Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Бігти з усієї швидкості в стіну – одна з найменш раціональних речей, які могла собі уявити Кейт. Попри розуміня того що стіни, як такої, певно все ж немає, адже замість зруйнованих візків та криків через розбитий ніс ця сама стіна просто поглинула чергову дитину.

Судомно зітхнувши скривилась, спостерігаючи як черговий хлопець, штовхаючи візочок з валізами однією рукою, а іншою – тримаючи ропуху, пробіг крізь стіну. Наприкінці спіткнувся об власні ноги і скрикнув за мить до того як його, як і решту людей, проковтнула дивна стіна. На щастя, його крик ця штука теж поглинула.

Цікаво, а воно справді на відчуття ніби тебе ковтає якесь чудовисько? Чи, навпаки, ти не відчуваєш нічого, ніби просто пройшов крізь повітря? Куди потрапляють усі ці сім’ї, які зграйками вбігають у цю стіну? Це щось типу телепорту, чи якогось роду вхід у прихований кишеньковий вимір?..

— Ти підозріла, — несподівано почула Кейт голоси за спиною, через що підскочила з переляку.

Обернувшись, побачила двох рудих хлопців, не набагато старших за неї, але значно вищих. Їхні широкі посмішки вмить запалили лють. Вони тішаться з того що в неї ледь серце не зупинилось? Первинного переляку вже як ніби й не було.

— Так, як ви, усміхаються лише маньяки, — скривившись констатувала вона, тикаючи пальцем в їхню сторону.

Вони скосили один на одного погляд, а їхні посмішки стали ще ширшими. Кейт ще мить тому була переконана, що це взагалі анатомічно неможливо, тому відступила на крок в напрямку дивної стіни. Краще дати себе проковтнути незрозумілій штуці ніж спілкуватись з цими диваками-близнюками. Близнюками?..

— Ти теж у Гоґвортс? — запитав той що стояв лівіше. 

Ямочки на їхніх щоках дівчину відверто дратували. 

— Тільки не кажіть що ви теж… — простогнала Кейт потираючи перенісся. Невже всі в тій школі були диваками з ропухами або маньяками зі збоченими посмішками?

— Якщо так, то навіщо дивитись на стіну, просто пройди крізь неї на платформу, — натхненно продовжив той, що праворуч. 

— Звідки мені знати чи там дійсно та платформа що мені потрібна? Можливо потрібно знати якийсь пароль? — буркнула дівчина, не розділяючи натхненного настрою парочки навпроти.

— Якщо тобі в Гоґвортс, то та.

— І паролів ніяких не треба, — додав лівий, зиркнувши на брата. — Я Фред, третьокурсник, — простягнув хлопець руку.

Кейт не поспішала її тиснути, уважно розглядаючи.

— Дивні ви, — знову констатувала вона, окинувши близнюків похмурим поглядом. 

— Дивна тут лише ти, — заперечив інший, теж простягаючи руку. — Не кожна пересічна людина буде дивитися на те, як крізь цю стіну пройшло щонайменше десяток людей. Я Джордж, до речі, — кинувши багатозначний погляд на простягнуту руку додав він.

— Судячи з ваших слів, ви просто так витріщалися на мене протягом десяти хвилин. А потім лякаєте мене, з’являючись нізвідки. Але дивною виявляюсь я, — закотила очі Кейт. 

Хлопці переглянулись і зареготали, водночас опускаючи руки що дівчина так і не потиснула. Кейт, спостерігаючи цю сцену, ступила ще один крок подалі від них.

— Пам’ятаю як ми вперше проходили крізь неї, — багатозначно промовив Джордж до брата, штовхаючи візок Кейт до стіни між платформами. — Скажи хоч, як тебе звати? — проїжаючи повз дівчину запитав він.

— Софі? — запропонував Фред після кількох митей, протягом яких вона мовчала, проводячи поглядом візок. 

Дивувалась, як могла його покинути. Він же поверне його? Правда?

Фред рушив слідом за братом.

— Хоча, ні, Сара? — задумано продовжував хлопець, кивком вказуючи на стіну перед тим як пройти повз дівчину.

— Можливо, ти повернеш мій візок? — Кейт оговталась, наздоганяючи братів.

— Брюнхільда? Будь ласка, нехай це буде не Брюнхільда. 

— Мюріель? — скривився Фред.

Джордж спіткнувся, на його обличчі відбився невимовний жах.

— Поверніть мій візок! — обурилась Кейт. 

— Це однозначно найгірший варіант, — прокоментував Джордж припущення брата, знову поновлючи крок.

І ігноруючи вигук Кейт.

Дівчина завмерла. Цей виродок, обернувшись та підморгнувши, знову показуючи всі зуби в широкій посмішці, вальяжно пройшов крізь стіну. 

Її не просто обікрали. Її обікрали нахабно.

Вона не могла вирішити, що краще. 

Сподіватись, що по той бік справді є потвора, адже тоді він спокутує свою провину у стражданнях. Був лише нюанс: в цьому випадку всі її речі були б назавжди втрачені. 

Або все ж краще, щоб там була платформа 9¾, а її валіза – неушкоджена. Хоч і в руках цього, поки ще живого, мудака.

Після миті роздумів вирішила що друге. Цей варіант передбачав, що Джорджа можна задушити власноруч.

— Дай пройти! — гаркнула Кейт, коли Фред перегородив їй дорогу до чарівної стіни.

— Спробуємо ще раз. Я Фред, — він простягнув їй руку та нахилився, щоб краще бачити її обличчя.

— Там Джордж вкрав мою валізу, мені не до знайомств, — енергійно махаючи руками не вгавала дівчина, намагаючись прошмигнути повз хлопця.

— Не кричи, ти привертаєш увагу маглів, — весело прошепотів він, вкотре махаючи протягненою долонею.

Кейт судомно зітхнула, намагаючись вгамувати нову хвилю гніву.

— Приємно познайомитись, — потиснула вона руку вирішивши, що швидше потрапить на той бік якщо не буде чинити опір. — Дозволь пройти… 

Звичайно Фред не дав їй пройти, утримуючи її долоню у своїй. 

— Ім’я? — ніби питаючи пароль прошепотів він.

Сканував людей навколо щоб оцінити, чи привертають вони увагу.

— Кейт, — просичала дівчина намагаючись висмикнути руку. — Там мої речі, я маю їх повернути! — почала підвищувати вона голос.

Відчувала, як її огортає паніка.

Фред смикнув її на себе, і вже за мить відбулось декілька речей. По-перше, голоси людей навколо стали в десять разів голоснішими. По-друге: на її плечах лежала пара рук, що м’яко спрямовувала в невідомому напрямку крізь натовп цих самих людей. По-третє – Фред реготав, а Кейт відчувала майже непереборне бажання дати йому ляпас.

Зупинило її усвідомлення, що вона в житті не бачила такої кількості чаклунів.

Мантії найрізноманітніших кольорів, капелюхи які де-не-де височіли над юрбою, сотні голосів… Це відчувалось як сон.

— Ходи сюди, — Фред взяв Кейт за зап’ястя, щоб було легше просуватись у натовпі. Вона не заперечувала, оскільки в той момент її мозок був перевантажений кількістю інформації.

Вона дійсно тут. Серед подібних їй. Ці всі діти незабаром сидітимуть у розкішному потязі, що простягнувся вздовж перону. І Кейт буде разом з ними!

В той момент дівчина вже не переймалася за свій візок. Хоч це було досить ірраціонально, адже без нього не те що до Гоґвортсу, навіть додому не потрапить. Проте сьогодні вона вже занадто багато думала про ірраціональність.

Згодом Кейт помітила руду потилицю хлопця, що стояв біля вантажного вагону і буденно теревенив з кондуктором.

— Так, вона зараз підійде… Ось вона! — широко всміхнувся Джордж побачивши дівчину. — Це візок панни…

— Кейт, — промовив урочисто Фред, підморгнувши їй, після чого підштовхнув до кондуктора.

— Ваш квиток, пані Кейт? — простягнув руку чоловік у формі.

Дівчина стрепенулась, кинувшись до візка і дістаючи квиток з валізи. 

— Приємної подорожі до Гоґвортсу, панно Мірс, — перевіривши документи промовив кондуктор і попрямував до локомотива.

— Я вже знаю де є вільне купе, Кейт, — схопивши візок дівчини засміявся Джордж і потягнув його вздовж платформи.

— Можеш перестати мене торкатись?! — обурилась дівчина коли відчула, що Фред знову тримає її за зап'ястя і тягне крізь натовп. — І куди ми ідемо?

— Більше пояснень буде коли ми нарешті матимемо чим дихати, — прохрипів Джордж притискаючись між сім’ями.

За декілька хвилин тисняви і оглушливого шуму її затягнули у вільне купе. Як раз вчасно, адже не встигла вона сісти як потяг рушив з місця, а чаклуни на пероні почали віддалятись.

Вона ледь не спізнилась, вражено усвідомила дівчина.

— Чому тебе ніхто не супроводжував? — спитав Фред який сидів навпроти, поруч з своїм братом.

— Емм… моя мати не чаклунка, — це відчувалось надто особистим питанням.

— Тобто ти напівкровка? Просто цікаво, — запитав Джордж, в той час як Фред витягнув ноги, через що майже торкався її коліна.

— А яка різниця? — грубо озвалась Кейт, відсовуючись від довгих ніг до вікна.

— Вибач, це було грубо? Я не хотів образити. Не те що б це для нас мало значення, — знизав плечима Джордж відкидаючи голову.

Запала тиша, яку порушував лише монотонний стукіт колес і розмови дітей в коридорі. Кейт не хотіла порушувати її. 

Навіщо? Щоб запитати чому вони затягнули її у вагон? І взагалі, питати яке їм до неї діло? Краще, легше мовчати, ігноруючи напругу у повітрі.

Проте вони або напруги не відчували, або її ігнорували, або, що найімовірніше, просто не витримали під її тиском, вибухнувши тисячею питань:

— Звідки ти?

— На який факультет хочеш потрапити?

— Як ставишся до Грифіндору?

— А до Слизерину?

— Любиш гарбузовий сік?..

— Досить! — зрештою не витримала Кейт, втискаючись у сидіння. Напружено спостерігала за хлопцями.

Фред, схоже, прозрів перший, тому що повернувся до Джорджа і вражено промовив:

— Здається ми її налякали.

— Нічого подібного, — просичала дівчина, проте все-одно мимоволі зсутулилась, що не оминуло увагу хлопців.

— Окей, — протягнув Джордж. — Оскільки ти нічого не питаєш, важко уявити про що ти зараз думаєш. Тому розставимо всі крапки над “і”.

— Ми третьокурсники, — підхопив Фред. — З родини Візлі, яка славиться тим що завжди навчається на Грифіндорі.

— І, звичайно, ми не виключення, — продовжив Джордж. — Граємо у збірній нашого факультету як відбивачі.

— Не те що я горю бажанням знати це, — промовила дівчина, але вийшло якось мляво, тому шансу на те що їй повірили не існувало.

— Чому ми затягли тебе сюди? Все дуже просто: ми хотіли купити чіпсів в дорогу. 

