Archive of Our Own ^beta

— Здається, це тут, — каже Фома, ховаючи КПК у нагрудну кишеню.

Герман дав кілька натяків: лабораторії Х, проєкт «Контролер» і такий собі професор Двупалов, який настільки марив лаврами геніального відкривача, що без тіні сумнівів розкладав мізки піддослідних на атоми. Прагнув вивести вдалий зразок. 

Мене. 

Двупалов хотів зустрітися з майбутнім віч-на-віч і отримає цю можливість вже за якусь мить. З бажаннями в Зоні треба бути обережним.

— Зачекай надворі, — кажу я Фомі — вірному брату, який мені за очі та провідника. Без його допомоги подолати такий довгий шлях було б непросто — колишній співробітник лабораторії Х5 сховався майже на протилежному боці Зони.

Намацую на стіні кнопку дзвінка, лівою рукою міцніше перехоплюю пістолет. Дивний мандраж охоплює тіло, наче я збираюся зустрітися з кимось особливим. Можливо, воно так і є. Хто для мене Двупалов? Названий батько? Хрещений, що замість церкви привів до світла Моноліту?

Замало часу, аби дати собі відповідь, адже з динаміка на дверях лунає запитання невдоволеним тоном:

— Чого треба?

— Повідець, — відповідаю те, що радив Герман. Сказав, так мене мають пустити, хоча завжди лишається альтернативний варіант.

— Заходь. Розвелося вас як гівна. Ні хвилини спокою.

В його голосі є щось знайоме. Колись я вже чув ці інтонації, але тоді зміст його слів був іншим. Більш доброзичливим.

Двері відчиняються, запрошуючи у відсиріле приміщення, закопане під горою. Хто б ще забився в таку нору, як не вчений? Бункерних щурів тягне до бетонних коробок, пропахлих етиловим спиртом і чужими стражданнями. Єдине виключення, що мені траплялося, — це бункер Лодочки. В ньому пахне милом і кавою. Брати часто користуються його душем і старою кавоваркою.

Оселя Двупалова вже з порога претендує стати другим виключенням: у ніс б'є важкий шлейф самогону і перегару. Випробування для моїх загострених чуттів.

— Ну? Хто там приперся? — кричить Двупалов з кімнати по ліву руку, а з дверей вилітає щупла фігура.

— Можете лишити нашийник мені, я передам професору.

Молодий хлопець. Його асистент? Не надто впевнений, але з претензією на власну значущість.

— Я до Двупалова. — Роблю крок вперед, проте незнайомець перегороджує шлях.

— Вибачте, він зайнятий. Якщо ви хвилюєтеся за оплату…

Здіймаю руку, аби переконати його псі-впливом, але той вже й сам шарахається й задкує.

— Ваші очі… вони…

— Сліпі, — закінчую я думку, яку чув сотню разів від абсолютно різних людей. Всі прагнуть нагадати про мою ваду, наче я не живу з нею вже півтора десятиліття.

Хлопець більше не перешкоджає, тож я повільно йду до Двупалова, орієнтуючись на світло його… душі ? Вона в нього є чи він пропив вже навіть її?

Вголос пригадую рядки з книги, яку нещодавно читав мені хтось із братів:

І їсть, і п'є він щось не по-земному.

Його думки, на безум хворі,

Ширяють десь в непевній далині.

То з неба б він зірвав найкращі зорі,

То пив би він всі радощі земні…

Напівзотлілий силует за столом завмирає, тримаючи пляшку нахиленою. Чарка — яка на сьогодні? — переповнюється смердючим пійлом, та Двупалов цього не помічає. Він дивиться на мене. 

— Ф… Фаусте?

Розтягую губи в іронічній усмішці. 

— Вітаю, батьку. Я ж можу так тебе називати?

— Це дійсно ти чи я вже хильнув зайвого?

Мені не подобається таке привітання. Не для того я проробив довгий шлях у пошуках цього забутого місця, аби він плутав мене з галюцинаціями від білої гарячки.

Здіймаю невелику псі-хвилю, навіть не направляю її рукою — пропитому організму й цього вистачить. Долоня Двупалова тремтить і впускає пляшку прямо на підлогу, заставлену порожньою тарою. Уламки скла розлітаються по кімнаті, кілька з них з дзенькотом докочується аж до моїх ніг.

