Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Кінець травня, кінець навчального року. Ленора знаходиться в Каліфорнії, тому там і без літа було доволі жарко.

– Тому ви повинні розуміти яку відповідальність несете за свої дії.. – розповідає вчитель своєму класові, який не особливо слухає. Всі учні зайняти своїм.

Джейн, чи як її називають, Од спілкується з подругою через записки і з братом через погляд. 

Вілл спілкується з Од через погляд і одночасно малює. Вони обговорюють хлопця з яким у Вілла ніби стосунки.

Девід, цей хлопець, кидає записку Віллу і намагається поглядом фліртувати з ним. Виходить погано, але Вілл зацінив.

– І через це.. – каже вчитель, але його перериває дзвінок і радісні крики дітей. Кінець навчального року. Вчитель тяжко видихає та каже в спини дітям – гарних канікул...

Двійнята Гоппер-Баєрси одразу ж зриваються з місця та вже ідуть зі школи. До Вілла зі спини хтось підбігає та обхватує його плечі, через що він трохи підстрибує і сіпається.

– Девід! – каже Вілл, намагаючись бути роздратованим, але не може приховати усмішки. Од через це закатує очі, але легко усміхається.

– Прийдете сьогодні до мене? Батьки поїхали і буде щось на кшталт вечірки. – каже Девід, трохи відходячи від Вілла. Близнюки переглядаються.

– Та, чому б ні. – каже Од з усмішкою.

– Чекаю вас у мене об 6 вечора! – каже Девід і спиною відходить від двійнят з посмішкою.

– Не впади. – каже Вілл, після чого його хлопець повертається і вже йде нормально.

~~~

П'ята вечора. Джейн і Вілл шепочуть щось одне одному, а потім нарешті виходять до батьків.

– Мамо, тато, ми підемо до Стейсі в гості. Або заночуємо, або повернемось десь вночі, ще не знаємо. – спокійно каже Од, поки Вілл спостерігає з дверної рамки.

Джойс та Гоппер переглядаються між собою.

– Звичайно йдіть, але чому повернетесь вночі? Це буде пізно, краще заночуйте. – каже Джойс з ноткою стурбованісті в голосі.

– Ми просто ще не знаємо тому попереджаємо. І дякую! – втручається Вілл з усмішкою. Перед тим як батьки встигають ще щось сказати Вілла і Джейн вже нема в будинку.

~~~

Голосна музика, вечір, великий будинок і підлітки. Звучить як катастрофа, егеж?
А, ще слабоалкогольні напої. Де Девід їх дістав?

Од і Вілл заходять в будинок з усмішками та перекидаючись поглядами. Власник будинку відкриває двері та дарує їм таку ж усмішку.

– Привіт! – каже Девід з усмішкою, а потім його погляд затримується на Віллі. Він дивиться на нього з ніг до голови і ширше усміхається. – Маєш гарний вигляд.

Вілл сором'язливо усміхається та відводить погляд.

– Дякую. – каже Вілл і врешті-решт переводить погляд на Девіда.

Близнята заходять в будинок. Лунає музика, сміх. Підлітки посміхаються одне одному. Коли троє входять в кімнату вона заповнюється криками.

Насправді, Вілл і Од не настільки популярні як можна подумати, а ось Девід так. Це можна помітити по кількості людей. Хоча, щоб без брехні, Вілл і Од доволі популярні. Але все таки, головна зірка тут Девід.

П'яні підлітки на кінець навчального року. Занадто голосна музика, яка давить на вуха. Вілл не міг сказати, що він в захваті від цього.

Відчуття тремтіння по тілу теж не захоплювало. Зазвичай, коли кажуть про тремтіння на вечірці кажуть лише в хорошому плані, але не всі розуміють поганий план.

Здається, Од тут було комфортніше ніж Віллу, але не настільки сильно наскільки ви подумали.

Вона теж тремтіла, мала ніяковілу посмішку і побоювалась всіх незнайомців, які до неї підходили. Хоча була більш балакуючою та не проти нових знайомств.

– Вілле, можеш допомогти мені в ванній кімнаті? – питає Девід, повертаючись до Вілла. Вілл ледве стримує посмішку, бо знає що насправді хлопець хоче.

– Звичайно.

~~~

Проходить деякий час. Ванна кімната. Зачинені двері. З коридору чутна музика і сміх. З ванної кімнати чутні цмокання губ.

Вілл сидить на раковині, обіймаючи плечі Девіда руками, а талію ногами. Девід, в свою чергу, обіймає Вілла за талію і одночасно притискає до раковини.

В кімнаті стає жарко. Поцілунки стають більш наполегливими. Рука Девіда намагається пройти під футболку Вілла.  Вілл швидко хапає руку Девіда і відтягує її.

Девід вдруге тягне руку під футболку Вілла. Тоді вже Вілл не лише прибирає руку, а й закінчує поцілунок.

– Що таке? – питає Девід, дивлячись на Вілла з нерозумінням.

– Я не можу. – Вілл все ще міцно тримає руку Девіда.

– Та що таке-

– Девід. Ні. – перебиває Вілл. Він глибоко вдихає, а потім продовжує. – я не готовий і не хочу. Просто ні.

Девід відводить погляд в сторону і ніби замислюється на деякий час. В кімнаті панує тиша, яку все таки переривають.

– Добре. Я розумію. – каже Девід з легким напруженням.

Вілл посміхається на це та швидко цілує Девіда в губи.

~~~

– Діти, підійдіть сюди. – кличе Джойс з вітальні. Поки всі виходять вони переглядаються, поглядом питаючи хто  та що натворив.

Батьки сидять з спокійним виразом і запрошують дітей сісти на диван перед ними. Джонатан показує жестом що постоїть.

– Тож, ми з вашою мамою подивились на вашу поведінку. –починає Гоппер. – По-перше, малі молодці. Обидва підтягнули математику.

Од і Вілл переглядаються з самовдовленими посмішками. Правильно. Знати в кого, де і коли списувати треба вміти.

– Але поведінка не дуже. Ми знаємо що ви вчора були не у Стейсі. – близнюки майже підстрибують на дивані та вже готові протестувати.

– Ми знаємо, що ви були на вечірці у Девіда. І знаємо, що там був алкоголь. – перебиває Джойс, спокійнішим голос ніж очікували діти. Од і Вілл знову переглядаються, але мовчать.

– Покарання буде, але через те що ви вели себе доволі непогано воно теж буде не таким жорстоким.

– Ми з вашим татом вирішили що для вас буде корисно на літо відправитись в Гоукінс, місто де ми народились. – очі близнюків розширюються з неймовірною швидкістю.

– Що? Який Гоукінс? – здивовано каже Вілл.

– Де це взагалі? – питає Од.

– Це в Індіані. – цей факт лише підсилює здивування і роздратування двійнят.

– Де-де? – голос Вілла і Од більш схожий на крик.

– Слава богу. – каже Джонатан, спираючись на стіну.

– Ти теж їдеш. – каже Джойс, переводячи погляд на Джонатан.

– Що?

– Свіже повітря тобі не буде зайвим. Скоро вибір коледжу, тобі треба відпочити. – каже Джим.

– Почекайте, а де ми будемо жити? Ми ж не на вулиці і картонці будемо ночувати. – Од схиляється на спинку дивану.

– У наших знайомих Вілер, пам'ятаєте їх? Ми якось бачились з ними. – каже Джойс, дивлячись на дітей.

– Єдине, що я пам'ятаю це те, що мати родини Карен і те що Джонатан був закоханий в старшу доньку. – Вілл слабо жестикулює рукою.

– Що? Я не був ні в кого закоханий! 

– Ви будете жити в Вілерів, я вже про все домовилась.

– Не думаю що вони будуть раді зайвим трьом дітям на сезон. – додає Од.

– Двум, Джонатан буде жити в хатинці мого діда. – Гоппер простягає ключі, які Джонатан швидко забирає.

– Чому ми не можемо жити з Джонатаном? – з нерозумінням каже Вілл.

– Бо Джонатан достатньо дорослий і йому треба відпочити. Все, ідіть пакуйте валізи. – після слів Джойс всі не охоче йдуть в сторону своїх кімнат.

~~~

Телефон. Номер, який знаєш на пам'ять. Гудок.

– Ало? – запитує Девід в слухавку. 

– Девіде, привіт. У мене погані новини. – Вілл крутить в пальцях телефонний дріт. Його ноги нервово рухаються, коли він розмовляє по телефону.

– Вілл? Що таке?

– Я з Од.. Ми їдемо в інше місто. Га.. Г.. Гоукінс! В Індіані. 

– Оу... На скільки? – питає Девід з сумним голосом. Він хвилюється за те що не зможе провести час з Віллом, ось.

– Не знаю, але щось здається на ціле літо. Вибач, мені дуже шкода. – сумно каже Вілл, шкрябаючи нігтями долонь.

– Тоді, даси мені номер того будинку де ви будете жити? Я буду стільки дзвонити що задовбаю. – каже Девід і в його голосі чутна посмішка. Вілл усміхається на це.

– Добре. А я буду тебе стільки малювати, що в вересні навіть показати не зможу через кількість. – відповідає Вілл з тією ж усмішкою.

– Вілле! Нам вже час їхати! – Вілл повертається на голос Од.

– Вибач, я повинен іти, вже їду. Подзвоню як буду там. Я кохаю тебе. – каже Вілл.

– І я. – тихо шепоче Девід. Вони вже звикли, що Вілл зазвичай озвучує повністю, а Девід лише трохи. І це цілком нормально, та й Віллу це подобається. Найголовніше що вони все розуміють.

Добре, зараз не про це. Час їхати. Прощавай Каліфорнія, зустрічай Гоукінс.

Chapter Text

Скільки вони їхали в потязі? День? Здається два. Все одно.

Об 11 ранку Гоппер-Баєрси вже були в Індіанаполісі, після чого ще годину їхали до Гоукінсу.

Їх зустрів Тед Вілер, який схоже був настільки радий їх бачити наскільки і вони. Але ніхто не жаліється, всі розуміють одне одного.

Їх привезли до якогось двоповерхового будинку.

– Як думаєш, ми будемо жити на першому чи другому поверсі? – прошепотіла Од, дивлячись у вікно. Вілл тихо засміявся.

– В підвалі. – прошепотів у відповідь Вілл зі сміхом. Од закотила очі і легко штовхнула його плечем, хоча й усміхалась.

– Зато не в лісі. – прошепотів Джонатан, змусивши близнят тихо засміявшись.

Машина зупинилась і всі вийшли. Тед вийняв речі і передав їхнім власникам.

Всі підходять до дверей. Стукіт. Відкриває якась білява пані. Здається, Карен Вілер.

– Вітаю в Гоукінсі! Рада вас бачити!! Як доїхали? – з ґанку питає Карен з блискучою усмішкою.

– Дякую, пані Вілер, ми теж раді вас бачити. Все добре, гарне доїхали. – каже Джонатан, хоробро беручи на себе роль людини, яка буде відповідати на питання.

– Боже, ви ж певно вимотані! Покладіть сумки, зараз, почекайте! Майкл!! – покликала Карен когось. Майкл підійшов з другого поверху.

Синя сорочка і чорні шорти вище колін. Трохи розпатлане, темне, кудряве волосся. Струнке тіло в поєднанні з тонкими пальцями. Ну мрія художника.

Повезло що Вілл художник.

– Це мій син Майк, він вам допоможе з речами. Так, Майку? – сказала Карен до сина. Запитання було риторичне. Ніби він мав вибір? Майк (напевно натягнуто) посміхнувся до Вілла і Од.

– Звичайно. – сказав Майк і підійшов щоб взяти сумки у Вілла і Од.

– Дякую. – сказала Од і забрала свої сумки з рук Майка. Вона давно звикла робити все сама, їй це більше подобалось. Ніхто не міг зрозуміти її так як вона сама. Близьким до ідеалу був Вілл.

До речі, Вілл не був проти щоб за нього понесли сумки. Навпаки за. Хай несе, в Ленорі за це декілька хлопців готові побитись! Один з них Девід. До речі, як там Девід?

– Вибачте, а чи можна буде пізніше скористатись телефоном? – запитав Вілл у Карен на що та відреагувала позитивно.

То і листи, і дзвінки. Поки що такі стосунки на відстані влаштовували Вілла. Він буде сумувати за дотиками, але хоча б контакт є.

Майк привів їх до якихось дверей. Він відкрив їх однією рукою і показав сходинки вниз.

– Це наш підвал. Зазвичай там залишаються всі гості і я там частенько перебуваю. – сказав Майк. Вілл і Од переглянулись і ледве стримували сміх, аби не справити поганого враження.

Сумки занесені. Джонатана тримають на кухні, поки не даючи йому піти. Хоробру роль він на себе взяв...

Майк вже пішов, тому Од і Вілл розкладаються самі по собі. Вілл помітив телефон, що стояв у підвалі.

– Два телефони це добре. Тобі буде зручніше дзвонити твоєму тюбіку. – сказала Од, виймаючи свою футболку та обережно складаючи її.

– Девід не тюбік! – каже Вілл дістаючи свій пенал з олівцями.

– Так, так, не те слово.. – каже Од, зморшивши обличчя в нерозумінням, коли дістає свою шкарпетку. – Твою мать!

– Що? – кидає погляд Вілл. Шкарпетка червона. Точніше каролова. Нещодавно вона була біла.

– Ось що. – каже Од, простягаючи шкарпетку так, ніби це якесь радіоактивне сміття. – Вона вся в пунші так ще й одна! 

– Співчуваю... – сказав Вілл, все ще здивований тим як так сталось. Певно на вечірці Девіда. Девід. Треба йому подзвонити.

Од дістає якийсь маленький пакет та кладе туди шкарпетку, після чого запихає пакет з шкарпеткою в валізу.

– Як тобі той Майк? – запитує Од, нарешті позбавившись тієї дурної шкарпетки.

– Люба сестро, якщо я ґей - це не значить що я дивлюсь на всіх хлопців. – каже Вілл і закочує очі.

– Так, але він справляє краще враження ніж твій тюбік. Хоча ми ще його не знаємо в усіх аспектах. – Од безсоромно сідає на стіл позаду них. Вілл закочує очі.

– Ми не знаємо його взагалі. І ти занадто наговарюєш на Девіда! – сказав Вілл, виймаючи свої шорти. Чому Од постійно наговорює на Девіда?

– Можливо. – задумливо відповіла Од і в підвалі настала тиша.

~~~

– Ви точно впевнені? – питає Джонатан, дивлячись на близнят.

– Впевнені. Ми не малі діти, зможемо на вечері побути самі. – каже Од, схрещюючи ріки на грудях.

– А тобі треба відпочити. – зауважує Вілл. Джонатан все таки здається.

– Добре. Але якщо щось буде потрібне, телефон і адреса у вас є. 

– До-бре. – в один голос простягають Од і Вілл.

Тому Джонатан уходить, а близнюки залишаються. Наразі у Вілерів повинна бути вечеря.

Уся родина сідає за стіл. Це Тед-батько, Карен-мати, Ненсі-старша донька, Майк -син і Холлі-молодша донька. Тільки ще тепер причепом є два близнюки Гоппер-Баєрс.

Треба визнати, що Карен готує смачно. Таку курочку треба вміти готувати...

Але дивно тут те, що вони взагалі не розмовляють. Тобто від слова зовсім.

Ні, ну Карен намагається щось спитати у Ненсі, але на двух словах всі діалоги закінчуються.

Це протилежно до того, до чого звикли Од і Вілл.

В родині Гоппер-Баєрсів завжди приємно голосно. Не занадто, а комфортно голосно.

За вечерею чутні жарти, розповіді про день. Наприклад, Джойс завжди розповідає про дивних клієнтів, яким для чогось знадобилось 10 нових телефонів. Джим розповідає про те як дурні підлітки віку близнюків були затримані за вандалізм. Джонатан жаліється на те як важко обрати коледж з сотні схожих. Од розповідає нові плітки про Стейсі та її "неймовірно дурного" хлопця. Вілл розповідає про їхнє побачення з Девідом на перерві між фізикою і музикою.

Тут все по іншому.

Тут занадто тихо, що тиша аж вуха ріже. Єдине що видає звук це телевізор.

– ...відомо про нові випадки захворення СНІДом. За останній тиждень від цієї хвороби померло близько чотирьох людей.. – мовив телеведучий.

– Кляті гомосекі, розламують країну! Повбивати б їх всіх! – злісно промовив Тед. Карен штовхнула його ліктем, бо це точно не те що треба казати на сімейній вечері. Або у родині Вілерів це норма, бог їх зна.

