Work Text:
«— They're losing their leaves.
— What?
— The trees.
— So? That happens every year.
— Oh, not here. It's always the same here.
— Is it bad that they're losing their leaves?
— When things change here, it's usually bad.
— Well, if it's never happened before, maybe it's good.»
Ethan to Victor, s2e7
Вкотре сидіти перед вікном, виглядати на вулицю, вдивлятися в силуети сусідів та їхніх дітей — це за останні роки вже перетворилося на певний ритуал. Один із сотень, котрими тепер він змушений заповнювати своє нікчемне існування.
Влітку пізно темнішає, у нього на підглядання за чужими життями є ще багато часу. Сутінки ще нескоро вкриють вулиці, сховають усіх мешканців у темряві та подекуди загориться світло в кухнях чи вітальнях будинків навпроти.
Кришка з пляшки занадто вперта, не хоче злітати від доторку, навіть доводиться витягти запальничку, щоб добратися до пива. Від алкоголю подекуди стає легше, — бреше він собі. Як і в багатьох моментах раніше брехав, так і зараз. Але це дозволяє хоча б на кілька митей забути чи принаймні вважати, що забув, сповільняти хід думок, щоб вони так не метушилися в голові, а ледь скреготіли, не кричали на нього, що він марно сидить тут, коли треба було давно… Треба було давно. І поліція, і всі лікарні, і всі знайомі, і друзі, і колеги, і ще бозна-хто. Але ж по факту ніхто й ніколи не говорив, що їх бачили, добре, хоч не казали, що вони — витвори його хворої уяви.
Він сміється, чухає скроню дулом пістолета, сміється, і знову п’є. І вже не рахує, яку саме банку заливає в себе — у цьому нема сенсу, як, власне, і в його існуванні — це вже давно не можна назвати життям.
Детектив Ернандес, той, кому за кілька тижнів марних спроб знайти його сім’ю стало до снаги розколупати все їхнє минуле, а потім врешті-решт перепросити за вчинений безлад, сьогодні помер. Ханна, дружина детектива, зателефонувала за три години після оголошення смерті, та перепросила, що її чоловік більше його не навідає.
Він підіймається, нетвердою ходою підходить до вікна та впивається руками в пусте підвіконня. Квітів більше нема, квітів давно нема, років може двадцять, він від них втомився десь за місяців п’ять, але це єдине живе, що лишилося в домі від неї, тому він знову і знову намагався підтримувати ілюзію колишнього життя. Певно, так уже йому на роду написано — не мати поруч нічого живого.
Сміх дряпає горлянку. Перші роки були ще надії, вони спочатку горіли, випалювали його із середини: а що, як Міранда та діти кудись поїхали та з ними щось сталося? Що, як хтось їх перестрів, вкрав машину, викинув тіла в лісосмузі чи то ще гірше — затяг у якесь місце, звідки не можна втекти? Але надія на те, що вони живі — оце пекельне безсовісне створіння випалювало все, чого торкалося. Якби не прискіпливий детектив, що вирішив, ніби він дійсно міг вбити дружину та своїх дітей — мабуть, Генрі б давно пустив кулю собі в скроню. Ернандес не давав йому продиху, майже кожен день приходив, питав, крутив, закидував версіями, від яких надія сильніше розгорялася, поки остаточно не випалила все живе. І після чергового помилкового опізнання…
Сусіди повертаються додому. Сусіди із сім’ями, по цій вулиці немає родини без дітей, скільки б не проходило років. Й оцей гамір що вихідні, галас, шум та навіть дитячий сміх — чергова частина вправної ілюзії відкладеного та зачиненого в темному підвалі його власного життя.
А може Ернандес і не повірив йому. Може просто прикинувся, бо міг чи сподівався, що колись він розколеться та розкаже, як їх усіх вбив, з’їв та рештки закопав. Чи закопав, а потім з’їв, хто там знає, на що спроможний пришелепкуватий п’яничка?
Чи не п’яничка? А тоді, до всього цього, він взагалі пив щось міцніше кави після того, як вони з Мірандою захотіли дітей?
На секунду мерехтлива думка лунає надто голосно в затуманеному розумі, але так само швидко згасає. Усе згасає, усі, кого він знав, навіть ті, що тепер при зустрічі ніс до носа його не бажають впізнавати, — рано чи пізно теж згаснуть, чи зникнуть, це вже нова істина життя.
Він інколи дивиться на себе в дзеркало, а звідти споглядає дещо інше, аніж те, до чого він звик. Людина нібито й схожа на нього, нібито й він, але щось у тій людині не те, наче моргає повільніше та повертає голову не в ті сторони. Принаймні так Генрі ще відкараскується від гидкої думки та очевидного доказу того, ким він став.
Він знову дивиться на пістолет, розглядає дуло, прикидає, як правильно його прикласти — до скроні чи до підборіддя? Як швидше від цього всього втекти? Тремтячі пальці нагрівають спусковий гачок, здається, треба ще якась хвилина чи секунда — і все нарешті скінчиться; як там, десь за обрієм, є рай, або чистилище, або ще яке місце для сортування новоприбулих душ, то він нарешті взнає, що сталося з його сім’єю.
