Chapter Text
Сонце світило надто яскраво. Побитий зір Діна не міг уловити нічого крім розпливчастої фігури попереду, що загрожувала поглинути сонце, або ще гірше – Сема та Джека.
Вони чекали цього останні тижні. Довгі, жахливі тижні розпачу й поразки, щоб зараз мати змогу сміятися незважаючи на біль у всього тілі, зламані кістки і вивих колінного суглоба.
Зараз .
Дін лише віддалено почув крик Чака. Потворне скиглення колишнього бога, що б'ється на землі в конвульсіях, коли Джек нависає над ним надзвичайно спокійний.
Джек згинає долонь у повітрі й Діновий зір раптом повертається, а Сем виправляється у повний зріст. Його брат абсолютно неушкоджений, тому Дін може знову вдихнути.
Фігура на землі кричить. Дінові здається, що Чак зараз захлинеться власною слиною, його м'язи спазмують, він намагається встати, але зазнає поразки й знову падає на суху землю.
Сем питає Джека чи поверне Чак свої сили й Джек запевняє – ні. Він помре як людина від старості або хвороби, але Дін розуміє – від часу.
Істота перед ними тепер не схожа на чоловіка, чиє тіло зайняв бог. Це тіло не його й ніколи не належало. Без магії клітини просто помирають, тому що не здатні підтримувати чужу істоту всередині. Отже це кінець.
Це перемога.
…
Імпала летіла дорогою добрих тридцять хвилин в абсолютній тиші, коли Дін зупинив її навпроти заправки. Вони були достатньо далеко й тепер могли навіть поснідати. Так, вони могли це зробити одразу після того, як Джек поверне усіх людей.
Джек першим вийшов із машини. Сонце приємно світило, а легенький вітерець пестив шкіру, проте навколо не було ні душі. Сем озирнувся довкола й почав розмову, яку не можна було відкласти.
– Джек, ти в порядку? – почав він і Дін здивувався терпінню цього хлопця.
– Дякую, що запитав, Семе. Я в нормі.
– Що ж, це чудово. Це чудово, – щось у хлопчикові змінилося, цей контраст можна було помітити з першого погляду і Сем чудово це зрозумів, та попри це він продовжив. – Час повернути людей до їхнього життя. Джек, ти можеш це зробити?
Джек не виглядав здивованим, радісним чи втомленим, здається він взагалі втратив усі емоції. Можливо це просто шок і вони даремно себе накручують, адже не кожен день трирічному підлітку випадає шанс зійти на ринг з богом.
– Це не проблема. Я вже усіх повернув.
Брати хотіли ще щось сказати, адже вулиці були все ще порожними, але раптом Дін почув собачий лай і брудна тварина прибігла до його ніг. Диво. Він повернув Диво! І ось червоний мінівен заїхав на стоянку, а через дорогу діти їхали на велосипедах.
Сем посміхнувся і Дінові здалося, що той знову помолодшав. Маленький Сем точно скинув тягар втрат останнього місяця і це змусило Дінові плечі опуститися. Тепер крихітна надія тліла у грудях. Невже Джек повернув усіх?
– То як тебе тепер називати? – спитав молодший Вінчестер і маленькі тривожні зморшки знову вкрили його обличчя.
– Найголовніше, що він усіх повернув. Дай хлопцю насолодитися славою!
Але Сем не відступив.
– А що сталося з Амарою, коли Чак–
– Вона зі мною,– Джек перебив його, – не хвилюйся. Між нами гармонія.
Діновий мозок не встигав за розмовою, він знову й знову зосереджувався на зростаючому теплі у грудях.
Джек сказав, що усіх повернув.
– А ти поїдеш з нами до бункеру?
Дін не розумів, чому Сем запитував хлопця про це. Звісно, вони ж родина, вони мали поїхати додому.
– Що ти кажеш, звичайно поїде. Він же тепер головний бог, може робити що хоче. Поїхали. Оновимо печеру, купимо розкладні крісла й телевізор на пів стіни, а далі–
– Дін. Я не повернусь додому. В якомусь сенсі я вже там.