Віллу стало не комфортно. І це м'яко кажучи. Він напружився і колупав свою їжу в тарілці. Од підсувається до брата.

– Сподіваюсь ця курка смачна, Теде, вона точно була розумніша за тебе. – прошепотіла Од на вухо Віллу, намагаючись підбадьорити його. Що, насправді, вийшло.

Вілл тихенько сміється і з легкою усмішкою продовжує трапезу.

~~~

– Як думаєш, він хоч чогось в житті досяг? – питає Од в підвалі, настроюючи якусь лампу, яку привезла з собою. Навіщо вона взяла лампу?

– Ну, у нього є традиційна родина! І традиційна, нудна робота! – каже Вілл з голосом пронизаним сарказмом.

Правило №1 життя з сестрою: якщо тебе або її хтось принижує будь-яким способом, ви повинні обговорити всі мінуси тієї людини, бо плюсів у таких нема.

– Ох, моя мрія! – артистично каже Од, закриваючи обличчя руками та "падаючи" на стіл. – Не можливість самореалізації, нудне сіре життя, великий сірий будинок, чоловік повний довбень і троє дітей, які точно не сприймають не одного з нас як тих, з ким можна поговорити!

– О ні! У мене є кращий варіант!! – каже Вілл, також артистично розмахуючи руками. – Нуднюща робота, життя як найгірший ливень, жінка, на яку я не заслуговую і троє дітей, які точно подумки мене ненавидять!!

– Як думаєш, вони взагалі кохають одне одного? – запитує Од, відкидаючись щоб зручно сісти на стіл.

– Впевнений що ні! Ти бачила його? Він ж старий як дід!! Стовідсотково за домовленостю. – каже Вілл, сідаючи на диван позаду.

– Я взагалі коли тільки приїхала, подумала "що то за дід якийсь?" 

Тут розмова близнюків обривається, в підвал хтось заходить. Обидва швидко замовкають та дивляться на двері. То був Майк.

– Я завадив чомусь? – питає Майк, трохи здивований реакцією обох. Схоже розмови не почув.

– Ні.. – тихо, в один голос кажуть близнюки. Декілька секунд мовчання та перекидання поглядів між Віллом і Од.

– ...Звичайно ні, заходь. – у Од першої прорізається голос і вона швидко зістрибує зі столу.

– Все добре, я сам так сиджу. – спокійно каже Майк і Од повертається у своє положення. Його погляд падає на лампу. – Навіщо вам лампа?

– Щоб комфортніше було. – відповідає Од, ніби це очевидно.

– Добре, але я прийшов дещо запропонувати. – каже Майк і простягає від столу стілець, щоб сісти на нього.

– Заінтригував. – каже Вілл, схрещуючи руки на грудях. На це Майк легенько посміхається.

– Тож, Вілл, Джейн.

– Од. – виправляє Вілл Майка на що получає погляд нерозуміння.

– Мене ніхто не називає Джейн. Всі називають по прізвиську Од. – пояснює Од.

– Окей, Вілл, Од. У вас нема ніяких планів на завтра? – близнюки матиляють головами, показуючи що планів нема. Які у них можуть бути плани?

– Тоді чи не хочете ви піти на прогулянку з моїми друзями? Познайомитись з ними. – пропонує Майк.

Вілл і Од переглядаються. Вони подумки вирішують ситуацію.

– Не думаю що це гарна ідея. – Вілл трохи нахиляє голову набік.

– Ні, ні, ні! Це дуже гарна ідея! Нам буде з ким спілкуватись все літо!! – Од насуплює брови.

–Добре, хай буде по твоїму. – Вілл закочує очі. Близнюки повертаються до Майка, який, здається, здивований їхньою німою розмовою.

– Так, ми підемо. – сказав Вілл і перевів погляд на Майка. Майк легко усміхнувся і підійшов до дверей.

– Тоді на добраніч. – сказав Майк і вийшов з підвалу, закривши за собою двері.

– Добраніч. – кажуть Вілл і Од. Коли Майк виходить обидва полегшено видихають.

Вілл кидає погляд на телефон. Блять. Девід.

Девід просив дати адресу, подзвонити. Він засмутився, стовідсотково, і хоче все закінчити.

– Од... – каже Вілл, на що получає питальний погляд. – мені треба подзвонити Девіду.

– То дзвони. – каже Од, встаючи зі столу. – Не бійся, мені він біса не треба, я підслуховувати ваші розмови не буду.

– Але пам'ятаєш там був телефон нагорі, тобто теоретично хтось може взяти телефон і почути...

– Об одинадцятій вечора? – питає Од, вже здається не здивована забобонами брата.

– Можливо якийсь родич з іншого штату подзвонить...

– О боже, замовкни, я зрозуміла. – каже Од з тяжким видихом.

~~~

Од подумки проклинає себе та всіх, за те що в неї брат з такими забобонами. Хоча сказати, що вона його не любить - відкрито збрехати. Але за що його забобони впали їй на голову?

Тому поки її брат розмовляє з його тюбіком, вона стоїть у вітальні. Темній, нічній вітальні. Боже, а якщо її побачать, то як вона буде виправдовуватись?

Та поки Од страждає, Вілл набирає давно знайомий номер. Він знає що Девід не спить. Він часто не спить по ночах.

Дзвінок. Гудок. Піднята слухавка.

– Ало? – каже Девід, не розуміючи хто по той кінець слухавки.

– Девіде, привіт! – каже Вілл з усмішкою. Він намотує дріт телефону на палець.

– Привіт. То ви вже доїхали? Як ви там? – питає Девід, в його голові чується посмішка. Він радий його чути?

– Та, все добре. Ми вже обоснувались і познайомились з родиною. – каже Вілл з легкою усмішкою. – Як твій день пройшов?

– Нічого такого, лише сумував за тобою. – через ці слова на щоках Вілла з'являється легкий рум'янець. Чому він так реагує на те що його хлопець хвилюється за нього?

– Ну, тепер я буду тобі постійно дзвонити, тому не засумуєш. – Вілл ніжно посміхається до слухавки телефону.

– Це добре. – каже Девід, після чого на фоні чується чийсь голос. – Вибач, маю іти.

– Все добре. – каже Вілл, після чого додає. – Я кохаю тебе.

– І я.

Телефонний дзвінок обривається. Вілл ще деякий час стоїть з телефоном в руці, після чого кладе його в нормальне положення. 

~~~

– Ти збираєшся лягати? – змучено питає Од з дивану, дивлячись на Вілла. В той час, Вілл щось старанно малює за столом.

– Так, ще декілька хвилин. – каже Вілл і отримує тяжкий видих від Од. Він починає щось шукати.

– Ти це казав півгодини тому. 

– Ага... Чуєш, ти бачила мій жовтий олівець? – питає Вілл, повертаючись до Од. Вона нахмурює брови.

– Ні. А його нема?

– Нема.

– То може це знак лягати спати? А олівець завтра знайдеш. Я впевнена він нікуди не втік. – каже Од і легенько посміхається.

– Певно, ти права. – каже Вілл, підіймаючи руки на знак поразки. Він встає зі столу, подумки думаючи куди міг покласти олівець.

Chapter Text

На наступний ранок Вілл продається першим. Він обережно встає з дивана, намагаючись не розбудити сестру і йде до ванної кімнати.

М'ятна зубна паста освіжає зранку. Вона трохи поколюється в роті, але не настільки, щоб це було погано. Якось... приємно? Дивне відчуття.

Вміти обличчя зранку це щось неперевершене. Завжди бадьорить зранку. Це така маленька деталь, але вона складає цілий день.

Буде виходити з ванної в той час коли Од встигає встати з ліжка. Вчасно вона.

Точно, олівець. Деякий час він шукає олівець, але ніде не може його знайти! Не в пеналі, не в рюкзаку, не в чумадані і навіть не на дивані!!

Переможений пропажою жовтого олівця, Вілл прямує на кухню.

– Доброго ранку. – каже Вілл, заходячи до кімнати. Пані Вілер трохи дивується, але усміхається.

– Доброго. Рановато ти якось. – каже Карен і перевести погляд на годинник. – лише дев'ята.

– Я часто так прокидаюсь. – каже Вілл і підходить до столу. – Може чимось допомогти?

Карен зупиняється і на мить замислюється.

– Насправді, ти можеш піти розбудити Майка? – питає Карен на що Вілл схвально киває. – Його кімната на другому поверсі в кінці коридору.

Після цього Вілл виходить з кімнати і підіймається по сходах. Насправді, у них гарний будинок, але відчуття ніби тут ніхто не живе. Все занадто чисто і тихо. Також розмов не чутно.

Або їх немає.

Він проходить повз кімнату Ненсі в той час, коли вона виходить. Вони зіштовхуються.

– Вибачте. – сказав Вілл, відчуваючи сором.

– Вибач – більше виправила Ненсі ніж вибачилась. Вона легко посміхнулась. – Нічого.

Вілл посміхнувся їй у відповідь. Вони розійшлись своїми дорогами. Ненсі наниз, а Вілл до кімнати Майка.

Коли Вілл підійшов до останньої двері він трохи облокотився на стінку. Він легенько постукав.

– Майк? Твоя мама попросила тебе розбудити. – сказав Вілл до дверей кімнати. Жодної відповіді не було. Вілл постукав ще раз.

– Ма-айк. – знову покликав Вілл, трохи голосніше. Жодної відповіді.

Він встав у роздумах. Зайти в кімнату чи все таки почекати? З однієї сторони це неповага до особистого простору, а з іншого... Бог з ним.

Вілл обережно відкриває двері до кімнати, готовий до того щоб його вигнали. Але ніхто не виганяє, бо здається хазяїн кімнати зараз зайнятий чимось іншим. А саме сном.

Майк лежить на ліжку, закутаний у легку ковдру. Здається, що зараз літо, тому навіщо ковдра. А здається так навіть краще.

Вії Майка легко трепочуть уві сні. Його, виявляється, кучеряве волосся неохайно розкидане по подушці. Він тихо сопів уві сні. Чому Майк випрямляє волосся? Воно і так дуже гарне.

Вілл на мить затримався, дивлячись на це видовище. Це було справді мило.

Він похитав голову і підійшов до ліжка.

– Майку. – покликав Вілл, ніжно похитавши Майку на ліжку. В цей раз Майк відкриває очі.

Він перевернувся на бік і сумно застогнав.

– Я хочу ще спати.. – сонно сказав Майк, позіхаючи. Вілла легко усміхнулась цьому. 

– Ну, твоя мама казала тобі прокидатись. – сказав Вілл з милою усмішкою. Майк сонно усміхнувся у відповідь.

Вілл вирішив залишити Майку і вийшов з кімнати. Це було мило. І дивно.

Боже, у тебе є хлопець, заспокойся.

Вілл спустився сходами назад до кухні і побачив, як за столом сидіти його сестру.

– Я розбудив його. – сказав Вілл і сів за стіл. Він легко потріпав волосся Од. – Що, мимро, прокинулась уже?

– Ну як бачиш уже не сплю, кашлото. – сказала Од і поправила свою зачіску, після чого легко штовхнула Вілла ногою.

– Ви теж сваритесь? – питає Карен біля раковини. Близнюки переглядаються і хитають головами на знак протесту.

– Нє, ми так любов свою проявляємо. – каже Вілл з усмішкою. Од знову вдарила його рукою. – Та за що?!

– Для профілактики. 

Проходить деякий час і вони вже снідають. Од хоче задати просте запитання, але через обстановку в цій родині це доволі страшно.

– Вілле, як там твої пошуки олівця? – питає Од, поки їсть свою яєчню. Це звичайне запитання, але скидаючи на те як вони поводились вчора на вечері, її можна зрозуміти.

– Ммм! – пробурчав щось Вілл, поки дожовував те, що встиг покласти до рота. – Я так і не зміг знайти того олівця. От ніби просто зник і все!

– От дурбецело. – сказала Од зі сміхом.

– А що за олівець? – запитала Карен.

Схоже, для родини Вілерів такий діалог був дивом, що каже вирази облич усіх сидячих за столом.

– Та я ще зі вчора не можу знайти жовтого олівця. Вже будь-де перевірив, але ніде немає. – каже Вілл, жестикулюючи руками.

– Та ти ідіот, який забув лише одесенький олівець дома! – сказала Од, на що отримала удар по нозі ногою брата.

– Дура. – сказав Вілл з усмішкою і легким сміхом, знову вдаривши сестру по нозі. Близнюки засміялись.

Для атмосфери будинку Вілерів це було дивно. Ненсі і Майк сумно переглянулись, після чого знову перевели погляд на свою їжу. Маленька Холлі просто мовчки сиділа з трохи здивованим виразом обличчя і дивилася на близнюків.

Вілл відчув себе дивно. Чому вони так дивляться на них? У них такого не буває? Та ну ні. Певно, щось інше стало. Або просто ще не звикли тому, що тут є ще які люди.

Але нічого. Вони поснідали і близнюки вже збирались іти гуляти.

– Що думаєш? – питає Од, показуючи Віллу різні футболки. Вілл мить розглядав одяг.

– У тебе милий образ? – запитав Вілл на що Од кивнула. Вілл підвівся і показав на футболку. – тоді бери ось цю синю. З твоїми білими штанами буде бомба.

– Дякую! – каже Од і крутячись проходить повз Вілла, який іде в ванну кімнату.

Вілл заходить в ванну і розуміє, що допоміг Од з вибором футболки, а сам шорти не може обрати.

– Од, чорні чи сині шорти? – крикнув Вілл.

– Сині! В чорних ти виглядаєш як стерво. 

– Дякую!!

Через деякий час Майк чекає біля дверей. Перша виходить Од і стає біля дверей.

– Вибачаюсь, це чучело – Од голосно виділяє слово "чучело", щоб Вілл міг почути. – довго збирається.

Майк легко усміхнувся, а потім на мить замовчав. Він виглядав ніби хотів щось сказати та все таки надумав.

– Слухай, а ви з Віллом завжди так? – обережно питає Майк.

– Так. – спокійно відповіла Од, ніби по-іншому і не може бути. – Ну, це звичайно в жарт, ми насправді дуже любимо одне одного, але так-то ми завжди б'ємо чи ображаємо одне одного. Жартівливо.

Можливо, Майк хотів щось сказати, але тут з підвалу виходить Вілл. В синіх шортах, футболці в смужку з відкритим горлом.

– Що за син Афродіти іде? – каже Од з усмішкою і підходить ближче. Вілл штовхає її в плече і усміхається. – То ви з подіуму чи на подіум?

– На подіум. – каже Вілл і дістає з сумки сонцезахисні окуляри, які швидким рухом одягає.

Майк мить дивився на Вілла, а потім швидко відвів погляд.

– Все, ідемте. – поспішно сказав Майк, після чого троє вийшли з дому.

Вони йшли по місту десь хвилин десять. За цей час встигли дізнатись щось про одне одного.

Наприклад, Вілл розповів що він малює, саме тому він такий злий що не може знайти свій жовтий олівець. Майк розповів, що в них в компанії є дівчинка з Каліфорнії. Од розповіла про те як у них з Віллом хтось вкрав ці окуляри, які зараз на Віллі, після чого вони дуже довго шукали їх.

Вони ідуть по галявині, де вже бачать якусь купку людей. Їх десь троє. Дівчина, хлопець і хлопець. Майк широко усміхається.

– Привіт! – кричить Майк і махає рукою. Вілл відчуває як починає легко тремтіти і не від холоду. Нові люди це... страшно. Страшно до тремтіння в колінках і втрати свідомості.

Од легко тягне Вілла за рукав, привертаючи його увагу. Вона підбадьорливо усміхається брату на що також получає усмішку.

Вони підходять і силуети людей вже легше розгледіти. Руда дівчинка, темношкірий хлопець і хлопець з кудрявим волоссям. Не таким як у Майка.

У Майка темне, густе волосся. Воно не слухняне і він намагається випрямити його. Що, до речі, марно, бо волосся все одно починає закручуватись. 

Той хлопець брюнет і його кудряве волосся більш слухняне, ніж волосся Майка. І він його не випрямляє.

– Як з тобою такі гарні люди погодились іти? – кричить дівчина до Майка і хоч близнюки позаду, але вони можуть відчути як він закочує очі.

– Ха-ха, Макс, дуже смішно.

Вони підходять ближче і руда-яку-здається-звати-Макс підходить до близнюків з яскравою усмішкою.

– Вітаю! Я Макс! Чула ви з Ленори, я там поруч, з Каліфорнії. – каже Макс з усмішкою і простягає близнюкам руку.

– Я Джейн, але всі мене називають Од. – каже Од і з усмішкою потискає руку Макс.

– Вілл. – каже Вілл з нервово-маленькою усмішкою. Погляд Макс затримується на образі Вілла.

– Блін, окуляри класні. Мені здається я їх десь бачила.. – каже Макс і Вілл усміхається ширше.

– І у тебе все ще є хлопець. – майже ображено каже темношкірий хлопець, підходячи до них. Вілл і Од тихо сміються. Вілла точно не зацікавила Макс в цьому плані. Його взагалі дівчата не цікавлять в такому плані...

– Дякую! Я купував їх в Калі, тому може ти бачила. – каже Вілл і переводить погляд на хлопця.

– Я Лукас. – доволі приязно каже той і усміхається їм обом.

– А я Дастін. – каже той кудрявий хлопчик, який трохи шипелявить. Погляд Вілла падає на його волосся.

– Твоє волосся має гарний вигляд. – каже Вілл з милою усмішкою. Дастін усміхається і щось говорить йому у відповідь. Погляд Вілла падає на Майка, який стоїть трохи відсторонено.

Його погляд сумний. Може замислився про щось? Правильно тоді подумав Вілл, у нього певно день поганий. Може якось настрій підняти?

– То давайте йдемо! Вам ж треба показати усе місто! – каже Макс і бере Од за руку, після чого веде її за собою. Вілл дивується як Од встигає так швидко заводити подруг. 

Але дивуватись достатньо довго йому не дозволено, тому що Од вже вхопила його за руку і тягне його за собою. Ну, Вілл то й не особливо проти.

Виявляється, Макс дуже цікава співрозмовниця. Звичайно, ніхто не казав протилежне, але це приємно, мати гарних співрозмовників.

Лукас класний. Він зараз поклав руку на плече Вілла і щось невпинно каже. У нього гарне почуття гумору, через що він часто змушує Вілла сміятись.

Вілл згадує як раніше Девід клав руку на його плече. Стоп. Він так і не подзвонив зранку Девіду? О боже...

Дастін прикольний. Він розповідає якісь цікавинки з науки, що доволі круто. Вілл готовий слухати таке хоч цілий день (що і робить).

А ще у Макс і Майка щось ніби ворожнечі. Вони постійно підколюють одне одного, ображають. Це здається в жарт, але точно не зрозуміло. Тепер Вілл розуміє, чому у нього і Од постійно перепитують, жартівливі їхні сварки чи ні..

Після екскурсії по Гоукінсу, їх знову приводять до тієї галявини і всі через втому падають на траву. Напів темрява, гарний краєвид і непогана компанія. Вілл думав, ні, був впевнений що літо пройде гірше.

Йому припало лежати поруч з Майком.

– ...Чуєш, а ми ж з Віллом, ось там, ну, біля магазину в якому... – щось торочить Од до Макс зі сміхом. Вона виглядає ніби вкрала в тата трохи пива.

Але, якщо вона щаслива – то щасливий і Вілл.

Вілл згадує про свої думки за день. Він дивиться за плече, після чого переводить погляд на Майка. Він легко торкається плеча Майка, на що той одразу реагує. Вілл киває головою з усмішкою і кутики рта Майка підіймаються.

– Може підемо туди? – тихо питає Майк.

– А ніхто не помітить? – тихо питає Вілл, киваючи на їхню компанію.

– Не думаю. – правильно підмічає Майк. Вони і так лежать за спинами інших. Та й не особливо говорять. 

Тому вони тихо встають з трави і обережно ідуть туди, куди їм припало око. Через деякий час вони вже біжать зі сміхом.

Майк і Вілл добігаються туди куди хотіли.

Це дитячий майданчик. Коли Гоппер-Баєрси раніше приїхали до Гоукінсу, то вони грали на цьому майданчику. Насправді, це було лише один раз. Близнюкам було десь шість чи сім. Різниці особливої нема. 

Вілл і Майк ідуть до добре знайомих гойдалок, після чого сідають одне біля одного.

– Пам'ятаєш як ми тут грали? – зі сміхом каже Вілл.

– Так! – каже Майк з широкою усмішкою. Вітер крутить його волосся, ніби поміж своїх пальців. – О боже! Пам'ятаєш ти тоді ще так впав!

– Не згадуй!

Вони гойдались на гойдалках і батьки кудись відійшли. Од залишилась дома, бо погано себе почувала. Вілл тоді їй ще пообіцяв купити “ку-упу смачних льодяників!” і намалював їй Рапунцель, щоб вона не засмучувалась.

Джонатан і Ненсі, звичайно, були зайняті своїми справами. Як би вони не любили своїх молодших братів, але якщо вони були поруч одне з одним, то їм точно не було особливого діла до них.

Тож на гойдалках Вілл невдачно відпустив руки, після чого впав. У нього на коліні була подряпина. Нічого смертельного, але дуже боліла. Вілл навіть заплакав.

Майк згадав, що в сумці його мами був бинт, яким він замотав Віллу рану. Але Вілл все ще не міг перестати плакати.

І тоді Майк взяв блакитний фломастер, яким Вілл раніше малював і почав щось писати. Як виявилось, він написав "Віллу наймудрішому, за жахливе поранення в бою", після чого домалював поруч чаклунський посох.

Коли Вілл подивився на це і навіть усміхнувся, Майк був дуже задоволений собою. І Майк навіть щось сказав, але то було настільки розмито, що Вілл того не пам'ятає.

А зараз вони разом згадували цю історію і сміялись. Ніби вони лише вчора не були майже незнайомцями, а завжди були найкращими друзями.

– До речі, ти щось казав після того як написав то? – спитав Вілл, в надії або дізнатись що він сказав, або впевнетись що він не божевільний. Або впевнетись в іншому, це вже як карта ляже.

Майк на мить відвів погляд. Усмішка все ще грала на його вустах.

– Можливо, я не пам'ятаю. – сказав Майк. 

– Агов, гальорка, що ми тут робимо? – питає Макс, прямуючи до них. Не сама, а з усіма. І насправді, Вілл навіть усміхнувся цьому жарту.

- Відпочиваєм. А ви шо? Як ви? – питає Вілл, перериваючи Майка від того щоб огризнутись до Макс.

– То файно все! Я хотіла в тебе спитати, ти знаєш оту Мію? – питає Макс підходячи ближче. Вілл підіймається з гойдалки.

– Оту Мію яка зіркова через форми родимок на плечі? – питає Вілл, підходячи до Макс. Він чує як Майк встає з гойдалок.

– Так! Вона ж з Калі і вгадай з ким в садочку вона була. – каже Макс. Очі Вілла розширюються і його погляд бігає між Макс та Од. 

– Та ну! – здивовано каже Вілл. 

– Та да! 

– Я хочу знати все!! – захоплено каже Вілл і майже підстрибує. Вони починають прямувати до будинку Майка.

– Ну, я не знаю що зараз... – починає Макс. Її пальці сплітаються з пальцями Од. Вона простягає руку до Вілла, який радо приймає пропозицію. – Але тоді вона була таким стервиськом! Я пам'ятаю як вона побила іншу дівчинку ні за що.

– А я не здивована! Вона якось майже побила дівчинку у нас. Як би її не заспокоїли вчителі, то бійка була б. – каже Од, жестикулюючи руками.

Вони так йшли всю дорогу до будинку. Зі сміхом, легкістю і комфортом. Вілл давно себе так добре не відчув.