— Тому вибігли у маглівський кіоск, — продовжив Джордж.

— Це взагалі нічого не пояснює, — фиркнула Кейт, викликавши вдоволені усмішки хлопців.

— Коли ми виходили ти вже стояла там, спостерігала за Мелфоями, — у голосі Фреда було чисте презирство. — Біловолосі напищені індики.

— Дивляться на все так ніби кожен камінчик належить їм, — застогнав Джордж закочуючи очі.

— Коли ми повертались назад ти все ще стояла там.

— І все ще дивилась на чаклунів, а часу на посадку в тебе було вже обмаль.

— Тому ми великодушено тобі допомогли.

— Було б краще якби ви просто мене попередили, що я спізнююсь на потяг, — Кейт склала руки на грудях, притулившись до вікна.

— Тоді це б не було так… Ммм… — Джордж дивився на стелю так, ніби там було написане потрібне йому слово.

— Ефектно? Весело? — підказав Фред явно тішачись тихим обуренням дівчини.

— Видовищно! — клацнувши пальцями вигукнув Джордж. — Але це теж підходить.

Дівчина деякий час розглядала братів навпроти, лише частково слухаючи про лимонні тістечка та ховчика у закинутому кабінеті на четвертому поверсі. Здавалось, вони говорили абсолютно все що спадало на думку, ставлячи мільйони питань і навіть не чекаючи на них відповіді. Через якийсь час вона навіть не намагалась відповідати на всі ті питання. 

Кейт не була впевнена чи правильно розрізняє їх, адже одягнені вони були в практично однаковий одяг, мали однакову тілобудову і однакові єхидні усмішки. Та все ж, ймовірно Джордж перекинув ноги на сидіння навпроти нього. Часом кидав погляди на коридор, по якому проходили учні й махали йому в знак вітання. Фред, десь на середині розповіді, закинув ноги на брата, тим самим позбавляючи Кейт необхідності цих самих ніг уникати. Він ліниво дивився на Кейт вивчаючи її реакції, але цей погляд був не наполегливий і не відчувався нав’язливим. 

В якийсь момент Кейт зрозуміла, що почувається достатньо комфортно щоб у ті миті, коли обом братам бракує повітря, давати уточнюючі запитання. Візлі, що надихнулись цим фактом, почали говорити вдвічі швидше, що змусило її слухати хлопців з посмішкою.

Коли двері їхнього купе несподівано відчинились, вони були посеред розмови про викладачів Гоґвортсу. Кейт завмерла на півслові. Розглядала темношкірого хлопця, що весело привітавшись з Візлі переступив через ноги Джорджа.

— Лі, ми саме розповідали Кейт про те як Снейп минулої зими змушував нас переписувати підручник із зіллєваріння. 

— Без. Допомоги. Магії! 

— Пам’ятаєш, як він ще потім додатково покарав за імпровізації, які ми додавали до назв параграфів?

— Ми те покарання відбували цілу зиму, — простогнав він, сідаючи поруч з Кейт. — Я Лі Джордан, а ти… 

Її турбувало те, настільки близько він сів. Хоча в нього вибору і не було – ноги Джорджа займають багато місця, а коробка яку хлопець приніс з собою та поставив поруч теж була не маленька. 

Проте від усвідомлення цього ситуація не ставала менш ніяковою.

— Кейт Мірс, — потиснувши простягнуту руку сором’язливо відповіла вона. 

— Це нечесно! — вигукнув точно Фред. — Мою руку ти потиснула лише після підступної маніпуляції!

Кейт кинула на нього холодний погляд, відчуваючи тепло що поширюється по обличчю. Головне не надавати цьому багато значення – тоді вони, напевно, не помітять таке протиріччя.

— На якому ти курсі? — поцікавився Лі, ігноруючи обурення Фреда і сміх Джорджа на фоні.

— Вона першокурсниця, — випередив її Фред, набурмосившись, що викликало ще сильніший сміх Джорджа.

— Я можу говорити за себе?! — обурилась Кейт, що викликало широку посмішку Лі.

Очевидно, Кейт через це ще більше сердилась.

Пирхнувши, вона перевела погляд у вікно, підперши щоку. Дерева швидко миготіли перед очима, за ними виднілась автомобільна траса. 

— На який факультет хочеш потрапити? — запитав Лі.

Кейт саме переводила погляд на нього, коли побачила як Фред безцеремонно втиснувся між нею та Лі. 

— Будь ласка, це повинен бути Грифіндор! — благав Фред з сяючою посмішкою.

Надто близько. Події у цьому купе відбувались надто інтенсивно, у Кейт починало зривати дах.

Підхопившись на рівні ноги, вона гнівно переводила погляд на кожного хлопця по черзі, сопучи від гніву. Не знала куди себе подіти.

— По-перше! Мені набридло що ти постійно порушуєш мій особистий простір… 

Двері різко відчинились, і перед ними постав той самий хлопець з ропухою, якого Кейт бачила раніше (зараз він був без тварини). В цей момент дівчина могла заприсягтись, що ще одного вона не витримає.

— Прив-віт, ви.. — його вираз обличчя різко змінився коли він побачив Кейт, що стояла посеред купе випромінюючи хвилі гніву. — Що в-ви робите?

В той момент потяг хитнуло, Кейт заточилась і, а як інакше, полетіла прямо в Фредові руки. 

Дівчина була впевнена в трьох речах. Вона більше не розмовлятиме з жодним Візлі у своєму житті. Негайно залишить це купе. Але перед тим Кейт задушить Джорджа, що зігнувшись задихався від сміху.

Її щоки миттєво почервоніли коли вона усвідомила: вона практично сиділа на Фредових колінах вчепившись в його светр, поки він її тримав за плечі. Ситуації не допомагало хитання брів Лі і відкритий в німому шоці рот хлопця в проході.

— Чому ти тут стоїш? Ти ж запевняв, що пошуки Тревора для тебе дуже важливі… — за спиною хлопця височіла дівчина з величезною копицею кучерявого волосся. 

Її темні очі зустрілися з очима Кейт. Між ними ніби блискавка вдарила. 

Мірс виборсалась з хватки Фреда, відновлюючи рівновагу. Після секунди, необхідної аби оговтатись, вона почула суворий високий голос незнайомки:

— Що ти собі дозволяєш!?

Вже за мить кудрявка стояла поруч з Кейт і гнівно спопеляла Фреда поглядом. Джордж нарешті затих.

За інших обставин Кейт було б шкода Фреда. Він сидів не менш ошелешений за саму Мірс – чи то через те, як вона агресивно виборсалась з його рук, чи то від ненависті, з якою на нього дивилась незнайомка. Проте Кейт в той момент було занадто соромно і млосно щоб відвести погляд від сцени, що починала розгортатись.

— Він її просто зловив…

— Не захищай його, Невіл! — гаркнула кудрявка. — Я розповім професорам, якщо вони…

Потяг похитнувся вдруге. Кейт і кудрявка разом полетіли на Фреда.

Запала тиша. Кейт чула шум крові у вухах. Це вже занадто, вона більше не витримає.

Вкотре за день виборсавшись з рук Фреда, вона схопила кудрявку за руку і стрімко покинула купе. Мимоволі відштовхнула Невіла, проте не мала часу на вибачення. Кейт не знала як довго вона йшла, тягнучи дівчину за собою. Достатньо довго і далеко, щоб те злощасне купе було вже далеко позаду. 

Зупинившись, вона приклала долоню до грудей, тяжко дихаючи. Важко сказати, хто з дівчат був більш багряним у той момент.

— Я думаю, що пояснювати не треба, як це сталось вперше, — прочистивши горло порушила тишу Кейт, додавши: — Але я ціную те, як ти за мене заступилась.

Дівчина сфокусувала погляд на обличчі Кейт. Незнайомка, схоже, відчувала кристалічний жах.

— Я Кейт, — дівчина ніяково простягнула руку.

Потяг знову хитнувся. Цього разу дівчата втримали рівновагу, тримаючись руками за перило. Після секунди мовчання вони вибухнули сміхом. 

— Герміона, — широко посміхнувшись до Кейт промовила кудрявка. 

Chapter Text

Тревора знайти їм так і не вдалося.

Після безрезультатних пошуків, які тривали близько двадцяти хвилин, Кейт та Герміона пішли до купе випити чаю та перекусити. 

На щастя, Герміона зголосилась її пригостити. Все ж гроші Кейт, разом з рештою речей, залишились у тому купе. А про нього дівчина воліла навіть не згадувати.

Згодом дівчата ліниво теревенили, по черзі розглядаючи картки відомих чаклунів. Кейт в процесі кривилась від невдало обраної цукерки “Берті Ботс”. Невіл, який похнюпнено розглядав картку Албуса Дамблдора, говорив мало і постійно заїкався. 

Герміону спершу обурювало те, як мало він цікавиться чарами. Проте невдовзі вона, як і Кейт, відчувала необхідність підбадьорити хлопця – той невтішно зітхав, втупивши погляд у вікно. 

Саме так мова зайшла про знаменитого Гаррі Поттера. Герміона стверджувала, що бачила у купе в кінці потягу хлопчика, що вижив. Невіл, пожвавившись, розпитував про шрам на чолі, який має бути в того живунчика. Кейт абсолютно не тямила, що могло зробити їхнього однолітка таким відомим. Вирішила, що він або якийсь актор, або спортсмен, або обидва водночас. 

Через відсутність інтересу до тутешньої знаменитості Кейт з радістю змінила тему припустивши, що вони вже скоро прибудуть до місця призначення. 

Зрештою, діти вирішили знову піти на пошуки ропухи.

— Я запитаю в машиніста, як довго ми ще будемо їхати, — діловим голосом бубоніла Герміона, поки дівчата йшли галасливим коридором. — А ти забери свої речі та переодягнись у форму…

Кусаючи своїми виступаючими зубами нижню губу Герміона зазирнула до купе Візлі. Там було повно незнайомих людей, які обступили Лі й жваво щось обговорювали. 

— Може мені піти з тобою? — засумнівалась дівчина. 

— Можеш попросити, будь ласка, когось з них винести мою валізу? — ніяково посміхнувшись попрохала Кейт. 

Герміона без вагань легко постукала по склу перед тим як відчинити двері. Всередині було багато учнів і такий галас, що діти навіть цього не помітили. Проте Герміона підняла підборіддя, чітко наказуючи “рудому” принести валізу Кейт. 

Вже за декілька секунд з купе виринула валіза, яку Герміона намагалася взяти до рук. 

Проте дівчина ледь не спіткнулась, задкуючи. Виною цьому були брати Візлі, які не збирались відпускати валізу, протискаючись повз Герміону в коридор.

Після подиху, який мав її заспокоїти, Кейт обхопила поручень, який був поруч. Намагалась позбавити обличчя почуттів. 

Після того як Візлі переконались що двері до купе зачинені, Мірс мало не відступила від потоку слів.

— Я не мав сміятись.

— Тобі певно було некомфортно…

— Ми не хотіли…

— … справити погане враження…

— … чи налякати тебе…

— Нам-дуже-прикро-не-злись-на-нас! — одночасно завершили вони під сміх Герміони.

