Work Text:
Не так часто Роббі Гнилець виходив зі свого лігва, коли в Байдиківці випадав сніг. Вірніше, він взагалі не виходив. Були дуже рідкісні випадки, пов’язані з походами до магазину або з черговим планом вигнання Спортакуса з міста. Після фіаско зі сніговим монстром Роббі вирішив: засніжені дні — ідеальний час для відпочинку від лиходійських справ.
В один із таких днів він сидів у своєму улюбленому пухнастому кріслі з чашкою солодкого какао, повного зефірок, і слухав старі платівки, залишені кимось із його нечисленних родичів. Чоловічий голос із програвача співав про перший сніг, але Роббі ніяк не міг розділити ці захоплені почуття.
Що такого радісного було в снігу? Холод? Білизна, що засліплювала очі? Ще більший холод? Мороз? Калюжі та бруд, які залишаються після танення цього «прегарного» снігу? Нічого хорошого!
Хоча ні, подумав він, сьорбнувши какао. Сніг, як дощ, — ідеальна погода, щоб залишатися вдома. Ідеальний час, щоб закутатися в ковдру, запалити електричний камін і не вставати з крісла до наступного дня. А може й довше.
Інша пісня почала грати. Цього разу той самий голос під бринчання дзвіночків співав про те, як весело грітися разом у холодну погоду.
— Ну це вже повна маячня! — пробурчав Роббі та встав, щоб вимкнути програвач.
Можливо, подумав він, слід позбутися цих безглуздих платівок із безглуздими піснями про зиму, яку всі навколо так люблять. Але вони були дуже старі та рідкісні. До того ж він ще не всі пісні прослухав, тому вирішив залишити їх і дозволив грати далі.
Крізь кілометри землі та металеві стіни до його лігва донісся дитячий сміх. До такого шуму Роббі вже звик, бо діти Байдиківки люблять бігати де завгодно. Менш дратівливими вони від цього не ставали. Ще більше розчарування приніс той факт, що мегафони на стелі були вимкнені — шум не міг пробратися всередину.
Тоді якого...?
Щойно Роббі вимкнув програвач, дитячі голоси стали гучнішими й тепер дійсно привернули його увагу.
— Ну що ще? — злобно проворкотав він. — Чим ця дітвора там займається?
Він попрямував до свого перископа, який опустився з жахливим скреготом. Позначивши подумки, що слід змастити всі металеві механізми, Роббі подивився у вічко. Звісно, це були ті самі надокучливі дітлахи. Вони кидалися сніжками та голосно сміялися.
Але чому саме біля його лігва? І де їхній «нянька» у вигляді того ж надокучливого блакитного ельфа? Питань було багато, а відповіді довелося шукати самому.
Накинувши на себе шапку, шарф і маленьку синю куртку поверх свого звичного костюма, Роббі попрямував до виходу. Він пошкодував, що не взяв тепліший одяг, особливо рукавички, адже металеві поручні були вкриті льодом. Проте бажання швидше прогнати дітей додало йому сил.
Люк, важкий від снігу, відкривався з великою завзятістю. Роббі виліз і одразу ж пошкодував, що вирішив вийти. Усе навколо було вкрите снігом, і яскраві сонячні промені засліплювали очі. Він тер очі шарфом, поки не звик до білого блиску.
— Може не варто було виходити? — прошепотів Роббі, озираючись навколо.
Діти весело гралися, падаючи в сніг і сміючись, але Роббі дивувався: хіба падіння не повинно приносити біль? Чого вони так весело сміються?
— Треба дати їм урок, — вирішив він і рушив до джерела шуму.
Він витер очі шарфом і підійшов до дверей, що вели через білборд назовні. Обережно спустився зі сходів, які також вкрилися снігом, але все одно спіткнувся кілька разів. Опинившись на не зовсім твердій (завдяки снігу), але землі, Роббі зітхнув з полегшенням.
Якщо на даху було багато білого, але ще виднілися металеві труби, то на вулиці все було вкрито снігом: від стежок до дерев. Соніячні промені додавали світла й навіть змушували сніг виблискувати. Очі Роббі почали наповнюватися вологою понад його надзвичайно сильний контроль. Коли він протер їх замерзлими пальцями й на обличчі не залишилося й сліду від сліз (а він ніколи не зізнається, що вони взагалі були, навіть через сонце), перед Роббі відкрилася дивна картина. Дивна навіть для його суперзлодійського генія.