«Або ні», — шкіриться відображення в екрані телевізора.
— Або ні, — тупо повторює він за ним, відчуваючи, як сильно трясуться плечі від надто довго та далеко запханих сліз.
У кімнаті порожнього, у кімнаті тихо, тільки настінний годинник з вітальні та старий холодильник із кухні є не мовчазними свідками його чергового приниження.
Він на це заслужив.
Від повторів цієї мантри не стає легше чи краще, від знання, що це правда, серце не менше болить. Він впивається руками у волосся, стискає його так сильно, наче це допоможе.
Допоможе ото куля в голову, це єдині його ліки, це те, що спинить, змусить совість затнутися, а нажахані думки влягтися в останній раз.
При всій своїй боязливості, усіх недоліках, на один-єдиний ривок має вистачити сил. Не забракне волі зробити те, що треба було вже дуже, дуже давно.
Він підносить револьвер до скроні та натискає гачок.
***
«Це, мабуть, пекло», — вирішує він сам для себе, коли стоїть перед дверима єдиної в місті, але все-таки замкненої, забитої дошками церкви. Ні тобі псалмів на білбордах, ні місцевих навіжених, що пророкують найскоріше пришестя бога чи Христа.
«Панотче, а я вчора вмер», — хотів він поділитися зі священником цією дивовижною новиною, розказати, що таки йому вистачило сміливості вистрілити собі в скроню і навіть відчути пекельний біль, що тривав не так вже й довго, як кажуть у Біблії, але… Але ні тобі святого отця, ні чортів зі смолою, казанами та вилами. Просто новий день, нова дата в газеті на журнальному столику, котру він роками не чіпав та ніколи навіть не купляв — можливо, Міранда тоді, в останній свій день десь узяла й поклала, і ця штуковина оновлюється, не рушаючи з місця вже який рік.
Газета міняється?..
Думка шкребеться десь там, де мала б бути куля, виловлює спомини серед хаосу, що оселився в його голові. Так, газета міняється, дивно, що вчора він цього взагалі не пам’ятав. Як і не пам’ятав, що церкву закрили, і що чолов’яга навпроти, який чекав на своїх всиновлених дітей, котрі все обіцяли, але вперто не їхали додому — Сара та, здається, Нейтан, — поїхав із його вулиці геть.
Генрі знову йде звичною дорогою повз алкомаркет, знову бере упаковку пива із шести штук — як не дивно, ціна тут стільки років незмінна, як за це не любити Камден. Генрі знову розглядає вулиці та не впізнає знайомі місця чи людей. Неначе за одну кляту ніч тут усе помінялося, додалися гірлянди, неонові вогники, вивіски та на диво надто пласкі телевізори. Він звідкись знає головне правило: бачачи щось незвичне, не варто ставити дурних питань.
Дурні питання все-таки наздоганяють його, поки ноги самі несуть додому. Дурні питання гризуть його, коли він тремтячими руками відчиняє замки: а чи треба закрити очі, щоб не виблювати від вигляду власного мозку на стіні?
Але в кімнаті тихо, спокійно, без усіляких дивних негараздів. У кімнаті панує старий стиль, давні роки, котрі зовсім не в’яжуться з тим, що зараз розквітло в центрі міста. Він мовчки важко сідає на диван і звично дивиться у вікно.
У голові шумить, майже так, як і коли він вдало заливає горе. У голові дзвенить, наче щось у середині металеве тягнеться до чогось з іншим полюсом. Пістолета на столику нема, як нема й у сейфі, під раковиною чи в духовці. Речі інколи міняються місцями, буває, втішає він себе, знову сідаючи навпроти вікна. Газета майорить новою датою, таку він ще не бачив. І завтра не побачить, попри те, що не чіпатиме її взагалі.
Сміх поривається з грудей, виходить, наче кволі хмаринки теплого повітря в зимову пору. Коли тут востаннє була зима чи осінь, хотів би він знати, але не знає. Не пам’ятає, не знає, і навіть не думає про те, чого в усьому цьому логіки взагалі нема. (Хоча, звісно, знову собі бреше — щоб воно не було, цю думку виїсти нікому ще не вдалося).
— Це просто поганий день, — говорить він сам собі, але так, щоб стіни знали — голосу його досі ніхто не позбавив. І він не сильно чекає на відповідь від когось у цьому пустому будинку, але було б непогано дізнатися, що ти не зовсім поїхав стріхою та може не один.
Все-таки на стіні щось є, розуміє він, коли надто довго вдивляється в маленьку червону цятку, що майорить на стику двох полотен шпалер. Перша пляшка слухняно стрибає в руку, сьогодні не вимахується, відкривається за пару секунд. Нігті дряпають, рвуть, тягнуть вперті кляті шпалери, колір яких його бісив усе життя, нігті намагаються хоч щось робити корисне за всі прогавлені роки — здирають нікчемний папір у квіточках, і Генрі мовчки, хитаючись, ледь відходить до набридлого дивану, того самого, де він себе знайшов кілька десятків років тому в порожньому й холодному, неживому домі.