— Це дійсно ти, — констатує професор. — Не віриться…

— Професоре, якщо це хтось з ваших ворогів, я на вашій стороні, — лунає голос з коридору. — Тільки подайте знак чи щось таке. 

Двупалов сміється:

— Ні, Щербо. Я ще не знаю, чи Фауст мій ворог, але нічим зарадити ти не зможеш. Я надто добре постарався над своїм творінням. Краще йди собі, поки мізки цілі.

Повертаюся до Щерби, аби просканувати зміни в його силуеті. Нерішучість, якою він зустрів мене на порозі цієї кімнати, замінила боязка цікавість.

— Невже це…

— Це Фауст, Щербо. Об’єкт 122 з проєкту «Контролер». Наскільки мені відомо, єдиний вдалий зразок надлюдини, який ми змогли вивести у Х5. Точніше, я зміг. Він був моїм піддослідним.

— Не бери на себе надто багато, вчений, — кажу я. — Зараз ти створюєш враження людини, яка здатна вивести хіба останні здорові клітини з печінки, а не істоту мого рівня.

Двупалов починає сміятися.

— Ти точно моє творіння! Сильний, розсудливий, холоднокровний, ще й зарозумілий. Як ти живеш поміж людей? Вони ж наче дрібні комахи порівняно з тобою.

Згадую полуденців, що лишились на Дикому. Достойні діти Його, аж ніяк не дрібні комахи.

— Не ображай моїх братів.

— Братів? — дивується Двупалов. — Чекай… ну звісно! Вони додумались під’єднати тебе до «Моноліту»! Геніальне рішення! Я й сам би до нього дійшов, але не був певен, чи варто марнувати такий потенціал на примітивний культ.

Його щире захоплення збиває з пантелику. Коли я вирішив навідатися до свого творця, то очікував зовсім іншої реакції: переляку, цікавості, банального здивування, але не радості з приводу того, що його проєкт виявився вдалим і завітав до нього на своїх двох.

— Для тебе я просто потенціал? — питаю я. — Ти прирік мене на пекло, Двупалов. Знаєш, як це, коли руйнують твою ДНК? Коли судоми скручують тіло? Коли мозок палає, наче от-от вибухне? — Машинально піднімаю вказівні пальці до скронь, в яких починає пульсувати фантомний біль. — Уявляєш, що таке прокинутися сліпим і паралізованим, нездатним покликати на допомогу, бо язик припнутий до піднебіння кисневою трубкою? Я приходив до тями прямо у капсулі та захлинався тим киселем, в який ти мене запхав.

— То ти все пам’ятаєш…

— Не все. Найяскравіші моменти. І ті довго ховав від самого себе. Не міг повірити, що це мої спогади. Що я дійсно це пережив. З твоєї подачі.

Двупалов сахається від руки, якою я вказую в його бік. Боятися власного творіння — хіба це не найкраща відплата за гріхи кожного вченого в Зоні?

— Я врятував тебе, Фаусте. Бачив би ти своє тіло після падіння з Дуги. На тобі не було живого місця. Вони хотіли лишити тебе помирати, списати як невідповідний матеріал. Але я наполіг. Вмовив хірурга зібрати твої кістки наново і почав експеримент, не чекаючи, поки вони зростуться. Сподівався, що біоматеріал мутантів зробить свою справу, — і не дарма. Ти вижив, та ще й став чимось набагато більшим, ніж людина.

— Не удавай, що це був альтруїстичний акт для порятунку людського життя, — кажу я, обходячи кімнату. Затхла комірка, просочена духом горілки, давить на мізки не гірше за тісні приміщення лабораторії Х5, в яких мене колись тримали. — До мене ви вбили там десятки піддослідних.

— Без цього ми ніколи не створили б тебе, Фаусте. Наука і прогрес завжди йшли, йдуть та йтимуть поряд з антигуманними методами. Мораль гальмує розвиток — це ми мали нагоду спостерігати протягом історії.