– Де там? Про що ти говориш хлопче? Кас же чекатиме.
Ось тепер, за усіма божественними обличчями Дін побачив їхнього сина, занадто схожим на свого батька, який завжди відводив очі, бо не міг брехати.
– Кас не чекатиме.
Дін відчув ніби його вдарили у сонячне сплетіння. Усю радість миттєво змило цунамі.
– Я не зміг його повернути. Мені шкода.
Фантомна біль пронизав Дінове коліно наскрізь й він поклявся, що це єдина причина чому він хотів впасти.
– Значить ти це він, – Сем дивився йому у вічі. Тепер вони були яскраво блакитними, а не горіховими як колись.
Джек похитав головою в знак протесту.
– Я це я. Але я розумію про що ти.
– Джек, – Семові очі стали вологими, – не йди.
– Я завжди тут. Я буду у кожній краплині дощу. У кожній пилинці піднесеною вітром, у кожній піщинці, в кожному камені і морській воді.
Дін хотів кричати. Тільки не знову. Тільки не так. Джекові не потрібно виголошувати промову, яка уособлює смерть.
– Знайшов час втекти, – випалив він. – Ти потрібен людям, вони задають питання і чекають відповіді.
Дін хотів, щоб Джек залишився.
– І вони їх отримають, Діне. Можливо не сьогодні, але колись.
Краще б Джек не лікував його рани, тому що тепер в нього не було болю за який можна вхопитися, щоб не потонути у почуттях.
Дитина йде. Дін не впорався. Він підвів Каса.
– Мені не потрібні молитви чи жертвоприношення. Людям достатньо знати, що я є в кожному з них та вірити в це. Я не буду брати участі. Чак вписав себе в історію і в цьому була його помилка. Але я навчився у вас, у моєї мами, у Кастіеля, що потрібно стати кращим, тому що люди завжди намагаються. Ось у що потрібно вірити. І я завжди буду ось тут, – Джек підняв долонь й вказав на серце, тоді він підняв руку у прощальному жесті.
– Прощавайте.
І Джек зник.
– Побачимось, Джек, – Сем намагався стримати сльози й це знову розбило Дінове серце.
…
Сем першим пішов до імпали, а Дін крокував слідом. Його коліна не в порядку, він був впевненим, оскільки це стало гарним пояснення його хиткій ході, а колишній перелом ключиці – болю у грудях.
На іншому кінці дороги їх чекатиме холодний, порожній бункер. І раптом Дін зрозумів, що не хотів повертатися. Якщо вони зараз поїдуть, це стане їхнім кінецем. Їхньою реальністю. Але Сем чекав на нього, він чекав зустрічі з Ейлін, і не потрібно було мати очей, щоб зрозуміти, що хлопець до біса закоханий у неї. Сем чекав зустрічі з усіма іншими як і Дін. Дін скучив за Джоді, Донною, навіть за Гартом з близнюками, він скучив за Алекс і Клер, і мав впевнитися, що вони живі.
Але Кас...
Він натягнув посмішку. – Гей Семмі, сьогодні той день, коли я дозволю тобі вести імпалу, – й кинув братові ключі.
Диво застрибнуло на заднє сидіння і, на величезний подив Сема, Дін сів слідом.
– Ти точно впорядку?
– Так. Абсолютно. Ми перемогли Чака. Клас! Розбудиш мене через 2 години, добре? Тоді поміняємося.
Сем нічого не відповів. Він завів двигун й вивів імпалу на головну дорогу. Дін притулився головою до вікна й заплющив очі. Вся вага останніх днів впала крижаною водою. Він зосередився на болі в тілі, щоб утриматися, але швидко відчув теплу шерсть собаки у своїй долоні. Диво опустило голову під Дінову руку, висунувши язик.
– Від тебе смердить помиями, – він напівсонно звернувся до собаки.
– Підозрюю, що від тебе теж, – проте Сем говорив з ним.