Діти бігали один за одним колами, кричали та сміялися, а варто було тільки впасти комусь із них, хихотіння ставало голоснішим.
— Хіба при падінні не повинно бути боляче? — Роббі почухав потилицю. — Хіба падіння не викликає бажання плакати та кричати від болю? Чого цій зграї так весело?
Він витер об себе зовсім не від сліз вологі руки та попрямував назустріч джерелу свого зіпсованого дня.
— Ви з глузду з'їхали, дітлахи? — закричав Роббі, підходячи ближче до дітей.
Побачивши його, вони завмерли на місці.
— Роббі Гнилець! — прокричали діти у відповідь, як часто й робили, якщо не від роздратування, то від здивування.
— Ага, він самий, — Роббі схрестив руки на грудях і для показу авторитету, і щоб дати своїм пальцям хоч трохи тепла. — Кого ви ще очікували побачити поруч із будинком Роббі Гнильця?
— Вибач, Роббі, — сказала з винуватою усмішкою рожевоволоса дівчинка. Стефані, начебто. — Ми зовсім забули, що ти живеш неподалік.
— Як зручно ви забуваєте про тишу там, де вона найпотрібніша, — уїдливо відповів Роббі.
— Один момент, — втрутився хлопчисько з окулярами, що стирчали з-під шапки, і навушниками на шарфі. Пудл або Пуксель, чи як там його звали. — Хіба твій дім не знаходиться під землею? І в тебе там мають бути надміцні стіни, що не пропускають звук. Як ми можемо тобі заважати?
Роббі сторопів, але постарався не подати знаку. Якийсь надто розумний хлопчисько.
— У тому й річ, що ваш регіт настільки гучний, що стіни трясуться, і звук потрапляє всередину!
Він звично змахнув руками вгору, аби продемонструвати своє роздратування, але одразу ж пошкодував. Опинившись у холодному повітрі, змерзлі пальці почали тремтіти, червоніти. Роббі сховав долоні в кишені куртки, струснувши плечима від морозу, що пробрався по шкірі.
— Вибач, Роббі, — тепер це промовляв товстенький хлопчик, любитель цукерок і льодяників. — Ми лише гралися.
— І ось моє друге запитання, — проговорив Роббі крізь раптовий приступ скреготу зубів. — Чому. Саме. Тут?
— Ми гралися в місті цілий день учора, — почала пояснювати дівчисько з трьома хвостиками, та що галаслива бешкетниця. — І там не залишилося свіжого снігу.
— Ми робили різні фігури та сніговиків, — додав зарозумілим тоном жадібний хлопчисько, чийого імені Роббі навіть і не хотів згадувати.
— Дай вгадаю, — запитав той із сарказмом, — вони всі твої, Стінкі?
Щоб показати умовні лапки, довелося вийняти руки з кишень, але воно того було варте. Обличчя хлопчика смішно скривилося.
— Я Стінжі! — він тупнув ногою і провалився по щиколотку в сніговий замет.
Діти дзвінко засміялися, поки той обтрушував ногу від снігу.
— Неважливо, — відповів Роббі, прикриваючи долонею посмішку, що виривалася назовні.
Щойно її вдалося придушити, він діловито відкашлявся і продовжив:
— У будь-якому разі, тут неподалік відпочивають люди, і ваші крики аж надто заважають їм, тобто мені, розслабитися й відпочити.
— У тебе щодня відпочинок, — зі сміхом заявила бешкетниця з хвостиками.
— І я б хотів, щоб так тривало й надалі, — пирхнувши, сказав Роббі. — І до речі, де ваш обожнюваний герой? Хіба він не повинен вас опікати?
Не встиг він договорити, як вдалині показалася блакитна пляма, що наближалася, стрибала вгору й униз, доки в ній не вийшло розгледіти фігуру людини. Хоча чи можна було назвати людиною того, хто пересувався за допомогою сальто й перекидів? Ще й на величезній швидкості, як блискавка. І ні разу не збивши нікого на своєму шляху.
Тільки нелюдина на таке здатна. Ельф.
А ще тільки нелюдина не потребувала теплого одягу в такий мороз. У Спортакуса з цього був тільки шарф у біло-блакитну смужку. Весь його костюм залишався незмінним: маленька шапочка, футболка, жилет і штани. Жодна нормальна людина не виходитиме на вулицю взимку у футболці. Тільки божевільний. Або ельф. Або божевільний ельф, чим герой, на думку Роббі, власне, і був.