~~~

Вілл в підвалі виправдовувався до Од через те посідіння з Майком на гойдалках.

– Ти ж розумієш що це виглядало як побачення? – кепкує Од з Вілла, знову зайнявши своє королівське місце на столі.

– Та не виглядало то як побачення! – виправдовувався Вілл.

Але як би Вілл не брехав – це виглядало як побачення.

Насправді, Вілл завжди мріяв про таке побачення з Девідом. Це було б дуже романтично. Сидіти разом на гойдалках і ділитись одне з одним їхніми спільними спогадами.

Од сміється, точно не вірячи тому що каже Вілл.

– О'кей, я зроблю вигляд ніби я повірила. – каже Од з насмішкою. В підвалі світить лише та лампа, яку вона привезла. – Ммм, до речі! Давай завтра підемо до Макса?

– Давай. А чого так? – питає Вілл, зручніше сідаючи на дивані.

– Та вона нас запросила, сказала що ми класні. – гордо сказала Од. – До речі, вона мені таке розповіла про Мію зіркову!

І вони балакали всю ніч. Або половину ночі. Або можливо навіть лише годину. На час ніхто не дивився та й воно їм не треба було.

Все таки, день пройшов добре. Краще ніж будь-хто думав. Наступний день обіцяв бути теж непоганим. А може навіть кращим ніж цей.

Chapter Text

Гучна музика. Зручне положення на дивані. Тепла ковдра. Твою мать.. Вже без ковдри. Ай... І не на дивані.

Це називається – доброго ранку, коли ти живеш з сестрою.

– 'Cause everybody's living in a material world!! – співає Од, скидуючи Вілла з дивану.

– Од, їй-богу, дай поспати.. – шепоче Вілл, намагаючись триматись за диван (що не виходить).

– And I am a material girl! – Од хитає головою і наспівує далі. Вона, як любляча сестра, відкидає ковдру Вілла вбік.

– Все, все, встаю.. – каже Вілл і дійсно встає, після чого іде в ванну під Мадонну. 

Ну, доброго ранку.

Швидка чистка зубів, вмивання. Чому у пасти такий гидко м'ятний смак? Певно забагато взяв.

Після ванних процедур Вілл намагається подзвонити Девіду, але не виходить.

Од і Вілл виходять з підвалу.

– Може він образився на мене за те що я йому вчора не подзвонив і всьому що було між нами кінець? – питає Вілл, який стовідсотково не накручує себе.

– Ну звичайно що ні. Може він спить ще, не хвилюйся ти так! Було б за кого хвилюватись. – каже Од, тихо додаючи останню частину, що Вілл навіть не чує.

– Це ви про кого? – питає Майк, який як раз спускався з другого поверху по сходах. Близнюки підскочили від раптового звуку. Вони переглядаються.

– Друга Вілла! – каже Од, яка перша має змогу говорити. Вілл одразу це підхоплює.

– Так, так, друга. – каже Вілл, намагаючись звучати спокійніше ніж є насправді.

Майк кидає на них недовірливий погляд, але вирішує нічого не розпитувати.

Сніданок пролітає швидко. 

– Дякую. – каже Вілл, поспішно беручи свою тарілку та тарілку Од, після чого ставить їх у раковину.

– Кудись поспішаєш? – питає Карен, помічаючи швидкість Вілла.

– Ми йдемо до Макс в гості. – каже Од з усмішкою і встає з крісла.

– О, це дуже круто! Вона дівчинка класна, дивно що вони з Майком постійно сваряться.

– Маам. – перебиває мати Майк, звучачи засоромленим.

– Не мам, а так і є!

Знову підвал. Знову показ мод.

– Ну значить, я думаю одягнути оцю сорочку з оцима шортами, але не знаю як то буде виглядати. – Вілл показує сорочку і шорти, під час того як Од оцінюючи дивиться.

– Я думаю буде класно.  – Од ще раз пробігається поглядом по одягу, після чого виносить остаточний висновок. – Так, буде класно.

Од, на диво, визначилась з одягом швидше ніж Вілл. Зазвичай вони обидва довго обирають.

Вони вийшли з будинку і попрямували кудись в невідомість.

В планах було спочатку навідати Джонатана, після чого вже йти до Макс. Як мінімум, час так дозволяв.

І, о боже, наскільки це було складно! Вони пройшли напевно весь клятий Гоукінс в пошуках!

Од краще орієнтувалась, бо вчора більше слухала, коли мозок Вілла відключився одразу як вони вийшли з галявини.

Вони нарешті дійшли до маленької хатинки в лісу. Це було складно, але можливо.

Вони підходять до хатинки і стукають у двері. Проходить декілька секунд після чого їм відкриває двері заспаний Джонатан.

– Доброго ранку. – каже Од з усмішкою, Джонатан позіхає та складає руки на грудях.

– Доброго, а ви чого так рано приперлися?

– Вирішили згадати про брата перед тим як зайти до подруги. – пояснює Вілл, після чого на обличчі Джонатан з'являється усмішка.

– Уже подруга є? – питає Джонатан, дозволяючи близнюкам зайти в хатинку.

– Ага, вчора познайомились. – каже Од і сідає за стіл. Джонатан кип'ятить чайник.

– І ще з двома хлопцями. – каже Вілл, сідаючи поруч з Од. Джонатан кидає на Вілла двохзначиний погляд з посмішкою, через що Вілл закочує очі. – Ніяких курортних романів. Нагадаю, у мене Девід.

Вони сидять у Джонатана ще хвилин 30, після чого уходять. Дійти було складніше до хатинки ніж вийти з лісу, але десь двічі вони думали що залишаться жити в лісі.

Нарешті близнюки доходять до будинку Макс. Од стукає у двері, після чого їх відкриває усміхнена Макс.

– Привіт! – каже Макс і на привітання обіймає Од та Вілла. Вона проводить їх до будинку, по дорозі щось розповідаючи.

Макс має доволі гарну кімнату. Поличка з коміксами отримує повагу. Також окреме місце в її кімнаті займає місце для скейту. Вона виглядає як та, хто буде кататись на скейті.

– Ого, що за журнали? – питає Од, підходячи до полички і розглядаючи, що там знаходиться.

– Будь-які, які захочеш. Можеш подивитись. – Макс сідає на ліжко, після чого до неї приєднуються близнюки.

Вони певну частину часу проводять з розмовами і сміхом, після чого об'єктом розгляду стають журнали Макс з хлопцями.

Журнали поклали на ліжко, відкрили і роздивляються їхню красу. Точніше, красу хлопців в журналі.

– Почекайте, я піду по воду! – каже Макс зі сміхом, через обговорення якогось хлопця і виходить з кімнати.

– Диви. – каже Вілл, кладучи пальця на якогось хлопця. – На Девіда схожий. 

– Чого ти так хлопця обзиваєш. – каже Од, дивлячись на хлопця, на якого Вілл показав. Вілл голосно цокає та закочує очі.

– Що ж у тебе така не любов до Девіда. – каже Вілл, скептично дивлячись на Од. Вона мовчить, схоже, не хоче колихати давно почату тему.

– Ти сам знаєш. – каже Од. Вона ніби звучить м'якіше і одночасно намагається не показувати цього. Вілл знає. Знає, але робить вигляд ніби не знає.

Тут приходить Макс, яка ще принесла близнюкам коли.

Через декілька хвилин вони включають на всю Мадонну і починають танцювати. Невдало, можливо відверто погано, але весело і щиро.

Але все хороше підходить до кінця.

Під вечір двійнята і Макс прощаються, знову обіймаючись. Вілл і Од радісно ідуть до Вілерів, обговорюючи цей день.

– Я тобі кажу, ця ідея була найкращою! – каже Од, відкриваючи двері.

– Я й не суперечаюсь. – каже Вілл з усмішкою, яка викликана ентузіазмом сестри.

З вітальні виходить Майк і посміхається їм.

– О, то ви вчасно на вечерю. – каже Майк і спирається на стіну. – як та дура рудоволоса?

– Все класно. – каже Од, знімаючи кросівки.

– До речі, Вілл, хтось дзвонив і тебе просив. – каже Майк, перекидаючи погляд з Од на Вілла.

– А ім'я назвали? – питає Вілл, входячи в глиб будинку.

– Так, щось на д. Здається Девід. – спокійно каже Майк. Од і Вілл переглядаються. В очах Од видно занепокоєння. 

– Дякую. – каже Вілл, його голос майже непомітно тремтить. Він каже собі подумки. – Чому у мене така реакція? Все ж добре. Я чекав поки Девід подзвонив і ось він подзвонив.

Вечеря пролітає швидко. Навіть занадто швидко ніж Віллу б хотілось. 

Але ось він. Підходить до телефону і знімає слухавку. Набирає до болі знайомий номер. Вілл дряпає нігтями долоню.

Гудок.

Світ ніби зупинився. Таке відчуття, ніби щось повинно статись. Вибух, цунамі, землетрус. Просто щось.

Гудок.

– Ало. – чується голос Девіда.

– Ало, привіт. Ти не спиш? – питає Вілл, спираючись на стіну. Він дряпає зубами нижню губу.

– О, привіт. – без хвилювання і навіть з ноткою глузування відповідає Девід. – Я думав тебе вже не цікавить.