Не мені засуджувати Двупалова за безжальність, коли мої плани також її передбачають. Світ не змінити без поту і крові. Тож в подіях десятилітньої давності мене цікавить інше.

— Чому експеримент пройшов вдало саме зі мною?

— Якби ж я знав. Ти був одним з сотень людей, яких нам привозили… гм… не найлегальнішим способом. Але став першим і єдиним контролером з людською свідомістю. Щось таке в тобі було. Щось особливе. Але що саме?..

Двупалов задумується, ковзаючи порожньою склянкою по поверхні столу. Схоже, звичка випивати щохвилини життя не дає йому спокою навіть зараз.

— Якби я міг дослідити твій організм тепер…

Я криво усміхаюся.

— Жоден з вас більше не торкнеться моєї шкіри, вчений.

Він киває.

— Звісно, звісно. Я розумію твоє небажання довіряти тому, хто колись познущався з твоєї природи. Пробач мені цю недоречну цікавість. Я так чи інак все одно не зможу провести жодних досліджень — тут немає потрібних приладів.

— Чому ж, професоре? Ми можемо виміряти його псі-поле. Це вже більше, ніж нічого. — відгукається Щерба в мене за спиною. 

Я встиг забути про його присутність. Повільно повертаю голову на звук.

 — Для цього нам не потрібно вас торкатися, — на всяк випадок уточнює він.

— А це гарна ідея, аспіранте. Не дарма мене об’їдаєш. Іноді від тебе є користь. — Двупалов, хитаючись, підводиться з-за стола. — Фаусте, ти не будеш проти? Вшануй старого, тобі це анічогісінько не буде коштувати.

Я не заперечую. Поки вони не переходять межу, я готовий їх трохи розважити.

Вони щось перетягують і в процесі бурмочуть під ніс, точно як Лодочка, коли займається справами в бункері.

— Сюди, сюди став, Щерба. І не роби таких різких рухів, бо ця бандура полетить на бетон. Будеш мені винен до самої могили.

— Вашої, професоре? 

Двупалов шикає.

— Теж мені розумник. Запускай.

Я не відчуваю цей пристрій. Він покликаний поглинати енергію, а не продукувати її у простір, тож для мене він в сліпій плямі.

Натомість бачу силуети двох вчених. Час від часу вони схвильовано озираються, наче очікують, що я вирішу атакувати. Можливо, я й виглядаю людиною, але для них я небезпечна істота, від якої варто чекати чого завгодно.

— Можеш ще раз створити той слабкий псі-вплив, яким змусив мене впустити пляшку? — нарешті просить Двупалов.

Обидва вчених стоять з боків від невідомого пристрою, на достатній відстані, аби невелике псі-поле їх не зачепило.

Напружую мозок, за звичкою рухаю пальцями, хоча зараз в цьому немає потреби. Навколо голови виникає ореол з білого шуму, який чутно лише мені й хіба що датчикам пристрою.

— Дивовижно… — протягує Щерба, поки Двупалову наче заціпило. 

Той дивиться на прилад, наче узрів в ньому новий сенс життя. Можливо, так воно і є.

— Настільки рівне й плавне поле, — нарешті каже він. — Зазвичай у мутантів ми фіксували хаотичні хвилі, а тут… Ти витвір мистецтва, Фаусте.

Мені це лестить і водночас зачіпає щось у душі. Чи не кожне дитя бажає почуватися особистістю в очах батьків? Бути для них не просто гордістю, а перш за все людиною з власними думками, поглядами й прагненнями. Але як дивно очікувати чогось подібного від вченого, для якого я був і є лише піддослідним кроликом.

— Тепер я б хотів виміряти спрямоване псі, проте для цього нам потрібне обладнання в іншій кімнаті, а ще доброволець, який не боїться легкого головного болю після експерименту, — з недоречним захопленням оголошує Двупалов. — Щербо, проасистуєш?

— Пропонуєте підставитись під контролерську атаку? Ваші антигуманні методи поширюються вже й на колег, професоре?

— Не хвилюйся, ми тебе захистимо! — Двупалов зривається з місця й чалапає до шафи, з якої щось дістає під тихе скляне бряжчання. Ще одна пляшка з пійлом на кшталт тої, що я змусив його розбити? 

