Chapter Text
Наступну ніч я запам’ятав на все життя.
Майже весь день я провів у лісі. Добув двох зайців, але так промерз, що весь вечір просидів біля каміна, цокочучи зубами. Після вечері Том заварив чай для нас із мамою. Від тепла — чи, може, ще від чогось — мене стало хилити в сон просто на місці. Мама також куняла й зрештою пішла до себе нагору, залишивши в кріслі незакінчене в’язання. Я поплентався слідом. Том залишився внизу, щоб помити посуд і прибрати після вечері.
Заснув я миттєво. Мені наснилася платформа 9 і ¾. Вже оголосили відправлення, але потяг не рушав: смикався, просувався на кілька футів і зупинявся з різким, неприємним скреготом. Машиніст, здається, й сам не розумів, у чому справа, і лише даремно випускав пару крізь свисток. Від цього пронизливого звуку я й прокинувся.
Голова була наче напхана ватою. Кілька хвилин я лежав, не рухаючись, намагаючись зрозуміти, де я і що взагалі діється. Підняв руку, дивуючись, яка вона важка, і пошукав паличку на столику біля ліжка. Прошепотів: «Lumos», і відразу замружився, бо світло вдарило в очі, мов кинджал.
Надворі ще панувала глупа ніч. Будильник, що тихо похропував на комоді, показував за чверть п’яту. У спальні все було як зазвичай, але в будинку творилося щось дивне. Звук, який я почув уві сні, не припинявся. Він то підвищувався до комариного писку, то опускався до протяжного низького гулу, і все це разом нагадувало завивання води в трубах або...
Плач банші? Вони в наших краях не траплялися, але якась могла й заблукати. Чи Том це чує? Якщо так, він сам піде її виганяти, і моя допомога не знадобиться. Хай там як, а на нечисті він знався набагато краще за мене…
Але кроків не було чути, і звук не вщухав. Хотілося просто заплющити очі й заснути знову, але я таки вибрався з-під ковдри. Поруч щось жалібно заскавуліло. Мій пес Майк, що зазвичай спав біля ліжка на килимку, тепер забився в куток і тремтів, як лист. Шерсть на ньому стояла дибки. Я нахилився й почухав його, щоб заспокоїти:
— Не бійся. Я зараз подивлюся, що там таке, і повернусь.
У голові паморочилось так, що довелося вчепитися за спинку ліжка. Я похитуючись рушив до дверей і по дорозі боляче перечепився через стілець. Та що ж це таке?
Двері відчинились насилу, наче примерзли до одвірка. Звук долинав звідкись праворуч. Він уже не нагадував голос банші — швидше щось механічне, неживе. В голові вперто крутилася думка, що це манок. Але яких птахів він мав би привабити?
Світло на кінці палички поводилося дивно — то спалахувало, то гасло, немов хтось накидав на нього мокру ганчірку. Коли воно зникло остаточно, мене обступила темрява — така густа й непроглядна, що здавалася матеріальною. Дихати було дедалі важче, наче рот і ніс хтось забив залізною стружкою. В повітрі чітко відчувався металевий присмак — той самий, що є в запаху крові.
Серце калатало в грудях так, ніби хтось намагався вирватися назовні і гатив кулаками по ребрах. До того ж, мене зраджували очі. Я бачив перед собою рівну дерев’яну підлогу — але водночас відчував, що спускаюсь у глибоку вирву. Це відчуття було таким реальним, що я почав хапатися руками за стіни, аби не впасти і не скотитися кудись униз чи, радше, вперед. Повітря вже майже не лишилося. Я хапав його ротом, та все було даремно. Ще крок — і мені розірве легені...
Вперше в житті мені стало страшно у власному домі.
***
Потім я намацав якісь двері, і вони відчинилися самі собою — без жодного зусилля з мого боку.