– Вибач. – винувато каже Вілл, втискаючи нігті в долоню. – Я.. дійсно не хотів...  

– Мг. – байдуже каже Девід. Його тон з'їдає Вілла зсередини. 

– То, як ти там? – питає Вілл, бажаючи хоч якось згладити ситуацію.

– Все добре. Спілкувався з Анджелою. – каже Девід. Вілл стискає руку в кулак. Анджела не одна з найкращих подруг Девіда. Вона мерзенна і стервисько. Девід давно обіцяв перестати з нею спілкуватись, але так ніколи не виконує обіцянки. Вілл вирішує нічого не казати. – А ти як?

– Теж все добре. Познайомився з дівчиною. Вона цікава. – каже Вілл і здається, ніби напруга поступово спадає.

– Ясно. А хлопці є? – питає Девід. Вілл розуміє ціль запитання. Девід ревнивий. Дуже ревнивий. Інколи страшно ревнивий.

– Ні, тільки ця дівчина. – бреше Вілл, не мають бажання, щоб з цього виплив конфлікт.

– Окей. – каже Девід, який, здається, заспокоївся. Знову якийсь шум на фоні. – Мені треба іти. Бувай.

Девід кладе слухавку і Вілл певну частину часу просто стоїть зі слухавкою в руках.

Настрій став гіршим.

Chapter Text

Знову ранок. На цей раз Вілл прокинувся раніше за Од. Настав час розплати за вчорашній ранок.

Вілл дивиться на те, як солодко спить Од і включає на всю гучність "Should I stay or should I go".

Од закриває подушкою вуха, намагаючись хоч трохи поспати. Вілл забирає від неї подушку і відкидає в інший кут кімнати.

– So you got to let me know. Should I stay, or should I go? – співає Вілл, забираючи в неї ковдру.

– Та все, все, встаю! – каже Од і дійсно встає з ліжка. Помста виконана успішно.

День вже починався непогано. Помста завжди покращує настрій. Люба сестра за таку помсту культурно просить його вийти з підвалу.

Він на радощах і з гарним настроєм підійшов до телефону на першому поверсі, набираючи знайомий номер. Номер Девіда.

Гудок. 

Очікування.

Гудок.

Вілл намотує на палець дріт.

Гудок.

Відповіді немає. Настрій погіршився.

***

Майк прокинувся рано, як для нього, о дев'ятій ранку. Прокинувся він від голосної музики, що лунала з підвалу. Схоже, всі, окрім нього, вже прокинулись.

Пісня, яка так голосно звучала, була "should I stay or should I go" або Майк не правильно почув рядки пісні. Але він точно знає, що почув як Вілл підспівує. Це майже не чутно з другого поверху, але трохи є.

Це його улюблена пісня. Він так казав на прогулянці.

Зазвичай, якщо Майка будять: він хоче відірвати цій людині голову. Але Віллу не хоче. Напевно це через те що музика гарна, так. Не його жанр, але непогано, навіть класно.

Ну, мама завжди казала: "якщо прокинувся раніше – займайся сьогоденними справами, це знак". Може це й справді знак? 

Майк встає з ліжка і йде до виходу з кімнати, подумавши, що незастелене ліжко – це проблеми майбутнього його. Він виходить на коридор і бачить відкриті двері кімнат Холлі та Ненсі. Схоже, всі дійсно вже прокинулись.

Він йде донизу сходами і помічає Вілла, який стоїть біля телефону. Вілл виглядає нервовим і намотує дріт на палець. Він напружений і можливо навіть, наляканий? Схоже, на його дзвінок не відповідають, тому Вілл просто кладе слухавку в звичайне положення. Майк вирішує підійти до нього.

– Доброго ранку. – обережно каже Майк з легкою усмішкою. Коли Вілл не підстрибує на місці, а спокійно обертається, Майк вважає це перемогою.

– Доброго, ти чого так рано? – питає Вілл, дивлячись на Майка. Він видає щось типу посмішки, але це виглядає надто сумно.

– Та почув вас з підвалу. 

– О Боже, вибач. – вибачається Вілл з легким сміхом. Вілл трохи повеселішав. Це також перемога.

– Нічого, я навіть не проти. – каже Майк і посміхається. В його голові з'являється ідея, яка можливо й дурна, але може підняти настрій. Насправді, цю ідею доволі страшно озвучити. А якщо Вілл не так зрозуміє? Подумає щось не те? Все таки, Майк вирішується на цю ідею – Слухай, а ти сьогодні чимось зайнятий?

– Поки що сестра не придумала чогось, тому ні. А що? – Вілл здається щиро зацікавленим. Приємно.

– Може погуляємо десь в Гоукінсі? Покажу класні місця. – пропонує Майк і це занадто звучить ніби дурна спроба покликати дівчину на побачення. Але ж Вілл не дівчина.

Але замість негативної реакції Майк отримує усмішку. Трохи незграбну, але щиру усмішку.

– Звичайно, давай. – каже Вілл і здається на мить навіть забуває про дзвінок, на який не відповіли. Майк також посміхається йому у відповідь.

– Тоді після сніданку підемо? – питає Майк на що Вілл киває. Відчуття ніби світ став трошки кращим. Ніби трава зеленіша стала, а сонце яскравіше світить. 

"Звичайно, давай" – це проста фраза, найбуденніша, але відчувається ніби рідна, тепла. Ніби вони знають одне одного дуже довго, просто не бачились рік чи два і тепер хочуть погуляти, як в старі добрі часи.

І тут з підвалу виходить Од. Вона на них обох дивно дивиться та кидає Віллу якийсь незрозумілий погляд, який розуміють тільки вони.

Сніданок пролітає швидко. Можливо, швидше ніж хотілось. Або навіть повільніше ніж хотілось. Немає значення.

Але ось. Майк стоїть біля підвалу і чекає на Вілла. Він помітив, що збирається швидше за Вілла, тому може почути як він збирається.

А збирається він з сміхом, не тільки своїм, а й сміхом Од. Вони обговорюють наряди і різні їхні варіації. Ще чутна музика і різкі зміни жанру, що вказує на те що плейлист обирали одразу двоє.

– ...ніби на побачення... – каже Од з підвалу. Це погано чути через музику і різницю в знаходженні, але деяку частину слів ніби чутно. Вілл сміється на ці слова.

– ...Девіда викинути...? – майже чутно питає Вілл. І тут Майк вирішує прислухатися. Підслуховувати – це погано, його так все життя вчили, але він не підслуховує, він просто прислухається.

– ... викинь його, будь ласка... – каже Од, через що обидва починають сміятися. Девід... Знайоме ім'я. Це випадково не той хлопець про якого Од і Вілл раніше розмовляли? Який ще Віллу дзвонив?

В підвалі чутне затухання звуків і шерудіння, яке може свідчити про те що хтось збирається виходити. Майк швидко відходить від дверей в підвал.

Вілл виходить. Він в шортах, кольору наче небо, і футболці з білими рукавами. На його губах ніжна й щира усмішка. Після побаченого щось змінюється, але не зрозуміло що. І чому.

– Ідемо? – питає Вілл на що Майк швидко киває. Вони виходять з будинку в тиші. Тиша на диво приємна. Коли Майк думає про тишу при прогулянці з кимось то уявляє не комфортне мовчання, але це зовсім інше. Приємне.

Мовчання між Майком та Віллом, але не в голові Майка. Він думає про те що почув з підвала. Коли Од згадала побачення, то Вілл одразу сказав за якогось Девіда. Вілл... ґей?

Але вибір дивний. Не про ґея, а про того хлопця. Девід – це таке дивне ім'я. Він ще й на дзвінки не відповідав. Є сотня інших класних хлопців, які будуть відповідати на дзвінки одразу, а не потім дзвонити.

То напевно цього ранку Вілл дзвонив саме Девіду? І той не відповів! Звісно! Навіщо відповідати власному хлопцеві, який поїхав в інший штат і чекає від тебе хоч на одне слово? Дивно це все якось. Той Девід дивний.

А ось вони вже й доходять до місця, до якого їх вів Майк. Це в лісі. Коли вони підходять видніється щось схоже на дитячу халабуду.

– Коли ми розмовляли на гойдалках я згадав про те що коли ти тоді приїхав ми побудували дещо. – каже Майк і вони зупиняються перед спорудою. Це дійсно халабуда, яка на диво пережила всіх інших. "Замок Баєрса" – те що написано при вході.

– Воу.. – здивовано каже Вілл і усміхається. – її ще не розібрали? – питає він, перед тим як почати залазити в сам "замок". Майк задоволено усміхається здивуванню Вілла.

– Ага. Навіть шприців нема, я перевірив. – каже Майк і залазить услід за Віллом. Вони сідають в "замку" і в мить починають наростати спогади.

Ось комікси, які вони читали допізна. Ось малюнки Вілла, які Майк просив його намалювати. Ось упаковки від цукерок та чипсів, які вони їли замість обіду, який мати Майк готувала для них.

– Певно тому що це в лісі, чи не так? – каже Вілл, теж розглядаючи все що залишилось.

– Так. – відповідає Майк і чомусь замість того щоб дивитися на комікси чи упаковки, переводить погляд на Вілла.

– Я все ще в шоці як це все збереглось. – каже Вілл і обережно торкається упаковки, на що Майк тихо сміється. Вілл повертає голову на нього, ніби ображений, але усмішка видає його. – Що? Може в упаковці шприци!

– Так, звісно. – каже Майк зі сміхом. Вони відкидаються на саморобний диван, який їм раніше допоміг зробити Джонатан. Ось і коробка з-під ДнД. Так багато щасливих спогадів в одному місці.

– До речі, а кому ти дзвонив з ранку? – питає Майк і повертає голову до Вілла. Його обличчя трохи посумніло, але він намагається це сховати.

– Та таке, знайомому. – каже Вілл, жестикулючи рукою ніби кажучи "нічого такого".

– Це той... як там його... Де..? – каже Майк, роблячи вигляд ніби не думав про це весь час поки вони йшли. Вілл сміється. Відчувається ніби велика перемога.

– Девід. – з усмішкою виправляє Вілл, дивлячись на Майка. І ось тут Майк хоче задати дурне питання, але не може. Він цим точно налякає Вілла або зробить його сумним. Майк же покликав його щоб підняти настрій! Не щоб погіршити! 

– Круто. – замість того що думає каже Майк. Насправді, не круто. Взагалі ні. Той Девід здається йому навіть не відповів, тому не круто. 

– Круто. – повторює Вілл.

Вони ще довго так лежать, розмовляють про щось. Насправді, про будь-що. Хлопці ностальгують за минулим , думають про майбутнє і лише трохи про теперішнє.

Але все здатне закінчуватися, тому ось: Майк і Вілл вже знімають взуття на порозі. Тут з підвалу виходить Од.

– О, як погуляли? – питає Од, п'ючи колу, яку напевно купила разом з Макс.

– Класно. – відповідає Вілл, що змушує Майка ідіотські посміхатися. Класно. Ми класно погуляли. Як сховати цю дурну усмішку?

Од швидко забирає Вілла в підвал, а Майк просто падає в своє ліжко. Він встане щоб переодягнутись пізніше. Не зараз. Не зараз, коли в голові бушує така кількість думок.

Схоже, цього дня Майк приречений заснути з цією ідіотською усмішкою.

***

– То як все пройшло? – питає в підвалі Од, знову зайнявши своє улюблене місце - на столі.

– Все було круто, справді. Він відвів мене до замку Баєрса. Уявляєш, цю халабуду досі не розібрали! – каже Вілл, після чого помічає хитрий погляд Од. – Це було не побачення.

– Звісно не побачення, звісно. – каже Од, зістрибуючи зі столу. – Майк просто тебе як друга відвів в ваше старе місце, в якому ви тусувались. А ще ви там разом лежали і розмовляли про все що можна.

– Боже мій, Од! – свариться Вілл. Він не хоче цього визнавати, але його щоки набувають рожевого кольору. – Не знаю, наприклад у нас з Девідом таких побачень не було.

– Правильно, Майк не тюбік, він влаштує тобі такі побачення. – каже Од і з хитрою усмішкою дивиться на Вілла. – Якщо ти не хочеш побачення з Майком, то чому червонієш?

– Замовкни! – каже Вілл, ще більш червоніючи і кидає подушку в Од. – Ммм, до речі, а Девід дзвонив?

– Ні, той додік, який по сумісництву твій тюбік не дзвонив. – каже Од, після чого помічає сумний погляд Вілла. Вона встає і підходить до Вілла. – Гей! Все добре..

І ось тут всі накопичені емоції починають зриватися. Вілл просто починає плакати в плече своєї сестри. Од обіймає його, ніжно притискаючи його до себе.

– Він.. він обіцяв.. – каже Вілл скрізь сльози. – він навіть не написав.. він напевно образився... – каже Вілл перед тим як знову вибухнути сльозами.

– Ти не винен. – тихо каже Од, протираючи заспокійливі кола на його спині. Потім вона відсуваться від Вілла щоб подивитися йому в очі. – Ти хочеш щоб я була відверта з тобою?

Вілл киває головою, намагаючись витерти сльози.

– Девід або зайнятий, або справді повний додік, якщо готовий тебе просто так втратити! – каже Од і схрещує руки на грудях. – Ти Вільям Баєрс! Тебе хоче кожен другий хлопець!

Вілл сміється гірким сміхом і хитає головою на знак незгоди.

– Ні.

– Я можу просто зараз назвати п'ятьох хлопців, які тебе хочуть, не рахуючи Девіда. – каже Од, не бажаючи відступати.

– Давай. – каже Вілл, не вірячи що Од зможе назвати стільки.

– Карл зі школи, Ліам з катку, ось той хлопець, що фліртував з тобою на зупинці... – каже Од, загинаючи пальці. Вілл починає сміятися.

– Все, все, не треба. Вірю. – каже Вілл з сумною усмішкою. Од бере його руки в свої.

– Ти неймовірний хлопець, якого всі бажають і якщо Девід цього не бачить, то йому це треба вже показати! – каже Од на що Вілл підіймає брову.

– Що ти маєш на увазі? 

– Зроби вигляд ніби тобі все одно! Дзвонить - не дзвонить, тобі все одно. А в цей час гуляй, веселись. Тобі не завжди 14. Не встигнеш видихнути, завтра вже буде 41! – каже Од через що Вілл знову сміється. Вона усміхається.

– Добре, можливо ти права. Але чи це не відштовхне його від мене? – питає Вілл. Сльози вже не течуть.

– Не повинно. Купа моїх знайомих дівчат теж так робили. Він повинен прибігти і просити в тебе пробачення! – впевнено каже Од. – Зробимо так, завтра знову ідемо до Макс, вона повинна знатися в цих розвагах.

– Добре. – каже Вілл і знову обіймає Од. – Дякую.

– Нема за що.

Chapter Text

Ранок – це одночасно найкращий і найгірший період дня, дивлячись як ви інтерпретуєте його для себе. І дивлячись чи працюєте ви на якісь роботі.

Але цей ранок відчувався по-справжньому добре. Щасливо. Наче розправити крила. Навіть пробудження було нормальним. Сестра прокинулась раніше, але Вілла вирішила не будити. Приємно.

Саме тому Вілл встав з усмішкою на обличчі. Він навіть не поглянув в сторону телефону і навіть не подумав про Девіда! Ну, можливо трохи, але то не рахується.

Він встав, вмився холодною водою, знову відчув себе сильним та незалежним. Почистив зуби м'ятною пастою, яка давала лише смак перемоги.

Вілл вийшов з підвалу, посміхнувся сестрі і сів за стіл, чекаючи сніданку. Карен трохи здивувалась такому настрою Вілла, як і Од.

– Гарний день? – питає Карен, кладучи тарілки перед усіма. Вілл усміхнувся.

– Щось типу того. – каже Вілл, після чого подивився на Од, яка вже дивилась на нього і усміхалась, знаючи причину настрою Вілла.

Тож, після сніданку в підвалі знову був показ мод. Це вже традиція.

– Як тобі це? – питає Вілл, показуючи футболку і шорти. Од задумливо роздивляється образ.

– Ти хочеш виглядати наче тебе хочуть всі, але тебе взагалі ніхто не хвилює? – питає Од, дивлячись на Вілла. Той киває їй. – Тоді ідеально!

Вони зустрілись біля Старкорту. Близнюки прийшли з маленькою затримкою, тому Макс вже чекала там на них. Вона обійняла їх в знак привітання.