— Шукав оселю геніального вченого, а знайшов горілчаний завод, — коментую я.

— Ти не розумієш! Ніхто не розуміє, — бурмотить Двупалов, — а це взагалі-то революційний продукт! От був би я досі при посаді, подав би його на реєстрацію. Бо жоден — чуєте? жоден! — до мене не додумався вставити артефакт у самогонний апарат. А я зробив це та отримав справжнісінькі ліки проти псі-випромінювання!

Мабуть, варто радіти, що після звільнення Двупалов займався лише такими експериментами, але все це звучить занадто абсурдно. Як і подальші вмовляння асистента вжити самогон як захист від мого впливу.

— Ви випробовували його в дії? — знервовано питає той.

— Звісно! Щоправда, зі штучно згенерованим псі, але сила Фауста діє м’якіше, тож не хвилюйся ти так, аспіранте.

Чую ляск відкоркованої пляшки й важке дихання Щерби, який насилу зробив кілька ковтків отруйного пійла. Його сяйво в ноосфері стає нестабільним. Тьмяно переливається, ніби запрошуючи потягнути за ниточки.

— Ходімо до нижнього рівня лабораторії. Там є потужніші вимірювачі, ніж це допотопне барахло, — бурмотить Двупалов.

Прямую за ним сходами, на яких вчений пропонує свою допомогу. Відмовляюся. Чужі дотики мені огидні, а тим паче в такому місці й від цієї людини. Далі проходимо велике приміщення, в якому від кожного кроку котиться луна, і нарешті опиняємося в кімнаті, повністю захищеній від зовнішнього впливу. В ній мене наче відрізає від усіх чуттів: ані звуків, ані псі-хвиль, ані звичних енергетичних відгомонів, що вказують шлях. Повна темрява. Жодних орієнтирів.

Як у той день, коли змовк Моноліт.

— Фаусте, тобі потрібно спрямувати псі на Щербу, як ти робиш, коли хочеш взяти когось під контроль. — Він не питає, чи я це роблю, а констатує. — Але хай цей потік буде слабеньким. Мені потрібно лише зафіксувати його, потужність випромінювання не важлива.

Настанови Двупалова змушують відчувати себе лабораторним щуром. В голову лізуть спогади, які я завжди вважав лише снами.

«Давай-но, Фаусте, ти зможеш! Здивуй їх всіх!»

«Ще один день наших з тобою спроб опанувати…»

«Ти не такий, як інші мутанти. Я доведу це.»

«Тобі подобається поезія?»

Я стільки разів чув цей голос у мареннях, що вже й не чекав почути його наяву. 

«Фаусте, ти з нами?»

Я не одразу розумію, що остання фраза прозвучала насправді.

Киваю.

— Я вийду до панелі управління, а Щерба лишиться поряд, добре?

Двупалов шаркає повз мене і зникає за непроникною стіною. Втрачаю його з поля зору.

— Можеш починати, — чую я менше ніж за хвилину.

Напевно, ніхто з вчених мені б не повірив, але я ненавиджу застосовувати здібності контролера. Вони дають владу над живими істотами — настільки велику, що можна втратити самого себе. Приємніше надихати людей словом і вести за собою без примусу. 

Проте було б брехнею сказати, що я уникав використання сили у потрібні моменти. А такі моменти наставали достатньо часто, аби створення псі-поля увійшло у звичку. За півтора десятиліття ця дія стала не набагато складнішою за дихання, хоча й досі вимотує організм. Іноді аж до головного болю і носових кровотеч.

Тож і зараз я без особливих зусиль концентрую енергію в уявній точці, підбираю її лівою рукою та жбурляю у Щербу, наче жменю піску. Пам’ятаючи прохання Двупалова, лише злегка торкаюся сяйливих «ниток», з яких зіткане його тіло. У звичному бою я б схопив їх та порвав на шматки, позбавляючи істоту захисту. А тоді взяв під контроль. І жодна псі-блокада не змогла б мене зупинити.

— Зафіксував! Чудово! Фаусте, будь ласка, затримайся ще на хвильку, я хочу перевірити залишкові псі-хвилі.