Спершу я навіть не второпав, де опинився. Лише за мить до мене дійшло, що це спальня Тома — кутова кімната з вікном-еркером у формі ліхтаря. На столі жевріла одна-єдина свічка. Том сидів на підлозі, спиною до мене, всередині білого кола. В кімнаті панував крижаний холод, а повітря ніби взагалі зникло. Перед очима пливли кольорові плями, і я, мабуть, знепритомнів би вже на порозі, але простір навколо був настільки викривлений, що під ногами замість підлоги відчувався центр воронки. Мене просто потягло вперед. Ковзнувши, наче по кризі, я зупинився біля краю кола — і якимось дивом стер його частину.
Одразу ж ніби сотня феєрверків спалахнула під повіками. Повітря хлинуло з усіх боків, люте й надмірне, мов морська хвиля. Воно обпікало ніс і горло, та я дихав жадібно і не міг надихатись досхочу.
А довкола тим часом коїлося щось несосвітенне. Падало все, навіть те, що взагалі не могло впасти: таз для вмивання злетів зі столу, глечик покотився по підлозі, з вікон зірвалися фіранки, згасла й перекинулась свічка… А Том сидів посеред усього цього, не зважаючи ні на мене, ні на шалений гармидер. Я кинувся до нього, схопив за плечі, розвернув обличчям до себе. Він похитнувся, як велика порцелянова лялька. Очі в нього були розплющені, але дивилися крізь мене; обличчя було біле, як сніг.
Темна пляма на підлозі виявилася калюжею крові. Вся сорочка Тома була просякнута нею. Коло, яке спершу здавалося намальованим крейдою, виявилося насипаним грубою сіллю. Усередині його перетинав такий самий соляний хрест.
Я швидко вклав Тома на підлогу й заходився шукати рану. З’ясувалося, що вздовж лівої руки, нижче закоченого рукава, тягнувся довгий надріз, з якого пульсуючими хвилями витікала темна, густа кров. Поруч виднілися кілька свіжих рожевих шрамів. Схоже, спрацювала стихійна магія, і рани затягувалися, тож йому доводилося різати одне й те саме місце знову й знову — принаймні п’ять або шість разів.
Я спробував залікувати рану закляттям, але дарма. Тоді начаклував бинти, міцно забинтував руку, щоб зупинити кровотечу, й кинувся до себе в кімнату — там у шкільному ящику серед інгредієнтів для зілля я тримав есенцію ясенця. Повернувшись, капнув кілька крапель на рану. Пішов зеленуватий димок, і краї надрізу миттєво зійшлися. Але Том досі був непритомний, а крові він утратив забагато. Кровотворного зілля вдома не виявилось.
Я побіг униз до порожнього холодного каміна і ляснув по ньому паличкою. Спалахнуло зелене полум’я. Хвала Мерліну, мама не забула вчасно сплатити за камінну мережу! Очікування здавалося вічністю. Нарешті з того боку відповіли, і я негайно встромив голову в полум’я.
Молода відьма за столом позіхнула, глянувши на мене непривітно:
— Прийом хворих із сьомої ранку.
— Мені терміново потрібен цілитель додому. Просто зараз, будь ласка!
— У нічний час ми реагуємо лише на критичні виклики. Що сталося?
— Важке поранення. Стан нестабільний.
— Гаразд. Диктуйте адресу. Чергова бригада скоро буде.
У мене залишалося обмаль часу, і я метався томівською спальнею, уже й холоду не відчуваючи. Соляне коло треба було терміново знищити. Що б Том тут не робив, цілителям не варто було це бачити.
Паличка Тома лежала всередині кола. Поряд — той самий ніж із срібним орнаментом на лезі. Я з ваганням простяг до нього руку, та ніж, схоже, вже був ситий кров’ю, тому дозволив узяти себе й покласти до шафи.
В калюжі крові лежало щось схоже на розмоклу ганчірку. Це виявився Томів щоденник — так просякнутий кров’ю, що сторінки розповзалися під пальцями. Я жбурнув і його на полицю до ножа й узявся за прибирання. Закляттями я вичищав соляну кашу, змивав кров з підлоги, не зводячи погляду з Тома. Коли закінчив, кинувся до нього, перевірив пульс. Він був — ледь чутний, дуже частий, як крильця комахи, що тріпочуть під шкірою.