Кейт була занадто отетеріла щоб відповісти, коли один з братів Візлі нахилився, щоб зазирнути їй в очі, і знову заговорив:

— Ти тоді не забилась?

— А ти? — оглядав Герміону інший.

— З нами все гаразд, — широко посміхаючись запевнила Герміона.

— Це я маю перепросити, — нарешті промовила Кейт. 

Три пари очей втупились в неї. Дівчина сильніше обхопила поручень.

— Фред, — вона невпевнено переводила погляд між братами, але зупинилась на тому, який нахилившись зазирав їй в очі, — пробач що заїхала тобі ліктем під ребра. І дякую що спіймав.

Схоже Кейт таки вгадала хто Фред, бо хлопець просто засяяв, а інший захихотів – точно як під час тієї пригоди.

— Я відчуваю таке полегшення, що готовий задушити тебе в обіймах…

— Ем, давай обійдемось без цього, — Кейт поплескала його по плечу і відсторонилась на відстань витянутої руки.

Хотіла якнайшвидше звідси злиняти.

— Ну, рада була знайомству, — забираючи в Джорджа валізу протараторила дівчина, — дякую за те, що допомогли потрапити на потяг. Ну, в принципі за все дякую, тепер я вже піду…

— Почекай! — Джордж ледь відчутно потягнув її за рукав. — У Лі Джордана у тій коробці був величезний тарантул…

— Приєднуйся, буде весело! — вставив Фред, благально дивлячись на Кейт.

— Я маю одягнути форму, та й павуків я не дуже люблю, — відступаючи на крок похитала головою Кейт. 

На обличчі близнюків ніби щось погасло. 

— Ще побачимось! Герміоно, я ще раз… До речі, ви не бачили ропухи? 

— Якщо ти про професорку Трелоні…

Герміона обурено ахнула, а Кейт не втрималась і закотила очі.

— Якщо побачите – ловіть, вона належить Невілу.

Махнувши рукою на прощання, вона пішла до вбиральні, чуючи синхронне зітхання близнюків за спиною. 

***

Кейт вважала, що тільки дурням не вдається триматись осторонь від чужих справ.

Тому зараз дівчина серйозно переоцінювала свою розсудливість. 

Все почалось з того, що Кейт просувалась від купе до купе в пошуках жаби.  

Саме тоді вона побачила це тріо: блондин і дві м’язисті стіни, що не відставали від нього ні на крок. Кейт впізнала в їхньому лідері хлопця, якого бачила на вході до платформи разом з його білявими батьками.

Хлопці цілеспрямовано зайшли до купе неподалік. 

— Це правда? Увесь поїзд говорить, що в цьому купе їде Гаррі Поттер. То це, мабуть, ти?

— Так, — відповів тихий голос на питання блондинчика.

Кейт дійсно не хотіла чути що там відбувається. Але все ж це було неможливо, бо хлопці явно хотіли щоб цей діалог став надбанням публіки.

І ще було якесь незрозуміле відчуття, яке не давало їй зрушити з місця. 

Озираючись назад, дівчина вирішила що це “відчуття” все ж має назву, і це – ідіотизм.

— Це Креб, а це Ґойл, — зверхністю хлопця можна було б отруїтись, настільки вона була густою. — А мене звати Мелфой, Драко Мелфой.

Кейт відчула, ніби її мозок клацнув коли вона почула це прізвище. Візлі говорили що Мелфої “напищені індики”. Вдале порівняння.

— Що, тебе так насмішило моє ім'я? — когось і справді воно насмішило, бо було чутно як хтось кашлянув приховуючи сміх. — А хто ти, навіть питати не треба. Тато розповідав, що всі Візлі мають руде волосся, ластовиння й більше дітей, ніж можуть прогодувати.

 Ого. Він явно переступив межу.

— Поттер, карочє, ти скоро побачиш, що деякі чаклунські родини набагато кращі від інших. Не варто заводити некльових друзів. Я б допоміг тобі розібратися в цьому.

Кейт завмерла в німому шоці. Невже він зараз зрадить Візлі…

— Дякую, я й сам знаю, хто кльовий, а хто ні, — холодно відповів живунчик, і в той момент Кейт була рада, що упереджено до нього ставилась. 

На відміну від білобрисого індика.

— На твоєму місці, Поттер, я б поводився обережніше, — протягнув Мелфой. — Якщо не станеш трохи ввічливішим, то скінчиш так само, як твої батьки. Вони також не знали, що для них краще. А коли злигаєшся з такими покидьками — тіпа Візлі або того Геґріда, тобі ж буде гірше.

Кейт рушила в напрямку купе, відчуваючи що тоне у гніві.

— Ану повтори! - вигукнув хлопчачий голос.

— Ого, ти зібрався з нами битися? — глузувала потилиця Мелфоя.

— Якщо ви негайно не заберетесь! — погрожував той, що в окулярах, хоча виглядало дещо жалюгідно поруч з дебелими горами що оточували Мелфоя.

— Але ми не хочемо йти — правда, пацани? Своє ми вже з'їли, а тут дещо ...

Кейт протиснулась між хлопцями, ставши між Мелфоєм та хлопцем в окулярах. Вона була не надто нижчою за решту, проте це не заважало їм зверхньо, хоч і здивовано, витріщатись на неї.

Дивлячись на гнів у сірих очах навпроти, стиснуті кулаки хлопців і здивовані зойки позаду вона рефлексувала над тим, навіщо взагалі було втрутилась у цю ситуацію. 

— Це що, Гаррі Поттере, твоя захисниця? Чи дівчина? — краєм свідомості почула вона глузування блондина.

Ну звичайно. Ніби мало їй було на день приниження.

Проте вороття вже не було, так само як і часу на самобичування. 

Зітхнувши, вона подумки порахувала до десяти. Зосередила свою увагу на білобрисому, адже інші двоє, схоже, в цій виставі були лише загрозливою масовкою.

Загострене обличчя і неприродно світле волосся дозволяли назвати його зовнішність екзотичною. Вбраний він був у мантію з якісної тканини, його біла сорочка була настільки гладкою що там явно не обійшлось без магії.

Тут треба бути акуратним. Ввічливим, щоб потім він не міг докопатись. І не показувати неспокою, що повз під шкірою.

Вистава почалась.

— Ми тут всі ще не дуже знайомі. Я теж нова учениця, — простягаючи руку для рукостискання промовила вона. 

Мелфой захихикав, глузуючи з її долоні. 

— Я тебе ніколи не бачив, тому твоє походження під питанням, — все ж вимовив хлопець. Гнів не полишав його очей, проте не прослизнув у його голос. — Доки ти не пред’явиш свій завірений Міністерством родовід, я навіть повітрям одним з тобою дихати не буду.

Кейт теж особливого бажання дихати з ним одним повітрям не мала, тим більше мати з ним те рукостискання. Проте вона відмітила для себе, що хлопці навпроти сміялися так, ніби ймовірність торкнутись долоні незнайомої людини є чимось настільки абсурдним, що скоріше скидалося для них на жарт.

— А без завіреного родоводу хіба не можна привітатись? - натомість поцікавилась Кейт, опускаючи руку.

Намагалась приховати сарказм у голосі, щоб питання звучало максимально безневинно.

— Родовід йому треба, бляха… — почула вона обурення рудого позаду, проте його перебив білобрисик.

— Спочатку треба знати, з якою людиною маєш справу. Не буду ж я говорити з ким попало, — Мелфой промовляв слова так, ніби робив їй послугу тим, що взагалі відповідав.

Все з ним ясно. Родовід, документи, пунктик на статусі. На його нещастя, мати справу з аристократами було її стихією.

Розслабила плечі. Вирівняла поставу. Хотіла, щоб він її бачив спокійною та самовпевненою.

— Ти вважаєш що добре розбираєшся в людях, чи не так? — напоказ зітхнула дівчина.

— Таки розбираюсь.

— Чи можна поцікавитись, якими критеріями ти керуєшся під час прийняття висновку про кльовість людини? — холодно поцікавилась Кейт. Розгладивши складку на своїй мантії вона уточнила, — Це, звісно, після того, як перевірив родовід. 

Він єхидно посміхнувся, озираючись на своїх друзів.

— Ти хочеш щоб я тебе оцінив? То так і скажи, — засміявся він.

Кейт не дозволяла відчуттю гусячої шкіри вплинути на її вираз обличчя. Лише стиснула край спідниці, надіючись що білобрисик цього не помітив.

— Може б ти не був козлом, Мелфою, і… – рудий знову не завершив думку, бо цього разу його перебила сама Кейт.

— Ти надмірно інтерпретуєш мої питання, — тепер дівчина додала в тон трохи розчарування. — Невже для тебе надто тяжко відповісти на таке просте запитання? — додала вона, схиливши голову. 

Позаду пролунав здавлений сміх. Відчула як і її губи здригнулись у мимовільній посмішці.

Поїзд змінив напрямок руху. Через це останні промені сонячного світла проникли до купе, освітлюючи обличчя навпроти. 

Тепер сірі очі індика були менш злі й більше заінтриговані, зауважила Кейт.

— Виховання одне із ключових критеріїв. Бо без нього відсутність ввічливості видно відразу, — все ще глузуючи відповів Мелфой після миті роздумів, протягом яких спостерігав за нахилом голови дівчини.

Ніби науковець, що має описати результати досліду. 

— Твої батьки провалились на цьому. Зважаючи на те, як ти перервала нашу з Поттером розмову аби задовольнити свою цікавість, — уточнив він, посміхнувшись кутиком губ.

— Ну, очевидно, він сам під ці критерії не підпадає, — вдавано розчаровано промовила Кейт, озираючись на Гаррі та Візлі. — Інакше як він міг підіймати тему ваших батьків, якби мав хоч дрібку цього виховання.

Мелфой стиснув зуби, вдихаючи повітря для відповіді, проте Кейт не дала йому завершити, пройшовши повз нього до виходу. 

Зупинилась перед порогом, поклала йому руку на плече. І, так, від неочікуваного фізичного контакту відчувала як він здригнувся. Хлопець різко розвернувся, видавши якийсь шиплячий, схожий на зміїний, звук.

Колеса потяга глухо клацнули на повороті. Купе оповила напівтемрява.

— Не переймайся, як ми щойно з’ясували, нам обом бракує виховання. Тож ти не один такий, — Кейт намагалась як миліше посміхнутись спочатку Мелфою, а потім й охоронцям, що спантеличено витріщались на неї. — Ми скоро прибуваємо, тому вам варто одягти мантії.

— Що тут відбувається?

Кейт побачила в проході Герміону та ще кількох зацікавлених у сварці дітей. Відчула, як з неї спала маска.

Їй було байдуже на те, що Мелфой відштовхнув її долоню. Вона вже прямувала до Герміони.

— Усе добре, просто потеревенили, — беручи її під руку відповіла Кейт.

— Окей, — протягнула Герміона.

Певно в голосі Кейт було надто багато полегшення. Герміона швидко зорієнтувалась, накрила вільною долонею їхні переплетені руки. 

Кейт не очікувала, що такий малий жест принесе їй стільки спокою.