«Про вовка промовка», — хотів сказати він вголос, але в підсумку просто витріщився на Спортакуса. Той випрямився перед дітьми, стряхнув із себе рештки снігу та звичним чином поставив руки в боки. Хвалько.
— Як справи, дітлахи? — запитав він із посмішкою, не менш білосніжною, ніж сніг, що випав.
— Ми гралися та розбудили Роббі, — сумно промовив хлопчик-ласун.
— Я не спав, — буркнув Роббі, усвідомивши, що почав скаржитися, намагаючись вигородити дітей, — але й не міг як слід насолодитися відпочинком через дитячі верески!
— Гей, — втрутилася рожевоволоса. — Ми не верещали, ми сміялися!
— Байдуже, — відмахнувся Роббі.
— Ми не навмисне! — одночасно почали виправдовуватися бешкетниця та жаднюга.
— І ми попросили вибачення, — додав хлопчисько з гарнітурою під шапкою.
Рожевоволоса дівчинка наостанок пожала плечима та всміхнулася невідомо з чого. Мабуть, щоб роздратувати Роббі ще більше. Бо їй вдалося.
— Діти, ви знаєте, як важлива тиша для Роббі. Якщо хочете грати, або робіть це тихіше, або ж повертайтеся до міста, — Спортакус говорив, як завжди, м’яко та спокійно.
Хоч би як сильно ці діти не завинили чи потрапили в якусь халепу, ельф завжди залишався добрим до них. Він ніколи не підвищував на них голосу, не погрожував покараннями та продовжував усміхатися. Роббі не хотів і відмовлявся це розуміти. Мала ж бути якась дисципліна врешті-решт.
— Мер Добряк і Бессі якраз закінчили з розчищенням доріг, тому можемо піти погратися на центральній площі, — сказав Спортакус і озирнувся до Роббі з дивним поглядом. — І якщо вже діти попросили вибачення, чи приймеш ти їх, Роббі?
Плечі Роббі опустилися без будь-яких спроб зберегти авторитарну фігуру та гордість за свій зіпсований відпочинок. Що він може сказати? Що не пробачив їх? Щоб потім замість сміху містом лунали скиглення? «Який Роббі злий, який Роббі поганий»? Він і так цього чув достатньо, нащо йому чути більше?
До того ж надокучливий герой сяде йому на вухо та почне розказувати, як треба вчиняти правильно, що дітей треба пробачити й так далі. А цього Роббі точно не перенесе. Сьогодні й так невдалий день. Настільки, що зі Спортакусом ніяких справ не хотілося мати. Навіть злитися не було сил! Нащо робити цей день ще гіршим?
Шмигнувши носом, крізь зціплені зуби, Роббі відповів на питання Спортакуса:
— Приймаю.
— Хоч би руки з кишені дістав, — пробуркотіла бешкетниця, насупивши свої маленькі брови.
— Мене попросили прийняти вибачення, а не дотримуватися етикету! — вигукнув Роббі, не витримавши подібної нахабності у свій бік.
— Думаю, на цьому й закінчимо, — весело сказав Спортакус, поклавши руку на плече Роббі. — Діти перепросили, Роббі прийняв вибачення. Ви можете грати й далі.
— Якомога далі від мого будинку! — додатково прокричав Роббі, стукаючи зубами.
Діти хором відповіли герою та побігли в бік міста, махаючи на прощання. Рожевоволоса дівчинка озирнулася ще раз, щоб попрощатися з Роббі. Той сіпнувся у відповідь, немов від удару струмом. Після цього вона побігла за своїми друзями.
— Ти ж не тримаєш на них зла? — спитав Спортакус, коли вони залишилися вдвох.
— Я не хотів виходити з дому, — зізнався Роббі, стиснувши заховані долоні в кулаки.
Кожна хвилина наодинці зі Спортакусом відчувалася незручно. Він намагався зрозуміти, чому його думка настільки мала значення. І чому ельф не поспішав приєднатися до ігор дітей, як завжди. Пішов би разом із ними. Чи побіг, чи пострибав, чи проїхався колесом або ще якимось дурним чином. Адже діти завжди без нього потрапляли в якусь халепу (Роббі став причиною половини з них, але зараз не про це). То навіщо складати компанію лиходієві, який те й робить, що намагається прогнати його з міста?