– Вілл, співчуваю. Вона не гідна тебе! – каже Макс, через що Од і Вілл переглядаються. Як Вілл вже зрозумів, Од просто сказала про ситуацію, але стать не вказала. Хоча, певно це на краще. – Чесно, у мого знайомого була схожа ситуація.

– Його теж ігнорували і сильно ревнували? – питає Вілл, навіть не з сарказмом в голосі, а цікавістю.

– У нього була трохи інша ситуація. – каже Макс, після чого стишує голос. – У нього був хлопець, який дуже ревнував його.

Якщо ви спитаєте у Вілла "що таке зелене світло для камінґ-ауту", він згадає вам цю розмову. Надія в очах пробігає лише в такі моменти і в моменти коли гарний хлопець дає натяки на те що він ґей.

– І як ти до цього ставилась? – нетерпляче запитує Вілл, хоча намагається звучати як зазвичай.

– Нормально. А ви.. вам не окей?

– Ні, ні, це окей! – в один голос кажуть близнюки. Од і Вілл знову переглядаються, вирішуючи разом питання "треба чи ні". Все таки, вони вирішують що так.

– Взагалі-то.. – починає Вілл, після чого теж стишує голос, щоб тільки Од і Макс могли почути. – ...у мене теж не дівчина.

– Всі хлопці ідіоти. – діагностує Макс, після чого одразу виправляється. – Окрім тебе!

Близнюки сміються. Насправді, це не те чого Вілл очікував. Очікування були на найнудніше літо, в найнуднішому, найстарішому місті повному гомофобів і відсутністю друзів окрім Од, але виявилось не так. 

Виявилось краще. Друзі є, та й Макс не гомофобка. Ох, бідна, їй сядуть на вуха з "Девід то, Девід сьо" як сіли на вуха Од...

Вони побігли в Старкорт зі сміхом. Боже, як давно Вілл не був в торгівельному центрі. В минулий раз це було в Ленорі з хлопцем, імені якого ми тепер не називаємо.

Вони забігли до якогось магазину одягу і почали міряти різні образи. В більшості випадків це було щось дивне, яке одягалось лише заради сміху. Наприклад, дивний прикід банана, який Макс незрозуміло як знайшла на полицях.

– Я тобі такий на день народження подарую. – каже Од Віллу, за що брат штовхає її в плече.

Їхня наступна зупинка була «Scoops Ahoy!», бо Макс запевняла їх усю дорогу що: "там найкраще морозиву у місті, повірте".

Вони заходять в магазин і підходять до каси. Чесно, Вілл раніше не бачив ні в кого такої форми. Вона трохи ідіотська, але напевно він бачив і гірше. Окей, добре, він дійсно бачив гірше. Наприклад форма офіціантів в тій кав'ярні за домом.

– О, Макс, привіт. Береш як завжди полуничне? – питає хлопець за касою. Він брюнет з середньою довжиною волосся і непоганим обличчям. Вілл в минулому році запав би на нього, але ми це упустимо. – І хто це з тобою?

– Так, полуничне. А це Од і Вілл, вони приїхали до нас з Каліфорнії на літо, я навчаю їх як тусити. – каже Макс, після чого бере своє морозиво. Вона дивиться на близнюків, поглядом питаючи яке морозиво хочуть вони.

– Од? – питає хлоп, здивований таким прізвиськом. Од показує на ванільне та шоколадне морозиво, вже знаючи який смак хотів би обрати її брат.

– Ага. Це типу скорочення від Одинадцять, довга історія прізвиська. А так мене звати Джейн, але ніхто мене так не називає. – пояснює Од, беручи морозиво від хлопця і передаючи шоколадне Віллу.

– Ну, я Стів. А ось то Робін. – каже Стів, показуючи на дівчину в іншому кутку каси, яка читає якийсь комікс. Її ноги схрещенні одна на одній, через що чудово видно її червоні конверси, які, до речі, дуже класні. Вони якось розмальовані ще й, прикольно.

– Од, Вілл, буде вільний час сходіть на фільм якийсь в нашу кіношку, не пошкодуєте. – каже Робін, підіймаючи погляд від коміксу. Вона кружляє поглядом по двійнятах, зупиняючись на Віллі. Дивний в неї погляд. Боронь Боже щоб педофілкою не була, а Вілл вже подумав що в неї класне взуття. Стоп, що у неї то на взутті написано?

– О, обов'язково. Ми вже думали піти на "назад у майбутнє", певно підемо сюди. – каже Од, навіть не підозрюючи про те що зараз відбувається в голові її брата. Вілл вдивляється в надпис на кросівках. Здається, у нього виходить щось розібрати: "я не ввійду в історію, але..". Але Робін прибирає ногу і сідає в звичне положення. Дякую, Вілл тільки розібрався!

– Ну, е.. мені треба на склад, розкласти коробки. – каже Робін, поспішно кладучи комікс на підлогу за касою. Стів підіймає брову, дивлячись на неї, але здається утримується від коментарю. Вона встає і уходить, але перед тим як двері закривають її кросівки, Вілл все таки встигає дочитати фразу: "я не ввійду в історію, але ввійду в твою сестру". Чесно, він ніколи не думав що очі можуть розширюватися з такою швидкістю до таких масштабів.

– Все окей? – питає Макс і Вілл швидко переключається, намагаючись зробити своє здивування не настільки очевидним (що погано виходить).

– А? Так, так, звісно. – каже Вілл і усміхається. Дивлячись на те скільки років його сестрі (тобто, стільки скільки й йому), можливо він був прав про педофілку, але не в тому плані в якому думав. 

Вони виходить з магазину, а у Вілла все ще залишаються в голові думки про той надпис. Боже, він був впевнений що тут усі гомофоби, а це вже друга людина, яка в теорії гарно відноситься до квір людей (або просто відноситься).

– О, та ну, ви знущаєтесь. – каже Макс, що одразу вибіває Вілла з думок. Вони підходять до трьох людей, які виявляються Лукасом, Дастіном і Майком. Лукас здивовано дивиться на Макс.

– Що ти тут робиш? – питає Лукас, прибираючи щось собі за спину. Хтось сильно палиться.

– Гуляю, а що? Без тебе вже не можна? – каже Макс і Віллу приходиться стримати себе аби не посміхнутися. Вони з Од переглядаються, поглядом кажучи "занотовано" для майбутньої сварки Вілла з Девідом.

– Ні, ні, я такого не казав! – намагається виправдати себе Лукас. Після цього він підходить трохи ближче. – слухай, Макс, мені шкода, чесно. Я не хотів цього, вибач. – каже Лукас, після чого виймає з-за спини квіти. Окей, Девід або вибачається так, або ніяк. Макс відводить погляд перед тим як посміхнутися.

– Добре. – каже Макс з посмішкою, після чого бере квіти і цілує Лукаса в губи. У Вілла в голові з'являється питання, через що вони взагалі посварились, але схоже причина була не настільки сильною (або її не було й їм про не було чого робити).

І в цей чудовий момент примирення пари, Віллу чомусь захотілося подивитися на Майка. Тому він переводить погляд і помічає, що той вже дивиться на нього. Майк швидко відводить погляд від Вілла і знову дивиться на пару. Це викликає у Вілла маленьку посмішку без будь-якої причини. Окей, що зараз в біса твориться?

Вілл знову відводить погляд від Майка на Лукаса і Макс, але краєм ока бачить, що Майк знову дивиться на нього. За цей час поки вони бігали по магазинах одягу, вони встигли купити новий одяг. На Віллі була нова футболка темно-синього кольору, яка на диво дуже личила йому. Чомусь погляд Майка змушує його вирівнятися, стати в краще положення. Ні, дійсно, це якась хрінь.

Підвал Вілерів, місце де на цей момент живуть Од і Вілл. Саме сюди вони прийшли разом з Макс. На підлозі розкидані купа журналів, які принесла їх руда подруга. Питання стоїть про типаж Вілла, щоб можна було знайти когось нового.

– Та ну, а Девід? – питає Вілл, дивлячись як Макс кладе журнали. Од закочує очі на його слова.

– Це літня інтрижка, нічого серйозного. – пояснює Макс, після чого дивиться на Вілла. – давай, тобі треба повеселитися!

І все таки, він погоджується. Тож тепер це виглядає як якийсь "анонімній" психологічний тест у школі, коли Віллу показують картинки двох хлопців, а він повинен обрати найпривабливішого.

– Цей чи цей? – питає Макс, показуючи двох хлопців. Вілл уважно розглядає фотографії, після чого обирає одного.

– Цей. – каже Вілл, показуючи на хлопця зліва. Макс задумливо дивиться на фото, після чого встає. Вона розглядає фото усіх виборів Вілла.

– Я так і думала. – шепоче Макс собі під ніс. Після цього вона повертається до близнюків і говорить чітким голосом. – Я зрозуміла тип Вілла! Це хлопець худорлявої тілобудови з подовженим кучерявим волоссям!!

– Девід завжди стриже своє волосся і випрямляє його. – каже Вілл і Од починає голосно сміятися, здавалося би, без причини.

– Макс, ти зобов'язана побачити Девіда після того як він сходив до перукаря! Це лисіна, клянусь! – каже Од, істерично сміючись, через що Вілл змушений вдарити сестру ногою. Макс теж сміється, але намагається це приховати.

Як тут починає дзвонити телефон. Всі повертають погляди на телефон в підвалі. Довго дивитися не можна, а якщо зверху підіймуть слухавку?

– Згадай сонечко, ось і промінчик. – думає Вілл.

– Про вовка промовка. – каже Макс, закриваючи журнал і кладучи його поруч на підлогу.

– Згадаєш гімно, ось і воно. – каже Од, безсоромно закочуючи очі. Вілл кидає на сестру роздратований погляд. Вона знову закочує очі. – Згадай демона, ось і рога. Краще?

Вілл вирішує проігнорувати такі вислови сестри і встає щоб зробити найлогічніше в цій ситуації: відповісти на дзвінок. Але Макс зупиняє його, тягнучи за рукав.

– Ти придурок? А правило п'яти секунд? – каже Макс, дивлячись на Вілла наче кажучи "це ж очевидно!". Вілл підіймає брову, явно не розуміючи термінів Макс. Вона відпускає його рукав. – Чекаєш п'ять секунд перед тим як відповісти на дзвінок.

– Мені здається пройшло більше п'яти. – каже Вілл, підходячи до телефону. Не дивлячись на свої переконання, він подумки рахує до п'яти і підіймає слухавку.

– Алло. – це голос Девіда. Матір Божа, це голос Девіда! Він, здається хвилюється..

– Алло. – каже Вілл, намагаючись зробити найбайдужіший голос який може. І це виходить. Коханий, настав час помсти.

– Чого ти мені не відповів на дзвінок? Я сьогодні дзвонив. – каже Девід і Віллу здається, що Од, яка зараз стоїть поруч і слухає розмову, вже готова поїхати в Ленору і побити його. Хоча, напевно, то на краще.

– Чого я не відповів? – глузливо повторює Вілл. Сміливість починає литися в його розумі як кров в його тілі. Звідки така рішучість? – А ти чого не відповідав? Я вчора взагалі-то весь день тобі названював. 

– Ти ж знаєш, що я був зайнятий-

– Уявляєш, я теж. У мене є життя окрім тебе, любий. – перебиває Вілл. Слово "любий" він протягує з глузуванням і він сам не знає чому. Схоже, точка кипіння досягнута і кипить.

– Життя окрім мене? Тепер ти так називаєш своїх коханців? – відповідає Девід, не бажаючи відступати від своєї гордості. У Макс падає щелепа, а у Вілла з рота чутно невеселий смішок.

– Ох, коханці, так? Та ну? А звідки я знаю, що ти не з коханцями, га? – каже Вілл і тут в голову приходить щось. – Коханками. Так, точно. Якщо я з коханцями, то наш Девід проводить час з коханками.

– Ти знаєш, що я тебе не зраджую-

– То чому ти не знаєш, що я тебе теж ні? – майже кричить Вілл. Злість піднялась наче з п'ят, заливаючи мозок своєю фарбою. – Чому я повинен тобі довіряти, а ти мені ні? Чому я повинен тобі передзвонювати, а ти мені ні?

– Вілл. – Девід намагається хоч щось сказати, але Вілл занадто довго тримав це в собі.

– Мене це вже дістало, знаєш. Я справді багато прошу? Дійсно? Відповісти один раз, один божий раз, на телефонний дзвінок. Якщо це тебе настільки напрягає, давай розстанемось! – рішучо каже Вілл. Макс тихо вдихає з захопленням. Дівчата перекидаються поглядами. В очах Од написано "нарешті".

– Ні, стоп почекай!

– Так, Девіде. Давай, бляха, розстанемось. Я кидаю тебе. – каже Вілл, знову перебиваючи свого бойфренда (колишнього бойфренда). Він кладе слухавку і повільно сідає на підлогу.

– Це було круто. – каже Макс, на що Вілл усміхається. Од легенько штовхає брата в плече.

– Дуже круто. 

Chapter Text

Пройшло декілька тижнів і Вілл клянеться, що це були найкращі два тижні в його житті.

Чомусь без Девіда поруч стало легше, але думки все одно повертались до нього. Він часто дзвонив, але завжди телефон брала Од, а не Вілл.

За цей час Вілл встиг: вивчити весь старкорт; дізнатися плітки про усіх в місті; ще п'ять разів побувати в замку баєрсів; самому розпустити плітки (лише для Од і Макс); майже вивчити весь Гоукінс (куди йти від церкві щоб дійти до лісу він так і не запам'ятав).

До речі, про плітки. Він впевнений, що між Ненсі і Джонатаном щось крутиться! Од поділилася, що вважає, що між ними щось почалось ще з дитинства, а зараз вони згадали про свої почуття.

– Я бачила як вони тоді цілувалися! – запевняла Од, але Вілл не особливо сильно їй вірить. Ну не може вона прекрасно пам'ятати те, що сталося сім, а то й вісім років тому. Але факт, що між ними щось є лишається фактом.

– Вілл, ти йдеш? – кричить Макс з вітальні Вілерів. Повністю забувся! Вілл швидко підіймається з підлоги і накидує на себе футболку.

– Так, так, я вже біжу! – кричить Вілл у відповідь. Він дивиться в дзеркало і швидко поправляє волосся, наче не просто втикав в стіну ці п'ять хвилин, а справді займався своїм зовнішнім виглядом.

Вийшовши з підвалу він бачить тріо, яке, як він зрозумів за час перебування в Гоукінсі, краще не залишати на одинці. Макс, Од і Майк. Їх всіх можна поділити на дуети і це буде нормально (навіть дует Макс і Майк буде більш менш), але як тріо... Вони поперегризають одне одному горлянки і Вілл впевнений в цьому більше, ніж в тому що Ненсі і Джонатан мутять.

Все таки, вони виходять з будинку навіть без бійки, що Вілл вважає перемогою.

– Слухайте, а нам довго буде до тієї галявини йти? – питає задихана Од, яку вже задрало підійматися на верх того пагорба (якщо це так можна назвати). Вони підіймалися туди, бо Дастін хотів познайомити їх зі своєю дівчиною на відстані. Вони типу в таборі познайомилися, а зараз на відстані зустрічаються.

– Дура, ми вже туди йшли. У тебе провали в пам'яті? – каже Вілл, хоча теж задиханий. Ці пагорби - це жесть повна, якого хріна саме на них ловить зв'язок? Од штовхає Вілла за ці слова, через що він падає. Але той встигає схопитися за сестру, тому тепер впали обидва.

Макс і Майк почали сміятися як Вілл і Од на траві. 

– Ай, бля – крізь сміх скиглить Од, тримаючись за ногу. Два поранених все таки встають і продовжують свій похід далі.

В далі видніється силует двох хлопців і у Макс, здається, відкривається друге дихання. Вона швидко добігає до свого хлопця.

– Лукасе, вода, вода! Дай, будь ласка, води! – просить Макс на що Лукас ледве встигає витягнути пляшку води з її проханнями. Од теж кидається вперед.

– Гей, Макс, залиш мені! – кричить Од, добігаючи до Макс. Майк дивиться на це й усміхається, навіть не здвинувшись з місця.

– Давай не будемо їм казати, що у мене весь цей час була вода? – каже Майк через що на обличчі Вілла з'являється усмішка. Вони швидко випивають ту воду і йдуть вперед до місця.

Вся шістірка почала розкладати якесь обладнання, яке дуже схоже на вишкі, які Вілл бачив в Ленорі. Він навіть не хоче запитувати як і звідки Дастін це дістав. Меньше знаєш, краще спиш.