Охоронці першими вибігли з купе під поглядами роззяв. Мелфой поспішав за ними, не втративши можливості вдарити Кейт плечем на виході. Вона нажила собі ворога.

Кейт відчувала, що блондин не пішов далеко і все ще спопеляє її потилицю. Затягнувши Герміону за собою до купе зачинила двері, аби відгородитись від того погляду.

— Ти що, колись уже бачив Мелфоя? — звернувся рудий до іншого хлопця.

— Мав нещастя – на алеї Діаґон, — поправляючи окуляри простогнав інший.

 — Я чув про цю родину, — спохмурнів Візлі. — Вони чи не перші повернулися до нас, коли пропав Відомо-Хто. Сказали, що були, мовляв, зачакловані. А мій тато не вірить. Каже, що батькові Мелфоя не варто виправдовуватись, чому він перейшов до темних сил, — хлопець повернувся до Герміони та Кейт, зупинивши погляд на останній. — Хоч ми й самі могли впоратись, все ж класно ти його на місце поставила.

— На моє нещастя, мала справу з подібними. Думаю тепер ми усі не підпадаємо під визначення “кльової компанії”.

— Що тут скоїлось? — Герміона, поглядала то на рудого, то на Гаррі, і потім перевела погляд на Кейт.

Дівчина відчула, що шаріється.

— Вона допомогла нам відносно мирно розійтись з Мелфоєм, взявши вогонь на себе, — підсумував Поттер, на що Кейт вдячно йому усміхнулась.

— Я Кейт. Приємно познайомитись, Гаррі, — вони потиснули руки.

— Я Рон.

— Візлі, — протягнула Кейт багатозначно поглянувши на Герміону, поки тиснула його руку. — Ти мій третій за сьогодні, — коротко пояснила вона на Ронів здивований погляд.

Здається, хлопець трохи похнюпився.

— Краще мерщій одягніть мантії, бо я щойно була в машиніста, і він сказав, що ми майже доїхали, — потерши перенісся протараторила Герміона. — Ще не приїхали, а вже шукаєте клопоту!

— Кейт теж сварилась, не тільки ми, — сердито зиркнув на кудрявку Рон. — Може, ви вийдете, поки ми переодягнемось?

 — Гаразд, — фиркнула Герміона тягнучи з собою Кейт. — А в тебе, до речі, бруд на носі, ти знаєш?

 Рон люто дивився їй услід.

Chapter Text

До сьогоднішнього дня Кейт не знала, настільки вона ненавидить тисняву. 

Проте коли поїзд зупинився і всі діти ринули до дверей, дівчина усвідомила глибину цього почуття.

Вона збилась з ліку, скільки разів їй наступили на ногу, скільки валіз гепнулися об її гомілки, ледь не збиваючи з ніг. У процесі цих тортур Невіла ледь не затоптали після того, як один зі свити Мелфоя штовхнув його, протискаючись повз.

Герміона, на щастя, вчасно кинулась хлопцеві на поміч. Проте Кейт, яка не встигла зорієнтуватись, була розділена від них потоком дітей, що не давали змоги спинитись.

Коли вона вийшла з потяга на перон, відразу відчула як тіло вкрилося сиротами через нічну прохолоду.

— Перші кляси! Перші кляси! Сюди! Гаррі, всьо файно? — Кейт почула серед галасу глухий чоловічий голос, що долинав з іншого боку платформи.

Чоловік, який тримав ліхтаря у руках, височів над юрбою. Всі однолітки Кейт йшли в напрямку цього грубого голосу, дорогою залишаючи валізи на широченних возах.

Полишивши валізу, дівчина оглядалась, намагаючись знайти Герміону. Проте всі діти мали однакову форму, через що у темряві це було б нереально.

— За мною! За мною! Ще є перші кляси? Кожен нехай си дивит під ноги! Перші кляси, за мною!

Вервечка першокурсників поволі слідувала слизькою стежиною за стрибаючим світлом ліхтаря. Деякі діти підсвітлювали собі шлях ліхтариками телефонів. Кейт до числа цих розумних дітей не входила, адже залишила свій телефон у валізі. 

Всі діти мовчали, вдивляючись у пітьму, що крилася за деревами.

— Зараз си вперше побачите Гоґвортс, — Кейт здалеку побачила освітлене бородате обличчя здорованя з ліхтарем, що в цю пору доби було трохи жахаючим видовищем. — Осьо, за цим рогом.

Декілька дітей вигукнули протяжне “О-о-о-о!..”. Навіть Кейт завмерла з роззявленим ротом.

Перед ними простягалось широке чорне озеро, над яким на протилежному боці здіймався замок. З численних віконець, що розташовувались вздовж його веж і башт, сяяло ласкаве жовте світло.

— Не більш чотирьох на човен! — пролунав грубий голос чоловіка, що змусив Кейт уважніше придивитись до озера, на берег якого вони вийшли.

Там стояли десятки човників. У кожному з них сяяв ліхтар, який вказував на замок на іншому березі. Невже це і є їхнє місце призначення?

Піднесення дівчини тривало недовго, адже вона не одразу зрозуміла: діти, які вийшли на берег першими уже сиділи в найвіддаленіших човнах. Відповідно, хоч як Кейт не крутила головою, намагаючись знайти Герміону, – лише згаяла час і в підсумку була змушена сісти на самоті. 

Від нудьги спостерігала за іншими учнями. Деякі діти фотографували замок та озеро: їхній гід попередив, що вони мусять сховати телефони до того, як човники відпливуть. Інші жваво теревенили або крутили головами, розглядаючи один одного та краєвиди.

Стиснула край лавки, на якій сиділа, побачивши на відстані десяти метрів Гаррі й Рона, які сіли до одного човна разом з Невілом і Герміоною. Кейт вони не помітили, жваво розмовляючи між собою. 

Судомно зітхнула. Їх можуть розділяти не тільки човни, але й факультети. 

Мала відчуття, ніби світ навколо рухається швидше, ніж вона встигає це помічати. Починало нудити.

І ніби в уповільненій зйомці побачила їх. Мелфой і його посіпаки, що чванькувато жували цукерки. Певно, в когось таки їх відібрали. Здоровані хихотіли та штовхали човники, тим самим лякаючи учнів. Їхній лідер посміхався спостерігаючи за ними, іноді озираючись на їхнього гіда – той перевіряв, як розмістились діти на іншому кінці берега.

Кейт знадобився добрий десяток секунд, щоб усвідомити: хлопці йшли в її напрямку. І місце залишилось лише у двох човниках. 

З нею, або в порожньому поруч.

Яка ймовірність того, що вони її впізнають, враховуючи що всі діти в однакових формах? 

Кейт не хотіла випробовувати удачу. Сьогодні вона точно була не на її боці.

Дівчина скуйовдила своє волосся. Сіла до них спиною – в надії, що вони її не впізнають і сядуть в порожній човен.

Але Мелфой, з ноткою відрази в голосі, звелів сідати до її човника.

— Краще з дивачкою, ніж з тим бовдуром Геґрідом, — пояснив він на бурчання його друзів.

Кейт судомно думала. Той, хто зараз програє в камінь-ножиці-папір, сяде на лавку поруч з нею. 

Переклала волосся на праве плече. Посунулась вліво – до краю лавки. Погляд був спрямований на її кеди. Так, вона розглядатиме взуття. Головне, розсудливість і спокій. 

Стогін програвшого і радісне завивання Мелфоя звучало як вирок. Вона відчувала, як хитався човник, поки хлопці вмощувались. 

І просто молилась аби вони її не чіпали.

— Усі си вмістили? — крикнув Геґрід праворуч, схоже, сівши в човен. — Ну, то ВПЕРЕД!

Кейт чула, як флотилія човників зрушила з місця. Над озером панувала тиша, яку ніхто не хотів порушувати аби не зруйнувати магію моменту. 

Хлопці поруч також мовчали та розглядали замок. Через це дівчина розслабилась й теж розглядала краєвиди. 

Брижі на озері миготіли поруч з ліхтарями. Величний замок угорі сяяв над ними привітним світлом. Човни рухались в напрямку скелі, тому було відчуття ніби замок був просто над ними.

— Пригніться! — крикнув Геґрід, коли перші човники дісталися скелі.

Діти схиляли голови, поки човники прослизали попід завісою з плюща: вона ховала широку печеру в скелі. 

Кейт не помітила момент, коли зустрілась поглядом з сірими очима навпроти.

Ошелешена, ледве встигла опустити голову перед плющем.

Вона так і не підняла голови, коли вони пропливли повз перешкоду. Їх оточувала темрява тунелю. Секунди тягнулись в очікуванні якоїсь реакції Мелфоя, проте її не було. Дівчина чула своє серцебиття. 

Переконувала себе, що він її не впізнав.

Все навколо стало яскравішим від танцюючого світла, певно, смолоскипів. Їх човник з глухим гуркотом гальки причалив до берега. Почула шурхіт поруч, коли хлопці почали вилазити з човника.

Кейт підняла голову, щоб оглянути цю підземну гавань. 

І знову наткнулась на сірі очі. 

Мелфой підступно чекав поки вона визирне з-за стіни свого волосся, усміхаючись кутиком губ.

Дівчина усвідомила, що більше не може ховатись. Вона кількома рухами розчесала пальцями волосся. Підвелась. Хлопець теж піднявся, загороджуючи собою шлях на берег. 

Кейт підняла брову, вичікуючи. Мелфоя, схоже, ця реакція веселила. До біса в нього сьогодні хороший настрій.

Вона спостерігала, як діти вже рухались услід за Геґрідовим ліхтарем. Хлопець не міг їй перешкоджати вічно. 

І справді, коли він прослідкував за її знудженим поглядом, під супровід закликів його тілоохоронців, все ж вийшов на берег.

Чого дівчина не очікувала, то це простягнутої для неї руки. Ніби вона не знає, що це не знак уваги – скоріше пастка. 

Кейт впевнено пройшла повз руку, квапливим кроком наздоганяючи решту дітей. 

Не озиралась. Чула лише шурхіт гальки позаду і нерозбірливий шепіт.

— Агов! Ти тут? Чи се не твоя жаба? — почула вона гуркотливий голос Геґріда. 

— Тревор! — радісно вигукнув Невіл. 

Дівчина проштовхувалась до світла ліхтаря, сподіваючись наздогнати друзів. 

Це їй вдалось лише коли всі стояли поруч із замком. Кейт смикнула Герміону за рукав. Та озирнулась – її обличчям промайнуло полегшення. Дівчата обмінялись вітаннями.

Вони разом піднялись кам'яними сходами й збилися докупи навпроти величезних дубових дверей.

Кейт кивнула Гаррі та Візлі на знак вітання. Невіл, що стискав свою жабку в долонях, заїкаючись подякував коли вона його привітала зі знахідкою.

— Усі тут? А ти ще си не загубив жабку? — запитав у хлопця Геґрід. Невіл стрепенувся від несподіванки, судомно киваючи головою.

Позаду вили вже знайомі гієни. Коли Кейт озирнулась, Мелфой та його свита стояли просто за ними, глузуючи й пародіюючи Невіла. Помітивши дівчат, що суворо на них дивились, Мелфой демонстративно зачесав пальцями волосся, зверхньо дивлячись на них.