Щерба помітно хитається, але цілком при собі. Він відсахується від запропонованої руки та повільно бреде попід стіною до виходу. Гарна акторська гра. Людина, яку ледь-ледь зачепило псі, так не проводиться.

— Ну що? Живий? — питає його Двупалов на виході. — А я казав, що горілочка діє! Товар вищого ґатунку, шкода, не всі готові гідно за нього платити… — бурмотить Двупалов все тихіше, поки аспірант стогне та вголос проклинає ідеї професора.

Далі розмова стишується настільки, що навіть мого загостреного слуху недостатньо, аби розчути її суть, аж поки з Двупалова не виривається гнівний викрик:

— Ні, Щербо! Я не дозволю знову це з ним робити!

Інтуїція підказує, що щось не так, а серце гупає, коли я кидаюся до виходу з кімнати й ледь встигаю перехопити двері. Різко штурхаю їх на аспіранта і здіймаю руку, поки він не встиг відреагувати. Тепер не стримуюсь — максимальний рівень псі, на який я здатний, вдаряє по його свідомості, змушуючи коритися. Тепер він — маріонетка, що висить на ниточках між моїми пальцями.

— Що він збирався зробити? — запитую я Двупалова.

— Зачинити кімнату і спровокувати тебе на викид неконтрольованої псі-енергії. Я б не дав йому цього зробити, Фаусте.

Смішно і боляче від розуміння, що сам Двупалов цього не зробить тільки через страх переді мною — своїм творінням. Чотирнадцять років тому його нічого не зупиняло.

 — Ви, вчені, вважаєте, що здатні спіймати бога за бороду. 

Підходжу до Щерби, повільно рухаючи пальцями. Той встає по струнці й простягає долоню, в яку я вкладаю свій пістолет. 

— І декому з вас це дійсно вдається. А от зазирнути в очі цього бога — це вже зовсім інше. Ви уникаєте цього. Вас підводить звичайний людський страх. Його неспроможні подолати навіть найкращі з вас, і це — демонстрація того, що людство ніколи не вийде за межі власних страхів. Саме тому ви намагалися створити таких, як я. Бо ми інші. І страхи маємо інші. 

Стискаю в руці уявний пістолет — і Щерба робить те саме, але зі справжнім. Підводжу руку до скроні — аспірант повторює рух. Кладу вказівний палець на примарний курок і…

— Будь ласка, Фаусте… — шепоче Двупалов. — Не треба. 

Клац.

Куля з глухим звуком прошиває мізки потенційно видатного вченого. Якщо і були в них чергові ідеї про покращення світу, то вони залишаться кривавою плямою на бетоні.

Чую тихий зойк Двупалова. Підбираю ствол і повільно повертаюся до його фігури, яка наче зіщулилася ще сильніше.

— Я розчарував тебе, батьку? — Губи розтягує крива усмішка. — Чи саме цього ти й очікував, коли мене створював?

Той хитає головою, наче в намаганні відігнати марення. Невже відчуває псі-поле? Навряд. Його пійло з аномальним компонентом давно заглушило всю чутливість.

— Мені треба випити, — заявляє він нарешті. — Складеш мені компанію?

Двупалов веде до сходів, але більше не пропонує допомоги. Після того, що сталося, навіть дивно, що він досі не втік в якусь псі-непроникну кімнату.

— Не буду брехати, я б волів, щоб ти не чіпав Щербу, — каже Двупалов, коли сідає за стіл з новою пляшкою горілки, яку підібрав десь дорогою. — Але він сам винен. Я попереджав його, що не варто загравати з мутантами, а він ледь не совав голову в їхні клітки. От і поплатився.

Мене не дивує легкість, з якою Двупалов прощається зі своїм асистентом. Впевнений, так само він списував і своїх піддослідних.

— Ти, Фаусте, перший, кому я не пропоную зі мною випити.

Він каже це так, що я розумію: розказувати про це комусь не має сенсу. Все одно не повірять.

— Уявлення не маю, як цей продукт подіє на контролера. Він же захищає від псі, а ти…

Двупалов відпиває прямо з пляшки.