Сем дразнив, але його очі виглядали стурбованими. Дін лише глибше занурив пальці в собаче хутро й тихо хіхікнув. Йому справді не завадило б прийняти душ. Дрімота швидко зловила його. Тіло розслабилося від рівномірного гуркоту машини й увесь шум здався далеким і несправжнім. У цьому приємному відчутті Дін загубився на добрі три години, допоки гучний жіночий голос не разбудив його. Він впізнав у ньому Донну.
– Усі ми були до біса налякані, лише секунда й тебе з Джеком не стало. Ми думали Білі забрала вас.
Донна розповіла, що для них минуло лише кілька секунд, а потім не знайшлося жодного телефона з зарядженим акумулятором. Нині Боббі ділив людей на групи: хтось відвезе дітей в безпечне місце, вибір впав на будинок Стіва й Ненсі, а інші поїдуть до бункеру. Вони були все ще в Гастінґсі й вирішували як краще доїхати до Лівану.
– Джоді з дівчатами теж приїдуть, – її вимова звучала дещо спотвореною, тому Дін зробив висновок, що вона плаче. – Господи, хлопці, ви вбили бога. Великого Б! Я не можу в це повірити.
– Я також, – Сем об'їхав вантажівку й повернувся у свою полосу. – Ти бачила Ейлін?
– Так, вона зателефонувала одразу після...повернення. Ми усі приїдемо в бункер.
– Чудово. Тоді до зв'язку?
– Звісно. Даг хотів з тобою поговорити, але це може почекати.
– Ми усе розповімо при зустрічі, обіцяю. Просто безпечної дороги.
– Це вас стосується, Вінчестери.
Сем закінчив розмову й Дін більше не міг ігнорувати біль у спині. Їм було просто необхідно зробити зупинку на ближній заправці, щоб розім'яти тіло, а також, нарешті, поїсти.
Дін остаточно прокинувся і прагнув знайти зручне положення, а Диво крутилося на задньому сидінні. Сем вирішив не ігнорувати потреби собаки й зупинив машину на заправці поряд з Burger King.
– Гей, ти в порядку? – вони одночасно вийшли з машини.
Дін відвернувся, махнувши рукою й попрямував до бензоколонки.
– Просто трохи зціпило в спині. Сон на тому сидінні, знаєш.
Сем скептично нахмурив брови. Після усього через що вони пройшли, вони нарешті могли показувати емоції як того хотіли і його обурювало, що Дін не користувався цією можливістю.
Сем важко зітхнув й зрозумів, що дорога буде важкою. Він безпорадно потер перенісся й запропонував:
– Що скажеш на хот-доги?
Дін скривив обличчя.
– Чувак, ти зупинив біля Burger King, щоб я міг насолодитися булочкою з сосискою? Знай, я сприймаю серйозно лише подвійний чізбургер з беконом.
…
Після годин проведених у сидячому положенні, незручних розмов, які зазвичай можна було охарактеризувати: "Я в нормі", "Відвали", або "Зараз підеш пішки, Семе" – вони нарешті під'їхали до бункеру, біля дверей якого вже зібралося декілька людей, а інші чекали в машинах.
Дін зупинив імпалу біля сходів, а Джоді полегшено видихнула, коли двері машини відчинилися. Донна покликала інших.
– Приїхали! – закричала вона.
Диво визирнуло з вікна й крутило хвостом від захоплення. Дін вийшов з автомобіля, а потім відчинив пасажирські двері собаці, щоб той міг побігати перед тим як знову опинитися у зачиненому приміщенні.
Він полегшено видихнув. Команда блудних сестер та мисливці з альтернативного світу були живі. Усі вони були в порядку. Семові очі бігали між людьми, намагаючись віднайти рідне обличчя.
– Сем! – вигукнула Ейлін і собака радісно стрибнула до неї, явно випереджаючи Вінчестера у прояві емоцій.
– Ейлін, – на видосі промовив Сем. Він швидко скоротив дистанцію між ними й палко поцілував. Хтось свиснув і гомін заповнив галявину, але Сем цього абсолютно не чув. Він бачив лише карі очі перед собою і молився Джекові. Хоч би що хлопець не казав, але він заслуговував почути просте дякую.