Саме в цю мить знизу долинув гучний стукіт у вхідні двері.
***
Мабуть, я виглядав як справжній вар’ят: у піжамі, вимащеній кров’ю, з диким виразом обличчя... Але цілителі, схоже, й не таке бачили. Вони мовчки кивнули й побігли слідом за мною на другий поверх. Я показав потрібну спальню й хотів зайти з ними, та мене рішуче відсунули і зачинили двері просто перед носом.
Я лишився стояти в темному коридорі, притулившись до стіни й обійнявши себе за плечі. Прибіг Майк і, закинувши голову, протяжно завив. Я штурхнув його:
— Замовкни!
Пес скривджено гавкнув і затих. Я сповз на підлогу, обійняв його й уткнувся обличчям у теплу шерсть. Майк часто-часто дихав, тулився до мене, весь час принюхувався — мабуть, чув запах крові, а може, ще щось.
Час тягнувся нестерпно повільно. За дверима не чулося нічого. Нарешті вони прочинилися. На порозі стояв старший із цілителів.
— Заходь.
Я ступив усередину — ноги підгиналися від тривоги. У кімнаті різко пахло зіллями. Том лежав у ліжку із заплющеними очима, але щоки вже порожевіли — отже, він був живий. Його одяг, увесь у бурих плямах засохлої крові, безладною купою валявся на підлозі. Стіл був заставлений порожніми слоїками з-під ліків. Відсунувши їх убік, старший цілитель витяг із саквояжа перо й зошит, сів і, жестом вказавши на Тома, запитав:
— Хто він тобі? Брат?
— Загалом, так. Тобто зведений, — збрехав я, не бажаючи ускладнювати ситуацію.
— Він що, намагався накласти на себе руки?
Це прозвучало майже буденно. Я вирішив, що це чудова версія. Точно набагато краща за темномагічні ритуали.
— Гадаю, що так. Його нещодавно покинула наречена, і…
— Зрозуміло, — кивнув цілитель. — Захотілося зробити щось на зло їй і всьому світу. Що ж, йому майже вдалося. Диктуй ім’я та дату народження.
Перо зарипіло по зошиту.
— Ви обоє неповнолітні? А де батьки?
— Мама спить.
Тільки тепер я усвідомив: за весь цей час мама так і не прокинулася, хоча зазвичай спала дуже чуйно.
— Молодець твій брат, нічого не скажеш, — буркнув другий цілитель. — Зробив мамі подаруночок на Різдво.
Старший підвівся, втомлено розгинаючи спину.
— Ось флакон із кровотворним зіллям — до ранку вистачить. А там аптеки відкриються. Тримай рецепт.
Медики пішли. Я замкнув за ними й по дорозі назад забіг до маминої кімнати. Вздовж одвірка й порога тяглася довга низка рун, виведених крейдою. Саме такими хтось прикрасив і мої двері. Я постояв біля ліжка, послухав мамине рівне дихання, навіщось погладив її по голові й повернувся до кутової спальні.
Том був такий самий блідий, але дихав уже рівно, спокійно. Я не міг залишити його в цій кімнаті, де досі пахло кров’ю, як у скотобійні. Трохи подумавши, забрав його паличку, загорнув самого Тома в ковдру, підхопив левітаційним закляттям і переніс до гостьової спальні. Він так і не прокинувся, навіть не здригнувся.
Я наклав на його ліжко зігріваючі чари й пішов до себе. Була майже шоста. Я завів будильник на сьому, бо зілля слід було давати щогодини. Сподівався лише трохи подрімати, але миттєво провалився у сон.