Хоча, якщо Вілл буде чесним, йому це в якомусь сенсі подобалось. Це було мило, те як Дастін, заради того щоб поговорити з Сьюзі, готовий принести купу обладнання і чекати декілька годин. І якщо Вілл буде ну дуже чесним, йому цікаво чи Девід би зробив таке для нього. Девід би проніс тяжке обладнання через всю Ленору? Він би чекав декілька годин під пекучим сонцем відповіді Вілла? Він би це зробив?

– Гей, – чийсь ніжний голос виводить його з думок. – ти окей?

Звичайно це повинен був бути Майк з його м'яким голосом. Інколи Віллу майже здається, що Майк використовує цей голос лише для нього, але потім він запевняє себе в іншому.

Вілл невпевнено киває на це і Майка, схоже, незадовільняє така відповідь.

– Якщо щось не так ти можеш сказати мені про це, ти це знаєш? – слова Майка звучать майже інтимно. Це дивно, як він може читати Вілла як відкриту книгу. Помічати кожен раз, коли Вілл відчуває себе не дуже і можливо, навіть підігравати коли Вілл каже "так, все добре".

– Звичайно, все справді добре. – каже Вілл, але насправді намагається запевнити себе, а не Майка. Все добре, Девід би таке зробив. А якби навіть не зробив би то... то не треба цього. Вілл і сам цього не хоче.

Майк киває на слова Вілла, але не виглядає так, наче вірить. Та Вілл би й сам собі не повірив.

Вони сидять там на пагорбі спочатку декілька хвилин. Потім півгодини. Годину. Декілька. Вілл починає вмирати з нудьги настільки, що аж рахує зірки, які почали з'являтися в майже темному небі. Стоп, зірки? Вже темніє? Чорта лисого..

Вілл швидко встає через що всі на нього здивовано дивляться.

– Майк, твоя мама просила нас забрати листи з пошти, яка, до речі, незабаром закривається. – через ці слова Вілла і Майк починає швидко підійматися.

– От лайно! – каже Майк, вже починаючи йти в сторону міста, але досі дивиться на компанію. – Вибачте, та нам треба йти. Дастін, передавай Сьюзі привіт! – Майк хапає Вілла за зап'ясток і вони біжать в сторону міста. Майк хапає Вілла за зап'ясток? Чому щоки Вілла стають теплими?

Вони ледве-ледве встигають до бігти до пошти, яка, як виявилось, закривається через 10 хвилин! З такою інтуїцією Вілл може йти на якусь битву медіумів. 

Вони вдвох підходять до каси і Майк, як член родини Вілерів, забирає пошту за них двох.

За касою сидить пані з довгим шоколадним волоссям, до речі, доволі доглянутим, як помічає Вілл. Він схиляє голову набік, слухаючи їхню розмову. Його погляд падає до значка на формі дівчини. Міс Аб.

– Привіт, Абрі. Я зібрати пошту, Вілери. – каже Майк, дивлячись як Абрі вже йде до поличок, щоб взяти пошту.

– Господи, ти б ще пізніше прийшов, принц пунктуальності. Тримай. Тут журнали твоєї мами. – Абрі передивляється журнали і віддає їх Майку. – Рахунки за будинок, листи до Ненсі і... – вона насуплює брови і зупиняється.

– Що таке? – Майк складає пошту в руках, бо сумку так і не взяв, і нахиляється вперед, щоб перевірити що не так.

– Не знайомі ім'я та прізвища. – каже Абрі звужуючи очі, після чого показує два листа Майку. – Вільям Баєрс, Джонатан Баєрс і Джейн Гоппер. Ти знаєш таких?

Поза Вілла швидко змінюється і він випрямпляється. Листи їм? Щось дивне. 

– Так, так. Вони приїхали до нас на літо, ось Вілл. – Майк показує на Вілла, що легенько махає. Абрі киває і віддає два листи брюнету. Хлопець бере їх і швидко переглядає. Перший лист їм двом від батьків, а другий..

– Напишеш на маму? – просить Майк, забираючи з собою пошту. Дівчина за касою киває і двоє хлопців виходять на вулицю. Погляд Вілла досі блукає по листу, що відправлений йому.

Віллу.

Від Девіда.

Це вже не вийде ігнорувати. Майк з питанням дивиться на нього.

– Все окей? – Вілл стискає лист  руках. Посмішка, яку він не може контролювати, стягує його губи.

– Так, так. Все краще ніж може бути. – Майк киває на ці слова і усмішка Вілла ширшає настільки, скільки це можливо.

***

– Відкривай вже! – надокучує Од над вухом Вілла. Окей, можливо поділитися листом з сестрою була помилка.

– Та добре, добре! – каже Вілл і нарешті відкриває той лист, який так боявся відкрити. Під конвертом з'являється папір з неймовірно гарним відтінком, який, до речі, смачно пахне. О боже, Девід напшикав свого одеколону..

Вілл бере папір і обережно підносить його до носа, закриваючи очі.

– Він пахне як навозна корова. – перериває ідилію Од. Вілл відкриває очі лише щоб їх закотити і відриває лист від носа. 

«ㅤㅤЛюбий Вілл,

ㅤмоє життя без тебе – є нічим. Ці два тижні були найжахливішим, бо були без твого голосу. Я просто дуже хвилююсь за тебе і не хочу тебе втратити, тому й так ревную. Прийми мої вибачення і цей подарунок.

ㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤКохаю,
ㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤТвій Девід.   »

Кохаю, твій Девід, твій Девід, твій Девід...

У Вілла паморочиться в голові. Подарунок? Точно. Він тягнеться до конверту і тільки зараз помічає там квітку. Жовта троянда. Здається його серце почало танцювати танго.

– Ти серйозно через це його пробачиш? – скептично запитує Од, яка вже встигла прочитати листа. Вілл навіть забув про неї.

– Звичайно! Це дуже романтично! – каже Вілл, притискаючи листа до своїх грудей і посміхаючись як ідіот. Його ж сестра просто відводить погляд і схрещує руки на грудях.

– Поки ти щасливий. – тихо каже Од і киває. Її погляд монотонно блукає по листу і Вілл відчуває себе найбільшим козлом.

– А, ще мама присилала нам листа. – згадує Вілл, через що настрій Од трохи покращується. Він дістає лист і справді дивується коли бачить три квитки "Індіана-поліс – Лос-Анджелес".

– Нас виселяють? – з тона Од, можна зрозуміти, що вона повеселішала і Вілл не може не посміхнутися.

– Зараз дізнаємося. –  каже Вілл, підходячи до телефону. Він знімає слухавку і набирає їхній домашній номер. Проходить не довго часу, лише декілька секунд.

– Будинок Баєрс-Гопперів, чим можу допомогти? – чується голос Джойс з телефону.

– Привіт, мам. Ми отримали листа, що за квитки? 

– О, привіт, Вілле! Ми з вашим татом вже встигли засумувати за вами, тому подумали, що непогано було б вам приїхати до нас. Лише на день, щоб ми побачили що ви живі. – з вуст Вілла зривається тихий смішок.

– Добре. Я передам Джонатану, що отримав листа. Люблю.

– Я тебе теж люблю. – каже Джойс і Вілл кладе слухавку. Од вже стоїть поруч з питальним поглядом.

– Їдемо в Ленору на день.

– То нас виселили, але в Індіану? – коментує Од з посмішкою на що Вілл сміється і киває. – Тоді піду повідомлю Вілерам, щоб на стіл не накривали зайвий раз.

І коли Од йде в голові Вілла щось стається. З'являється ідея і він знову підіймає слухавку, набираючи номер, який за цей час встиг запам'ятати

310..

555..

1845...

Гудок.

– Алло? – слухавка одразу підіймається і чується голос Девіда.

– Привіт. – каже Вілл з посмішкою, крутячи дрот телефону.

– Привіт. – з голосу Девіда чутно, що він також посміхається. – То це значить, що мене вибачено?

– Можливо.. – грайливо каже Вілл, тягнучи дрот. – Мені сподобалась троянда.

– Три дні обирав. – Вілл тихо сміється на ці слова. Він замислюється про те, щоб розповісти Девіду про квитки, але в мить передумує. Хай це буде сюрпризом.

– Ну, я йду вечеряти. Кохаю тебе, Де.

– Де? – каже Девід зі сміхом, через що Вілл закочує очі, хоча усміхається.

– Це прізвисько, дурнику.

– Добре, я тебе теж. – каже Девід, кладучи слухавку.

Відтепер Вілл справді чекатиме приїзду в Ленору. Або ж просто зустрічі з Девідом.

Chapter Text

Вілл ненавидів прокидатися рано вранці, але це був перший раз, коли він не був проти. Хоча, так не скажеш про його сестру, яка ледве встала з ліжка. Треба було його слухати, коли він казав не сидіти допізна читаючи комікси.

Через те що Од коли не виспиться поводиться як чихуахуа і гавкає на всіх, Вілл вирішує вийти на коридор аби не випробовувати удачу. Вона йому ще знадобиться.

– Дякую, пані Вілер. – каже Вілл, кусаючи тост, який Карен зробила для нього і Од. На годиннику було 5:05, що свідчило про те що всі члени родини повинні були спати.

– Це нічого. Сподіваюсь ви гарно доїдете. – каже Карен, усміхаючись йому. Як він зрозумів за цей майже-місяць, ця пані – найдобріша людина, яку можна знайти.

Вілл виходить на коридор і його погляд падає на задні двері будинку. Він повільно, босоніж ступає в напрямку дверей. Двері з тихим скрипом відчиняються і відкривають ранковий Гоукінс.

Хтось йде на роботу, хтось йде додому після вечірки, хтось бігає, але це доволі не часті події. Більшу частину часу на вулиці нікого немає і це неймовірно, бо це дозволяє по-справжньому насолодитися ранковим Гоукінсом.

Вілл робить крок вперед і його босі ноги торкаються холодного ґанку. Він глибоко вдихає свіже повітря, яке люди сьогодні ще не встигли забруднити гниллю. Прохолодний вітер ніжно зустрічається з ним, проходячи крізь тонку футболку. Це не холодно, ні. Це приємно.

Він заплющує очі і відкидає голову назад, дозволяючи ранковій прохолоді зустрітися з його тілом. Вілл робить глибокий вдох і на його губах з'являється маленька усмішка. Певний час він просто так і стоїть, після чого нарешті розплющує очі і повертається до реальності.

Вілл повертається назад до входу і вже хоче зайти до будинку, але тут зупиняється. Його погляд зустрічається з чужим поглядом. Майк стоїть і дивиться на нього. Обидва одразу завмирають, просто дивлячись одне на одного. Скільки Майк тут вже стоїть? Чому він тут стоїть? Чому він не спить в такий ранній час?

Перед тим як Вілл встигає щось сказати, Майк швидко уходить кудись в коридор, залишаючи іншого здивовано стояти.

Ця поведінка є доволі дивною, але він вирішує не звертати на уваги. Хоча параноя вже починає гратися з його розумом. А що якщо Майк якийсь маніяк? Якщо він псих і це ті самі перші дзвіночки, про які говорив Гоппер за їхньою вечерею?

Вілл змушує себе заспокоїтися. Це просто смішно. Майк, певно, прокинувся, бо почув як вони збираються і спустився донизу, після чого побачив Вілла і здивувався. Це все. Чому він постійно так багато думає?

Їх знову везе Тед Вілер до Індіанополісу, але в цей раз двійнята дивляться на нього з презирством і намагаються робити вигляд, що його не існує. Джонатан, звісно, трохи в шоці з цього, але не коментує.

На потяг вони сідають без пригод та й їдуть спокійно. За цей час Од висипається, через що перестає бути злою на весь світ. І нарешті Ленора. Захід сонця сяє їм крізь вікно потягу, а вечірня атмосфера наче обіймає в своєму комфорті.

Вони виходять з потягу, коли їх одразу зустрічають батьки з усмішками.

– Привіт, любі! – каже Джойс, широко усміхаючись і обіймаючи їх. Вілл також усміхається. – Як я за вами сумувала!!

– Ми теж, мам. – каже Од, обіймаючи її у відповідь. Гоппер забирає їхні чемодани і вони прямують до будинку. Вілл має неймовірний настрій і вже знає що цей день буде чудовим.

Після потрапляння до будинку, Вілл одразу падає в ліжко і засинає, навіть не встигнувши роздягнутися. А в думках його лише Девід. Усмішка стягає його губи. Який же він все-таки щасливий. Це точно найкраще літо.

★

– Ти серйозно? – майже роздратовано питає Од на наступний ранок, схрещуючи руки на грудях. – Я не збираюсь. Я не хочу. Дай відпочити ще хоч трохи.

– Та ну тобі. – каже Вілл, спираючись спиною об стіну. Він нахиляє голову набік, прохально дивлячись на сестру. Та лише тяжко зітхає, що є синонімом до згоди.

– Добре.

Вони виходять з кімнати Од і йдуть коридором, помітивши Джонатана і Гоппера, які про щось говорять на кухні. Вирішивши не турбувати їх, вони просто виходять з будинку. Вілл ледве стримується від того щоб не підстрибувати поки йде, але захоплена посмішка видає його.

– Ми йдемо одразу до нього? – питає Од, поправляючи свою кепку. Вона йде лише заради Вілла і це помітно, хоча вона намагається зробити вигляд, наче це непогано.

– Ні. Я хочу йому щось подарувати. – каже Вілл, чий голос повний ентузіазму. Його сестра бурмоче щось по типу "будь-що поки ти щасливий". В якийсь момент Од завмирає і ставить руку перед своїм братом.

– Подивись туди. – каже Од, злегка показуючи пальцем в сторону вуличних столиків кав'ярні. Її очі звужуються від сонця. – Це Девід?

Вілл теж звужує очі і придивляється, після чого на його губах знову з'являється усмішка. А й справді. Це Девід. Він, схоже, з кимось зі своїх друзів гуляє. Це подруга.

А потім усмішка Вілла дуже швидко зникає. Девід нахиляється вперед і заплющує очі. Він цілує цю дівчину.

Вілл відчуває як ноги слабнуть, а по тілу проходить холод, хоча на вулиці висока температура. Серце починає битися швидше. Тук, тук. В очах починає з'являтися блиск, а зір розмивається. Тук, тук. Його погляд зупиняється на руці дівчини, обличчя якої він не бачить. Родимки в формі зірки на плечі. Мія, "зіркова". Тук, тук.

– Вілл.. – з його думок вириває ніжний голос Од. Він змушує себе ковтнути. – Мені.. мені дуже шкода.

– Вс- все добре. – каже Вілл, видавлюючи з себе гірку посмішку. Його голос трохи ламається. Але сестра ж бачить, що нічого не добре. Од обережно кладе руку на плече Вілла.

– Ось це він козел.. – бурмоче Од, дивлячись на Девіда, який з посмішкою розмовляє з Мією. Вілл підіймає руку, щоб швидко витерти сльози. Тук, тук.

– Давай підемо додому. Будь ласка.. – шепоче Вілл, сподіваючись що його голос звучить не так жалюгідно як він це відчуває. Спочатку він отримує співчутливий погляд від Од, після чого кивок.

Тук, тук.

★

Вілл плакав вже годину підряд і наволочка від подушки почала нагадувати Червоне море. Така ж солона і волога. Це точно найгірше літо.

Що він зробив не так? Девід, чому?

Він знову ридає міцно стискаючи подушку, після чого витирає тильною стороною руки очі й повільно сідає. Голова болить після такої інтенсивної істерики. Чується стукіт в двері.

– Можу зайти? – питає Од по інший бік дверей. Вілл глибоко вдихає, після чого обірвано видихає. Він зараз в найжахливішому стані за останній рік.

– Будь ласка, не треба.. – тихо просить Вілл. Він не впевнений чи його слова взагалі чутно, але двері не відчиняються.

– Ти ж знаєш що винен він, а не ти? – питає Од. Вілл чує віддалений звук тіла, що рухається проти дверей і зупиняється на підлозі. Слова сестри впиваються в нього наче скорпіон своїми клешнями, навіть якщо в них нема отрути.

– Але я щось зробив, щоб він дійшов до цього. – насправді, Вілл не знає чи має сил говорити голосніше. Йому треба було б, бо вірогідність того що Од його ледве чує велика. Але, схоже, їй все одно на це.

– Пам'ятаєш що було весною на вечірці? – запитання Од змушує вуха її брата нагостритися. Вілл обережно встає з ліжка і повільно підходить до дверей, після чого сідає на підлогу.

– Що ти маєш на увазі?

