного співчуття, навіть самого щирого, коли не хотіла цього. А Марія не хотіла, щоб куратору було її шкода і Лев думав, що несвідомо зламав щось у ній чи якось скривдив своєю поведінкою. Вона не була зламаною, лише прагнула бути почутою, достукатися до його серця, якби абсурдно це не звучало.
“Нехай визнає, що насправді не хоче мене і це не взаємно”, Марія тихо закрила двері кабінету й прочитала темний заговір, аби стерти сліди магічного втручання. Ця справа мала залишитися лише між ними.
Підбори тихо клацали об кам’яну підлогу коридору, коли дівчина поверталася до актової зали. Її долоні спітніли й стали липкими від страху та очікування наслідків своїх дій. Залишалося п’ятнадцять хвилин до закінчення церемонії. Чарівниця протиснулася крізь натовп випускників та знову стала у першому ряду хорсівців біля сцени. Вираз обличчя Лева не змінився. Він, нічого не підозрюючи, продовжував щиро вітати студентів, легенько плескаючи їх по плечу, з характерною викладачу ввічливістю. Проте щось у цьому жесті свідчило також про його емоційну близькість зі своїми вихованцями. Ні для кого не секрет, що Авінов користувався популярністю в Сирин саме через свій вік, прогресивний підхід та розуміння проблем молоді.
Зустрівшись поглядами з Марією, Лев посміхнувся їй очима, від чого серце чарівниці несвідомо тьохнуло. Вона більше не розуміла чи приховували дружні жести куратора якийсь інший сенс, зважаючи на те, скільки часу вони проводили разом поза заняттями. Дівчина пригадала кожну розмову в коридорі, після лекцій, випадкові зустрічі біля верби, його посмішки й маленькі компліменти її проникливості на факультативі.
Але цвяхом у труну стало повернення Марії назад на третій курс після зриву. Вона дізналася, що це Лев попросив комендантку виділити їй окрему кімнату в спільному гуртожитку, приносив для неї підручники з поглибленого вивчення предметів, аби дівчині було не нудно перепроходити перший семестр за стандартною програмою. Ніхто з вчителів теж її не зачіпав. Навіть клятий Собко став як те ласкаве телятко. Хоча тут хтозна, може, нарешті визнав свою приховану симпатію до Струка чи записався на психотерапію.
Одним словом, Лев носився з Марією, мов з писаною торбою, намагаючись підтримати свою блискучу студентку. І чарівниця була справді вдячна йому за це, але її мозок відмовлявся читати жести куратора лише у платонічному ключі. Вона бачила щось більше чи просто хотіла бачити більше.
Після закінчення церемонії нагородження, Марія вирішила не йти на прощальну вечірку, але й на плановану прогулянку територією Сирин теж не пішла. Вирішила відсидітись у своїй кімнаті аж до приїзду автобуса. Начаклувавши пляшку вина, дівчина сіла на килим, обпершись спиною на ліжко й стала передивлятися отриманий фотоальбом, поринувши в ностальгію. Її друзі дивилися на неї зі сторінок: Стейсі, Єсен, Олександра, Юра, Соломія, Кай. Їхні щирі посмішки ятрили таке раптом самотнє серце чарівниці. Тепер вона могла дозволити собі заплакати, бо був привід і достатній рівень туги за кращими часами. Добре, що хоч туш Марія мала водостійку.