Кулак Геґріда тричі гупнув у двері.

Вони відчинились самі. В проході стояла сувора жінка в смарагдовій мантії.

— Перші кляси, професорко Макґонеґел, — прогримів Геґрід.

***

Задерши голову, щоб краще було роздивлятись магічні зірочки на стелі, Кейт дійшла висновку, що найважчим завданням сьогодні – зосередитись на чомусь одному. 

Спочатку був вестибюль. Вже просто від перебування в ньому вона почала відчувати себе, ніби у казці. Факт того, що його стеля була настільки висока що ту навіть і видно не було, все ще бентежив дівчину. 

А потім ці мармурові сходи: вона в житті не бачила чогось більш старовинно-величного. І розкішні, певно дубові, двері, за якими було чутно сотню голосів.

Професорка залишила учнів у кімнатці, щоб вони причепурились перед Сортуванням. А ще вона забрала всі телефони, що викликало ледве не панічну атаку у деяких дітей. 

Проте коли жінка покинула кімнатку, запанувала тиша.

Увага Кейт стрибала між переляканими дітьми. Герміона бубоніла щось, можливо закляття, Гаррі нервово розчісував пальцями своє волосся. Кейт й сама заходилась тоді його поправляти, коли її погляд зупинився на Мелфоєві. Він, хоч і мовчав як і решта, проте випромінював такі хвилі зрозумілої впевненості що дівчина зробила висновок – хлопець знав що це таке, те Сортування, і явно ним не переймався. 

Про існування привидів вона, звісно, не здогадувалась, але на диво легко сприйняла їхню раптову появу. Можна сказати навіть байдуже.

Можливо, вона сьогодні просто мала занадто багато вражень.

Певно так і було. Бо це б пояснило, чому, коли їх повели до величезної зали повної учнів, її увага була більше сконцентрована на зірках над головою, а не співі ожившого капелюха.

Чула як діти полегшено шепотілися, адже завдяки пісні Сортування вже не здавалось їм таким страшним. 

Проте Кейт з тексту пісні зробила інші висновки.

— Грифіндор все ще найпривабливіший, як гадаєш? — аплодуючи разом з іншими учнями запитала Герміона, коли капелюх завершив спів.

Кейт ствердно кивала головою, відводячи погляд від магічної стелі. Якщо рішення про гуртожиток до якого вона потрапить залежить не від її бажання, а від думки капелюха, то у неї були проблеми. 

— Ви всі знаєте правила. Крім перших курсів, звісно, – оголосила професорка Макґонеґел.

Її голос було чутно по всій залі, навіть першокурсникам, хоч ті й стояли геть біля дверей. Певно, не обійшлось без магії, вирішила Кейт. 

Всі старші учні, що до цього сиділи за чотирма довгими рядами столів, підвелись. 

— Для тих хто раніше неуважно слухав, повторюю, — продовжила жінка. — В проходах маєте стояти двома шеренгами. Біля стін – лише однією. Сьомі курси повинні були сидіти найближче до вчительських столів, другі – найближче до дверей. Тому якщо хтось сидів з іншими курсами — саме час повернутись до однокурсників, – здогадка професорки була правильна, бо деякі діти почали проштовхуватись в черзі.

— Після сортування ви маєте пройти біля стіни в кінець зали. Потім сісти на вільне місце за своїми столами. Якщо вас розподілено до Грифіндору або Гефелпафу ви маєте піти проходом ліворуч, якщо до Слизерину чи Рейвенклову – праворуч.

Учні нетерпляче почали шепотітись. Кейт з цієї промови зрозуміла лише, що процес Сортування буде довгий.

— Давайте зберігати порядок, — трохи підвищила голос жінка. — Перший курс – вам допоможе професор Снейп. Коли я буду називати імена, проходьте до сортувального капелюха. Софі Грей!

— Доброго вечора, — почула Кейт чоловічий голос позаду.

Схоже чоловік, що чорною хмарою нависав біля дверей, стояв там вже деякий час. Склавши руки на грудях він оглядав всіх чіпким поглядом. 

Учні обступили його, чекаючи на інструкції. Десь на фоні капелюх вигукнув “Слизерин!” і залунали оплески. Снейп підвів погляд на протилежний бік зали й скривив губи в посмішці. 

Проте щойно чоловік опустив погляд на них, першокурсників, всі емоції знову сповзли з його обличчя. Від нього практично повіяло холодом.

Відчула, як Герміона від цього здригнулась. Пампушка, а не професор. Кейт сподівалась, що уроки з ним будуть у старших класах. Навряд вразливі учні зможуть навчатись під постійним поглядом цих чорних очей.

— Вас буде поділено на три групи, кожна з яких стане в чергу на Сортування, — він практично цідив слова крізь зуби. — Ті, чиї імена я назву, – підходите до мене. Склад груп не обговорюється. Зрозуміло?

Діти мляво протягнули згоду або, як Кейт, просто кивали. 

Далі професор дістав сувій і, розгорнувши його, швидко і чітко почав читати:

— Ханна Аббот, Сьюзен Бонс, Террі Бут, Лаванда Браун, Мілісент Булстрод, Майкл Корнер, Вінсент Кребб, — Кейт трохи відволіклась на старших учнів, які вже почали займати свої місця за столами.

Якщо тепер семекурсники сидять біля дверей, то їхня черга набувала сенсу. Вони, першокурсники, хоч і пройдуть Сортування останніми, проте будуть сидіти найближче до вчителів.

— … Емілі Дарт, Джастін Фінч‑Флетчлі, Шеймус Фінніган, Ентоні Голдштейн, Грегорі Гойл, Герміона Ґрейнджер.

Діти підходили до професора, оглядаючись на решту. Кейт з тугою дивилась на Герміону, що нервово накручувала кучерик на палець і майже не кліпаючи дивилась на чоловіка. 

Снейп сказав їм стати парами та чекати в черзі, що була в крайньому лівому проході між столами. Діти повільно почовгали туди.

— Дафна Ґрінґрасс, Вейн Гопкінс, Меган Джонс, Сью Лі, Невілл Лонгботтом, Мораг МакДугал, Ерні Макміллан, Драко Мелфой, — чоловік провів поглядом білобрисика, після чого знову втупився в список, — Кетрін Мірс…

Кого він називав далі дівчина вже не чула. Вона приєдналась до потоку дітей, які без поспіху виходили до професора. Трималась подалі від Мелфоя. 

Але все одно відчувала вже знайомий погляд. 

Він навіть не приховував те, як витріщався. Навіть коли Снейп сказав їм йти до середнього проходу між столами.

Кейт хотіла стати з Невілом, і коли він зрозумів це з її погляду, вони піши один одному на зустріч. Але після того як Мелфой широкими кроками наздогнав Кейт і зміряв хлопця поглядом, Невіл квапливо став з якоюсь білявкою.

І тому, звичайно, всі поділились на пари уникаючи її. З Мелфоєм хотіла стати якась брюнетка, яка тріпотіла віями і шарілась, дивлячись на нього. Проте блондин заявив, що він уже в парі.  

Намагалась ігнорувати те, як калатало серце. І не гадати, що цей зарозумілий індик задумав.

Невіл завів розмову про його ропуху з білявою дівчиною, з якою стояв у парі. Виглядав досить спокійно, зрадник.

— Дафна Ґрінґрасс?, — звернувся до Кейт білобрисик.

Від несподіванки брови злетіли вгору, проте вона швидко опанувала себе.

Кейт подивилась на Мелфоя. З їхньої зустрічі у вагоні він розтріпав своє біляве волосся. В його погляді було щось дике, але дівчина не надавала цьому уваги.

Хоч дівчині й було цікаво, чому він її прийняв за іншу, проте байдужість виграла. 

Тому Кейт просто мовчки відвела від нього погляд. Деякий час вони просувались у черзі мовчки. 

Проте його вистачило не надовго.

— Ми як слід не познайомились. Я Драко Мелфой, — простягаючи руку прошепотів він.

Тепер додався ще один погляд, спопеляючий. Ще не вистачало щоб потім та брюнетка їй патли повиривала.

Кейт проігнорувала його руку, знову ступивши крок.

Вона хоч цілий день так може.

Хлопець, віддати йому належне, тихо вгамував свій гнів.

— Я знаю, це було грубо вгадувати твоє ім’я. Ми з однакових за статусом сімей, тож я теж можу перший простягати руку для рукостискання, і…

Що за абсурд. 

— Звідки ти знаєш, чи наші сім’ї однакового статусу, —перебила його Кейт, не переводячи на нього погляду.

— Ти перша протягнула руку для рукостискання. Там, у потязі. І явно вважаєш себе важливішою за мене…

— Бурчання тобі не личить.

— Ти певно не знаєш, але я теж із Священних двадцяти восьми. Тому прояви трошки поваги, — схоже його терпіння вичерпалось. — Інакше мій батько про це дізнається, а потім і твій. Тоді тобі не буде так весело.

Кейт не було весело, скоріш гірко. Тим більше після згадки про батька.

Можеш заспокоїтись чувак, не було кому жалітись.

Судомно зітхнула. Та, з ким він її зплутав, може потім мати через Кейт неприємності. А дівчина не хотіла спричиняти їх комусь невинному.

Але водночас і пояснювати, що в нього надто бурхлива фантазія, теж не мала бажання.

Тому знову ступила крок, але кивнувши на його зауваження.

Поки розглядала потилиці старшокурсників, що були попереду, відчула як сильно спітніли долоні. 

Певно він сплутав Кейт з кимось, хто належав до чаклунської знаті. Уся ця мова про якихось священних, рукостискання і повагу… 

Можливо, аристократія у всіх світах однакова.

Зітхнула.

— Що мене видало? Я досить груба.

— Радий, що ти це розумієш. Але поясни про що ти, —глузував білобрисик.

— Як ти дійшов висновку, що я аристократка.

Хлопець тривалий час мовчав. Натовп знову аплодував після вигуку капелюха. 

Мелфой зачесав пальцями своє волосся. На його щоках був легкий рум’янець, усвідомила Кейт.

Рум’янець? 

Оглянула дітей, що вже сиділи за столами, і полегшено видихнула. Блондин не один такий, це певно через задуху. Все ж тут багато людей, і…

—Твоя постава, — запізніла відповідь Мелфоя витягнула дівчину зі спіралі думок. —Ти хоч уявляєш, настільки рівно сиділа там, у човнику?

Як вона може це уявити.

— Можливо ще щось? 

— Ти занадто грамотно говориш.

—Дякую. Більше не буду робити таких помилок.

Кейт вперше на нього визвірилась, але не надавала цьому багато значення.

Капелюх вкотре викрикнув гуртожиток. Дівчина його не чула, поринувши у себе.

Цікаво, що решта дітей про неї думає. 

Бо якщо відповідь буде “зарозуміла аристократка”, то мала бажання побитись головою об стіну.

Кейт вже не була в чомусь впевнена. Тим більше у виправданості своїх рішень.

Сьогодні дівчина точно пережила більше вражень, ніж могла витримати. В такі моменти вона розмовляла з мамою. 

Від згадки про неї в очах забриніли сльози.