Намацую стілець і сідаю навпроти. Кладу пістолет на стільницю. Мабуть, той заляпаний кров’ю — треба буде віддати Хорсу, аби почистив. Під руку підвертається пачка цигарок. Без дозволу виймаю одну і прошу Двупалова підпалити.

— Таке досконале створіння і курить таку гидоту… — бурмотить він, але все-таки чиркає запальничкою, а затим підпалює сигарету й для себе.

Кілька хвилин сидимо, пускаючи дим до низької стелі. Він застилає кімнату, згущаючи тишу, аж поки її не порушує сп’янілий голос Двупалова:

— Ти пам'ятаєш щось про період реабілітації в Х5?

— Майже нічого.

— А я пам’ятаю. Ти рухався, міг робити прості дії, але не розмовляв і вперто не реагував на мої спроби тебе розговорити. Колеги в один голос переконували, що твій мозок невідворотно пошкоджений, але я не здавався. Не здавався, аж поки вони не урізали фінансування і не перевели проєкт під керівництво МОСТу. Я не вписався в їхню когорту світил науки, щоб їх чорти побрали.

Він з гіркотою зітхає і знову підносить до губ пляшку. Після ковтка продовжує свій сумний монолог:

— Вони бачили в тобі лише об'єкт під номером 122, який належить утилізувати в разі невдачі. Я ж провів з тобою занадто багато часу, аби впевнитися, що ти залишився людиною, Фаусте. Як же в тебе змінювався вираз обличчя, коли я читав вголос свої улюблені твори! 

Ще одна павза, аби зробити ковток. Цікаво, скільки він здатен випити, перш ніж звалиться під стіл?

— Знаєш, як ти отримав своє ім’я?

Хитаю головою. Вперше його до мене промовив Моноліт, але ніхто ніколи не казав, чому мене звуть саме так.

— Це я тобі його дав. Сьогодні ти декламував Гете. Навряд ти згадаєш, але саме його я читав, коли ти вперше глянув на мене своїми білими зіницями з таким усвідомленим виразом, наче зрозумів, про що йдеться в рядках. Саме в той день я назвав тебе Фаустом. Як доктора Фауста — героя цієї п’єси.

В голові нерішуче рухаються спогади, помережані картинками з минулого життя. За роки практично повної сліпоти вони перетворилися на туман з нечіткими обрисами. Я майже забув, що таке кольори й здатність бачити повні образи. Чи не все в моїй пам'яті — це звуки й голоси.

— Ти питав мене.

— Саме так. Я спитав, чи не назвати тебе Фаустом, а ти кліпнув, наче хотів ствердно відповісти, але не знайшов на це сил. Жоден з мутантів, яких ми вивели в Х5, не отримував імені. Ти перший і єдиний.

— Бо людей під кодовими номерами не так шкода? — питаю я під незадоволене гмикання Двупалова.

Їх легше списати або розчерком в документі відправити на нове коло лабораторного пекла. 

Моноліт робив те саме: забирав імена. Саме тому брати вигадували один одному нові — аби писати їх на могилах. Аби скорбіти й промовляти за них молитви.

Вони приходили до мене й приносили свічки. По одній за полеглого. Ножами видряпували кожне ім’я на дошках, з яких складався вівтар біля цвинтаря. Пошепки повторювали їх, аби не забути. Але єдиним, хто міг запам’ятати назавжди, був я. 

Я досі бережу їх у пам’яті.

— Бо все мало бути під грифом секретно. — Відвертає Двупалов від роздумів. — Ми замітали сліди так ретельно, як тільки могли. Всі особисті речі та документи піддослідних відправлялися в піч.

— У мене були якісь документи?

Сам не знаю, нащо розпитую. Таке людське і давно забуте бажання мати приналежність у соціумі. Таке безкорисне, що зводить щелепу від огиди до себе.

— Я бачив твоє водійське посвідчення. Недовго, правда, лише кинув оком, коли медсестра витягла його з кишені. Встиг роздивитися ПІБ, але не більше.

— І ти запам’ятав його?

Важко повірити, що блискучого вченого хвилювало, як звуть живий матеріал на операційному столі.

— Лише ім’я. Хочеш його дізнатися?