***
Звісно ж, я проспав. Коли розплющив очі, крізь штори вже пробивалося ранкове світло. Будильник показував дев’яту. Я жахнувся й кинувся до Тома, переконаний, що знайду його холодним і нерухомим. Але він був живий — сонно зітхнув і спробував перевернутися на бік, коли я торкнувся його плеча.
Змушений прокинутись, Том незадоволено відвертався й морщився, але таки випив ложку кровотворного зілля, після чого негайно знову звалився на подушку, навіть не розплющивши очей. Я поправив на ньому ковдру, щоб не змерз, і пішов до себе одягатися — справ попереду було чимало.
У холі я зіткнувся з мамою. Вона рішуче перегородила мені шлях.
— Рею, що це означає? Я спала жахливо, всю ніч снилися кошмари, а зранку знайшла на своїх дверях якісь руни. До того ж сова принесла оце, — вона простягла якійсь сувій. — Що відбувалося вночі? Чим ти тут займався?
Було ясно: цього разу не відкараскаєшся відмовками. Я обійняв маму, бурмочучи: «Не хвилюйтеся, все добре», і, відчуваючи себе останнім покидьком, витяг з кишені паличку. Обережно торкнувся її спини і прошепотів:
— Imperio.
Я й сам не очікував, що це буде так легко. По руці, аж до кінчиків пальців, прокотилася тепла хвиля. Мама здригнулася і обм’якла, її очі стали порожніми й млявими, наче потьмянілі скельця.
— Нічого поганого не сталося, — мовив я якнайніжніше. — Не звертайте уваги. Ви ж нічого дивного не помітили, правда? Все як завжди.
Мама кивнула. А мені на душі стало так тоскно, що хоч вовком вий.
— Пробачте, — я поцілував її в руку. — Даруйте мені, будь ласка.
— За що ти просиш вибачення? — спитала вона розгублено. — Щось накоїв?
— Ні, мамо. Все добре. Просто… Приготуйте, будь ласка, сніданок. І дайте мені того листа.
Вона слухняно кивнула й рушила на кухню, перед тим залишивши мені сувій. Це був рахунок за нічний візит із клініки святого Мунґа. Я прив’язав мішечок із грошима до лапи сови й відправив її, після чого замислився, що робити далі.
Найпростіше було скористатися каміном, щоб купити зілля в алеї Діаґон. Але я мав ще кілька справ, тому прихопив мітлу і вийшов. На снігу виднілися тоненькі ланцюжки слідів — певно, садові гноми, перелякані нічними подіями, подалися світ за очі.
Я злетів і узяв курс на Шеффілд. Магічний квартал у цьому місті був зовсім малий — усього одна вулиця. Через різдвяні канікули більшість крамниць було зачинено, і я вже збирався рушати до Лондона, аж раптом помітив відкриту аптеку. Як на гріх, це були «Бальзами Боббіна». Але мені було вже однаково — головне, що там знайшлися всі зілля, вказані у рецепті.
На зворотному шляху я приземлився на пагорбі й пішов додому пішки. Ліворуч, серед брил і осипів, росли кущі ялівцю. Я зрізав велику в’язку, перев’язав мотузкою й зачарував, щоб вона пливла в повітрі — з боку це скидалось на якусь химерну ялинку. Потім звернув до лісу за шипшиною й повернувся додому, навантажений гіллям, немов дроворуб.
Склавши все в холі, я взяв у мами тарілку з вівсянкою й піднявся нагору. Том усе ще спав, згорнувшись клубочком під ковдрою. Я потряс його за плече, сунув йому під ніс зілля — він покірно випив, скривився від гіркоти й пробурмотів:
— Рею… Що сталося сьогодні вночі?
— Оце так! А ти не пам’ятаєш? Це я маю питати, що ти тут виробляв!
— Проводив дослід, — винувато мовив він. — Але, здається, щось пішло не так.
— «Дослід», це ж треба… Якого троля ти взявся за некромантію?
— Це була не некромантія.
— Авжеж! Може, я й дурний, але навіть я второпав, що ти відчиняв Браму. Як тобі взагалі таке на думку спало? І головне — навіщо це робити в моєму домі?
