Archive of Our Own ^beta

Блискавки, густі, як корені столітнього дерева, осявали небо сріблясто-білим світлом. Краплі дощу холодили гаряче, ніби від лихоманки, тіло. Цікаво, Безмежні можуть застудитися, якщо довго сидітимуть під крижаною зливою? Але один-єдиний дотик теплих м’яких пальців стирає це питання з буття світу. Темрява накриває, наче похоронний саван.

***

Морфей різко розплющив очі і часто задихав, намагаючись сфокусувати погляд на крихітній тріщинці на стелі. Різко відкинув ковдру, у якій, мабуть, заплутався уві сні. Двері в кімнату були зачинені, але з-за них долинали уривки чиєїсь розмови. Голос видавався дуже знайомим, але він ніяк не міг пригадати, кому той належав. А ще те, як він опинився у цьому місці, де щойно прокинувся. 

Прокинувся…

Безмежні цілком могли існувати без сну і їжі, хоч від останнього й не відмовлялися, особливо, коли доводилося мати справу з людьми. Чому ж він тоді мимоволі принюхується до звабливого запаху смажених оладок і якогось печива, що линуть з-за дверей? Він звідкись знає, що саме там, якщо перейти крихітний передпокій, знаходиться кухня. Знання це точно не його, але й чужим не видається. У ньому зараз наче існує дві особистості одночасно: Морфея-короля Марення й Морфея-людини, який з доброго дива не впізнає власну квартиру. 

З кухні знову пролунав дзвінкий сміх і уривок розмови, а Морфей нарешті згадав, кому цей голос належить. Леді Нуала, фрейліна королеви Титанії, правительки фейрі. Вона якийсь час була гостею в його палаці, а ще… Морфей був цілковито певен, що їх пов’язує щось іще, але ніяк не міг згадати, що саме. Він підтягнув ковдру, що вже почала була сповзати з ліжка й сів, роззираючись кімнатою. Але раптом його погляд упав на золотий обідок, що обкрутився навколо безіменного пальця на лівій руці. Він знав, що цей обідок означає. Вони з леді Нуалою одружилися, а він ні дідька про це не пам’ятає. Як і про те, коли вони почали жити в цій квартирі. 

З вулиці крізь прочинене вікно долинали уривки сварки сусідів поверхом вище, невпинний гавкіт чийогось пса й виття автомобільної сигналізації. Морфей ще раз кинув оком по кімнаті. Звичайна, людська. Найімовірніше, спальня. Біля вікна стіл, на якому стояв ноутбук і принтер, а біля них акуратним стовпчиком складені якісь папери. Над столом висіла поличка з трьома рядами книг. Частину авторів Морфей знав, ба більше, декому навіть сам підкидав ідеї для їхніх творів, але чому поряд із ними опинилися шкільні підручники з фізики, гадки не мав. Зверху на поличці лежали кілька наборів фарб та скетчбуків. Біля ноутбука стояло фото в скромній дерев’яній рамці. Морфей піднявся з ліжка, щоб роздивитися його ближче. На фото щаслива пара обіймалася на фоні лазурово-блакитного моря. Ні дати, ні підпису там не було. Гардероб теж особливої підказки не дав — Нуалині сукні, блузки й джинси, його сорочки, кілька краваток, штани, якісь повсякденні кофти. Морфей цілковито не пригадував, як і коли цей одяг з’явився в його житті. Можливо, Нуала зможе дати відповідь на це запитання. 

Морфей не помилився — за крихітним коридором розташовувалася така сама невеличка кухня. Схоже, в цій квартирі в усьому робили ставку на мініатюрність, від чого вона скидалася на ляльковий будиночок. 

— Доброго ранку, — привітався Морфей, спираючись на одвірок і склавши на грудях руки. 

— Доброго ранку, — заусміхалася у відповідь Нуала. — Ти якраз вчасно, сніданок майже готовий. 