— Я лише хотів прогнати їх, — додав Роббі, та чомусь не зупинився. — І не планував жодних лиходійських пасток чи підлостей. Може б налякав якимись жахалками, але…
— Я знаю, — рука Спортакуса досі тримала його плече. Там, де знаходилася долоня ельфа, утворювалося тепло. — Ти б ніколи не заподіяв шкоди дітям.
— Ой, звідки ти знаєш? — скривився Роббі.
Бо ну дійсно, вони ж не перший день знайомі.
— Знаю, і все, — Спортакус не переставав посміхатися.
І дивитися на нього.
Роббі фиркнув, намагаючись заховати руки глибше в кишені, але оскільки куртка була невелика, а кишені в ній не надто глибокими, він тільки більше зігнувся в плечах. Йому слід попрацювати над своїм зимовим гардеробом і зробити його максимально практичним для раптових виходів назовні. Хто зна, коли ще доведеться проганяти дітей чи ельфів у настільки морозну погоду.
Пощастило ж ельфу, думав Роббі, поки зиркав на Спортакуса у відповідь. Йому достатньо лише начепити шарф на свій безглуздий костюм (скоріш за все як аксесуар), а потім ходити в такому вигляді по морозу, жодного разу не застукавши зубами від холоду. І руки в Спортакуса, мабуть, не мерзнуть. З такими м’язами, може, дійсно холоди й не страшні?
Хоча, може все ж холод впливав на героя якимось чином? Роббі замислився, придивившись до Спортакуса. Інакше чого в нього почервоніли щоки та ніс?
— Не хочеш прогулятися? — запитав Спортакус після тривалої паузи, заглядаючи в очі Роббі. — Погода сьогодні така чудова.
— Що може бути чудового в снігу?! У холоді?! — у голосі Роббі шок переплівся з невдоволенням. — Онімілі кінцівки? Скрегіт зубів? Які болять від стуку?!
— Якби ти більше рухався… — зауважив Спортакус, та лиходій не дав йому договорити.
— Не треба мені оце!
Роббі висунув руку з кишені, щоб пальцем указати на рот героя, щоб той замовк, але випадково зробив дещо інше. Його палець потрапив прямо по губах Спортакуса, прямим дотиком. Той одразу замовк. Мета досягнута, але чомусь це виглядало зовсім дивно. І перемогою це не пахло.
З губ ельфа по пальцях Роббі, а потім по всьому його тілу пройшла хвиля тепла, зігріваючи кожну клітинку й досягаючи кінчиків ніг. Він був огорнутий цим несподіваним відчуттям майже миттєво. Незрозумілим, злегка тривожним, якби Роббі зізнався самому собі, але… дивовижно приємним. Це тепло нагадувало весняне сонце, яке обережно торкається ще холодної землі. Як чашка кави, що охолола рівно настільки, щоб її можна було смакувати, але лишилася достатньо гарячою для відчуття бадьорості. Як довгоочікувані рукавички, що м’яко огортають змерзлі пальці, даруючи затишок і захист.
На мить Роббі навіть забув про холод зими навколо. І сніг, що лежав усюди, раптом заіскрився зовсім інакше.
Спортакус дивився то на палець, притиснутий до своїх губ, то на ошелешеного Роббі, чиє обличчя в одну мить повністю почервоніло.
Роббі смикнув рукою, усвідомивши всю незручність ситуації.
— Вибач, Спортастрибунець, — вимовив він, нервово посміхаючись. — Здається, я випадково буквально закрив тобі рот.
— У тебе дуже холодні руки, — сказав Спортакус, і його голос уже не був таким бадьорим і веселим, як кілька хвилин тому. — Сильно змерз?
— Та це так, дурниця, — спробував відмахнутися Роббі. — Я зараз повернуся додому і…
— Ти можеш дати мені їх? — Брови Спортакуса дивно опустилися, а погляд був прикутий до обличчя лиходія. — Свої руки.
Запитання здивувало його, але Роббі замість того, щоб, як зазвичай, запротестувати й накричати на настирливого ельфа, вийняв долоні з кишень і виставив їх уперед. Спортакус тут же спіймав їх і повністю накрив своїми долонями.
— Які холодні.
Він погладив почервонілі й тремтячі пальці, злегка стиснув долоні лиходія своїми власними. Замість звичної завзятості Роббі відчув, як по його руках, від подушечок пальців до передпліччя, знову проходило те саме тепло. Сонце, кава, рукавички… Воно розтікалося під шкірою і проникало в кожну ділянку його тіла, наповнюючи раніше невідомою енергією.