— Я був певен, що все буде як слід, — виправдовувався він. — Гадав, що зможу втримати контроль.
— Ідіот! Навіть старші й досвідченіші чарівники не завжди справлялися. Ти хоч розумієш, що ми всі могли загинути?
— Я чесно думав, що нічого не станеться.
— Намалював кілька рун і вирішив, що цього досить? Гарний із тебе темний маг — шкода тільки, що мізків не завезли!
Том прикусив губу — він не виносив критики. Але сперечатись не став.
— Це справді було необачно, — пробурмотів він. — Я знаю, що винен. Можеш дати мені ляпаса.
Я справді дуже хотів, але стримався.
— Дякую за дозвіл, але лежачих не б’ють. Ось встанеш на ноги — тоді ми з тобою розрахуємося за все.
— Домовились, — дуже серйозно відповів він.
Я підняв його, підсунув подушку й дав тарілку.
— Їж. Я тобі не нянька, щоб годувати з ложечки.
— Дякую. Слухай, а де мій щоденник?
— У шафі. Але навряд чи з нього ще буде користь — він наскрізь просяк кров’ю. Його треба викинути.
— Ні! Він мені потрібен. Дай мою паличку… Accio щоденник!
Він повторив заклинання кілька разів, але даремно.
— Не можу прикликати… Рею, принеси, будь ласка.
Повертатися у кутову кімнату мені зовсім не хотілося. Там усе ще стояла густа, тривожна тиша. Якби це був чужий дім, я б радше замкнув двері й ніколи більше не заходив туди.
Переступаючи через речі, я відчинив шафу. Ніж із бурим лезом лежав там, де я його й кинув. Щоденник був поряд. Переборюючи гидливість, я простяг руку — і завмер.
Обкладинка була суха й чиста. Я витягнув зошит, поволі погортав. Сторінки покоробилися від вологи, але не мали на собі жодної цятки, наче й не цей щоденник кілька годин тому плав у калюжі крові.
Коли я приніс його Томові, той аж засяяв від радощів.
— Вийшло! Рею, вийшло! — він погладив корінець, пошелестів сторінками.
— Що саме вийшло?
— Мій дослід.
— І яка була його мета?
— Я потім поясню, — ухильно відповів він.
— Ну й троль із тобою! — розсердився я. — Я краще піду, бо роботи ще сила-силенна.
Том лише кивнув. Здавалося, він радий був мене позбутися. Коли я на прощання озирнувся, він уже прикликав перо й чорнильницю і щось завзято писав.
***
Я був такий злий на Тома, що навіть зрадів нагоді попрацювати, аби тільки випустити пару. Спершу прибрав у кутовій спальні й виправ заляпаний кров’ю одяг. Потім начаклував переносну жаровню й розвів у ній багаття, в яке кинув гілочки ялівцю. Коли кімната наповнилася гірким смолистим димом, я заплющив очі й тричі переступив через полум’я. Поклав по колючому прутику шипшини під поріг і підвіконня, зібрав вугілля в совок і рушив із ним по всьому будинку, обкурюючи кожен кут, розкладаючи шипшину то тут, то там. Спершу собаки бігали за мною, але швидко почали чхати від диму й кудись позникали.
Коли я повернувся до Тома, він знову щось писав у щоденнику. Собаки розвалилися поруч на килимку, певно, вирішивши, що тут єдине безпечне місце в домі. Побачивши мене з закопченим совком, Майк обурено загавкав і заліз під ліжко, а Расті миттю дременув геть.
Я змусив Тома вибратися з-під ковдри й переступити через тліюче вугілля.
— Навіщо це? — здивувався він.
— Ялівець відганяє всяку нечисть. А ти міг притягнути когось із собою від Брами.
— Рею, це ж забобони! Ти серйозно віриш, що якийсь дим…
— Замовкни, — перебив я. — Уже накоїв досить лиха.