– Ти знаєш. Тринадцяте квітня. – і звісно Вілл знає. Звісно він пам'ятає. Відчуття, наче ком наростає в горлі і він на силу ковтає.

★

Квітень як завжди був дуже теплий і сонячний, через що є улюбленим місяцем для багатьох. Вже ніхто не ставився серйозно до уроків і просто хотів пошвидше перейти до літніх канікул.

Також, це чудовий час для вечірок. Девід один з тих, хто влаштовує ці вечірки.

І цей раз не був винятком.

Голосна музика, багато алкоголю. Навколо люди діапазоном від 12 до 17 років. Вілл, насправді, не дуже хотів сюди йти, але Девід його вмовив.

– Привіт. – з широкою посмішкою Девід одразу провів Вілла в центр кімнати, де вже палало свято. Усі танцювали, сміялися і пили. – Що хочеш випити?

– Я не хочу пити щось алкогольне. – сказав Вілл, мимоволі обіймаючи себе. Через кількість людей поруч він підійшов ближче до Девіда, відчуваючи так більше безпеки.

– Добре, звісно. Я розумію. Давай щось принесу. – сказав Девід, підходячи до барної стійки. Він щось шепнув знайомому, після чого йому передали два напої. Він віддав паперовий стаканчик Віллу. – Це безалкогольний пунш.

Вілл взяв стаканчик і ковтнув трохи, після чого скривився.

– Ти точно впевнений що це без алкоголю? – на запитання Вілла, його хлопець кивнув.

– Звісно. Я попросив щоб тобі дали безалкогольний. – сказав Девід, здивувавшись. Він взяв стаканчик і відпив ковток. – Це просто через те що він з натуральних фруктів.

Девід завжди гарно брехав, тому Вілл і повірив. Але не треба було, бо це точно не був просто безалкогольний пунш.

Вілл навіть не пам'ятає, що було далі окрім сильного відчуття рвоти. Все було мутне, наче в людини з поганим зором забрали окуляри.

Єдине, що він пам'ятає – це Од, яка вела його назад. А ще пам'ятає як плакав. Чомусь дуже сильне і чомусь дуже довго. Також пам'ятає як кололо в горлі після блювоти.

★

Вілл відчуває як кусає щоку майже так сильно, щоб пішла кров, але чомусь нічого не виходить. Він швидко витирає нову сльозу, яка покотилась по щоці.

– Пам'ятаю. – тихо каже Вілл, його голос стає хрипшим.

– Вілле, я не хочу тебе ще більше засмучувати, але мені треба, щоб ти зрозумів - Девід ніколи не ставився до тебе як треба. – каже Од таким м'яким голосом, що Вілл відчуває провину. Але слова сестри завмирають в його голові. Він встає і повільно відчиняє двері, після чого бачить сидячу Од. Вона швидко встає і оглядає брата.

– Що ти маєш на увазі? – тихо питає Вілл, схрещуючи руки на грудях. Він тягнеться і тре рукою своє запухше око, після чого робить крок в сторону, дозволяючи своїй сестрі зайти до кімнати.

– Це не твоя провина. Ніколи не була. – каже Од, зачиняючи за собою двері коли заходить. Вона ніжно бере руки Вілла в свої. – Я знаю, що ти любиш себе звинувачувати, але ні, це не ти. Девід завжди до тебе ставився ненормально. І ця постійна ревність? Та так ревнує лише той, хто сам зраджує!

Вілл опускає погляд на підлогу і замислюється. Він справді звик звинувачувати себе, це було просто легше. Також Девід неодноразово натякав на те, що Вілл занадто драматично реагує, тому він звик думати, що це правда.

– Якби мене б зрадили, ти б звинувачував мене? – Вілл швидко підіймає погляд, злегка здивовано дивлячись на сестру.

– Звісно ні!

– То чому ти звинувачуєш себе? – ці слова Од змушують щось в ньому переломитися, наче натискають на правильну кнопку. Він відкриває рота, щоб щось сказати, але слова не виходять.

– Я.. – намагається щось сказати Вілл, але знову не виходить. Він переводить погляд на Од, яка очікувально дивиться на нього, після одразу дивиться на підлогу. – Я не винен.

Ці слова змушують Од злегка усміхнутися і її погляд пом'якшується.

– Знаєш, що найкраще допомагає після такого? – питає Од, на що Вілл знвоу підіймає погляд. Він хитає головою, після чого усмішка Од перетворюється на посмішку. – Помста.

– Помста? – перепитує Вілл. Він, чомусь, навіть не подумав про це. Певно, був зайнятий своїм ревінням більше ніж подумати про те, що збирається робити зі зрадою свого хлопця.

– Так. – відповідає Од з посмішкою. Вона дивиться на Вілла з піднятими бровами, очікувально. – То що?

Вілл мне щоку зубами. Він знає що це неправильно. Знаючи Од, "помста" про яку вона каже може бути будь-якою, а фантазія в неї гарна. Ні, так не можна. Навіть якщо Девід його зрадив, треба лишатися кращим. Він дивиться прямо в очі сестри.

– Я згоден.

★

Стукіт у двері двоповерхового будинку. Двері відчиняє пані тридцяти років і усміхається.

– Вілл, Джейн! Що ви тут робите? – питає мама Девіда. Така добра жінка, навіть не віриться що в неї виріс такий син.

– Ми хотіли зустрітися з Девідом. Він попросив нас почекати в нього в кімнаті, поки він не повернеться. – каже Вілл з усмішкою. Він не любить брехати, особливо пані Аманді, але інколи треба було.

Вони легко заходять в будинок і одразу підіймаються на другий поверх, де знаходиться кімната Девіда. Од швидко відкриває рюкзак і дістає звідти чорний балончик, злегка хитаючи ним. Погляд Вілла блукає по до болі знайомій кімнаті.

– Що це? – бурмоче Од, підходячи до кутку кімнати. Вона звужує очі і помічає темно синє скло від окуляр, лише одне. Вона повільно підіймає лінзу, після чого оглядає її. – Вілл, а пам'ятаєш ті твої сині окуляри, які хтось колись вкрав, після чого ти знайшов їх без лінзи?

– Ну? – Вілл одразу повертається до сестри, яка показує скло. Це настільки жахливо, що аж смішно. З його вуст зривається смішок, але усмішка не доходить до очей. Він підходить до Од і бере лінзу. – Це смішно.

– Правильніше сказати жалюгідно, але так, це ще й до біса смішно. – сухо каже Од, підходячи до дверей балкону, після чого відчиняє їх. Вілл в цей час досі дивиться на скло в його руках. Нащо це Девіду? Який сенс? Він ховає лінзу в кишеню, відчуваючи в цьому потребу, після чого завмирає. У нього галюцинації?

– Пам'ятаєш жовтий олівець, який я ніяк не міг знайти? – каже Вілл, сідаючи навпочіпки. Його сестра теж сміється, хоча обом не весело.

– Ти жартуєш. – каже Од, озирнувшись через плече. Вілл підіймає жовтий олівець, який знайшов на тумбочці Девіда. Він розглядає олівець, після чого показує на якусь синю помітку пальцем.

– Бачиш? Я це зробив на уроці малювання, щоб не переплутати з чужими. – пояснює Вілл і гірко усміхається. Це справді смішно і жалюгідно.

– У нього схоже проблеми з головою, я по-іншому не поясню – каже Од, заходячи на балкон. Вілл кидає олівець в рюкзак і підходить до столу Девіда. Перше, що кидається в очі - це його малюнок. Раніше це було мило, тепер викликає лише огиду.

– Не викинув. – думає Вілл, після чого бере малюнок в руки. Девід посміхається йому через папер, а в лівому нижньому кутку написано "кохаю тебе". Він без зайвих сумнівів стискає папір, після чого кидає його в смітник. Чомусь це допомогло.

– Вілле, – кличе його Од, після чого кидає йому чорний балончик. – ти художник. Твори і роби як бачиш.

Вілл посміхається на слова Од і виходить на балкон, міняючись з нею місцями. Він знімає кришку і стискає її в руці, так сильно, що певно будуть порізи. Після чого справді починає творити. Не малювати, а писати. Літери самі себе знаходять.

З

Він виводить літеру повільно, наче насолоджуючись. Кришка від балончику досі міцно впивається в шкіру.

Р

Літери поступово починають з'являтися швидше. Вілл закусує щоку від злості, яку відчуває.

А

Повільний ритм зникає так само як і почався. Тепер він швидко пише те, про що думав.

Д

Н

И

Лише тут він сповільнює темп, наче знову насолоджуючись літерами.

К

Кришка падає з його руки. Вілл підіймає руку і  роздивляється свою ладонь. А справді є червоні сліди. Він знову дивиться на вікно і його дихання стає спокійнішим.

Він нахиляється і підіймає кришку, після чого закриває балончик. Двері балкону зачиняються після нього, а фарба летить в руки Од.

– Пішли додому. – каже Вілл, на що сестра здивовано дивиться на нього.

– Чого? Можна ще щось зробити. – каже Од, але кладе балончик в рюкзак і кидає його через плече.

– Мені цього достатньо – просто каже Вілл, виходячи з кімнати. Він знайшов свій олівець, дізнався куди зникли його окуляри і написав на вікні Девіда, що він думає про нього. Це може підірвати його репутацію, а Вілл чудово знає, як його колишній хлопець хвилюється за свою репутацію.

Вони виходять з кімнати і коротко пояснюють пані Аманді якусь повну брехню, але вона, здається в це вірить.

На вулиці Вілл закидає голову назад і глибоко вдихає свіже повітря. Відчуття, наче стало легше. Досі боляче, але вже не так сильно. Всю дорогу додому вони йдуть мовчки, знаючи, що слова тут зайві.



– Ви вже прийшли? – кричить Джойс з кухні. Вони не переодягаються, лише знімають взуття й одразу йдуть на кухню. Погляд Джойс зупиняється на Віллі. – Ти якийсь сумний.

Од також кидає на нього погляд, але розуміючий. Вілл усміхається, сумно, але майже переконливо.

– Тобі здається. – з усмішкою каже Вілл. Джойс не вірить, але не продовжує цю тему, за що її син подумки дякує.

– Може тобі чимось допомогти? – питає Од, ти самим влучно переводячи тему. Спочатку їхня мати намагається відмовитися від допомоги, але двійнята не відступають від цього. Квартира Баєрс-Гопперів знову наповнюється сміхом. Вони роблять трохи безладу, але в більшості часу влучно допомагають.

В якийсь момент Вілл повертає погляд на Од і, побачивши борошно на обличчі сестри, починає невпинно сміятися. Вона б'є його в плече, але це лише підсилює його сміх. Нарешті він почуває себе знову щасливим. А може Од була права і без Девіда стане легше?

★

Думати, що Девід не помітить на своєму вікні великими літерами "ЗРАДНИК" було тупо. Думати, що він не почне шукати Вілла після цього ще тупіше.

Бо наступний день починався добре. Ну, Вілл звісно відчував присмак гіркоти в горлі, але він вже сьогодні їде в Гоукінс, а значить не побачиться з Девідом ще деякий час.

І ось, вони стоять на вокзалі, чекають свій потяг. Джонатан перевіряє квитки, а Од прощається з батьком. Вілл просто дивиться на натовп, бо це цікаво.

Цікаво вгадувати хто куди їде та чому. Ця родина певно їде в Юту, щоб навідати бабусю та дідуся. Ця пані прямує до Вашингтона в коледж. А цей хлоп... він без валізи і здається когось шукає... Ой ні.

Вілл швидко відводить погляд. Тільки цього не вистачало. Але його вже помітили. Людина, яку б не хотілося тут бачити, швидко йде до нього.

– Вілл! – роздратовано каже Девід. Вілл легенько штовхає Джонатана і без слів просить його потримати валізу, що той одразу й робить.

– Що таке? – питає Вілл так, наче нічого не сталося, але з явним роздратуванням в голосі. Він підходить до Девіда, так, щоб його батьки не чули й схрещує руки на грудях.

– Моє вікно. Якого хуя?! – шипить Девід, наче боїться, що всі навколо вже знають що там було написано. З вуст Вілла зривається смішок.

– А що там? Там все правда. – каже Вілл з посмішкою. Од була права, це відчувається доволі приємно. – Мія зіркова, якщо ти досі не розумієш.

Обличчя Девіда світлішає і Вілл готовий заплатити будь-які гроші світу аби зараз дістати фотоапарат та зробити фото.

– Вілл, я.. я можу пояснити-

– Боже, перестань. – перебиває Вілл Девіда. Він не хоче чути зараз цю брехню. Для чого? Це все одно нічого не дасть. – Я все й так зрозумів. І, якщо тобі цікаво, ми розійшлися. Тепер кінцево.

Обличчя Девіда якось змінюється, але Вілл взагалі не розуміє які це емоції. Девіда завжди було складно читати, особливо в такий момент це буде ще складніше.

– Я напишу на тебе заяву за вандалізм! – намагається залякати Девід. А Вілл лише сміється. Він знає, що той не збирається цього робити та лише бліфує.

– І що ти їм скажеш? "Я зрадив мого хлопця і він помалював мені вікно"? – Девід відводить погляд. Звісно він би цього не сказав, бо йому було б гірше.

– Я скажу, що ти одержимий мною й коли побачив, що я цілуюся з дівчиною захотів "помститися". – каже Девід з такою отрутою, що у Вілла справді поколює в грудях.

– Я буду швидшим і напишу заяву про крадіжку. – після цих слів обличчя Девіда знову побілішало. Так, це неймовірно. – Ти знаєш як я довго шукав мій жовтий олівець?

– Вілл, слухай..

Девіда перебиває оголошення про потяг. Від'їзд через десять хвилин.

– Все, мені треба йти. – каже Вілл, але потім відчуває як чужа рука хапає його зап'ясток.

– Давай почнемо все спочатку, мені.. шкода. – намагається сказати Девід. Вілл зупиняється і оглядає його з ніг до голови.

Кохання - це дивне почуття, чи не так? Всі розповідають, що воно змушує вас відчувати метелики в животі, фарбує усмішку на обличчі й прикрашає дні. Кохання робить вас сліпими і це правда. Коли ти закоханий, ти не звертаєш уваги на проблеми, якого б масштабу вони не були. Ти забуваєш про власну гідність аби лише догодити коханню.

Найголовніше мати когось, хто нагадає про цю гідність.

– Вілл, ти йдеш? – кличе Од, тримаючи валізи. Вілл киває, після чого повертається до Девіда.

– Будь ласка. – прохає Девід, але це вже не змінить думку Вілла.

– Ми закінчили. Назавжди. – каже Вілл, вириваючи руку з хватки Девіда. Він швидко йде до потяга і заходить разом з Од.

Коли вони доходять до купе, а Джонатан відходить, Вілл нарешті заплющує очі і заспокоєно зітхає, наче камінь впав з душі. Сестра кладе втішаючу руку на його плече.

– Ти зробив правильно. – каже Од, після чого прибирає руку. Вілл переводить на неї погляд і усміхається

– Я знаю.

Потяг відправляється, а з вікна п'ятого купе можна побачити силует Девіда.

Chapter Text

Поїздка до Гоукінса була тихою. Не тихою-комфортною, а такою, що змушувала незручно відводити погляд убік, боючись створити хоч якийсь зоровий контакт. Це було дивно.

Од з розумінням сиділа на своїй поліці, дозволяючи братові мати свій момент головного героя мелодрами, та розібратися з думками. І, хоча Джонатан не знав про цю ситуацію чи про Девіда взагалі, він мав вигляд ніби здогадується, але нічого не казав. Маленькі деталі, та приємно.

Поїздка машиною була така ж тиха і майже меланхолійна. Вілл дивувався біля вікна, намагаючись уникнути будь-якого контакту з людьми. Не було розмов про майбутні плани чи тихі глузування з Теда Вілера. Він відчував, ніби відмикається від світу і це було хоч трохи приємно.

Погляд зупинявся на кожній деталі доки вони проїжджали повз. Ось біжить пухнастий собака, не чекаючи його власника. Сонце сяє прямо на скло будинку, роблячи найгарніші узори, що дуже схожі на мозаїки. Молода пара йде по вулиці, тримаючись за руки та щось обговорюючи. Щось у грудях закололо. Квіти ростуть на чиїсь клумбі біля ганку і лагідно відчиняються до сонця, споживаючи промені.

Таким чином вони доїхали до будинку Вілерів. Вілл виходить без особливого ентузіазму, але маючи щире бажання зачинитися десь у ванній і просто заснути. Так, саме заснути. Але перед цим дивитися в одну точку на стіні і з'їдати собі власними думками.