«Віктор, Елоїза, Міранда».
«Ти їх не знайдеш».
***
— Поможіть! Люди! Благаю!
Його ніколи особливо не цікавили перипетії чужих життів, він ніколи не влазив до інших ні з порадами, ні просто так, ніколи не відкликався, як хтось вздовж по вулиці теж починав кричати після заходу сонця, благаючи про допомогу.
І тому він зовсім не здивований, що на нього тільки дивляться крізь фіранки, а не поспішають рятувати.
На вулиці так спекотно, наче хтось весь цей світ помістив у духовку.
— Вони їх вкрали! Мою родину викрали! — кричить він, не жаліючи легені, і сам розуміє, що не зможе дати відповіді на питання, хто це зробив і чому.
Люди просто дивляться на цей безплатний цирк, люди просто відвертаються, навіть ті нові, що зайняли місце в будинку, де колись жив невиліковно хворий хлопчик, котрий так і не дочекався повернення мами з бажаною машинкою, про яку той Тіммі чи як його там довго просив.
Генрі зривається з місця, сідає у свій змучений роками б'юік і витискає з того все, що тільки може — бруківка шкряботить під колесами та поштова скринька, на якій колись було їхнє прізвище, осиротіло летить у сусідській живопліт.
Він має звідси поїхати, має втекти, тут тільки смерть, тут смерть ходить попід вікнами, вона полює на них, обираючи нові жертви, так само як колись обікрала його сім’ю.
Обікрала?..
Попри миготіння на панелі приладів, дивні рухи стрілок, він на максимальній швидкості летить до виїзду з міста, і десь на п’ятій хвилині відчуває, як повітря знову знаходить шлях до легень. Він не знає чому, він не пам’ятає коли, але це вже було: і записи під шпалерами на стінах, і марні спроби зайти в церкву, і така ж марна спроба зникнути зі вкритого сонцем міста хоча б на один день. Але Генрі має спробувати, пам’ять розвиднюється не так часто, лише в його день народження та його дітей, з року в рік, наче хтось чи щось лишає останню соломинку або витончений шлях до знущання.
Генрі знову п’є, намагаючись втамувати свій біль, відчуваючи, як дещо холодне повзе вниз по його щоках.
— Я ніколи не здамся, чуєш, ти, потворо! — кричить він, вказуючи шийкою пляшки в небо. — Я поверну собі свою сім’ю, ти, мстиве падло!
І якби пам’ять була б трохи краща, чи може варто було під шпалериною лишати більше пам’яток, то кляте дерево на дорозі не стало б йому на заваді.
Тільки цього разу машину перекручує в повітрі тричі, до того, як свідомість милостиво лишає Генрі в темряві серед уламків його власних кісток.
***
Вдома все зовсім по-іншому.
Колись він до дощечки розібрав свій дім, повністю, а потім спалив вщент.
І на ранок знову прокинувся у своєму ліжку під променями вранішнього літнього сонця та пам’ятав цю подію десь до половини на дев’яту — саме тоді він пішов на роботу в те літо, востаннє нагримавши на дітей, щоб вони прибралися в кімнаті та не стовбичили цілий день у телевізора.
А зараз він би усе віддав за те, щоб усі ці роки невідомо чого виявилися диким наркотичним сном.
Генрі оглядає кухню, вітальню — нові прилади та пристрої, новий телевізор у кутку. Що б не гралося з ним, воно дбає про нього, щоб він розвивався, як усі довкола — чогось сусіди не хочуть розповідати про свої жахи, лишень про рецепти та нові ток-шоу теревенять, наче це якось допоможе їхній зниклій рідні.
А в один із днів за всі ці роки — судячи з морди в дзеркалі, може зо 30 років пройшло, — він… Як же багато він спробував, й от нічого не допомогло. Думку про те, що ніщо й не допоможе, він відганяє від себе вже вкотре за цю годину.
Судячи з дати на газеті, сьогодні його день народження. І єдине прохання в нього до всесвіту та взагалі — щоб за все це, що він витерпів та вистраждав, йому дали один-єдиний шанс. Хоча й на це сподіватися марно.
Він збирається на роботу під дзеленькіт пляшок на дереві, він повертається з роботи під дзеленькіт тих самих пляшок, роздумуючи над тим, чи він колись дзеленькотітиме разом із ними.
— Забери в мене все, мені байдуже до всього, здери з мене шкіру, спали чи втопи — роби що хочеш, — шепоче він своїм колінам, сидячі на ґа́нку посеред ночі під акомпанемент пісень комах, поки в пам’яті ще жевріють не вигадані спогади, а це, дивне, причмелене справжнє життя. — Але дай мені можливість із ними хоча б попрощатися.
Йому відповідає лише гавкіт собаки десь вдалині та мерехтіння далеких зірок.
А на ранок у Камдені настає осінь.
І за тиждень, чи місяць, чи може рік — тут час минає зовсім по-іншому, то пришвидшується, а то повзе наче стара черепаха, — дивна жінка з ланч-боксом Віктора знаходить до нього дорогу.