Вона вимкнула плиту й поставила на стіл миску з гіркою свіжих оладок і дві тарілки з яєшнею й тостами. Принаймні, хоча б щось у цьому дивному дневі лишилося незмінним — знайома Нуалина усмішка, яскрава й світла, наче сонячний промінчик у похмурий день. 

— Чудово, — відгукнувся Морфей, теж мимоволі усміхаючись у відповідь, майже непомітно, самими кутиками губ, але Нуала, схоже, цей вираз одразу помітила. — Я тоді сходжу вмиюся й прийду. 

Насправді Морфеєві більше хотілося пересвідчитися, що в його зовнішності нічого не змінилося. Не те, щоб у нього на лобі виріс ріг, як у Пегаса, що охороняв двері палацу, чи щось подібне, але Морфеєві чомусь здавалося, що якась зміна таки має бути. Він клацнув вимикачем і зачинив за собою двері такої самої невеличкої, як і все в цій квартирі, ванної. Кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, поглянув на себе в дзеркало. На позір, ніяких змін і справді не відбулося: ті самі гострі вилиці й стиснуті в жорстку лінію губи; темне волосся, що знову неохайно розтріпалося й кілька пасемок стирчали в різні боки, ніби вусики-антени в жука. Навіть чорна кофта й такі ж самі домашні штани лишилися тими самими, що були на ньому під час його добровільного ув’язнення в Маренні. Морфей відкрутив кран, зачерпнув повні долоні води і плюснув в обличчя. Краплі зависли на густих темних віях, наче кришталево-чисті сльози. І аж тоді він побачив цю зміну. Завжди темні, як нічне небо, очі тепер сяяли сапфіровою синявою, що своїм кольором могла зрівнятися хіба з далекою-далекою глибиною чистої гірської річки. Морфей закрутив кран. Після шуму води тиша здалася оглушливою. Але зараз тиша була останнім, чого йому хотілося. Він витер обличчя та руки й вийшов, клацнувши вимикачем. 

Нуала у безформеній футболці з дивним квітчастим малюнком та коротких джинсах з підтяжками сиділа за столом, розмішуючи ложечкою каву з вершками у квітчастому горнятку. Поряд із нею стояла напівпорожня тарілка з недоїденим сніданком. Щось густе й важке повисло між ними, наче задушливе передгроззя. Морфей сів збоку, опершись спиною на стіну, і навіть не глянув у бік сніданку. Схоже, цього ранку шматок у горло не ліз жодному з них. Нуала нервово теребила в руках чайну ложечку, раз по раз зачіпаючи блюдце. Цей звук дратував, і Морфеєві хотілося притиснути рукою її долоньку, аби перестала дзенькотіти ложкою. Він навіть не ворухнувся. У голові роїлися тисячі запитань. 

— Чим вони змусили тебе розплатитися? — запитав Морфей напряму. Нуала проковтнула клубок у горлі й опустила погляд. Зробила крихітний ковток кави. Тягнула час. Морфей терпляче чекав відповіді. 

— Я не розумію, про що ти. — Нуала відставила горнятко й підняла погляд. 

«Феї не брешуть», нагадав собі Морфей і повторив питання:

— Милостиві. Чим вони змусили тебе розплатитися, щоб зараз ми сиділи тут, а не на моїх поминках? 

Пряміше вже не було куди, тож шансу викрутитися у феї не лишалося. Але вона все одно вперто мовчала. Теребила вказівним пальцем каблучку на безіменному. Золота, стилізована під квітку ромашки, з крихітними коштовними камінчиками, схожими на крапельки роси на пелюстках. 

— Я мусила щось зробити! — рівно, але з натиском промовила Нуала. — Ти цілком убезпечив своє королівство, зробив усе, аби воно існувало й після тебе, потурбувався про всіх, хто там живе, але не дав нікому навіть шансу потурбуватися про тебе! 

Морфей відчув, як горло стискають спазми. Він не звик приймати турботу й допомогу. Завжди все сам, сотні тисяч років, відколи перша істота на світі побачила найперший у своєму житті сон. 