Вони заходять у будинок із сумками і бачать усмішку пані Вілер, яка вже їм щось розповідає. Дивно. Вілл може лише бачити як її рот рухається, але не чує. Він злегка киває і одразу йде до підвалу, вважаючи це найкращим. Усі звуки навколо змішалися біля каші та поділити їх неможливо.

Тяжкі речі нарешті падають з його рук і він зупиняється, бо його ноги болять.

- Я піду в душ. – каже Вілл так тихо, що сам собі ледве чує. Але Од все ж таки може розібрати його слова, тому й киває із занепокоєним виразом обличчя.

Як тільки двері ванної кімнати зачиняються, а потім замикаються, він одразу падає на підлогу, притискаючись спиною до дверей. Погляд не насмілюється піднятися вище за плінтус. Що він зробив? Що він зробив не так? Він був недостатньо веселим? Чи може недостатньо показував, що кохає?

Може Девіда дратували його малюнки? Чи Девіду не подобалося, що він живе тут із ще одним хлопцем? Але він ж не може це змінити. А може йому не подобалося, що Вілл поїхав в Гоукінс? Певно тоді він і почав його зраджувати.

Вілл, тримаючись за стіни поруч, повільно встає. Він слабо підходить до раковини, після чого нарешті підіймає погляд на зеркало. А може він недостатньо гарний? Може він справді страшний? Тепер очі почали мати якусь неправильну форму. Ніс задовгий, якби його можна було хоча б трохи відрізати було б краще. Та й губи надто тонкі. Девіду, мабуть, було приємніше цілувати Мію ніж його.

Кран різко вмикається і він швидко підставляє обличчя під потік води, намагаючись забути усе. Забути Девіда, забути навколишній світ і, найголовніше, забути власні думки. Холодне відчуття крапель на шкірі приносить хоч якийсь спокій і почуття легкості. Його руки міцно чіпляються за раковину, намагаючись не впасти. Ноги тремтять як і руки. Він слабкими рухами закриває кран, важко дихаючи.

Руки ще міцніше стискають раковину, через що керамика впивається в його долоні. Легкий біль посилює відчуття свіжості. Він обережно переводить подих, наче знову вчиться дихати, і нарешті доходить до нормального темпу. Очі розплющуються, досі дивлячись на раковину. Бля. Чому це так важко?

★

Нагорі Од виходить з ванної кімнати, закладаючи волосся в рушник, і злегка усміхається коли бачить Майка.

– Гей, а чого ти тут? – питає Майк, зупиняючись перед дівчиною. Він чудово знає, що в підвалі є окрема ванна і раніше не бачив щоб будь-хто з двійнят ходив до цієї.

– А, нічого такого. Вілл зайняв ванну внизу, не хотіла йому заважати. – слова Од звучать максимально нехарактерно для неї. Звісно, вона піклується про свого брата, але вона та людина, яка б швидше вигнала його ніж пішла в іншу кімнату. Якщо цьому нема причини.

– Вілл сьогодні був якийсь засмучений. –  Майк ділиться своїми спостереженнями і одразу створює нові. Бо Од відводить погляд в сторону на його слова, наче боючись, що в її погляді є відповідь. То цій повединці є причина.

– Певно він просто втомився від дороги. – швидко каже Од, натягуючи усмішку. – Я, якщо чесно, теж. Добраніч.

–  Добраніч. – в цей момент Од вже зникла. Він розуміє, що щось не так, це очевидно. Але він не розуміє що саме і що з цим робити. І не розуміє чого його це так сильно хвилює. У нього є і свої проблеми. Але бачити зазвичай усміхненого Вілла таким.. це відчувається наче з тебе теж висасують енергію.

★

Вілл змушує себе вийти з ванної, коли чує як двері підвалу відчиняються. Скільки він тут був? Він втратив зв'язок з часом, на шістнадцятій думці про те, як можна було б запобігти зраду Девіда. Він бачить Од, бачить ці очі, але вперше ігнорує це і просто одразу лягає на диван.

– Вілле, все добре? – обережно питає Од, дивлячись на брата, що відвернувся до неї спиною. Хлопець повільно киває, наче це фізично боляче.

– Так. Ніч. – коротко відповідає Вілл, заплющуючи очі. Він не хоче продовжувати цю розмову і цей день загалом. Відповіді Од він вже не чує, чи то від того, що вона це каже тихо, чи то від того, що одразу засинає.

★

Наступний ранок відчувається ще гірше. У Вілла болить голова наче від похмілля, хоча він нічого не пив і швидко заснув. Все тіло знову болить та ще й так, що відчувається наче легше ногу відрізати ніж змусити цей біль зупинитися. Він ледве змушує себе почистити зуби, після чого підіймає погляд в дзеркало і майже кривиться, побачивши своє обличчя. Сказати, що він має пом'ятий вигляд це нічого не сказати.

Він помічає погляди Од, але не говорить їй нічого і знає, що не збирається. Певно, вона й сама розуміє причину такого стану, тож сенсу щось казати нема. І хоча його сестра розуміє це, Вілл не може. Не може зрозуміти чому йому так погано, якщо він зробив щось правильне. Йому було гірше в цих стосунках, тому зараз він має радіти, чи не так? Відчуття, наче він робить щось неправильне.

Нагорі він лише снідає якимось тостом, що по смаку як пластмаса або так здається лише йому. Ніхто навколо нього не помічає його стану, окрім, звісно, Од. Чи це від того, що Вілери звикли до такого стану інших, чи від того, що не знають його - у нього нема сил та бажання гадати. Після сніданку він повертається назад в підвал, не бажаючи будь-кого бачити.

Очі заплющені, рука поверх очей, можна подумати, що він спить сидячи.

– Гей, Вілле, хочеш піти погуляти? – обережно пропонує Од, заходячи в підвал. Вілл змушує себе прибрати руку і розплющити очі, щоб подивитися на сестру. – Знаєш, підемо ти, я, Макс і Лукас. Вони сказали, що знають якесь круте місце. Сказали, що тобі сподобається.

– Ні, вибач. – каже Вілл, повільно хитаючи головою. – Я не в настрої зараз.

– Може лишитися з тобою?

– Не треба. Йди. – бажання руйнувати сестрі літо не було, особливо знаючи її добре серце. Вона має зараз гарно проводити час, а не сидіти поруч з її братом, що плаче по його колишньому, що його зраджував.

– А може якусь таблетку? В тебе щось болить? – з занепокоїного тону Од Вілл розуміє, що йому прийдеться не лише казати, а ще й спробувати відіграти свою брехню. Він змушує себе посміхнутися.

– Все добре, в мене пройде. Йди гуляй, мені нічого не треба.

Після того як двері зачиняються, Вілл нарешті спокійно видихає. Ну, він знає, що зробив хоч щось правильно. Але, до речі, ідея з таблеткою була непогана. Можливо коли він вп'є ліки в нього перестане боліти все тіло.

Стискаючи бильце дивану, він нарешті встає, намагаючись змусити себе вважати, що йому не боляче. Ноги досі злегка тремтять. Боже, що з ним відбувається? Він доходить до сходів, що вже вважає щастям. Вирішує рухатися не багато, а розумно. Краще повільніше, але хоча б дійти. 

Одна сходинка. Це вже щось. Друга сходинка. Вілл змушує себе стиснути зуби, ноги дуже болять. Третя сходинка. Нога почала ще більше тремтіти. Четверта сходинка..

Бам.

– Бля.. – бурмоче Вілл собі під носа від болю. Він впав. Ноги почали ще більше боліти, але тепер хоча б причина зрозуміла. Двері підвалу швидко відчиняються.

– В тебе все добре? –  питає занепокоєний голос і Вілл вже хоче почати відчитувати Од, що та не пішла гуляти, але потім розуміє, що це чоловічий голос. Він підіймає голову і бачить Майка.

– Так, так, все добре, просто впав. – Вілл відверто бреше і не відчуває за це провини. Треба бути впевненим в своїй брехні, щоб тобі повірили. Можливо таким чином він ще й зможе запевнити себе. Але слова не роблять багато справи, через те, що коли він підіймається на ноги то одразу хапається за дерев'яні перила поруч, а його нога підозріло тремтить.

– Ні, давай я тобі допоможу. – каже Майк, після чого підходить до Вілла і кладе чужу руку позаду власної шиї, підставляючи опору у вигляді себе. Він повільно йде до дивану, щоб брюнет з тремтячими ногами знову не впав.

Вілл відчуває себе певним тягарем, у прямому і переносному значеннях, але також має не так багато сил, щоб суперечатися. Він видихає з полегшенням, коли нарешті сідає на диван. Схоже, сьогодні без ходьби. Це добре, що він не пішов гуляти з Од, бо впав би ще там. Він дозволяє Майку оглянути його ногу, знову не знаходячи сил для протесту.

– У тебе лише синець, певно через падіння. – нарешті каже Майк, відпускаючи ногу Вілла. Насправді, він сподівався на якийсь кращий діагноз, який міг би пояснити чому його ноги боліли з самого початку, але Майк не лікар. І на цьому дякую. – Я зараз принесу знеболювальне, почекай тут.

Вілл киває. Наче він мав сили кудись тікати. Він ховає обличчя в руки і знову замислюється про останні дні. Ось коли він звернув не туди, що все сталося ось так? Є два варіанти: або під час знайомства з Девідом, або коли він Девіда кинув. Хоча, є універсальний рівень, тобто від його народження, але це занадто песемістичний варіант.

Йому аж стає цікаво, а чи Девід би зробив для нього щось таке? Чи Девід допоміг би йому встати? Чи приніс би ліки? Чи спробував би оглянути його ногу, навіть якщо не розбирається? Девід би злився чи навпаки заспокоював його? Боже, знову занадто багато Девіда в думках.

Він прибирає руки від обличчя і дивиться на свої ноги. Може ампутацію треба буде робити? А може просто заспокійливого бахнути і тоді ноги перестануть тремтіти? Якби він знав причину було б легше визначити. Від заспокійливого був би приємний бонус у вигляді тиші в голові. Від ампутації не було б приємного бонусу.

Майк повертається з таблеткою і чашкою води, після чого обережно подає те що приніс "хворому".

– Дякую. – каже Вілл, киваючи, і нарешті п'є ліки. Він намагається себе впевнити, що ліки діють швидко і подіяли в ту секунду як потрапили до його рота, але ноги досі тремтять.

– Все добре? Щось ще болить? – питає Майк, забираючи пусту чашку.

– Так, все добре.

– Коли ти так сказав у минулий раз ти майже впав. – Вілл відводить погляд, не знаючи, що відповідати на чужі слова. З однієї сторони, це найчесніша правда і звісно йому погано, як він би не намагався це приховати. Але з іншої, Майк не має знати про це і, навіть якби Вілл намагався йому пояснити причину його стану, - він все одно не зможе, бо сам не розуміє, що з ним відбувається. – То що таке?

– Я не знаю, добре? – каже Вілл, що для нього здається правдою, хоча він чудово знає, що не згадав одну з головних причин цього стану. Доброта Майка, певно, зникла б, якби він дізнався про Вілла і Девіда. Часто люди виростають схожими на своїх батьків, а батько Майка ярий гомофоб, тож якщо Майк такий самий – це було б не дивно.  – Тільки, будь ласка, не кажи Од.

– Добре, я не буду. – каже Майк, киваючи. Він знову почав говорити тихіше і Вілл не відчуває, що проти. Навпаки, це заспокоює. – Може з тобою посидіти?

– Я не в силах для розмов.

– А я й не казав, що буду розмовляти. – Вілл на мить замислюється над цією пропозицією, після чого киває. Йому, певно, стане краще.

– Тоді добре.

Майк сідає на вільне місце поруч з Віллом, після чого обидва відводять погляди одне від одного. Тиша відчувається на диво більш комфортною ніж незручною. Думки повільно починають зникати з його голови, а на душі стає легше. Може йому справді треба було щоб хтось просто посидів поруч? Нічого не говорив, просто посидів.

 Вілл не помічає його очі заплющуються і його мозок, перевтомлений постійними думками, засинає.

★

Майк повертає голову набік і помічає, що Вілл заснув. Не ліг, не сказав нічого, а просто заснув. Певно справді сильно втомлений. Його погляд зупиняється на чужому обличчі, оглядаючи його. Це дивно як одна людина може бути настільки гарною. Губи нарешті розслаблені, гладкий ніс здається майже ляльковим.

Він швидко відводить погляд. Це дивно і огидно. Про що він взагалі думає? Майк повільно встає з дивана, щоб не розбудити іншого, після чого обережно допомагає сплячому тілу Вілла лягти. Він бере тонку ковдру, що лежала поруч, і накриває нею хлопця.

Його рука випадково торкається шиї Вілла і він завмирає. Відчуття наче між ними справді пройшла блискавка, фізична, але маленька, яка розпочалася на шиї Вілла і закінчилася на пальцях Майка. Він знову вдивляється на обличчя Вілла і просто не може повірити, що справді бачить щось таке. Вілл гарний, дуже гарний.

І що цього хлопця може так сильно хвилювати, що йому аж погано стає? Він талановитий, гарний, його батьки певно так не сваряться як батьки Майка. А може це як раз таки про талант? Вілл якось згадував, що втратив олівець. Може він велику кількість втратив?

★

Коли Од повертається назад з прогулянки, вона намагається розбудити Вілла і змусити того повечеряти, але це марно, бо той одразу засинає після того як його сестра перестає говорити. Та й взагалі під час пробудження не дуже добре відповідає, бо відчуття наче він це чує крізь туман.

А ось на наступний день стає гірше.

Вілл не відчуває ніякого болю, який відчував вчора. Це добре. Але він не відчуває нічого. Це погано.

Він не відчуває голоду, хоча їв лише вчора зранку. Не відчуває суму через Девіда. Не відчуває зацікавленості в дні. Не відчуває болю, коли йде, хоча ноги виглядають так, наче їм боляче, але сказати власнику про це вони забули.

– Може підеш поїсти? – просить Од і Вілл навіть не може на неї дивитися.

– Ні.

Він почав говорити так, наче його слова коштують грошей і якщо він скаже більше двох за речення, то всі його гроші просто заберуть. Але з кожним словом зникають не гроші, а дещо інше. Його сили. Кожне слово відчувається як тягар, як втрата, як олімпійські змагання. Кожен рух відчувається ще складніше.

Тому за день він встигає лише абияк почистити зуби, трохи порухатися, перед тим як упасти на підлогу і сісти на тій самій підлозі. Він ховає голову під руками, наче це зможе сховати його від навколишнього світу і почуття провини. Відчуття, наче день повністю втрачено. Хоча, це правда. Він втратив день займаючись... Чим він займався весь день? Нічим. А коли він взагалі востаннє малював? 

І тут нарешті, під власними руками, Вілл бачить чужі капці. Через велику кількість своїх думок він не помітив як хтось підійшов. Його голова повільно підіймається вгору і перше, що він бачить – це нову коробку олівців, яку ще, мабуть, навіть не відчиняли. А потім він бачити Майка. Хлопець стидливо стоїть перед ним, але погляду не відводить.

– Ти згадував, що втратив олівець і останнім часом майже не малював. Я думав це трохи покращити твій настрій. – каже Майк і Вілл вперше відчуває щось за день окрім порожнечі. Він відчуває тепло. Щире тепло десь у грудях, розуміючи, що Майк зробив щось таке для нього.

Він обережно бере з рук Майка коробку, здивовано дивлячись на того, хто подарував йому це.

– Дякую. – трохи голосніше шепоту зривається з уст Вілла, до того, як він розуміє, що взагалі щось каже. Він повільно оглядає олівці і впізнає їх. Prismacolor Berol. Певно доларів п'ять чи сім за таку коробку. І Майк вирішив купити йому їх? Справді? Очі Вілла помічають, що Майк йтиме і в голові відразу з'являється паніка. – Гей.. Можеш лишитися?

Перед ним Майк зупиняється і трохи усміхається.

- Давай я тільки принесу тобі їжу.

І Вілл їсть. Справді їсть. До цього він не розумів, який він насправді голодний. Макарони з куркою відчуваються як їжа богів у цьому стані, а апатія повільно зникає. Згодом до них приєднується Од і розмови стають позитивними, навіть веселими.

 Вілл вперше за останні два дні сміється.

Можливо він таки був правий, коли кидав Девіда. Можливо саме Девід і лише Девід винний у їхньому розставанні. Можливо навколо все ж таки поруч є люди, які готові підтримати його навіть коли йому погано.