Проте Кейт не могла дозволити, щоб блондин це побачив, тому просто просувалась чергою. На щастя, Мелфой не порушував мовчанки.

Зі щоки зісовзнула самотня сльоза.

Chapter Text

Драко не міг сказати, в який момент змінилась атмосфера. Можливо, це просто він інакше дивився на дівчину поруч.

Вона випромінювала такий рівень зарозумілості та гідності, який він рідко зустрічав у когось, хто не носив прізвище Мелфой. 

Ще декілька хвилин тому її мовчання для Драко було викликом. Підбурювало його порушити тишу.

Проте зараз це мовчання було комфортним. Воно відділяло їх двох від галасу довкола. 

Дафна все ще дивилась лише прямо.

Потайки чекав, коли дівчина все ж подивиться на нього.

Згадував, як він вперше побачив її на Кінґс-Крос. Це були лише кілька секунд – Дафна тоді підняла іграшку, яка випала з колиски. Драко ще тоді скривився, уявивши, як це – торкнутися слинявої іграшки немовляти. Потім якусь мить розглядав дівчину.

Ніколи не бачив схожого одягу. А таке бувало, коли на очі траплялися магли.

Те щось, подібне до светру, облягало плечі та хвилями спадало до зап’ясть. Її маглівські чорні джинси підкреслювали талію, бо той светр абсолютно її не прикривав. 

Його батьки в той момент цілеспрямовано йшли до платформи, аби лише не перетинатись з маглами. Тому увага хлопця швидко змінилась на те, щоб не відставати.

Яке було його здивування, коли посеред сварки з Поттером Дафна постала перед ним знову. 

Драко впізнав її не відразу, бо ж тоді вона вже була в мантії. 

Скидалась на просту невігласку, яка, почувши його прізвище, перервала його з Поттером розмову. Проте він швидко усвідомив хибність свого першого враження. 

Досі прокручував це в голові. Те, як вона тримала рівною спину, ніби намагаючись компенсувати невеликий ріст. Як супила тонкі темні брови, коли злилася. Як одним поглядом, без слів, казала все що думає про нього.

Дафна була вродливою. Мала якусь незбагненну… витонченість. 

Навіть зараз, коли невимушено перекинула чорне волосся за спину.

Такою Драко завжди уявляв аристократку, яка буде йому рівнею. 

Звичайно, те, як вона куйовдила собі волосся у човнику не було витончено. І те, що захоплювалась маглівським одягом, теж. Ну, і те як вона його принизила в потязі, підбурювало бажання помститись. 

Проте все ж був під враженням. 

Він чув про родину Грінґрасс. Одна зі Священних двадцяти восьми чистокровних сімей. Шоста найбагатша родина магічної Британії. 

Батько розглядав можливість заручин із однією з їхніх доньок.

Цей факт відлунювався у голові Драко, коли хресний виголосив її прізвище під час поділу на групи. Намагався вгадати, з ким із натовпу дівчат йому доведеться проводити зимові канікули.

А потім ця дівчина з воронячим волоссям розміреними кроками відділилась від решти дітей. 

Драко тоді не вагався жодної секунди в тому, що вона і є Дафна. Цей факт ніби був останнім шматочком пазлу, якого раніше не вистачало.

Можливо, там, у потязі, Дафна просто бачила як він руйнує свою можливість налагодити стосунки з Поттером. І її наступні глузування були лише відповіддю на грубість Драко. Як ніби відплата за те, що він не скористався шансом.

Хлопець згадував усі свої коментарі про дихання одним повітрям, рукостискання і глузування про оцінку зовнішності. 

Радів, що таки не штовхнув її в озеро. Якби таки здійснив свою дріб’язкову помсту, то вороття назад уже б не було.

Під розсіяним світлом свічок, які зависли над ними в повітрі, Драко розглядав її. 

Схилявся до думки, що пасмо волосся, яке впало їй на щоку, вона не забирала навмисно. Ніби й не ховалась, але й захищалась від його пильного погляду.

Черга досить скоротилась: вони вже стояли посеред зали. Позаду старшокурсники, що вже пройшли Сортування і посідали на свої місця за столами, жваво розмовляли. 

Пузань, який хотів стояти з Дафною, зараз щось жваво розповідав білявій дівчині, махаючи руками. Цей бовдур ту ропуху зараз пожбурить або в натовп, або взагалі в Драко.

Скосив погляд на Дафну. Він хотів оцінити, чи бачила дівчина те, як принижується те одоробло. Проте ошелешено завмер. 

Бо вона спостерігала. Дивилась, як бовдур вибачався перед жабою за те, що мить назад нею махав. 

І усміхалась.

Дивувався, чому цей факт так бентежив його. Можливо, тому що усмішка торкалась її очей. Або через те, що він вперше побачив цю щиру емоцію на її холодному обличчі.

Коли вона поглянула на Драко, він практично відчув, як повіяло холодом. А її усмішка, ніби свічка, згасла.

Злився на себе, хоч він ніби нічого й не зробив.

Це був ідеальний момент для початку розмови. Хлопець судомно думав. Згадати ропуху того пузаня, певно, було не найкращою ідеєю.

Дафна відвернулась. 

Він бачив, як ця можливість осипалась до його ніг.

***

— Ти зголодніла? 

Гірше тільки розмови про погоду.

Просто Драко був у відчаї. Не знав яка з тем, що спадали на думку протягом останніх п’яти хвилин не погіршить з нею відносини.

Тому він вибрав дурну тему, але безпечну.

— Трохи, — тихо відізвалась Дафна на його запитання.

Звичайно, його вона про те ж саме не запитала. Драко в такій ситуації, напевно, також не реагував би.

Перебирав складки мантії між пальцями.

— Твій батько, цей… Теж наказав тобі подружитись з Поттером?

Драко пишався цим питанням. Воно точно зав’яже розмову.

Дафна зміряла його поглядом, який хлопець не зміг розшифрувати.

— Ні, — коротко відповіла вона, повернувшись до споглядання зірочок на стелі.

Драко хотілось знищити ті зірочки. Вона повинна дивитись на нього у відповідь.

Несвідомо стиснув щелепу, теж підвівши голову. Мусив визнати, стеля виглядала як справжнє зіркове небо – багаторівнева магія, яку рідко можна побачити. Навіть хмарки пробігали, ніби їх гнав вітерець.

— Бачила колись такі потужні закляття?

Відчув, що дівчина дивилася на нього. Нарешті.

Драко навмисно не відводив очей від стелі – хай відчує як це: коли не дивляться під час розмови.

— А ти? — в її голосі була цікавість і, Мерлін, Драко навіть не уявляв скільки задоволення це принесе.

— В нашому маєтку найскладніше закляття – це захисний бар’єр, — хлопець все ж подивився на неї, хоч і зверху вниз через їхню різницю в зрості.

Хотів показати що він вихований, і не робитиме таких дурних помилок як уникнення зорового контакту. Хоч, напевне, Дафна раніше це робила навмисно.

— Він відлякує маглів – це, звичайно, база, — продовжив розповідати Драко. — Проте бар’єр відчуває бруднокровців. Якщо ми не внесемо до спеціального списку тих, хто має хоч краплину маглівської крові за останні три покоління…— хлопець посміхнувся. — То ті нещасні мають гарантований візит до Мунго.

Дафна відвернулась. Драко помітив, як заграли її вилиці.

Намагався пригадати, чи були напівкровки в її роду. Все ж навіть чистокровні родини іноді мусили розріджувати кров. 

Перед ними вже майже не було старшокласників – скоро настане їхня черга Сортування. Драко, хоч трохи й переймався, але відчував як спливає час з Дафною. 

Був упевнений, що вона потрапить до Слизерину разом з ним, проте не бажатиме спілкуватися за вечерею.

— Теж вважаєш, що потрапиш до Слизерину?

Вона настільки різко повернула голову, що Драко аж здригнувся. В її погляді був… 

Жах?

— Ти справді думаєш, що я туди потраплю? — хлопець не розумів, чому вона настільки налякана.

— Ти так боїшся потрапити до гуртожитку разом зі мною? — обурився Драко.

— Господи, ти не Сонце нашої галактики, — Дафна різко вдихнула повітря і заправила волосся за вуха. — Забудь те, що я тебе питала.

— Я просто не розумію, чому ти така налякана. Це ж хороший гуртожиток – там навчалось багато успішних чаклунів. Точно більше, ніж у Гафелпафі чи Грифіндорі.

Дафна фиркнула. 

— Ти вважаєш амбітність і цілеспрямованість поганими рисами? — Драко не був впевнений, як повинен реагувати.

— Я вважаю, що ці риси – не єдині приносять успіх чи щастя у житті, Мелфой, — Дафна навіть не приховувала роздратування.

Проте її погляд стрибав між столами гуртожитків. Драко міг заприсягтись, що вона панічно чогось боїться. Фізично боляче було дивитись на страх дівчини.

Тому спостерігаючи за тим, як погляд Дафни сфокусувався на капелюсі, що виднівся крізь юрбу, а риси обличчя вирівнялись – заспокоївся і сам. Хоч і не помітив, як до того затримав подих від напруги.

В її голові точно роїлись думки. Драко відчайдушно хотів знати їхній зміст.

— Про що ти думаєш? — спонтанно запитав він.

Драко вже думав що Дафна не відповість, проте вона зиркнула на нього – ніби ножем різонула, а тоді промовила:

— Я перебираю всі мої вчинки, що доводять мою сміливість. До речі, захист Поттера та Візлі в потязі я точно наведу як один з доказів.

— Захист? — здивувався Драко.

Професорка з бридким голосом промовила:

— Тепер прийшла черга першокурсників. Ханна Аббот!

— Я не планувала ламати твоє хибне сприйняття про світ, — Драко аж відсахнувся від неочікуваного глузування. — Але це неминуче, тому я тебе трохи підготую. Ти це заслужив, після всіх коментарів про бруднокровок.

Дафна помахала долонею дівчині з першої групи, що мала гніздо каштанового волосся. Кудрявка помахала їй у відповідь. 

— Бачиш, ти собі уявив що я втрутилась аби справити враження на Поттера, в той час як насправді мене дратувала твоя поведінка. Бо вона була обурлива. Не гідна. — Дафна невідривно дивилась Драко в очі.

Волів би щоб вона його ігнорувала, як раніше. 

Натомість не міг відвернутись. Під жовтуватим світлом свічок її очі майже сяяли теплою зеленню. Проте погляд був далекий від теплого.

— Ти коментував їхній статус, який, до слова, я вважаю абсолютно не важливим. Але найогидніше з тих дурниць що ти говорив, – це докоряв у бідності. 

— Лаванда Браун!

— Я думала тоді, що Поттер таки потисне твою руку, — продовжила Дафна. — Якби він це зробив, я б з ним не спілкувалась. Тому не сумнівайся – я твоєї руки, так само як і він тоді, не потисну.

Драко не міг осягнути того, що вона вимовляла. Ніби вона говорила іншою мовою.

Деякий час вона мовчала, все ще спопеляючи Драко поглядом. Але коли оголосили ім’я її знайомої, то в хлопця було відчуття ніби Дафна взагалі забула про його існування.