— Чи ти гадав, що я сидітиму, склавши руки, бо тобі раптом забаглося вмерти?! — На останніх словах Нуала перейшла на крик, і Морфей побачив у її очах невиплакані сльози. 

— Є певні закони й правила… — почав він, але Нуала його перебила:

— Я в сраці мала ваші закони й правила! — Вона траснула долонею по столу так, що нещасна чайна ложечка зіскочила з блюдця й перекинулася. — З будь-якою істотою на світі можна домовитися, навіть із Милостивими. А вже що-що, а домовлятися й умовляти феї вміють найкраще. До того ж, ти сам підкинув мені цю ідею. 

Морфей здивовано витріщився на неї.

— Коли це я встиг? — вирвалося в нього. 

— Коли Титанія прикликала тебе за допомогою того кулона, ти сказав щось на кшталт, що тобі не можна покидати Марення через Милостивих. Я потім довго крутила цю думку, а тоді вирішила, що з ними можна спробувати домовитися. На щастя, вони не надто розумні в плані тонкощів власних угод та вміння маніпулювати словами. Щоправда, Літа Голл своїми дріб’язковими образами ледь мені все не зруйнувала. 

— Її теж можна зрозуміти, — заперечив Морфей. — У неї забрали того, кого вона любила найбільше. 

— Зі мною вона ледь не зробила те саме, — відрубала Нуала. — Тож і розумію її, як ніхто інший. Але на відміну від неї, я пішла до Милостивих шукати рішення своєї проблеми, а не скаржитися. 

Морфей мовчав. Не мав чого заперечити. Бо якщо ця маленька вперта фея змогла переконати навіть Милостивих, то куди йому було з нею тягатися? 

— То все ж таки, що ти їм запропонувала? — втретє повторив своє питання Морфей. 

— Час, — тихо відповіла Нуала. — Відтермінування виконання покарання за… — Вона запнулася, й Морфей безбарвним голосом продовжив:

— За пролиту кров родини. 

Нуала кивнула й додала:

— Для Милостивих п’ятдесят років — краплі в морі, а для людей — майже ціле життя. 

— І відлік пішов від…? 

— Піде від завтра. Завтра вранці ми не згадаємо, ким були до цього й будемо певні, що весь цей час жили, як звичайні люди. 

Нуала опустила голову й узялася знову мішати вже захололу каву. Морфей теж мовчав, не зводячи погляду з обручки на своїй руці. Літа Голл упевнилася, що її дитина в безпеці, й полишила свою помсту. Нуала зробила те саме — убезпечила те, що було найдорожчим для неї. Того, хто був найдорожчим для неї. 

Морфей стиснув Нуалину долоньку, відчуваючи, як від тепла його руки нагрівається золота ромашка. Фея підняла голову й ледь помітно усміхнулася. У її зелених, як густий ялиновий ліс, очах знову застигли крапелинки сліз. 

— Ти все зробила правильно, — тихо промовив Морфей. — І я вдячний тобі за це. Можливо, мені ще з самого початку варто було довіритися тобі, але коли кількадесят тисячоліть доводиться розраховувати лише на самого себе й виконувати всі обов’язки самостійно, важко одномоментно повірити в чиїсь добрі наміри. Мабуть, мені варто попросити в тебе за це вибачення. 

Нуала вивернула руку й переплела свої пальці з Морфеєвими. На її тонких губах грала спокійна усмішка. Грози не сталося — хмару понесло кудись убік. 

— Хто ще знав про цю твою авантюру? — поцікавився Морфей. 

— Твоя сестра, ясна річ, — взялася перераховувати Нуала. — Гоб Ґедлінг. Без нього було би важкувато облаштувати це все. — Вона обвела рукою кухню. З ложечки на стільницю впало кілька кавових крапель. — І твій батько. 

На згадку останнього Морфей смикнувся. 

— Але як? Ну, тобто… Він навіть мені, власній дитині, відмовився допомогти, а на твої умови погодився. Як тобі це вдалося? 