— Добре, добре, — зітхнув він і сперся на мою руку, щоб підвестись. Переступаючи через жаровню, глянув на щоденник. — Зачекай... Він мені відповідає!
Том метнувся до зошита. Я зазирнув йому через плече. По сторінці бігли рядки знайомим косим почерком, але написані яскраво-червоним чорнилом:
Щось пішло не так. Тут страшно. Я ніби паралізований, не можу поворухнути ні рукою, ні ногою — бо їх наче й немає, але я пам’ятаю їх, відчуваю. Це як бути похованим живцем. Коли ти повернеш мене? Я так не витримаю!
Мені стало моторошно.
— Що це таке? Хто це пише?
Том не відповів. Я силоміць забрав у нього щоденник і змусив подивитись мені в очі. Він нервово облизнув губи.
— Складно пояснити... Якщо коротко — це моє друге «я». Розумієш, можна відділити частину своєї свідомості й перенести її в предмет. В цьому і був сенс мого досліду. І в мене вийшло! Дай сюди, — він нетерпляче простягнув руку.
А на сторінці вже з’явилися нові рядки:
Все ще можна скасувати. Ти ж не залишиш мене тут назавжди? НЕ МОВЧИ! ВІДПОВІДАЙ!
Том швидко вивів: «Скасувати неможливо. Ти це знав».
Слова ніби ввібралися в папір, і на їхньому місці з’явилися нові:
Можливо, хоч і складно! Кому ти брешеш?
«Заспокойся, — написав Том. — Візьми себе в руки. Це не на часі, поговоримо пізніше».
ПРО ЩО ГОВОРИТИ? Ти мусиш витягти мене! Я тут збожеволію!
— Знову істерика, — пробурмотів Том. — Невже в мене такий самий характер?
«Не хвилюйся, — дописав він. — Якщо тобі так зле, я щось придумаю».
Рядки бігли все швидше, літери налізали одна на одну, зникали цілі шматки слів, ніби тому, хто писав, уривався голос:
Спосіб є! Потрібно тільки, щоб хтось із доброї волі покликав мене назад. І все! Це ж елементарно!
«Не елементарно. Ти забув про ціну: той, хто покличе, мусить поділитися з тобою своїм життям. Я поки не розумію, що це означає. Давай не поспішати».
Звичайно, я й не чекав, що ти пожертвуєш своїм дорогоцінним життям навіть заради самого себе! Поклич Рея. Розкажи йому. Він не покине мене. СКАЖИ ЙОМУ!
«А якщо він помре? Тобі його не шкода? Невже ти такий покидьок?»
О, як мило! Ти став піклуватися про інших! Цікаво, це ефект розщеплення особистості? Напиши Дамблдору — хай порадіє! І хто б говорив про покидька… Ти ж йому постійно брешеш! Присягався, що не підставлятимеш своїх, розводився про довіру — а сам у цей час варив снодійне, щоб він і його мама тобі не заважали!
Я не хотів читати далі й відійшов до вікна. Мене нудило. Хто б там не сидів у щоденнику, він мав рацію. Я був розмінною фігурою, і мене просто використали, а тепер обговорювали, чи не варто зробити це ще раз.
— Рею…
Я обернувся. Том сидів на ліжку с закритим щоденником.
— Ти ж не сприйняв це за чисту правду? — спитав він. — Це просто магічний артефакт, як чарівна паличка або старий казан. Він не справжня людина. Його слова нічого не варті. Рей…
Я дивився у сірий, похмурий день за вікном і згадував, як накладав бинти на розрізану вену, як чекав під дверима, чи встигнуть цілителі врятувати Тома, як накладав імперіо на маму, як відмивав кров із підлоги...
Том ще щось говорив, але я зупинив його жестом.
— Послухай. Я не знаю, хто з вас зараз у цій кімнаті, а хто — в щоденнику. Не знаю, хто з вас справжній, а хто ні. Але знаю точно одне: я вас обох бачити не хочу.