Хіба вона не така ж, як і він? Чому вона мусила казати все це саме перед Сортуванням?

Секунди тягнулись у вічність. Ця її знайома надто довго сиділа з капелюхом на потилиці, бурмочучи щось собі під ніс.

— Грифіндор! — оголосив капелюх, і Дафна так затято зааплодувала, що до Драко повернуся слух.

Він навіть не усвідомлював, що навколо було стільки звуків. Оплески грифіндорського столу, перешіптування інших дітей поруч.

Його тяжке дихання.

Зачесав пальцями своє волосся, намагаючись опанувати себе.

— Дафна Ґрінґрасс!

Дафна не реагувала, все ще дивлячись на свою подругу. Драко вагався, чи потрібно її штовхнути, щоб вона оговталась і все ж пішла до капелюха.

Проте дівчина знову подивилась йому ввічі. А потім посміхнулась.

Ненавидів, коли вона на нього дивилась.

— Слизерин!

Драко настільки різко розвернувся, що в нього аж в очах потемніло. Брюнетка відклала капелюха на стільчик і попрямувала до слизеринського столу. Це була та дівчина, що прохала стати з ним у парі, усвідомив він.

Чув шум крові у вухах. Як підкосилися ноги. Хлопець міг заприсягтися, що під ним зникла земля. 

Але ж Дафна…

Драко перевів погляд на дівчину поруч. 

Хто це?

Мерлін, він в цей момент не знав що робити: сміятись чи кричати.

— А ось і друга ілюзія, Мелфой, — він ненавидів її посмішку. 

Те, як вуста цієї дівчини шепотіли його прізвище.

Він ненавидів її.

Чорне волосся, що хвилями спадало на плечі. Гострі риси обличчя і горду поставу. Зелені проникливі очі. Руки, які вона схрестила на грудях. 

І себе. За те що навіть в такій ситуації, як ідіот, невідривно спостерігав за нею.

Підняв підборіддя, навмисне дивлячись на неї з висоти свого зросту. Бо в той момент відчував себе просто мізерним.

Драко не знав, скільки часу вони дивились один одному ввічі. Не мав уявлення, як в той момент виглядав.

Проте точно знав, що вона бачить його як цілковитого бовдура.

— Драко Мелфой!

Голос карги вивів його із заціпеніння. Він ледь пам’ятав те, як капелюх вигукнув “Слизерин”, майже не торкнувшись його голови.

Він широким кроком дійшов до столу, не чуючи овацій, що лунали від його нових однокурсників. Сів між Кребом та Ґойлом.

— Кетрін Мірс!

Вона пройшла до капелюха, одним витонченим рухом закинувши його на голову.

Драко смакував ім’я дівчини, яку він цілковито ненавидів.

Кетрін. Надто гарне ім’я для такої зіпсованої простачки.

***

— Не часто перше, що я бачу, – це провина.

Кейт здригнулась.

— Хм… Схоже, тебе мучить сумління. Проте поруч з ним я бачу гострий розум і цілеспрямованість...

Тихий голос, що лунав у вусі, певно належав Сортувальному капелюху. Усвідомлення цього вивело дівчину із заціпеніння.

Кейт почала подумки повторювати, мов мантру, що вона — смілива.

— Так, сміливість бачу, проте… Такому розуму краще пасував би Рейвенклов… А може Слизерин?

Вона навіть не розуміла, як сильно хитала головою. Тільки згодом відчула, що Капелюх з’їхав на бік. 

Головне – не почати кричати заперечення вголос.

«Я смілива. Я врятувала невинних від аристократа».

— Так, я бачу твою впертість. Проте, подумай про Рейвенклов – це гуртожиток спраглих до знань.

Кейт обійняла себе, гамуючи трем рук. 

Вона не хотіла знову бути самотньою.

«Там мої… друзі», – хоч твердження і не було впевнене, але дівчина сподівалась що воно буде достатньо переконливим і Сортувальний капелюх передумає.

— Дружба може квітнути і між учнями з різних гуртожитків…

— Я втекла з дому, — відчайдушно шепотіла Кейт. — Я захищала інших. Там мої друзі. Прошу, нехай це буде…

— Грифіндор! — урочисто вигукнув Капелюх.

Залою залунали оплески.

Кейт різко видихнула. Повільно розплющила очі. 

— Дякую, — прошепотіла вона, делікатно відклавши Сортувальний капелюх на стілець.

— Я рада, що ви з матір’ю таки передумали, — м’яко промовила професорка Макґонеґел. — Вітаю у Грифіндорі.

Кейт не очікувала, що жінка з нею заговорить. Тим більше — згадає про матір.

Вкотре за день відчула, як тоне у провині. Було гірко, попри вітання за грифіндорським столом, ніякове рукостискання Невіла та обійми Герміони.

Поглянула на інший бік зали. Мелфой, очікувано, спопеляв її поглядом. 

Опустила голову, дозволивши волоссю сховати її обличчя.

Вона ще ніколи в житті не робила комусь так боляче. Навіть коли це було виправдано.

Хоча кого вона обманює, вона втекла з дому.

Мама, певно, гнівається. Можливо, шукає її. Точно була у відчаї.

Вважала себе жахливою людиною.

Майже не чула розмови довкола і оплески Теодору Нотту. Так і не підняла голови. Не хотіла дивитись на слизеринський стіл. 

Тим більше зустрітись з очима, в яких вирував шторм.

Chapter Text

— Кейт з нами! 

Синхронний вигук вже знайомих голосів витягнув дівчину з роздумів про власну нікчемність. 

Повернулась у напрямку вигуків. Навіть не усвідомлювала, як сильно була рада їх чути. 

— Візлі завжди у Грифіндорі, так? — спробувала пожартувати Кейт, спостерігаючи за близнюками.

— Тому Персі…

— … розчарування року! — синхронно вигукнули брати.

— Пробачте, наш брат незабаром вперше проходитиме Сортування, — вибачився один з близнюків у другокурсника, втискаючись на лавку неподалік.

— Він точно буде з нами, не те що наш старший, — додав інший, вмостившись.

— Слизеринський сноб. Як покарання носитиме зелений цілий рік.

Кейт фиркнула, прикривши долонею усмішку.

— Як відчуття, дівчата?

— Ця зала неймовірна! І Сортувальний капелюх! — загорілась Герміона, аплодуючи близнючці Патіл яка приєдналась до їхнього столу. — Я читала…

Якби раніше Кейт хтось сказав, що поява цих близнюків принесе їй спокій, вона б його заклеймувала божевільним. Але можливо, це вже сама дівчина збожеволіла. 

Все ж за сьогодні вже неодноразово робила упереджені судження про інших. Так само як і про того живунчика…

— Гаррі Поттер! — виголосила професорка Макґонеґел.

Залою всі різко почали шепотітися. Діти намагались роздивитись хлопця, визираючи над юрбою.

— Що з ними не так? — не розуміла Кейт, озираючись на решту учнів.

— Не щодня ж побачиш Гаррі Поттера, — вставши з-за столу промовив один з Візлі, розглядаючи хлопця.

— Він переміг “Того-Кого-Не-Можна-Називати”, — додав інший, приєднуючись до брата.

— Кого переміг? — здивувалась Кейт, теж поглянувши на хлопця.

Гаррі повільно надягнув Сортувальний капелюх, сідаючи на стільчик. Був блідим і нервовим.

— Я хіба не розповідала? Він переміг найсильнішого темного чаклуна останнього століття, — затараторила Герміона не помічаючи, як зблідла Кейт. — Він тероризував всю магічну Британію, поки не зник після зіткнення з Гаррі. Той шрам на чолі — це його залишив “Той-Кого-Не-Можна-Називати”.

У магічній Британії була війна?

— Його батьки тоді померли, — тихо додав Невіл, крутячи виделку у руках.

Дівчина усвідомила весь жах ситуації. Вона не думала, що його популярність пов’язана з чимось настільки моторошним…

— Грифіндор! — урочисто виголосив Капелюх.

Весь стіл загримів оплесками, близнюки в унісон волали “Поттер з нами”. 

Кейт було соромно за свою упередженість. Тим більше за прізвисько, яке подумки давала Гаррі. 

На щастя, вона не називала його живунчиком вголос.

Аплодуючи спостерігала за тим, як Гаррі сів поруч з привидом – навпроти дівчини. Скоріше виглядав виснаженим, а не радим. І точно не насолоджувався увагою, яку йому надмірно приділяли.

Згодом до їхнього столу приєднався Дін Томас та ще один Візлі. Останньому близнюки, крім оплесків, ще й свистіли.

— А де Персі? — все ще зеленуватий Рон шукав старшого брата за столом грифіндорського гуртожитку.

Близнюки почали нестримно реготати.

— Цього року він буде кошмарити зелених… 

— Уявляю мамине обличчя!

Рон різко повернувся – він сидів спиною до слизеринського столу – і, схоже, відшукавши поглядом брата почав нестримно реготати.

Проте згодом всі відволіклись на директора. Виглядав він точнісінько як на картці, що бачила Кейт у потязі. Навіть мантію ту ж одягав. 

— … Бовдур! Булька! Кулька! Круть! — Дякую!

Чого точно не очікувала, то це що такий поважний чоловік вигукне на цілу залу повну нісенітницю.

— Він що, трохи божевільний? — запитав Гаррі у близнюків Візлі, випередивши Кейт яка мала те ж запитання.

— Це той самий вид геніальності…

—... що межує з божевіллям! — синхронно відповіли вони.

Або він просто ексцентричний.

Дівчина спостерігала, як Дамблдор надягнув Сортувальний капелюх – його йому принесла професорка Макґонеґел. Директор кивав головою на те, що той йому говорив. Знову почав вивчати учнів. 

Раптом їхні з Кейт погляди зустрілись. Хоч чоловік й здавався приязним, дівчина все одно аж відсахнулась від проникливості його очей.

Поспішно відвела погляд, вдаючи, що її цікавлять страви які з’явились на столі. Накидала собі смажену картоплю, лиш би не виглядати наляканою в його очах. Не звертала уваги на те, що в неї тремтіли руки.

Уявляла, про що він говорив з Капелюхом. Наприклад про її втечу з дому, про яку вона так необачно обмовилась під час Сортування.

Кинула на директора короткий погляд, проте він уже спілкувався з іншими професорами, не звертаючи на Кейт уваги. От би й надалі так було. 

Не хотіла на цьому зациклюватись. Намагалась вслухатись у те, що говорили діти навкруги.

Діти задавались питанням, як привид може бути “Майже-Безголовим”. Після страхітливої демонстрації цього явища Ніколасом, Кейт заприсяглась називати його виключно на ім’я. В ході розмови пролунала згадка про слизеринського привида, тому всі почали озиратись на їхній стіл аби побачити Кривавого Барона.

Дівчина зробила помилку, теж поглянувши туди. Поки одного з першокурсників цікавив привид і той факт, що він заляпаний кров’ю – на те ж він і кривавий – дівчину турбував хлопець, що сидів поруч з тим Бароном.

— Мелфой тебе не скривдив? — Гаррі стурбовано зиркав на Кейт, колупаючись у своїй тарілці виделкою.

