Chapter Text
День 28.Примара (Антоніо Лучіо, Константин)
Він прожив довге життя і не шкодував ні через які події, що стались, не розкаювався в жодному зробленому виборі. Те, що світ підступний і люди не ідеальні, а якщо хочеш вижити, доведеться навчитись обманювати, Антоніо Лучіо знав з юних років, з тих пір, як на його батьків полювали люди клану Фальконе. Розбиратись у політиці він навчився, мабуть, до отроцтва… так само як і хитрити, викручуватись, прикидатись невинним і наївним…
На жаль, і іноді робити вибір не на користь приязні чи кохання, а на користь майбутнього своєї країни.
Константин любив його. Мабуть, ніхто більше не любив Антоніо так сильно.
Константин довіряв йому, як жоден політик не повинен довіряти правителю іншої держави, навіть дружньої… помилка, що коштувала життя.
Антоніо ні разу не відчував докорів сумління за те, що не послав кораблі на допомогу Фінікії. Захистив би і так приречену державу – не мав би можливості потім захистити Венедік. А так усі чиновники-крадії все одно загинули від рук балтрейнців, все одно народ підняв повстання проти завойовників. Життя Константина було все одно, що життя пішака на шаховій дошці політичної гри.
А от згадались чомусь ці давні події.
На балу, поряд зі своїм сином, Антоніо побачив юнака, дивно схожого на Константина. І здригнувся, наче примару, привида побачив.
Така ж сама досконала фігура, наче у статуї з фінікійського мармуру. Золотисто-смаглява шкіра, блідо-золоте волосся, і такі ж самі світло-блакитні очі.
Такий самий добрий погляд, який Антоніо зусиллям волі просто забув.
Не може бути. Просто не може бути.
Чому?!..