Знизую плечима. Не маю жодної прив’язаності до минулого — воно занадто пошматоване. Складно відчувати щось до уривків спогадів, отруєних митями нелюдського болю. Але цікавість бере своє:

— Це не має жодного значення, але кажи.

— Станіслав.

— Станіслав… 

Прокручую ім’я на язиці, відчуваючи його чужорідність. Якщо я колись і відгукався на нього, то був зовсім іншою людиною. І насамперед людиною.

— По твоєму обличчю бачу, що це ім’я тобі не подобається.

— Воно з минулого, — кажу я. — А мене цікавить майбутнє.

— І яке ж воно, Фаусте? Твоє майбутнє? 

Він питає з щирою цікавістю. А цікавість породжує спокусу розповісти про плани. Я стримуюсь, адже навіть наскрізь пропитий старий, що скоро обросте склотарою у відсирілому підвалі, здатен наробити біди, якщо не втримає язика.

— Я буду тим, хто подарує щастя всім у Зоні, — відповідаю я те єдине, що не викаже нічого конкретного, але точно йому сподобається. Не помиляюся.

— Чудове прагнення. Прекрасне. Хоча боюсь, що іншим твоє розуміння щастя може і не сподобатись. Але кому як не створінню Зони вирішувати її долю, а?

Наче прагнучи випити за це, він знову прикладається до пляшки та посміюється від якихось власних думок. Момент, коли варто йти з-за стола. Аж тут Двупалов затихає і неочікувано каже:

— Пам’ятаю страх у твоїх очах. Я тоді вперше ввів тобі біоматеріал. Ти ненадовго прийшов до тями та глянув так, що в мене серце защемило. — Він кладе долоню, помережану сотнями тонких ліній, на груди. — Переляканий і загнаний погляд людини, яка розуміє, що не вибереться звідти живою. Або принаймні самою собою. Ви ж всі чули байки про вчених, так? Тож розуміли, що відбувається.

Відкидаюся на стілець. Цей старий вміє зацікавити. Навіть під градусом напрочуд вправно складає фрази.

— Ти був не першим моїм піддослідним, Фаусте, але знаєш, більше ніхто не дивився так. Я ще довго бачив цей погляд у снах і мріяв лише про одне: щоб ти більше ніколи не відчув такого жаху. Щоб ти більше не боявся.

— Я не боявся. Моноліт забрав страх.

Двупалов зітхає.

— Ти ж вірив у нього по-справжньому, так? Твій мозок невразливий до псі-впливу, тож С-Свідомість знайшла інший ключ до твого розуму — обіцянку вознести тебе над усіма іншими. Мед для вух зламаної людини. І в цьому винен я…

— Невже нарешті каєшся в скоєному?

— Ні, ні. Ти не зрозумів. Я винен в тому, що покинув тебе. Лишив на поталу тим шакалам. Я мав бути поряд, але моя бісова гордість… Мені шкода, Фаусте.

Киваю, приймаючи це своєрідне вибачення. Мабуть, більшого й годі чекати.

Намацую пістолет та встаю. Обходжу стілець, аби засунути його назад під стіл. Двупалов спостерігає, але не зупиняє.

— Мої двері завжди лишатимуться відкритими для тебе, — каже він. — Заходь провідати старого.

— Ми більше не зустрінемося. — обіцяю я. — Батьку.

На виході з лабораторії зустрічає вечірня прохолода. Туман миттєво осідає на відкритих ділянках тіла, змушуючи щулитись. Порушена мутацією теплорегуляція не рятує від мжички та сирот на шкірі.

Фома від нудьги міряє територію кроками. Перш ніж до нього підійти, я відпускаю ілюзію.

Через якийсь час вона розчиниться, і Двупалов знайде Щербу живим і здоровим. Хіба трохи не в собі. Його мізки прийдуть в нормальний стан за добу або дві, і старий знову матиме асистента та вільні вуха для п'яних історій. Було б жорстоко забрати в батька його нову іграшку. Як-не-як він подарував мені друге життя.

— Цікаво, що він робитиме після цієї зустрічі, — міркує Фома.

— Житиме, — кажу я.

Адже життя — це все, що у нас є. Яким би поганим воно іноді не здавалось.