Дін посміхнувся, спостерігаючи за цим теплим воз'єднанням, а потім підійшла Джоді й міцно стиснула його в своїх обіймах. Він міг покластися, що на секунду побачив зірки. Диво бігало від людини до людини й облизувало всіх навколо, а гидкий вузол страху останніх подій трохи послабився, залишивши під шкірою невелику пульсацію.
– Нам варто зайти в середину, – звернулася до братів Джоді.
– Й добре напитися, – закричала Чарлі. – Я не збираюся бути тверезою ще 10 годин, доки не приїде Стіві.
– І я вимагаю пояснень, – в розмову втрутилася Клер. – Чому ви не розповіли мені про Чака? І де Кастіель?
Сем хотів втрутитись, але Дін почав першим. Дівчина заслуговувала почути відповіді. Провина нитками пронизувала його нерви, повертаючи до юнацьких часів. Він змушений випрямити спину й повідомити дітям мертвого чоловіка, що він не впорався з завданням. Вампіри виявилися надто швидкими, тому їхній тато більше не повернеться додому.
Ком сформувався в його горлі і Дін сподівався, що голос його не дуже підводив.
– Він...більше не з нами.
Цього було достатньо, щоб тривожні зморшки з'явилися на її молодому обличчі. Кайя поклала руку на її спину й почала проводити заспокійливі кола.
– А Джек?
– Пішов.
Люди по черзі піднімалися й спускалися сходами, заносячи речі. Джоді кинула занепокоєний погляд на Діна та Клер, але вони запевнили її, що в нормі. Старший Вінчестер намагався ще щось сказати, але дівчина зникла в натовпі. Дін витер вуста долонею, образа знову обпекла нутрощі і йому дуже хотілося залити її чимось міцнішим за пиво.
Він покликав Диво, пес покружляв навколо його ніг, а потім побіг в середину. Дін вдихнув свіже повітря і останнім зачинив важкі броньовані двері.
У бункері затрималося тяжке мовчання. Скляні очі мисливців свідчили про втрату і важкість минулого, але полегшення тих, хто вижив у апокаліптичному світі, стало відчутним у кімнаті, адже бог нарешті був покараний.
Боббі підвищив голос, щоб усі присутні могли його почути. Він давно зняв свій старий берет військового і тепер його чоло прикрашала нова кепка.
– Вип'ємо за тих, хто не з нами.
Старі друзі і нові союзники підняли кухлі за тих, хто вже не міг бути поруч.
– І тепер за тих, через кого ми знову тут. За Сема й Діна!
– За Сема й Діна! – прокричали мисливці.
Столи ломилися від кількості випивки, а між пустих пляшок горіли маленькі свічки. Для Діна це було дивно, але Боббі назвав це традицією, вшанування пам'яті тих, хто віддав своє життя, щоб інші стояли тут, пили вершкове пиво й голосно сміялися.
Йому було чотири коли Мері згоріла. Угода забрала їх будинок з білим парканом, люблячого батька і шанс на нормальне життя.
Джон навчив його викопувати могили, виливати пулі з срібла, спалювати речі й тіла, аби душі знайшли спокій і не залишилося нічого, що тримало б їх на людській землі. Вони завжди спалювали, тому що згоріле не можливо відновити. Вони ніколи не згадували і не вимовляли їхні імена вголос. Але тепер він стояв серед свічок і спостерігав як люди відкрито оплакують свій знищений світ. Це справді відчувалося новим.
За столом зібралися групи. Кожен розповідав своє враження від зникнення людства й героїчні вчинки, які точно були б здійсненні, якби мисливці мали змогу зустрітися з богом. Диво стало улюбленцем компанії, отримуючи безмежну кількість ласки та ласощів від усіх хто був не байдужим до самотнього брудного пса.
Дін відчув руку Клер, яка стиснула його плече, її очі були червоні, а туш потекла. Її стосунки з Касом не можна було назвати легкими, проте вона також дбала про нього.