Руки Спортакуса були гарячими та м'якими, а також напрочуд ніжними. Вони тримали долоні Роббі так, наче в нього замість пальців були бурульки. Якщо їх упустити, вони розіб’ються на десятки крижинок. З пальцями Роббі такого б не сталося, звісно, але така турбота з боку героя не піддавалася поясненню. Проте щось всередині не хотіло, щоб це припинялося.
Раптом Спортакус підніс руки Роббі ближче до свого обличчя, до тих самих губ, і злегка дмухнув на задубілі кісточки пальців. Нова хвиля тепла. На цей раз Роббі згадалося літнє сонце, але не таке спекотне, від якого хочеться сховатися. Лагідне, грайливе, променисте.
Роббі хотів розуміти, що це таке — ельфійська магія чи сила нескінченних фізичних вправ. Та воно мало надзвичайно дієвий ефект. Лиходій взагалі не відчував холоду. Коли кінчиків його пальців ще раз торкнулося гаряче дихання Спортакуса, Роббі здалося, що під його одягом хтось розвів багаття, від чого стало немислимо спекотно. Літнє сонце у самому розпалі.
Ніхто з них не помітив, як на їхні голови почав падати сніг.
— Не хочу бути сентиментальним, — вимовив Роббі, втупившись собі під ноги, — але мені…
«Мені не хочеться прибирати руки» — ці слова рвалися назовні, але розум смикнув Роббі за язика. Він злодій, він не раз намагався прогнати Спортакуса з міста. Він навіть намагався фізично позбутися його! Спортакус просто вчинив по-геройськи — допоміг тому, хто цього потребував (не сильно Роббі цього потребував, але нехай). Це його робота! То з чого йому бути настільки ж милим у відповідь? Немов вони друзі чи що.
Звичайного формального компліменту цілком достатньо.
— У тебе теплі руки, — піднявши очі, сухо сказав Роббі. — Здається, вправи дійсно йдуть на користь.
— Ти справді так думаєш? — запитав Спортакус, із сяючими очима наблизившись до обличчя Роббі. Ще трохи, і останній відчув би на собі тоненькі вуса ельфа.
Обличчя Спортакуса, все так само яскраво-рожеве, немов світилося зсередини, а усмішка, що раптово з'явилася, була незвично лукавою, і лиходієві це точно не подобалося.
— Якщо проговоришся про це комусь із дітлахів, я заміню всю воду у твоєму дирижаблі на соду, — промовив Роббі крізь зуби, що скреготали вже не від холоду.
Він вийняв руки з-під долонь Спортакуса, спритно повернув їх до своїх кишень і поспішив розвернутися в бік білборда. Час було їм розійтися по різні боки, та це відчувалося тепер якось дивно — піти й нічого не сказати.
Можливо, трішки етикету дійсно не завадило б.
— Дякую тобі, — сказав Роббі під ніс, не розвертаючись.
— Завжди радий, — пролунав позаду веселий голос.
Раніше б Роббі наостанок викинув би якусь їдку фразу, щоб показати, що він досі є загрозою. Що все, що тільки-но відбулося, не має значення, і він повернеться з новим злодійським планом. Та чомусь йому не хотілося обертатися в бік Спортакуса та вкотре погрожувати прогнати його з міста. Тепло його шкіри досі відчувалося в долонях Роббі, як ніби Спортакус досі тримав його руки у своїх. Гаряче дихання, що ширяло в морозному повітрі, охоплювало все тіло, але особливо було тепло в грудях. Не тепло, а спекотно. Це вже не сонце. Це багаття, що розгоралося, хоча дров ніхто не підкидав.
Ельфійська магія, не як інакше.
— То як щодо прогулянки? — почув Роббі, ледь поставивши ногу на сходинку, що вела його додому.
Він обернувся і побачив усміхненого Спортакуса, який стояв на тому ж місці, де й залишився. Щось змінилося в його усмішці. Це не та, з якою він прибіг до дітей. Навіть не та, якою він дивився на Роббі, поки той вичавлював із себе помилування для бешкетників. І навіть не та, яка була на його обличчі, поки його дихання зігрівало руки Роббі. Усі ці посмішки були схожі між собою, але з’явилася деяка різниця. Роббі відчував ці зміни, хоч і не міг пояснити, звідки це було йому відомо. Навіть вуса Спортакуса утворювали усмішку, що виглядала недолуго та смішно. І мило, якщо вже зізнаватися.
— Може якось іншим разом, — відповів Роббі, намагаючись заховати власну усмішку.