Отже, не тільки вона звернула увагу на Мелфоя за тим столом. 

Мимоволі зсутулилась, не знаючи що відповісти.

— До речі, — стрепенулася Герміона. — Я бачила як він всіх відлякував аби стати з тобою. Наговорив гидоти?

Кейт не хотіла згадувати про Мелфоя. Не цього вечора. І не завтра.

Ніколи.

— Мелфой тебе образив? 

— Хочеш піділлємо йому проносне зілля?

Схоже близнюки почули лише уривок розмови, але вже зробили висновки. 

Їхня турбота була приємна, але зайва.

— Він… — вирішила не принижувати Мелфоя і не розповідати про те, як він обізнався. — Він просто хотів поговорити. Але ми переважно незручно мовчали.

Герміона пильно дивилась Кейт ввічі. Мить вагалась, накручуючи кучерик на палець, проте все ж запитала:

— Це тому він був такий блідий?

— Блідішим, ніж зазвичай, — уточнив Рон.

Зажмурилась. Аж малюнки під повіками затанцювали. Того, як Мелфой гарячково вдивлявся в її обличчя, незручно переводив вагу з ноги на ногу. Як кривився, ніби від фізичного болю, коли вона продовжувала говорити. 

Це було водночас і приємно – сказати все що думає про нього, — і жахливо, адже він просто руйнувався на очах дівчини. 

Проте Кейт пам’ятала ту злість, що кипіла в ній у той момент. Як подумки перераховувала всі ремарки Мелфоя про бідність і бруднокровців.

“На твоєму місці, Поттер, я б поводився обережніше. Якщо не станеш трохи ввічливішим, то скінчиш так само, як твої батьки”.

Видихнула повітря, що затамувала. 

Тепер його згадка про батьків Поттера набувала абсолютно іншого сенсу. Жорстокішого. Підлішого.

Та до чорта Мелфоя. 

Навіщо турбуватися про те, що може принизити його перед іншими? 

— Мені здається я майже довела його до сліз, — трохи зверхньо відповіла Кейт.

Вона в це не вірила. Але Мелфой заслуговував на ці глузування грифіндорського столу.

Він заслужив, – переконувала себе подумки Кейт, дивлячись на нього крізь залу. 

Не здивувалась коли Мелфой поглянув у відповідь. Проте цього разу вона не відвернулась. Спостерігала за його поглядом, який стрибав між її однокурсниками – ті сміялись та озирались на нього.

Мелфой зашарівся і відвів погляд.

Можливо його зруйноване его допоможе згадати, що таке совість.

***

Коли над столами гуртожитків вже лунало більше лінивих розмов ніж дзенькоту тарілок та виделок, професорка Макґонеґел почала виголошувати імена дітей зі списку старост на цей рік. 

Певно професори затвердили його тоді, коли активно щось обговорювали за їхнім столом. Згідно слів Герміони його називали Високим – це було логічно, адже  він стояв перпендикулярно до решти та на невеликому підвищенні. Саме тому Кейт, як і решті першокурсників, було добре видно що там відбувалось.

— Слизерин – Гамма Фарлі та Персі Візлі! Рейвенклов – Пенелопа Кліруотер та Роберт Хілліард!

Дівчина раніше, вечеряючи, розглядала професорів за Високим столом. Вивчала кожного з них. 

Незграбного чоловіка в тюрбані, якого аж трусило поруч з професором Снейпом. Схоже, навіть дорослі не мали імунітету до його холодної аури. 

Професорка Макґонеґел вела світську бесіду з директором. Кейт намагалася на того довго не дивитись. Здавалось, ніби своїм поглядом може привернути до себе увагу – а цього дівчина дуже не хотіла. 

Навіть їхній гід Геґрід – як виявилось, він був місцевим ключником та наглядачем лісу, — дружньо теревенив з привидом, що ненадовго долучився до вчительського столу. 

Загалом Кейт ще тоді дійшла висновку, що викладачі тут досить колоритні. А зараз, спостерігаючи як вони з ентузіазмом вітали обраних старост, дівчина аж мліла від того, як це було мило.

— Гафелпаф – Софі Грей та Габріель Трумен! Грифіндор – Сідні Бішоп та Реймонд Фоллі!..

Кейт так і не почула хто був Головою школи. Поглядом шукала хлопця у юрбі, що йшла від віддаленого кінця столу. 

І це був дійсно він.

Високий. Смаглявий. Кучерявий чорт, усмішку якого вона впізнає з тисячі. 

Не знала, чи доречно його гукнути. Можливо вони ще матимуть змогу потеревенити…

— Прикрий рота, малявка, — проходячи повз він несподівано скуйовдив волосся Кейт.

— Дивись не спіткнись, — буркнула дівчина, поправляючи волосся.

Спостерігала, як він дійшов до професорки, та став разом з іншими старостами. Хоч він і не дивився на Кейт, проте ця його усмішка її дратувала.

— Ви знайомі? — здивувалась Герміона, на що дівчина коротко кивнула.

Професорка Макґонеґел роздала всім старостам значки та привітала з початком нового навчального року. Після того всі порозходились за столи своїх гуртожитків. 

Проте цього разу вони не йшли до протилежного кінця столів, а приєднувались до першокурсників.

— Сідай сюди, — гукнула Кейт до хлопця, коли він зупинився біля них, шукаючи де сісти.

— Скучила? 

— Мрій, — закотила очі Кейт на його єхидну посмішку. — Це – Рей, — пояснила вона решті, що здивовано спостерігали за ними, і додала: — Мучить мене з пелюшок.

Хлопець штурхнув її ліктем, а потім помахав решті першокурсників долонею.

— Ми з Сідні допомагатимемо вам освоїтись. Ну як, я ще в Грифіндорі сам не бував, —Рей засміявся, наливаючи собі соку до склянки, яка з’явилась просто з повітря. — Так що я разом з вами слухатиму нудні нотації.

Хлопець, не питаючи Кейт, налив і їй склянку соку, на що вона фиркнувши подякувала.

— Я Фред, — Візлі простягнув руку через стіл, хлопці мали коротке рукостискання. — Вітаю у найвеселішому гуртожитку Гоґвортсу.

Джордж зробив те саме, після чого їхній куточок столу наповнився невимушеними розмовами. Непомітно наповнення тарілок змінилось – тепер на столах було повно різноманітних десертів. 

Герміона розпитувала Сідні про предмети, які вони будуть вивчати. Схоже, особливо її цікавила трансфігурація. Рон з Невілом говорили про те, як в них вперше проявилась магія. Гаррі їв пампушки, уважно слухаючи розмову хлопців.

Рей, не питаючи, передав Кейт вишневого морозива, а вона йому – чорничне. 

Саме в той буденний момент усвідомила, який спокій відчуває.

Відкинувши голову на плече Рея вивчала вміст своєї тарілки. Навколо було стільки гаму і звуків, її оточували десятки людей. Ніколи не думала, що зможе в подібних обставинах відчувати таке умиротворення.

Можливо вона просто втомилась. Ще сьогодні зранку вона судомно пакувала найнеобхідніші речі, які мала з собою забрати, потім Візлі, потяг, Мелфой…

Потрібно зателефонувати мамі.

— А чому вони позабирали у всіх телефони?

— Вони в реєстр їх вносять, — облизуючи ложку з-під морозива пояснив Рей. — Вся техніка у валізах думаю уже зареєстрована — технічний працівник завжди це робить поки ми всі вечеряємо.

— А тут взагалі зв’язок працює? — пожвавилась Герміона, зацікавлена темою. — Я батькам обіцяла зателефонувати.

Кейт кинула багатозначний погляд на Рея, додаючи:

— Я теж. Мама певно переймається.

Хлопець зітхнув, відставляючи тарілку.

— Це тільки у Інноваційному крилі можна телефонувати — тут, у замку, ніякий бездротовий зв’язок не ловить.

— Магічне поле викривляє, — додала Сідні. — В Інноваційному крилі будь-які магічні предмети заборонені – там й так все в рунах Магічного пригнічення. Навіть через банально чарівну паличку зв’язок зникає.

— Не думала що все так складно, — прокручуючи серветку між пальцями протягнула Кейт, поглянувши на Рея. — Ми туди можемо сьогодні потрапити?

— Після вечері. Ну і після того, як ми проведемо всіх до спалень.

— Ми зазвичай збираємо групу бажаючих і йдемо всі разом, — уточнила Сідні, вивчаючи пампушку в корзинці. — Зараз темно, тому учні всіх гуртожитків зберуться разом, а потім старости проведуть до крила.

Дівчина взяла таки ту пампушку і, відкусивши шматочок, задоволено зажмурилась.

— Супер, а то я вже починала перейматись, — зітхнула Герміона.

Ніби з язика зняла.

— А що викладає Снейп? — сперши голову на руку запитав Гаррі у Сідні.

Кейт мимоволі перевела погляд на професора.

— Зілля та настійки, — відповіла дівчина. — Любить темні мистецтва. Дуже. 

Рей засміявся і додав:

— Квірел викладає Захист від темних мистецтв. Саме тому здригається так, ніби Снейп в шию йому дихає.

Кейт дивилась на жалюгідного чоловіка в тюрбані та загрозливого професора з масним волоссям. Обоє будуть досить молоді, напевно, і…

Двері до великої зали з гуркотом відчинились. Майже всі діти затихли, дивлячись в тому напрямку.

— Пані, зачекайте… — почула Кейт голос професорки Макґонеґел, проте за юрбою учнів вона не бачила що там відбувається.

— Кетрін Мірс! Підійди, будь ласка, сюди!

Дівчину пробрало холодом аж до кісток – це почуття було для неї новим. Жахаючим.

Рей оговтався першим. Підвівся з-за столу. Обхопив голову руками.

— Бляха, Кейт… — судомно видихнув він. 

Дівчина ледь не впала, стаючи. Не чула здивований оклик Герміони, що лунав їй у слід – лише стукіт власного серця. 

— Тепер за телефон можеш не перейматись.

— Заціпся Рей.

Кейт швидко закрокувала до дверей Великої зали. На очах у всіх учнів Гоґвортсу, що шепотілись та спостерігали за нею. 

В той момент дівчині було байдуже, що вони подумають.

Просто дивилась під ноги: аби лиш не спіткнутись. Не вірила, що це дійсно з нею відбувається. Та щиро бажала зникнути. 

Проте вже за мить відчула, як витончені руки обережно притягнули її до себе. Ніс залоскотав запах ванілі.

Навіть не помітила, що жінка йшла їй на зустріч. 

Кейт обезсилено вткнулася в її плече. Несвідомо притулилась до руки, що витерла її мокру щоку. 

Вона навіть не знала, що плакала.

Зосередивши свій погляд на обличчі жінки, побачила, що на ньому відбилися стурбованість та смуток. 

Як підтвердження того, настільки вона була жахливою донькою.

Прикрила повіки, сильніше притулившись до теплої долоні. 

— Пробач мам. Я х-хотіла тобі зателефонувати…

— Усе добре, доню… Ходім в більш приватне місце.

Поцілувавши Кейт у скроню, жінка взяла її тремтливу долоню у свою.

Так вони і покинули Велику залу. 

Тримаючись за руки.