– Він повернеться, – сказала вона ледь перекрикуючи шум, – це ж Кас. Він завжди повертається.
Дін уявив як ангел приєднався б до цього веселого сюрреалістичного свята, але минули тижні. Жахливі, сповнені страждання тижні і його все ще немає.
Незважаючи на це вечірка тривала. Дін рішуче погодився з роллю людини, яка принесла б ще випивки. Він подарував Клер сумну посмішку й зник в темному коридорі бункера.
…
П'янка закінчилася сплячими мисливцями в усіх куточках бункеру. Хтось усамітнитнився в кімнаті, хтось спав на столі, а деякі знайшли спокій на теплому паркеті бібліотеки. Сем та Дін сиділи на бетонних східцях кухні. Вони пили своє пиво, коли молодший Вінчестер розпочав розмову.
– Якось тихо, – він заплющив очі притуливши тім'я до стіни.
– Ага.
– Я можу звикнути до цього.
– Ти про що?
– Зуд. Я відчував його усе життя, а тепер тихо. Уся ця справа з демонською кров'ю, а потім втрата душі. Дін, я вперше відчуваю таку ясність думок.
– Чоловіче, ти випив більше за мене і запевнюєш у ясності?
– Ти зрозумів про що я, – Сем заплющив очі, а його вуста розтягнулись в посмішці. – Я думаю, Чак навмисно тримав це в мені й не дозволяв тілу зцілитися.
Дін підняв пляшку й виголосив п'яний тост. – Тоді за чудове зцілення! – він випив усе одним ковтком й поставив її на підлогу. Сем зробив те саме.
Раптом Сем сильно нахмурився й подивився на брата. – Ти пам'ятаєш пекло?
Це питання застало Діна зненацька, якби він зараз пив, то точно вдавився б. Сем не питав його про це роками, а Дін не розповідав. Звісно він пам'ятав пекло. Вони не один раз спускалися туди з Кроулі, Ровена стала правителькою, і її жорстка дисципліна щодо демонів сміхотворно діяла. Він пам'ятав постійний бруд, гнилу посмішку Аластара, рятівне, сліпуче, біле світло і… – це все. Лише загальні картинки останніх років та угод. Жодних деталей із сорока років щохвилинних тортур і наступних одинадцяти щоденних кошмарів.
Сем чекав на його відповідь, але здивований погляд брата сказав більше ніж слова.
– І я не пам'ятаю. Нічого з клітки. Я знаю що я там був, я пам'ятаю обличчя Люцифера, але це все. Можливо це шок, але знаєш, після сильного травматичного досвіду мозок блокує такі спогади. І тепер, коли ми перемогли Чака, ми нарешті вільні від його впливу і всього що там сталося. Чак більше не пише нашу історію, тому час писати її самим. Ми підемо туди куди нас поведе дорога, а не сюжет. Ти і я.
Дін подумав про всіх монстрів, які переслідували їх допоки не зійде сонце, кошмари й нічні жахіття, які були змодельовані Чаком для простої розваги. Усе це закінчилося. Вони перемогли. Вони нарешті стали вільними.
Але поруч із цим Дін гостро відчув втрату Каса, його найближчого друга, який завжди був поруч і завжди залишався позаду, щоб дати їм шанс врятувати світ. Його очі спалахнули від раптового почуття втрати.
– Завжди Семмі.
Дін підвівся, щоб поплескати брата по плечу й вийшов з кухні.
Ніч вкрила бункер темнотою, сповненою хропінням та свистами її мешканців. Лампи освітлювали контур бетонних стін бункера і Дін, крокуючи коридорами, відчув потяг до ліжка й бажання нарешті залишити цей важкий день позаду.
Ночі в бункері завжди приносили з собою горе та примарні надії, але цього разу все відчувалося інакшим. Він був чомусь впевнений, що завтрашній день стане кращим, тому що це той кінець на який вони всі заслуговують.
Диво, кимось вимите й вичесане, стрибнуло на ліжко й вмостилося у його ніг. Спиртне нарешті досягло свідомості і Дін заснув.