Нуала стенула плечима. 

— Можливо, спрацював мій дар переконання. Або ще щось, я не знаю. Головне ж, що погодився, правда? 

Морфей кивнув. 

Якийсь час вони просто сиділи мовчки, дивлячись одне одному в очі. Морфей осмислював почуте. Він ще там, у Маренні, здогадувався, що почуття Нуали до нього набагато сильніші, ніж вона могла б висловити. Власне, тому він її й відправив назад до фейрі — задля її ж безпеки. Але маленька вперта фея все одно зробила по-своєму. Морфей цінував її жертву, хоч йому й було важко її осягнути. Він слабо уявляв, як міг би хтось із Безмежних покинути все заради іншої чи іншого, погодитися забути власний народ і себе самих і стати звичайною людиною. Можливо, ця фея куди сильніша за нього, раз добровільно пішла на це. Морфей не був певен, що вчинив би так само, якби був на її місці. У цьому він був слабаком, бо для нього обов’язки завжди важили більше за почуття. Аж тепер він зрозумів свого брата. Шкода, що трохи запізно. 

— Я можу в тебе дещо запитати? — трохи несміливо озвалася Нуала. 

— Звісно, питай, — відгукнувся Морфей. Він відчував, як його огортає дивний спокій, ніби раптово, сама собою, вирішилася давня проблема, яка довго діяла на нерви. 

— Я не дуже перестаралася з оцим? Обручками, одруженням і всяке таке. Я просто подумала, що тобі на перший час буде потрібен хтось поруч, щоб адаптуватися й усяке таке. А чомусь нічого іншого придумати не змогла. Та й часу на вигадки було обмаль, доводилося імпровізувати.

Нуала тараторила на одному диханні, й Морфей ледь зміг вставити слово. 

— Я тобі вже казав і ще раз кажу, — терпляче, наче до малої дитини, повторив він, — ти вчинила правильно. І з одруженням у тому числі. Я не певен, що в такому стані зміг би довіритися комусь іще. І я радий, що поруч будеш саме ти. І не тільки на перший час, а й на всю решту теж. 

Морфей усміхнувся, відчуваючи, як на обличчі проступає полегшення. Нуала ж чомусь узагалі зашарілася, на її кирпатому носику й круглих щічках уперше стали помітними дрібні веснянки. Перед очима мигнула картина: Доля у своїй товстезній книженції читає, що цього разу Морфей отримав найкращу дружину з усіх можливих. Він підсунувся ближче й обійняв її, зариваючись носом у м’яке світле волосся, яке пахло чомусь ромашковим полем. Кутик столу немилосердно впивався між ребра, але Морфею було байдуже. Він був певен, що якраз частину їхнього подружнього життя Нуала продумала якнайточніше. 

***

П’ять років потому

Маленька дівчинка зі світлим маминим волоссям і синіми татовими оченятами тихо сопіла у своєму ліжечку, обіймаючи чорного плюшевого дракончика. 

Морфей нечутно згорнув книгу й поклав на стіл. Зменшив яскравість у нічнику й легенько поправив ковдру, прикривши дівчинці плечі. Поцілував у скроню й вийшов з кімнати, причинивши за собою двері. Нуала сиділа перед екраном комп’ютера й малювала нову картину на планшеті. 

— Що за історію ти малюєш цього разу? — запитав він, підходячи ближче й обіймаючи дружину за плечі. 

— Про маленьку вперту фею і Сна, який ніколи не думав, що покохає її.

— Але ніколи не кажи ніколи, так? — Морфей задивився на силует Сна, котрий чомусь видавався знайомим. Нуала з усмішкою кивнула. 

— Реверí* вже спить? — запитала вона. 

— Так. Навіть свою улюблену казку не встигла дослухати, одразу заснула. 

Морфей задивився, як Нуала вправно промальовує деталі своїх майбутніх персонажів і зрозумів: щасливішим, ніж сьогодні, він ще ніколи не був. Бо тепер у нього є все те, про що він міг тільки мріяти.